Та яка там свідомість, Ліліє?

Мої сухі губи наповнюються її вогкістю. Стукіт серця важким метроритмом відбивається десь у голові, а ноги довірливо коряться дівочим, грайливо-танцюючим тупотінням. Вона тягне мене у кінець класу, а я щасливо слідую за нею. Мене турбує лише недосконально виголена щетина і, типовий для чоловіків мого віку, животик. Так, заняття плаванням все ж покращувало ситуацію, але я з’являвся там доволі рідко останнім часом, тож… вона вже зняла мою сорочку. Тривожности повсякчас переслідували мене в моменти інтимностей, але того разу вони буквально палахкотіли перед моїм носом — дражнили мене. А темп наростав, напруга тіла також, посилюючи чутливість. Спека рушила тілом, розливаючись хвилями жару і я все сміливіше дивився їй в очі. Ця божевільна жінка, як і раніше сиділа за своєю партою, тільки тепер у зовсім іншому вигляді, вглядаючись у мене протилежної зацікавлености поглядом. Це була не та вимушено сором’язлива, закрита від світу дитинка — це була справжня доросла людина, яка відверто бажала і діяла. Та я все ще вбачав у цих її діях якусь примху, яка ні до чого не призведе, яка от-от закінчиться, але дістаний з кишені її піднятої спідниці презерватив, довів мені протилежне. Молодість її тіла відверто спокушала — ці розпатлані шаленістю медовисти у волоссі, ця рожевість невеликого пружного бюсту та м’якість білявої, майже не засмаглої шкіри. Ця серйозна невинність. Все зрівнялося із ритмом мого серця. Який дурень вигадав цю романтизовану маячню про чистоту, скромність і беззахисність, як основні якости юної дівчини? Я бачив перед собою впевненість, силу, пристрасть і мудрість — її. Ту, що я навіть не міг собі уявити млосними ночами, бо жив тою романтикою, бо, скоріше, сам уособлював скромність і беззахисність.

— Ти згадуєш Зину й Лоліту? — вдягаючись, запитала дівчина.

— Не знаю. Певно, я ще не встиг, — задоволеною утомою відповів я.

— Можеш не згадувати — марно витратиш час. Я не “Гумбертова” Ло, не “Іполитова” Зина. І навпаки вони не “Вікторова” Лілія, — вона швиденько підмогнула, взуваючи туфлі. — Ми полярно різні. Нас об’єднує лише дорослий чоловік, якому довелося віддатися.

І після зухвало залишеної фрази, Лілія вхопила кинуту з пристрасті сумку і вийшла.

Я не зрозумів її. Зовсім. Все було чудово, і мені навіть сподобалось, хоча останнім часом я відчував себе зовсім недієздатним. Вона запалювала в мені вогник, але чи запалив його я навзаєм? Вона пішла, орлинно порівнявши себе з іншими відомими молодицями, та чи не є ця її "орлинність" лиш добре замаскованим самознищенням? Та, певна річ, тоді я й подумати не міг, що Лілія таки була не настільки очевидною. Я говорив про стать, але зовсім не говорив про вік. Я все ще вбачав, не звертаючись до миттєвости під час сексу, її досить юною, а отже, імпульсивною. Так, я не мав погоджуватися на таку її витівку, це суперечило всім законам та нормам, але ж я відверто зламався, а отже насправді я був тою імпульсивністю, що керувала процесом. А вона — вона не мала вибору. Вона це почала, але і подумати не могла, що я так легко здамся, так просто поведуся на її яскраву провокацію. Можливо, вона хотіла звичайної підтримки, щоби я зігрів її душевний холод, підтримав звичайне бажання не іти на ту фізкультуру. Але натомість я скористався нею. Я зробив те про що мріяв бридкими вечорами, ночами. Я знову відчув себе страшним збоченцем, як і тоді… Думками я доліз до абсурдности, яку на мить перебив шумний 5-Б, що неспішно, страшно змучено плентався на урок — я мав їй заплатити. Прямо зараз.

Я кинув клас напризволяще. Мені було байдуже чи почнуть вони валувати на всю школу, а чи розшибуться об самі батареї — я її скривдив, тож тепер маю це якось полагодити. Знайти серед юрби і… і що? Просто віддати гроші, яких я навіть не взяв із собою? А як запросити до себе назад, чи не розцінить вона це, як мою ненаситність? Та що за дурість крутилася у моїй голові? Я мав вибачитись, у першу чергу, а не перейматися платіжними операціями. Грошима я лиш фізично компенсую її травму, але ж вона ніколи мені не пробачить. Я все ще йшов коридором у самісіньку стіну, хворо вбачаючи довкола її силует і уповільнене відлуння її голосу десь глибоко у вухах: “...дорослий чоловік, якому довелося віддатися”.

— Вікторе Олексійовичу, — кликав якийсь несвіжий голос, — Вікторе… з вами все добре? Ви нормально себе почуваєте?

Це була вчителька математики, стара, бридка для учнів, жінка за шістдесят, яка насправді вирізнялася особливою добрістю. Вона нерідко викликалася допомогти, хоча сама часто потребувала допомоги.

— Давайте я вас проведу до медпункту?

— Ні, дякую. Це зайве, я нормально… Я піду, дякую ще раз.

— Ну як так, то йдіть, добре, тільки гульфик застібніть, — у пів голоса виголосила жінка.

— Кого, перепрошую?

— Ширинку! — тепер вона прокричала.

Я поспіхом опустив голову і на інтимній ділянці брюк помітив свою неуважність. Боже, що ж вона про мене подумала?! А що ті, хто почув цю її нетактовність? Так, жінка разом з добрістю була дуже нетактовна, і могла дозволити собі подібну привселюдність. Та все ж я подякував їй, і тільки-но оговтався, попрямував до свого класу. Я почув дзвінок на урок, прискорив темп ходи, але не помітити Лілію, що стояла на протилежному боці сходів, мені таки не вдалося. Вона спостерігала за мною, наче очікуючи чогось — “грошей” — думки знову піддалися моїй емоційності. “Можливо, їй потрібні гроші і вона захотіла їх заробити таким чином?”. Я стряхнув головою, аби зігнати всю гнилість зі своїх думок і різко опустив очі, перестрибнувши останню сходинку, щоб зникнути за рогом.

Я випустив 8-Г на перерву і полегшено видихнув, відчуваючи перспективу двадцятихвилинної самотности, але двері так і не встигли зачинитися — до класу ввійшла Лілія. Вона втомлено наближалася, клацаннями підборів перебиваючи щойність дощу. Я сидів за своїм столом, тож відчував більшу впевненість ніж зазвичай — вона на моїй території. Але дівчина мала зовсім іншу певність, що підтверджувала її усмішка. Така чітка, звабливо-серйозна і правдива усмішка. Вона знущається? Глузує? Дражнить і провокує? Її погляд неспішно з'їжджає дедалі нижче рівня моїх очей і я припиняю це різким “Стоп”. Я підвівся, схопив свого портфеля і, діставши свого гаманця, запитально поглянув на неї. Ця мовчазна сцена взаємного приниження, робилася більш балакучою з кожною секундою і тепер я був зовсім не певен у правильності свого вчинку. Я, зрештою, простягнув їй ті гроші. Все що мав того ранку — шість ідентичних постатей Сковороди. Її, широко розплющені очі, плутаним поглядом стрибали з грошей на мене, і навпаки:

— Це що?

— Гроші, — тупо відповів я.

— Я бачу. Для чого? — її голос набув більшої суворости.

— Щоб ти мене пробачила.

— За що?

— За те, що… що скористався тобою, — настало соло мовчазної ніяковости, тож я додав, — сьогодні зранку, коли ти прийшла до мене.

— Тобто, ти віддаєш мені гроші за секс зі мною?

— Ну…

— Ти платиш мені, мов якійсь шльондрі? — вона аж скривилася, промовляючи останнє слово.

— Ні. У жодному разі. Я просто подумав, що ти не з власної волі зайнялася б зі мною коханням. Мені ж уже сорок, я зовсім не хлопчик, який може тобі сподобатися…

— Ти взагалі себе чуєш?! Що за дурню ти несеш? Яке ще "не з власної волі"? Який ще, в сраку, хлопчик?

— А… — я точно не очікував подібної реакції, а мав би.

— Ти просто… у мене немає слів, — вона раптово почала плакати, — я навіть подумати не могла, що тобі в голову прийде настільки огидна думка. Тепер я зрозуміла, чого ти хотів. Я таки Лоліта і Зина в твоїх очах…

Двері грюкнули на весь поверх, я певен. Такої злості я зовсім не чекав, я думав, що заспокою її, що вислухаю, і пообіцяю неодмінно допомогти, бо вона ж не просто так пропустила перший тиждень навчання, вона ж не за свої примхи запізнилась на уроки — щось таки сталося. І тепер, заспокоївшись, я збагнув. Холодність думки повернулася до мене і в “жестові” з грошима я розгледів зловіщо-ядовитий контекст. Тепер я по-праву міг чинити самосуд, бо не просто зайнявся сексом з неповнолітньою, а ще й зневажливо поставився до цього сексу, що було суцільним егоїзмом. Тепер, я був певен, вона більше ніколи на мене не гляне без докору, чи презирства. Я надто сильно захопився самокатуванням, а отже, втратив Лілію.

***

Вдома панував аромат смаженої камбали. Тимофій вибіг з вітальні, кидаючись мені на шию, зі звичним: "Давай я буду козаком, а ти зомбі, а мама принцеса і я її рятую!". Я пояснюю, що зараз не час для ігор і пропонує перенести його плани на час після вечері. Я провів у школі цілий день, заповнюючи документацію до восьмої, згадуючи її сльози та патосність порівнянь. Вона вміє прекрасно говорити, писати, створювати нові словоформи, а усталеність наповнювати новим сенсом. Її майбутнє — майбутнє великої, цінної для суспільства людини, а моє просто виснажливе. Ця вчительська праця, що потребує захоплення, самовіданности і терпіння, чого я не мав. Хоча є у цій праці своя особлива романтика та деяка важливість. Колись мій знайомий військовий зупинив моє поривання до участі у російсько-українській війні, сказавши, що моє вчителювання є набагато важливішим, ніж перегукування гармат на фронті. Він боронить теперішнє, вірячи про майбутнє, а я створюю це саме майбутнє. І сидячи вдома мирними вечорами, я можу почитати якусь ядерну книгу з особливою приємністю, бажаючи поділитися нею з дітьми. І того вечора все було саме так.

Ліза сиділа на кухні, розробляючи нове меню для своєї кулінарії. Вона любила працювати на кухні серед гори немитого посуду, аромату минулої вечері, запиваючи побут вином, на цей раз білим. Вона не помітила, як я увійшов, тож я, обпершись на підвіконня, став позаду неї. Наше вікно виходило прямісінько на двір, де у вересневу пору квітли тещині чорнобривці. Вона, схиливши голову донизу, писала щось своїм акуратним, педантично-поміркованим почерком, не допускаючи жодної помилки, чи, боронь Боже, закреслень. І я вбачав у цьому деяку красу дружининої вдачі. Допетрити чому було не важко, враховуючи їх схожість — Ліза була точною копією моєї мами, яка керувала всім на світі, була шалено прискіпливою і невгамовно суворою. Але переїхавши до Австралії, ця її суворість потроху розтанула, і лише зараз мама змогла довіритися моєму батькові, від якого я перейняв усю м'якість характеру. Та Ліза, певно, ніколи не довірить мені, навіть найбезглуздішої речі у світі. Вона не довіряла б мені Тимофія, якби той сам, боязко, не просився до мене.

Довго витріщатися я все ж не став, тож узявся мити ту вершину бруду висотою 8848 км. А вона тим часом закінчила роботу і діловито вийшла з кухні. Я знав, що між нами відверто не ладяться стосунки, що вони давно втратили відчуття минулої легкости, але так має бути, правда ж? Та все склалося б зовсім інакше, якби я не вплів Лілію, якби я не повівся на дорослу загадковість дев'ятикласниці. Якби ж не її брутальність та моя слабкодухість, життя всіх дотичних до цієї історії, було б повною протилежністю дійсности. Та я домив посуд і рішуче відправився на пошуки норовливої дружини.

Вона сиділа у вітальні, дивлячись своє улюблене "Я соромлюсь свого тіла". Операційна різня, людські болячки, настільки подобалися Лізі, що вона могла годинами переглядати нові серії, що назбиралися за час її плідної праці, паралельно жуючи свій перекус. Але я не збирався більше терпіти, я хотів цього… Настирливі поцілунки чоловіка заважали Лізі, і вона відчайдушно відштовхувала мене своїми товстими коротунчиками з багряним лаком на нігтях. Але я не здавався, я бажав її, я хотів відчути різницю! Різницю між молодим, юно-солодким тілом і досвідченим, щедро-солоним. І вона таки піддалася моїм благанням. Ліза підвелася і дала команду іти за нею, рушивши до спальні. Але прекрасно знане тіло вже не дивувало, не благало мого кохання. Я бачив груди, які були красиві, привабливі, але не для мене. Я бачив такі ж, як і колись засмаглі, бездоганно виголені, хоч я любив їх усякими, ноги, що тепер були просто жіночими ногами, але аж ніяк не коханими. Я втопився у власному бажанні. І я відчував потребу усамітнення, але аж ніяк не шлюбного сексу. Хай їм грець, цим романтикам, що вигадали нещадну невинність! Марилося її тіло — і знову рум'яне, мов яблуко, біле, мов квітка лілії, з волоссям батьківської пасіки.

***

Наступними днями я боязко уникав Лілії, та і вона мене навзаєм. Мені було шалено соромно, але я ніяк не міг зібрати всю свою волю і дріб'язкову сміливість докупи, щоб вибачитися. Але життя було б занадто нудним, якби позбулося непередбачуваностей. Зранку мені зателефонував викладач біології і люб'язно попросив вийти на заміну до десятого класу. Я, звичайно, погодився, бо зовсім не вмів відмовляти та вигадувати якісь об'єктивні причини для цієї відмови. Тож, моє спокійне “вікно” на четвертому уроці з усіма зручностями, тепер було зайняте десятим класом, а отже Лілією. І йдучи на урок, я відчував давнішню боязкість, яка не давала мені пройти вперед, яка штовхалася і конючила, перебираючи на себе всю мою увагу. Врешті, поборовши настирливу емоцію, я удаваною впевненістю зайшов до класу. Мене зустрів великий сонячний кабінет з буйною рослинністю позаду учнівських парт, стенди на зелених стінах і світло коричневі меблі. Це був буквально живий кабінет, в якому викладання біології було необхідним — простір дихав наукою про живе. Я, оглядаючись, пройшов попід стінкою до свого тимчасового робочого місця і привітався з учнями. Минулорічні дев'ятикласники, що ділилися на чотири різні класи, тепер вчилися в одному спільному, в значно скромнішій кількости. А серед них, так само за останньою партою, самотньо сиділа Лілія. Того дня вона вдягла чорну атласну блузку з пустотливим трикутним вирізом. Волосся охайно прибране у низьку гульку та прикрашене такою ж чорною, атласною стрічкою. Темна помада та якісь занадто темні очі, певно, вона підвела їх олівцем. Я почув стрімке дзеленчання другого дзвоника і нарешті відвів од неї погляд. На щастя, ніхто зі школярів не помітив мого споглядання на “оту страшну” за версією минулого класу. Та після другого дзвінка на мене була прикута вся учнівська увага, тож я почав своє говоріння. Питав банальности, щодо пройдених тем, і нічого з того не розуміючи, переводив розмову в їх власні життєві вподобання і плани на майбутнє. Як це часто буває — переді мною сиділо багато майбутніх медиків, які щиро, а може і вдавано, любили і цікавилися біологією. Тож, мова знову зайшла про науку життя, а згодом людську анатомію. Ми заговорили про роботу людського мозку і як він сприймає і обробляє інформацію. Один, дещо пихатий хлопець, здається, на ім'я Олексій, чи подібне, голосно почав розповідати щось про нові експерименти над людською свідомістю, що попередило втручання ще двох подібно-пихатих хлопців. Розмова набувала жвавости і я бачив, як найпасивніші учні вже уважніше прислухалися до того, що діється. Раптово, десь з глибин класу, почувся серйозних дівочий голос, що висунув думку про реальність та нереальність, та чи існують ці два поняття взагалі. Звідси варто відкрити діялог:

— …але ж ніхто достеменно не знає цього. В сенсі, де саме ця реальність. Мені здається, що вся ця реальність насправді виключно наше бачення світу, тож…

— Нє, ну Америку відкрила! — обізвався пихатий хлопець.

— Я тебе не перебивала! — спокійним обуренням озвалася дівчина, — отже, те що ми бачимо, чуємо, навіть думаємо, можливо, є зовсім не нашою реальністю, а просто відображенням нашого мозку, тобто його вміння сприймати і обробляти інформацію. Як доказ — всі живі істоти планети бачать дійсність зовсім по-різному, правда ж?

Вона шукала підтримки в очах своїх однокласників, але публіка мовчала. І я стояв, мов поранений, не знаючи що й відповісти. Все було настільки складно-очевидним, а інформація лише нагромаджувалася, що мені було важко спіймати бодай-якусь думку. І тут, задумливо поглянувши у вікно, я згадав. Згадав зовсім нещодавно вивчену моїми учнями картину “Стан людини” Рене Маґрітта 1933 року. Тож, я похапцем вхопив телефон зі столу і тримаючи один палець угорі, на знак уваги, заґуґлив роботу художника. Пошукач одразу видав мені картину і я, пустивши її класом, продовжив дискусію:

— Так, ваша думка є дуже цікавою та, безумовно, варта пильної уваги. І насправді не один митець, філософ, науковець звертався до теми реальности/нереальности. Зараз ви бачите роботу відомого бельгійця Рене Маґрітта “Стан людини”. Це робота, що порушує подібну тему. Маґрітт, ніби говорить, що за відображенням ми не можемо побачити реальности, а відображення, це ж не тільки картини, фото, але й текст, музика та навіть хореографія. Наша реальність насправді це численні відображення, тож митець бере на себе серйозну справу — показати відображення реальности іншим людям. Це власне моя думка. Ми зовсім по-різному бачим, здалося б, однакові речі. А все тому, що наша реальність — це відображення.

— Ну це очевидно, Віктору Олексійовичу, — раптово виголосила Лілія.

— Все у світі, насправді, очевидне, Ліліє.

— Тоді ж чому ви підтримали цю очевидність? — вона стала пародіювати мій стиль спілкування, дражнучи старого.

— Вам є що додати, чи ви просто вирішили нагадати про своє існування? — її моя відповідь шокувала і дівчина, дещо розгублено мовила:

— Картина здалася мені прісною, більше того, реальність людей мене мало цікавить, бо неодноразово зустрічалася з дивною, як на мене, реальністю, Вікторе Олексійовичу.

“Колючка”, — подумав я про себе.

— Значить ви егоїстка?

— Так, але невже це погано?

— Зовсім ні, просто це дикість для моєї реальности.

— Реально? — вона неочікувано перейшла межу чемности, здивувавши всіх присутніх. — А що для вас значить матеріальне?

— Воно не варте нашої уваги.

— А гроші? Чи можуть гроші образити? — вона говорила все тихіше і тихіше, змушуючи зачаровано прислуховуватись до її активного шепотіння.

— Ми зовсім відійшли від теми розмови і…

— Чи можуть гроші образити? Ви мене не чуєте?

— Я перепрошую, але ви переходите межу дозволеного, — суворою нервозністю гиркаю я у відповідь.

— Добре, давайте всі уявимо ситуацію. У мене стається секс з чоловіком значно старшим за мене, який вирішує заплатити мені. За секс! Чи маю я образитися? Що б ви зробили на моєму місці, Вікторе Олексійовичу? — клас не міг зрозуміти за чиєю емоцією слідкувати.

— Я не відповідатиму на ваші дитячости, — я намагався приборкати свій хвилеподібний голос. — Ми продовжуємо розмову, яка буде цікава і зрозуміла всім!

Я швидко перевів тему, але перевести пильного погляду таки був не в змозі. Вона ж, зовсім не засмутилася, не отримавши відповіді на своє запитання — лише шкодливо шкірилася, витягнувши мені язика. Здається, вона більше не ображається, але тепер вловити її реальність ставало ще важче. Бешкетлива дівчина буде губитися крізь мої пальці, немов ящірка, яку я ловив дитиною подібними хвацькими рухами. Клас говорив, жваво міркуючи над картиною, що я її запропонував. Ця неочікувана активність тішила мене, навіть, якщо сенс розмови вже давно втрачено. І крізь туманність думок я розчув приголомшене: "Ти чула, шо вона йому сказала?!", — і зрозумів, що дівчина таки перемогла.

Після тої колкости, що вона вирішила влаштувати мені привселюдно, ми більше не говорили. Погляди, якими регулярно обмінювались на перервах, були швидкоплинним, що розчинялися з першими подразниками довколишнього світу. Я не знав, про що вона думає, чим живе, як проводить свої дні, і від цього я відчував порожнечу власної особистости. Не те, щоб я знав про її життя до цього, але живучи виключно її образом, мені було достатньо своїх міркувань і фантазії. Та у день, коли мої нічні мрійности збулися, я відчув бажання з’ясувати про неї все. Найдрібнішу дрібничку її життя, найпотаємнішу таємницю її душі, аби нарешті позбутися цього образу Лілії. Цієї нереальности, яку я наївно вважав реальністю. Ніби вона ідеальна! А може і справді ідеальна? Це ж лише ще одна моя здогадка, ще одна нереальність. І правда, розгледіти реальність неможливо — нехай нею буде просто вигадка.

Я дограв Ноктюрн до дієз мінор, і думки полишили мене. Давно музика так не звільняла від світу, давно так не зворушувала і знесилювала. Так, я безперечно був би найкращим піяністом світу, якби не знав цього почуття. Професія потребує дисципліни, нетерплячи жодної слабкости, а отже, емоції, що у моєму випадку було неможливим. Моя реальність — це суцільні органи чуття, без жодного втручання керманича організму.

Посеред ночі, не доспавши страшенно тривожний сон, я прокинувся з раптовим бажанням вибачитися. Я не міг жити спокійно, відчуваючи провину перед нею, та і не бажав. Я, певно, занадто нікчемний, щоб дозволити собі іґнорувати образи інших, тож, звичка вибачатися, видресовано спалахувала в моїй голові одразу після якої сварки, або ж дріб'язкової суперечки. Я взяв до рук свого, виявляється, старомодного телефона, часів п'ятого айфону, чи яких інших девайсів, і надрукував коротке повідомлення у Viber. Просте: “Вибач. Я зовсім дурний стариган, пробач, як зможеш”. На цьому я відклав мобілку на тумбу і влігся назад у ліжко. Під важкою теплою ковдрою, якою я вкривався, і влітку, і взимку, було нетипово спокійно, затишно. Навіть Лізине хропіння не збивало мого настрою. І під цю раптову легкість я вийшов на подвір'я, аби, можливо, розтягнути насолодження нічною естетикою. Чому люди мають спати саме вночі? Чудова пора, щоб жити. Тиха. Та, певно, вона тиха, бо сонна.

Вереснева прохолода, торкалася металічного корпусу мого телефона, який я тримав, сподіваючись на раптову відповідь Квітки. Яким треба бути наївним, аби вірити у силу простого слова? Невже моє віртуальне вибачення зможе запевнити її, що я не зі зла простягнув їй ті гроші? Невже? Від такого песимістичного висновку я поспіхом розблокував телефон і прийнявся шукати фіолетової іконки, аби видалити те повідомлення. Та щойно я знайшов свого SMS, як спокій смартфону перебило коротке вібрування. Вгорі висвітилось її ім'я та огризок її повідомлення: “Годі називати себе старим”. Це була і вся відповідь. Я розгублено вибачився і вона заходилася друкувати. Я тремтів, і від холоду осіннього вітру, і від передуття чогось надто недоброго в її відповіді. Але натомість, о пів на третю ночі мені надійшло її запитання:

“Ваша реальність це така ж вигадка, як і Ви сам?” — мені, певно, писав якийся фантом, аніж Лілія. Я відчув, що мені бракує сил, аби стояти — то ноги підкосилися, від дивности її запитання.

“З чого такі думки? І чому не спиш так пізно?” — я відповів, намагаючись перевести тему.

“Я не переходила на ти! Так Ви дасте мені відповідь?” — я дещо завагався, а чи не вигадка це моєї, перебитої пробудженням, сонности. Але вирішую піддатися і пишу:

“Я цілком реальний, як і моя реальність. Я з плоті і крови, подібно Вам, і в жодному разі не сумніваюся з цього”.

“Не зовсім переконливо. Здається, Ви й самі не знаєте відповіді🙄”.

“А Ви?” — я з безвиході питаюся.

“Стан моєї людини такий, яким його бачу я, хоча могла б повірити вашому відображенню мене. Ми ж про це говорили на уроці?”

“Так, Ліліє, цікава думка. Тоді, слідуючи Вашій думці, я припущу аналогічне”, — я усміхнувся, відчуваючи присмак гри.

“А от і ні. Ви бачите себе крізь відображення інших. Ви порівнюєте себе з кимось, навіть, якщо той на Вас зовсім не схожий. Я Вас не звинувачую у цьому, а навпаки дивуюся Вам”.

“Добре, але до чого вся ця розмова?”.

“Я хочу таким чином сказати, що дещо передумала і виправдала Ваш вчинок з грошима цією Вашою “неВашою” реальністю”, — вона відправила повідомлення, але не побачивши моєї миттєвої реакції, додала, — “Цю фразу я вигадувала більше сорока хвилин, і таки не змогла правильно сформулювати. Коротко — я вас вибачила”.

Я полегшено зітхнув. Змахнув з екрану листочок і перечитав ще раз те повідомлення. Воно було зовсім не позбавлене сенсу, а навпаки чудово доповнювало стиль нашої переписки. Вона таки була дещо не сміливою, хоча видавалася найхоробрішою з найхоробріших. Таких удаваних сміливців люди називають відважними, певно, вона саме такою і є.

Остаточно змерши, я зайшов додому, зняв льодяні капці і пройшов темним коридором до спальні, заглянувши в шпарину на сина. Собаця, чия кличка змінювалася кожного дня, вже лежала на підлозі, охороняючи Тимофія. Я прикрив двері, тихенько влігся біля Лізи, відсунувши її трохи в бік, разом із її ковдрою, якою вона не вкривалася, і поставив телефон на зарядку. Але не встиг я зручно вмостилася, як на мобільний, гучним піліканням прийшло нове повідомлення. Я хутчіш вхопив телефон, тремтячими руками набрав пароль і побачив невинне:

"Чому не спиш?".

"Якраз лягаю, а ти?", — позираючи на дружину, набрав відповідь.

"А я думала".

"Так пізно?".

"Та ні. Спочатку я шила, потім згадала, що не зробила домашнє з хімії, тож швидко його виконала, а вже потім я почала думати".

"І про що ж?".

"Про все. Про життя, про Всесвіт. Який він великий. Іноді я думаю про космос, і про зірки, планети, і здається, що життя зовсім нічого не означає. Так, тільки секунда світла у суцільній пітьмі".

"Це все нічні думки, Лілє, не переймайся таким. Це ж забирає час".

"А міркування про реальність та нереальність не забирають?".

"Ти довго будеш мені це згадувати?".

"Вічно! Навіть, коли ми станемо пітьмою!".

"Тобі вже час спати, люба".

"Я знаю, любий) Вже сплю, добраніч. Чмок".

"Добраніч, Ліліє".

***

Звичне чаювання і ласування вівсяним печивом на перерві, зірвав активний стукіт у двері. Я запросив зайти, і до мене з усіма юними серйозностями підійшли мої восьмикласниці. Вони несли коробку з бейджиками, що їх отримували учні чергового класу школи, злісно повідомляючи мене про "деяких хлопців", які загубили свої бейджики. Ця втрата подавалася дівчатками, як величезний злочин, який не можна пробачити, тож я мав негайно вловити цих лиходіїв і відправити їх до директора. Всю дівочу суворість я приборкав одним словосполученням: "Нічого страшного", після якого мої милі учениці здивовано переглянувшись, поставили коробку мені на стіл, і повідомили ще одну деталь чергування: "Та десятикласниця… Вона дала вам щоденник на зауваження?". Мене вразила сміливість, та навіть більше, дисципліна і почуття відповідальности старости класу, тож я, налаштувавши тон свого голосу на ту ж серйозність, мовив: "Так, я все запис…". Та я не встиг договорити — у клас фурією влетіла нова класна керівниця Лілії. Невисока, згорблена, вчителька української мови і літератури, неймовірної компетентности, почала переповідати мені найемоційнішу частину їх з Лілією розмови. Вона, нетипового активно жестикулювала, кидалася смачними слівцями, описуючи кожен жест, кожен погляд юної "нахабки". Причину конфлікту я відверто не розумів, аж допоки колега не виголосила: “Вона не погоджується, що зображення, перепрошую, відвертих сцен у мистецтві — це вульгарно”. І, не звертаючи уваги на присутніх у класі учениць, яким не варто було б чути нашої розмови, жалілася на якусь її “нетактовність”, а коли мені вдалося дещо призупинити колегу, раптовим зверненням до школярок, вона заморено, у пів голоса мовила:

— Та що могло вирости в такій нещасній родині… — я зачиняючи двері, насторожено поглянув на жінку з явним запитанням на лиці.

— А що з родиною не так?

— Як? Ви не знаєте? — вона здивовано вивалила на мене криво підведені чорним олівцем очі.

— Ні. А що мав знати?

— Ну… Я думала вона вам щось таки розповідає, — мене переповнювало хвилювання. Невже колега знає, що між нами відбулося?

— А, чому вона має мені щось розповідати. Ми зовсім не спілкуємося, і потім її життя — це її особиста справа, — я направив своє хвилювання на активне говоріння.

— Дивно. Вона сказала, що тільки вам можна довіряти, і що тільки ви можете на неї вплинути. Ну, можливо, ви просто авторитет для неї, — вона вже зібралася йти, такою ж раптовістю, з якою зайшла, але я не дав їй зникнути в юрбі школярів, не розказавши мені дещо про дівчину.

— Так, ну якщо така справа, розкажіть про її родину, як ваша ласка, — я люб'язно вхопив колегу за лікоть.

— Та що розповідати… мати померла, коли вона вчилася у другому класі минулої своєї школи, а батько не витримав і почав пити, — вона підійшла дещо ближче до мене і майже пошепки продовжила, — причому родина була дуже релігійна, чи баптисти, чи ще якісь, ну ви зрозуміли. Ну от, і з того часу дитиною ніхто не опікувався. Але це не робить її безкарною і, якщо вона так сильно вам довіряє, певно, ви повинні з нею поговорити.

Я подякував і попрощався з колегою, пообіцявши обов'язково провести бесіду з дівчиною з приводу її нечемности. Я знав про смерть її мами, але зовсім не очікував такої слабкодухости батька.

Того дня я був з машиною, тому написав Лілії, що міг би її підвести, на що дівчина миттєво відповіла згодою. Я був задоволений, і, про всяк випадок, заглянув до невеликої кишеньки в сумці…

Я значно від'їхав від школи, аби ніхто не побачив Лілію, яка щасливенько сідає в машину до Віктора Олексійовича, тож зміг сповна насолодитися її неспішною ходою з легким похитуванням від кожного кроку. Як вона поправляла волосся, що з неохотою приймало пестощі вересневого вітру. Як несла в руці невелику, кольору какао-порошку сумку й оглядалася кругом себе, шукаючи мою білу машину. Я дещо полегшив її шукання і привітно моргнув фарами — вона усміхнулася мені. Двері відчинилися і Лілія чемно перепросила за запізнення. Я завів машину і рушив у напрямку Басів.

— Ти не говорила про свою родину, — почав я.

— А що мені говорити? Мати померла, а з батьком у мене чудові стосунки. Вцілому, все, як у всіх, — вона, опустивши очі, трохи знервовано відказала завчену відповідь.

— І давно ти розказуєш цю вигадку?

— А ти звідки знаєш? — не підводячи на мене погляду, сумною суворістю кинула запитанням на запитання.

— Нема різниці. Просто знаю.

— Ну значить нема різниці як давно я брешу.

— Мені розказала твоя класна, — я здався. — Вона прийшла на тебе жалітися, розповідаючи про якусь вашу сварку з приводу твоєї інакшої думки на рахунок мистецтва. І розповіла мені про твоїх батьків, дивуючись, що я не знаю. Виявляється, я для тебе єдиний, кому можна довіряти?

— Не приховуй своєї радости, Вікторе Олексійовичу. І сказала я так тому, що інакше вона б дзвонила моєму батькові, що виключило б відвідування мною школи на тиждень.

— І чому ж?

— Він би побив і мене, і себе на очах у десятка подібних йому алкашів. Подобається? — вона перевела на мене свій проникливо-різкий погляд. Світлофор засвітився зеленим і я повів машину далі, недолуго вибачаючись.

— Пробач. Я бачу, що тобі зовсім не хочеться про це говорити. Можемо помовчати.

— Та ні. Я прийшла говорити, тож поговоримо. Не тільки ж сексом займатися.

— Ти завжди була такою відвертою? — дещо обережно питаюся я.

— Я відверта в природних речах, але не в особистих. Я так розумію, ти хочеш вивідати у мене про моє релігійне минуле? — вона вдавала спокій, але нерівне плескання долонями по колінках, стверджували протилежне.

— Ні. Я поцікавився вашим конфліктом з вчителькою.

— Леся Владиславівна стверджувала, що будь-яка згадка сексу у мистецтві — це суцільний несмак, і я не змогла слухати цю маячню. Виявляється, це — гріх. І коли я чую подібну дуристику, кидаюся, наче скажена. І головне, мої однокласники так покірно слухали її, причому, абсолютно так не вважаючи, — від нетипово-нестримної емоційности, Лілія почала активно жестикулювати, артистично імітуючи голос то вчительки, а то якогось ще однокласника, певно того пихатого.

— А як ви взагалі дійшли до цієї теми?

— Хтось ляпнув, що “Кайдашевій сім'ї” не вистачає інтимних сцен і почалося: “Розпущене покоління, без совісті і почуття прекрасного”. Та тільки всі ті, “правильно виховані”, “аристократичні” старці забувають, що їм говорилося те ж саме. Невже вони не розуміють — у кожного покоління є своє “прекрасне”, — Лілія втомлено зітхнула.

— Тож, для молодого покоління інтимні зносини це прекрасне? — я заглушив двигун і поглянув на Лілію.

— Сексуальність — це мистецтво XXI століття. Це стан кожної прогресивної людини. Принаймні, я так думаю.

Мені не довелося довго чекати цьому підтвердження. Дівчина одразу, не зволікаючи, прийнялася пожадливо розціловувати мене, не переймаючись усіма незручностями машини та раптових свідків з баз відпочинку. Вона знову зробила це зі мною, а я з нею. Вона знову важко дихала, та на цей раз, дивлячись мені в очі. Усамітнення добігало кінця і, аби трохи розтягнути задоволення, я зробив глибокий вдих, і затримався, зупинивши свої вуста, перед її. Видих я віддав разом з поцілунком, на що вона, ненароком, вкусила мене.

— Ой, пробач, пробач, пробач. Чш… я подую, — і вона короткими дмуханнями заспокоювала волелюбну цівку крови, що видобула своєю пристрастю.

— Та все добре, люба. Це всього лише здерта шкірочка, — я знову поцілував її турботливі губи.

— Я знаю, просто розпереживалася, — Лілія захіхотіла.

— Невже ця крижана королева, сама серйозність, може розпереживатися?

— Переживання керують мною, — дівчина поцілувала мого злегка зморщеного лоба. — Давай прогуляємося, я не хочу додому.

Ми привели себе до ладу і вийшли з машини у засмаглий, протягом дня, ліс. Під ногами твердів пісок, сосни розкидували свої колючі шишки, а сутінки гралися нашими довгими, худорлявими тінями. Лілія зняла взуття і обережно рушила вперед, аби не вколотись якоюсь маленькою сосновою прикрістю. Ми довго йшли мовчки та, побачивши пологовий, що височів недалеко на пагорбі, вона стиха мовила:

— Я народилася тут. Разом із заходом сонця. Мамі було тяжко та вона молилася Богові і Він таки їй допоміг. Така-то було історія, — вона зупинилася перед яскраво-жовтою будівлею. — Насправді, їй допоміг лікар, який не відходив від неї ні на секунду. Вагітність була складною і мама постійно лежала в лікарнях. Я народилася на 38 тижні, далі тягнути було небезпечно.

— У моєї дружини також були ускладнення під час вагітности, — та щойно я вимовив слово “дружина”, здригнувся. Згадка про неї була не бажаною як для мене, так і для Лілії.

— Моя мама хворіла на епілепсію. Їй говорили, що вона не доживе й до двадцяти років. Та моя бабуся, яка вже померла, вірила у порятунок доньки. Лікувала. Але у сімнадцять моя мама почала ходити до церкви. Вона познайомилася з однією дівчинкою у таборі на морі, яка розповіла, що її Пастор уміє лікувати від усіх хвороб на світі. Мама була дуже наївною людиною і вірила у всякі дива світу, тож, одразу після приїзду, вона стала ходити до церкви. Там познайомилась з моїм батьком, а вже через рік вийшла за нього. Всі чекали дитини. Це релігійне кодло вважало, що моя мати має народити і тоді всі її проблеми зникнуть. Але був великий ризик для життя мами, та і майбутньої дитини, оскільки хвороба може передаватися. Але у дев’ятнадцять мама таки завагітніла, — вона перевела подих, якому вже не вистачало рівности, і продовжила. — Я таки народилася, і місце, куди я потрапила після виписки — богослужіння у церкві. А потім це було місце, куди я ходила мало не кожного дня, протягом восьми років. Мій батько був сином пастора, тому моя віра була обумовлена обставинами. Я не мала вибору, так само як і він.

— Але ж ти говорила, що не віриш у Бога? Чи я тебе не так зрозумів?

— Так. Ти все правильно пам’ятаєш. Я дійсно говорила, що не вірю, і так воно і є. Після смерті матері, батько почав пити, і з великим скандалом його випхали з церкви. А я полегшено зітхнула. Я не любила те місце.

— А як же твій дідусь-пастор?

— Він був першим, хто зрікся мого батька, і мене також. Він взагалі говорив, що в мені є якась демонічна сила, яку він не в силах вигнати з мене, поки я того не захочу. А я не хотіла. Я бачила всі ті ритуали “вигнання” і не бажала ставати частиною божевілля. Я була надто серйозною дитино і зовсім не вірила в силу “зцілення”.

Вона зупинилася на маленькому, освітленому променем сонця, клаптику землі, яке не затуляло гілля сосен. Її примружені очі, її маленько-кругленький носик, її тендітні руки, складені на грудях та босі-босі, вкриті лісовою пилюкою, ноги — вона ідеальна. І цю ідеальність я наважуюся цілувати у плече, дихаючи її ароматом, в намаганні загубити у ньому свій власний. І вона, здається, теж ніжиться у цьому нашому коханні. Так, певно це і є кохання — таке дивне, таке хитке, начебто аморальне, але зовсім-зовсім чисте. І моя реальність умить перероджується у нереальність минулости. Я згадую дні, коли це наше кохання видавалося мені лиш хворою уявою моєї багатої вигадливості. І я таки дещо сумнівався, стоячи там, на лісовій вечірній галявині, що все це не вигадка.

Ми поверталися додому у супроводі вогнів і вигуків п'яних компаній. Було вже пізно. Машина приємно охолола і задушливість, нарешті, пішла. Ми проїхали перший поворот і я краєчком зору, поглянув на будинок свого дитинства, що стояв неподалік лісу. Миле місце, де углиб вулиці колись простягався глибокий кар'єр, куди ми з хлопцями любили зникати вранці, а повертатися під вечір, з першим присмерками. Я зовсім забув той будинок, і тепер там живуть якісь орендатори, якими займається мій батько. І нехай. То був нудний дім, сонний, хоча, мама називала його спокійним.

Лілія зручно вмостилася на кріслі біля мене і наспівувала мелодію, що дечим нагадувала "Ніч яка місячна". Та вона заперечила мою здогадку — це була її власна, щойно зімпровізована пісенька, яку, зрештою, перебило дзеленчання мого телефону. Дзвонила Ліза, неспокійно відправляючи мені повідомлення після кожного пропущеного дзвінка. Я не міг і не хотів відповідати. Я відокремився від звичности сімейного життя, заради ідеальности дівоцтва. Чи почував я себе поганим? Авжеж! Я почувався жахливо неслухняним хлопчиком, якого от-от відлупцює мама, та мені було байдуже. Я — бунтар! Невизнаний негідник! Я можу з легкістю поцілувати цю невинну пташечку по праву руку від себе і вона нічого не вдіїть, бо замала, аби змагатися зі мною. Але біда в тому, що тільки-но я повертався до реальности, ця моя нереальність миттєво розвіювалася. Тож, я чемно відвіз Лілію додому, відповівши на її скромне прощання тендітним цілунком в яблуневі губи. Вона легенько усміхнулася і зникла за тяжкими дверима під'їзду. Вона підіймалася сходами вгору і я бачив її темний силует у тих лінійних квадратиках. Лінійність — її риса. Риса, набута тут, серед панельок пострадянської спадщини. Вона була такою ж лінійною, як ця її панелька, що не допускала жодної прикраси, зайвости, яскравости, але так хотіла віднайти свою індивідуальність. Я міркував про це дорогою додому і згадав, що вона зовсім не носить прикрас. Навіть такої звичности для інших, як сережки, вона іґнорувала, посилюючи свою лінійність. Так, вона відрізняється від решти, але ми всі знаємо, чим закінчила держава лінійностей, тож я за неї боюся…

Наше кохання розвивалося феноменально швидко. Я залишався на роботі допізна, чекаючи на неї, аби знову усамітнитися. Нас не турбувала присутність інших викладачів, які ще не встигли піти додому, охоронця чи прибиральниць — нам було відверто байдуже на всі ці дрібности. Існували лише ми і цей етап наших стосунків я люблю найбільше. Це був стан суцільної насолоди одне одним від кожного цнотливого торкання, чи пристрасного поцілунку. Ми бавилися, любилися, жадібно ніжучись у власній невагомості. І цією чарівністю наповнювалися першохолодневі вечори та подальші морозности. Неважливість погоди, людей, моралі, правил та обов'язків, творили стан вільної людини, в якому ми хотіли б залишитися назавжди. І я знав таке місце.