Пролог
Розділ перший. Мед, Яблука та Лілії
Розділ другий. Квітка
Розділ третій. Ноктюрн
Розділ четвертий. Гоголівські ночі
Розділ п'ятий. Цнотливість
Розділ шостий. Свідомість
Розділ сьомий. Стан людини
Розділ восьмий. Рожевий будинок
Розділ дев'ятий. Місяць і Сонце
Розділ десятий. Вікторова Лілія
Епілог
Розділ другий. Квітка

Першовересневим тріпотінням падав дощ. Густі хмари залили небо, і крізь їхню густоту зовсім не пробивалося сонячне сяйво. Я стояв на шкільному подвір'ї під великою синьою парасолею, дивлячись на учнів, що невпевненою втомою та зі згадкою про щойно минуле літо, плелися до школи. З моїх вуст знову і знову вилітало: "Доброго ранку", хоча я навіть не звертав уваги на людей до яких вітався. О дев'ятій я мав піднятися до актової залі, що навпроти мого кабінету, та покірно чекати кінця першого дзвоника. Потім я мав привітати своїх учнів зі святом, вони б кричали, що це найгірший день їхнього життя, а я відповів би, що одного дня найгірші дні стануть найкращими, бо вони, як не парадоксально, будуть далеко. А поки я все ще стояв на подвір'ї школи, вітався з перехожими, спостерігаючи за рішучими похитуваннями замріяної верби. Нащо я там стояв? Чому не сидів у теплому кабінеті, слухаючи останні приготування до свята? Я мав стояти, бо та метушня збивала мене з пантелику, змушувала нервувати, дарма перейматися чимось, а чим, я й гадки не мав. Мій товариш, колега, більше не зайде до школи зі мною, тож я, можливо, проводжав його таким дивним, натужно-депресивним чином. З-за рогу вийшла вередлива вчителька англійської, за нею — ще вередливіша з сольфеджіо; та віднині мій єдиний шкільний товариш — вчитель фізичної культури. Я машинально привітався, опустив очі, а краплинки дощу закапали у знайомому ритмі. Довгі, тягучі акорди, плавний бас, чіткі трелі та ніжна мелодія. Умить краплі дощу стали занадто важкими, липкими, солодкими — з неба падав справжнісінький мед. Яблуні, що росли під вікнами школи, враз погубили свій урожай, певно від пориву вітру, а моя парасоля у відповідь вивернулась, зламалась, тож я нарешті рушив ховатися від непогоди. Але чогось не вистачало, чогось дуже важливого, найніжнішого — лілій. Я нервово, аби чимось зайняти руки, поліз до кишені, але безжальним вироком звідти випали гроші. Не поспішаючи я нахилився, щоб підняти їх, але невгамовність вітру вже закрутила мої паперові коштовности подалі від шкільного ґанку. Повітряна хвиля огорнула мене, а далекий, мрійно-дитячий запах, змусив пуститися поглядом уперед. Блискуча срібляста спідниця легенько з квітучою цнотою піддалася грайливому вітру та задерлася вгору, оголивши колінця. Маленька, аристократична долоня елегантно підправила її, і, неначе пелюстка, згорнулася у гойданні. Чорні туфлі несли її крізь дощовий бруд, оминаючи глибоководні калюжі. В іншій руці — сумочка темно-сірого, майже чорного кольору, яка в її руках здавалася істинно невагомою. Жакет у колір спідниці, а під ним біла, ажурна блуза, що другою шкірою, такою ж тендітною і прозорою, дихала холодністю того ранку. Рожеві щічки й чіткий погляд. Вітер колихав солодкі, як мед кучері по плечі, які любо захищала маленька срібляста шляпка. Вона йшла гордовито, впевнено, не поспішаючи, як справжня леді. Її новоспечена "подружка" тримала парасольку і щось швидко розповідала, невміло перестрибуючи через бруд, розмахуючи величезною "бабською" торбою. На її фоні незнайомка вирізнялася особливою твердістю, якоюсь постійністю та непохитністю. Юна леді стримано привіталася, кинувши мені багатозначний, але шалено короткий погляд. "Доброго ранку", — прозвучало різко, якось по-дорослому. Скільки їй років? Хто вона? І як не дивно, я вже знав відповідь на всі запитання.

***

Наша зустріч пам'ятається мені сном, чимось нездійсненно-далеким. Як туман, що огорнув мене одної секунди. Я побачив, а правильніше сказати відчув енергію, яка не підвладна жодній жінці на цій землі. А найдивовижніше — пройшовши повз мою ліліпутську особу, вона лишила знайомий аромат. Вона була ідеальною, і саме це відчували люди довкола, і саме тому так не любили її, але так бажали. Вона лякала, поглядом заморожувала душі і серця, руйнівною силою, цілим торнадо зривала дах з голови, а як відомо люд далекий від руйнівних особистостей. Бо ті можуть все знищити, цілком, до попелу, а з тої золи утворити щось зовсім новітнє, до чого люд ще не готовий. Легкість звертає увагу суспільства, а коктейль сильностей, суміш акцентних ароматів лише відштовхують, бо потребують внутрішньої могутности людини. Але саме такі постаті рухають нами. На них рівняються, з них беруть приклад, щоправда, безжально — після їх смерти.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Очі заплющувалися проти моєї волі, але мозок все ще видавав картинки минулого дня, невміло поєднуючи їх з неспокійними видіннями. Зрештою я заснув, але вже зовсім скоро підскочив знову. Моя дружина лежала поруч у позі ембріона, зжимаючи нашу ковдру між ногами. Син спокійно спав у себе; його ведмедик вже впав на підлогу о другій ночі, а сам малюк опустив руку з ліжка, торкаючись кінчиками пальців долівки. Якби він знав, що майже кожної ночі його рука невагомо висить біля страшної діри між ліжком та підлогою — наступної спав би з нами. Наша підлога дорогою на кухню поскрипувала, відтворюючи дивні мерехтливо-дисонуючі звуки найвідоміших горорів. Я прийшов випити води, бо віддавши останні сили намаганням заснути, виникла спрага. П'ять глибоких ковтків та моя склянка мелодійно стукнула по столу. Час знову йти спати, але… червоною, не вкритою килимами підлогою веранди, розсипалося місячне ластовиння. За вікном воно гралося з кронами дерев, з машинами та будинками сусідів. А сад, що його з палкою любов'ю саджала Ліза, у сяянні земного супутника не відпускав — білі троянди перейняли мерехтіння місяця на себе, заблищавши містичним блиском. Вишукані червоні рожі та гордовиті нарциси ніби не звертали уваги на казкового гостя, але, якби квіти були людьми, то з їхніх облич не зникала скромна, напівпомітна усмішка. Ніжні ромашки та мої чарівні лілії пустотливо перешіптувались, кокетливо підморгуючи пану Місяцю. У цій дивовижній казці не вистачало одного — мого нового марення, мого далекого Ноктюрну долі. Я збирався йти, але за вікном щось засвітилося. З'явилися тінь, невиразний силует, що виразнішав, і зрештою ставав нею — вулицею йшла Лілія. Неначе лісова Мавка Лесі, неначе русалка травневих ночей Миколи. То було просте видіння у сонній нісенітниці мого мозку, але саме цієї фантомности, загадково-містичної зустрічі я чекав, аби зрозуміти масштаби власної трагедії. Вона — мій неспокій. Загадкова Лілі. Я гублюся.

Під ранок я, зрештою, заснув. Видіння ночі віднайшлося уві сні, повторюючи обриси марення, щоправда з невеликим підсвідомим відступом до більшої інтимности моменту. Її очі пекли суворістю. Недитячі риси обличчя та граційна жіночність її фігури, кололись дражнінням. Цій маленькій, тендітній красуні підвладне все живе і скам'яніле. Я не перестаю дивуватися з її богоподібности.

Ранком я вийшов на вулицю, думаючи про нереальности минулої ночі відчинив ворота, пропустив дружину із сином, що їхали до садочку на машині, і попрямував униз по схилу. Та мій звичний шлях до школи того ранку дещо змінився. Дорога видавалася нетипово рівною, а м'яке вересневе повітря зовсім позбулося відчуття вчорашнього дощу. Мій погляд кінокамерною точністю зупинявся на окремих деталях. Певно саме так відчувається натхнення. Десь дуже далеко, там, у селі, у рожевому будинку, де лишилося моє дитинство, я вперше почув далекий голос майбутнього натхнення. Воно линуло з вуст бабусі, яку я тоді не хотів чути. Затикав вуха і кричав, що все це брехня, що я не буду нікчемним учителем, що не буду проживати "низьке" людське життя без польотів і натхнення. Без пригод і неоднозначностей. Я не хотів вірити, що зустріну свою Музу лише у 39 років! І я не хотів, аби вона була недосяжною для мене.

Мій внутрішній монолог скінчився. Я зайшов до школи, доброзичливо привітався з “вартовими” учнями та шкрябнув підпис у журналі для викладачів. Далі покрокував великими сходами на третій поверх та зробив крутий поворот праворуч. Я дістав ключ і повільно встромив у щілину — ніч зовсім виморила мене. З іншого кінця коридору почулися чиєсь крокування — впевнене цокання підборів, що відбивало барабанний ритм, який тримав метро-ритмічну чіткість духового оркестру навпроти. То вона, я був певен. Я боязко повернув голову на звук, але нікого не побачив. На мить, я подумав, що це знову мої галюцинації, дурні нічні марення. Та якби це було так, то певно, я б нарешті кинув пити заспокійливе кожної ночі. Ні! Мій слух обманув мене — вона йшла коридором, але протилежному того, куди я поглянув. Дівчина прямувала до мене, ступаючи чітко і незворотньо. Обличчям правила серйозність, стриманість, і лиш загадкова усмішка Джоконди, яку так оспівують шанувальники мистецтва та надуманої містики, робили її скульптурну ідеальність живою.

Вона була одягнена у темно-червону сукню пошиту з цупкого матеріалу, схожого на льон, що спаданням водоспаду з плечей до колін, окреслював її тонку фігуру. Під спідницею легка, плісирована підкладка, трохи світліша за основний колір сукні, деколи, від особливо активного кроку, показувала свої таємничости. Рукава сукні повністю закривали плечі, оголивши лише невелику частину дівочої шиї, залишаючи руки повністю відкритими. На голові знову шляпка, але на цей раз чорного кольору, та акуратно причесана, легко закручена медовість волосся. Знову ця її довершеність, але тепер я знаю якою ціною вони їй дісталися, що ця ідеальність мала витерпіти аби стати такою, аби не розчинитися.

Лілія пройшла повз мене, вітаючись як учора дипломатично, прикрасивши своє вітання акуратною суворістю. В її голосі не чулися ніжність чи, притаманне більшості дівчаткам-підліткам, кокетство. Вона ж, як зовнішньо, так і внутрішньо була абсолютно дорослою. Я не пам'ятаю чи привітався з нею навзаєм, та, здається, намертво завмер, наполовину прочинивши двері кабінету. Туфлі… Чорні лодочки. Ця тоненька шпилька — стук мого серця донині. Вона пройшла швидко, майже пролетіла, а вже через кілька секунд зробивши останній крок, сховалась за рогом.

Того дня я її більше не бачив. Вона наче зникла. Начебто її ніколи не існувало. І я мало у це не повірив, якби не запах, що переслідував мене скрізь. На кожному уроці, на кожній перерві, під час обіду та заповнення журналів. Вона, неначе той маленький чортик, сіла мені на плечі та, тендітно звісивши ноги, шептала на вушко свої секрети й мрії, ідентичні моїм.

Останній урок проведено, учнів відпущено додому із високими оцінками, бо я зовсім не ставив двійок, тож я спокійно зібрався йти. Було опів на восьму і вечірнє, все ще тепле сонце, ховалося за хмарами, лишаючи різнобарв’я у класах. Учні другої зміни обожнювали цю пору за темність коридорів, але тої вересневої пори яскраве сонце тільки-но сідало за обрій, а тепле осіннє повітря просочувалось крізь прочинені прибиральницями вікна й кабінетні двері. Повна тиша, омріяний спокій, де раптовість звучання фортеп’яно, швидше лякала. Ноктюрн. Тягучі акорди, яких виконавець торкався зніяковіло, навіть трохи боязко, а за ними легка, неначе вітровійна стихія, неначе зеленавість весняного дня, мелодія. Здавалося, ніби пальці виконавця повністю занурилися у клавіші, ставши продовженням молоточків, які торкалися струн; злилися та стали одним цілим, одним організмом, що переживає найсильніші почуття у житті. То, певно, грала викладачка, і я пішов на звук музики, щоб зайти і похвалити напрочуд чуттєве виконання. Я дослухав Ноктюрн до кінця і почувши павзу, тихо постукав. То був маленький кабінет фортеп’яно, з двома інструментами по лівий бік та столом навпроти. У кутку — шафа для особистих речей викладача і цілої купи нот. Важким поглядом Лілія вдивлялася в клавіші, що блищали світлом вже увімкненого вуличного ліхтаря за вікном. Зовсім не реагуючи на захожого, вона похилила виснажену голову. Моє споглядання перебила вчителька, яка саме звернулася піднесеним: "Що, Вікторе Олексійовичу?". Я невпевнено запитав, хто це так чарівно грає, і у відповідь отримав задоволене вчительське: "Моя учениця Ліля". Я точно не пам'ятаю, що сказав після цього. Але чітко знаю, що не втримався та підійшов до неї, лагідно потис руку, прощупуючи маленькі тендітні пальці, додавши декілька стриманих хвалебностей.

Я зачарований музичними співпадіннями та суцільною казковістю, човгав додому. У думках споминами крутилися наше ранкове привітання та її вечірнє музикування. Я неначе повернуся в минуле, у рожевий будинок на березі річки, де над вухом гудуть бджоли, у саду падають яблука, а навкруги ростуть тендітні лілії. Замріяно я дійшов до мосту, потім повернув ліворуч, минаючи компанію закоханих підлітків (як же я їх розумію!) і згадав про дружину. Раптовість дійсности мене підбила, скалічила — цілий день я навіть і не думав про неї, я забувся, я розгубився. Сором залив обличчя червоними нерівномірними плямами, тож, переступивши поріг дому, я одразу вирушив до неї. Буденна картина — Ліза готує вечерю, синочок сидить за столом, підгризаючи житній сухарик. Але ця буденність така недооцінена! І щойно я з'являюся у дверях, як синів сухарик падає додолу і хлоп'я вже біжить у міць таткових обійм. Ліза помічає мене і ставить буденні, однотипні запитання, сухість яких тотожна моїй відповіді.

— Завтра відвези сина в садок, я зранку йду до лікаря, будь ласка.

— Ага, — мовчання у відповідь віщувало кінець діялогу, тож я впевнено рушив перевдягатися, аж раптом:

— Ага, мало не забула. Пробач, але я викинула ті твої лілії, які вже гнили в білому горшку. Вони смерділи. Страшно! Я взагалі не розумію, як ти можеш їх любити. Так, вони красиві, але ж на цьому і все.

— Вони вишукані, таємничі…

— Ага, і вонючі. Я тобі вже казала. Їх запах — це їх походження. Нагадування, де вони мають бути. А де? Лише в болоті. Все, не хочу про них говорити.

Буденність продовжувалася. Після вечері я помив посуд, поки Ліза заспокоювала синочка, який тільки-но впав та смачно вдарився підборіддям об підлогу. Чомусь мої заспокійливі обійми він не любив — лише мамині пестощі приймав з усією теплотою.

Остання тарілка була домита і поставлена на місце. Я протер зайві краплі води в раковині та вимкнув світло над кухонним столом. Постала суцільна мряка, тільки ліхтар, освітлював кухню та померки вулиці за вікном. Я поплівся до ванни, щоб прийняти швидкоплинний душ і трохи відпочити від емоційного напруження, яке незворотньо лишається зморшками на моєму колись привабливому обличчі. Я рідко дивлюся у дзеркало, не люблю бачити своє відображення ще десь окрім сімейних світлин, але тоді я уважно поглянув на того дивного, непомітного чоловіка. Висока статура, широкі плечі та, як на мій вік, худорляве тіло. У школі мене часто називали шваброю. А подорослішавши я трохи погладшав, тож у свої 39 мав доволі непоганий вигляд. Моє неголене обличчя говорило про наближення старости і забуту на касі бритву. Тонкий ніс, невиразні губи та невеликі очі, рівні брови — класичний чоловічий портрет, нічого особливого. Я був звичайним, але дещо все ж таки змінилося. Де ділися ті дитячі обриси обличчя та безтурботність, що природньо, без зайвого напруження підіймала кутики губ? Де рішучий юнацький погляд та закохані очі? Та ні, закохані очі тут, на місці, тільки це зовсім не типова закоханість. І найголовніше — де обіцяна мудрість, що має приходити з роками? Чому я її не помічаю? А можливо, її і не буде? Чи я ще занадто молодий для неї? Годі! Ганебні роздуми перебиваю шелестінням дущу. Хвиськанням полилася майже крижана вода, але мені було байдуже. Я продовжував стояти, чекаючи змін. І вони таки настали — вода потеплішала. Вона лилася з чітким ароматом лілій. Ласкавих лілій; квітучої гармонії мого життя. Тоніка, після неї, субдомінанта, домінанта і знову тоніка. Найпростіша гармонія, яку тільки знає музична мова — що там ті великі збільшені септакорди та джазові нашаровування! То була сталева тоніка мого життя. І де ж вона? Виходить якийсь абсурд, незрозумілі речі, зовсім не пов'язані між собою. Мої думки плутаються, що тоді, що зараз, і я не можу зібрати їх докупи. Вода миттєво загустіла, і замість неї полився мед. Але аромат залишався тим самим. Що відбувається!? Де я?! Шампуні та гелі для душу, що стояли позаду мене на поличці впали додолу, всі, як один, розсипаючись соковитими яблуками.

Розплющив очі. Наді мною стояла заклопотана дружина, а розгублений син тримався за мою руку. Спині було м'яко і рівно — я вже лежав на дивані, а не серед розкиданих хаосом шампуней та гелей. Зі зрозумілої частини оповіді, яку мені розповідала Ліза, виявилося, що я лежав у гарячій воді, після чого втратив свідомість. І я згадав, як став під дощиком, а потім передумав та набрав повну ванну кип'ятку. Вода хлюплунула за межі ванни, коли я влігся, а далі настала порожнеча. І достеменно жодної містики в моїх видіннях бути не може, є лише мої думки та фантазії, боятися яких нічого, от лише обличчя Лізи чомусь незвично широке, а волосся казково довге. А тепер навпаки. Де вона взагалі ділася? І Ліля тут…

Впало ще одне яблуко. Покотило вниз, вдаряючись об чорний ґрунт моєї хати. Ще одне впало. Прямо до пелюсток Лілії.

Мені здалося. Я просто спав. Бачив сон у сні. Задрімав на дивані у вітальні прямо перед телевізором, наче істинний старець.

Нарешті я прийняв справжній, зовсім реальний душ і відправився до кімнати сина. Він лежав на бочку, наспівуючи колискову своїм іграшковим товаришам, а чи дітям — ніхто не знає, навіть він сам.

— Чого не спиш? — пошепки запитав я, привідчиняючі двері його кімнати.

— Не хочу, — він повернув голову і запитав, — а чому та собака у фільмі померла?

— Бо вона вже була старенькою.

— І я теж стану старенькою? І ти, і мама?! — він плутав роди і відмінки, нехтуючи всіма правилами, і я дозволяв йому цю вільність говоріння. Від емоційности питаного його очі розплющилися, а обличчя осяяло трагічне здивування.

— Так. Звичайно, це неминуче.

— А скільки це років?

— Ну, десь після 65. У людей.

— Тато, а скільки тобі років?

— 39.

— Значить, ти вже теж старенький… — бідний мало не плакав.

— Ні, мені ще до старості ого-го! Це ж зовсім різні цифри, синку.

— Значить ти майже старенький. А я маленький.

— Отож…, а це означає, що маленьким і стареньким треба багато спати, тому давай заплющуй очі, а я заспіваю тобі твою улюблену.

Він слухняно примружив злегка мокрі оченята, пригорнув до себе ляльку Полінку, з якою не розлучався, та вхопив мене за руку, а я, мрійливо дивлячись у вікно, співав про ніч таку місячну, зоряну, ясную. Але дійсність була протилежною пісенності — зорі тої ночі світили тьмяно та неприродньо далеко, а місяць навпаки — яскраво і близько.

Вона знову заплющує очі від задоволення, а чи від нудьги? Секс після років шлюбу значно погіршується і це абсолютно природньо. Пристрасність молодого бажання не давала мені цього зрозуміти. Як насолода може наскучити? Але дійсно, так стається. Це схоже на масажні дотики до тіла, легкими повітряними пальцями, що ніжно лоскочуть одне й те ж саме місце протягом тривалого часу. Набридає, задоволення поступово зникає і з'являється бажання щось змінити, бодай щось, але краще взагалі прибрати руку. Тієї ночі, як і всі попередні, відбувалося теж саме. Але чи не вперше за тривалий час я згадав ту далеку пристрасть, що огортала нас протягом року, двох і так спадаючи до самого дна шлюбности. А коли ми вирішили спробувати себе у ролі батьків, секс нам зовсім осточортів. Зачати дитину не виходило більше десяти років і ми вже втратили будь-яку надію на малюка. Аналізи були в нормі, лікарі розводили руками, а ми з нетерпінням чекали днів овуляції — буцімто запліднювались і знову чекали затримки. Марно, все марно. І коли ми вже зовсім забули про дитину, коли вирішили пустити все під дідьків хвіст, тест показав дві червоні смужки. За першим тестом слідували ще десяток, бо ми просто не могли повірити у своє щастя. І тепер воно лежить у ліжечку, спить і бачить мальовничі краї своєї уяви і невже це не все чого я хочу? Невже цього замало?

Її волосся плутається в моїх пальцях; шкіра м'якшає, вогкішає, мов віск плавиться, вкриваючись безмежжям мурах. Я провожу рукою вниз від шиї до низу живота, сподіваючись намацати вже знайомий шрам по лівий бік талії, який Ліза видобула дитиною. Зник. Його немає. Я розплющую примружені очі і розумію, що шрам дійсно кудись зник. Але ці думки швидко звільняють мене, бо дружина міцно хапає мою руку та спускає її нижче. А дальність огортається загустілим туманом. Що відбувається? Я лягаю на спину, а вже через секунду бачу жіночу фігуру на собі. Недовге волосся по плечі підстрибує у відповідному темпі разом з малим, гострим бюстом, а тендітні долоні міцно тримають мене за руки. Здавалося б, пристрасть молодости позаду, але вона повернулася. Думки перервали різко впавші локони світло-рудого відтінку, розлившись липовим медом по моєму обличчі. Підлогою покотилося яблуко, її щічки налилися рум'янцем, а шкіра стала білою та гладенькою, неначе пелюстки лілій. Ще трохи і я втрачу здоровий глузд, який і так вже пакував валізи на вихід. Але це Вона. Я безсовісно займався сексом з дружиною, уявляючи дівчинку-підлітка — свою ученицю! Невже я настільки бридкий дядько — покидьок?! Педофіл! Але Вона…

У коридорі впала ваза з Ліліями.

Сором. Скупий осуд — розуму одвічний морок. І ще тисяча варіантів цього слова. Для кожного сором означає щось своє, неповторне, а для мене, він має саме це значення. Сором — це інстинкт. Сором за свою фантазію, який відчувався того дня скрізь. Неділя пройшла у соромі, але й понеділок нічого не виправив. Я відвіз сина до садочка, Лізу в лікарню, а потім сам вирушив на роботу. Грало радіо, яке я не переносив у дорозі, але тоді мені було байдуже. Я летів до школи аби побачити Лілію, але навіщо? Я ж не міг дивитись в очі тій, з якою примарно кохався.

***

Діти невгамовною юрбою забігли до класу. П'ятикласники розгублено розглядали кабінет та свого нового вчителя. Багато дітлахів запізнилося, але я зовсім не розсердився. Така моя вдача, а чи може лояльні методи роботи з дітьми? Але заради цього палання очей, що мало не боготворять тебе, я готовий пробачати та без кінця йти на поступки, тільки би ці погляди із року в рік не ставали дедалі пасивнішими й флегматичнішими. Але, на жаль, у випускному класі їх зіниці полонять перед-дорослий морок і страх перед невідомістю.

Мов квочка, посеред уроку забігла їх класна керівниця у світлій бежевій сукні. Чорняве, коротко стрижене волосся, трішки стирчало у різні боки, а з блокнотика хаотичною м'ятою купкою виглядали папірці. Залишок уроку я віддав їй, бо організаційні питання розглядати на восьмому уроці за розкладом нікому не хочеться. Після п'ятого класу я мав уроки з восьмим та двома паралелями дев'ятикласників. А з настанням великої перерви почалися мої пошуки Лілії. Коридорами бігли хлопці, яких зупиняли чергові та невдоволені неспокоєм своєї роботи вчителі; старшокласниці наближалися до вбиральні, аби попліткувати про хлопців, до яких були не байдужі, а більш сміливі парубки мило загравали до вищезгаданих красунь. Я спокійно спустився на перший поверх, пройшовши довжелезне повзіння першокласників, але різко зупинився. Позаду йшли однокласниці Лілії, які щойно почали розмову за неї. Почулося лише: "... як проститутка, їй Богу!», а далі козуляче хіхікання. Їх було двоє: одна довга, брюнетка з розсипаними веснянками по всьому обличчю і шиї, а друга невисока на зріст миша, з тонким русявим волоссям по плечі й дорослим бюстом, яка активно піддакувала подружці. «Б’юся об заклад, шо вона ще й багата. Навіть уявити не можу, скільки стоють її сукні. Нічо, якщо завтра прийде наша королева, треба буде з нею гарно поговорити, можливо, вийде дружба і гляди, будем мати пропуск до супер жизні мажорів". І вони, прожогом кинулись в гурт школярів, що товклися біля буфету. А і справді, родина цієї дівчинки, певно, мала не абиякі статки, бо як інакше пояснити таку вишуканість та різноплановість її вбрань? Хіба що вона відьма і все це наворожила.

День закінчився, а Лілія ні примарою, ні правдою не з'явилася. Та підіймаючись до свого кабінету, мій слух зачепився за ті протяжні акорди, що чулися мені вчорашнього вечора. Але, я не став слухати, мріяти і, тим паче, заходити. Нехай звуки фортеп’яно з кожним моїм неспішним кроком віддаляються, наздоганяють мене та благають прислухатися. Нехай примара юнацького кохання лишається у цих трьох днях неспокою, бо я мав намір більше ніколи не чути того Ноктюрну. Вона дограла, а я поставив рішучий підпис у черговому журналі і вийшов надвір. Вдихнув тепле, округлість вересневого повітря, і вирушив додому своїм звичним шляхом.

Бджоли. Бджигають дитячою жагою опиляти липи. Сонце з неохотою ховається за небокрай. Завтра новий день, нові уроки, діти, мистецтво. А вдома син, дружина. Ось так я і дістався дому. Відчинив ворота, зайшов у двір і став. Ще з хвилину я просто стояв, думаючи, буцім чогось не вистачає, а раптовість буркотіння сусідської машини миттю все прояснила. Вилаявшись на всю вулицю, проклявши тих бджіл, я рушив назад до школи, бо забув машину на шкільному подвір'ї.

Ідучи я сварився, подумки, а чи вголос? Неважливо. Немов дитина шукав свої протоптані сліди і ступав ними — ось невелика виїмка в піщаному ґрунті, ніби моя. Сонце вже майже сховалося і настала найромантичніша пора доби — сутінки. Замріяною раптовістю я опинився біля школи. Стурбованим поглядом віднайшов машину на іншому боці шкільного подвір’я і рішуче вирушив по неї. Було якось п’янко того вечора. Почував себе зовсім не тверезим. Зі школи, злегка зажуреною, овіяною далекістю думок, вийшла моя учениця. Обережно спустилася сходами і, тримаючи у правиці солом’яну сумку, лівицею схопилася за огорожу, обережно присівши на неї. Вона легенько зняла свою темно-синю туфельку, поставила її на землю, а з сумки дістала пластир. Магнітичними рухами тонких пальців вона відкрила медичну наліпку і приклеїла на ранку. Застібнула сумку, взулася і пішла, дещо шкутильгаючи від потурбованої болячки. Все далі і далі відлітала моя Лілі. Я паралізовано, гіпнотично вглядався в її постать та слідування тіні. Її кремова сукня у дрібну квіточку з чорними вертикально викладеними ґудзиками на грудях, низ якої то обережно торкався її колін, то підлітав угору від сильних поривів вересневого вітру, загравала до мене. Дівчина кинула суворий погляд на свого вчителя, лагідно привітавшись на прощання. А я знову зашарівся, розгубився, забувся. Неначе підліток угукнув та рішуче закивав головою. Що мною керувало? Яким нездоровим глуздом я заразився з самого початку осені? Я поспіхом підбіг до неї і, торкнувшись кисті руки, запитав:

— Пробачте, Ліліє, а де Ви сьогодні були? — вона здивовано кліпала очима, видивляючись щось у моєму погляді, та, прокашлявшись, відповіла:

— Мене не було за сімейних обставин.

— Ну, Ви, запитайте, що я… задав додому.

— Обов’язково. До побо…

— Може, Вам дати мій номер? А Ви мені свій і зможете, так би мовити, напряму дізнаватись завдання? — я безтактно її перебив не менш безтактною реплікою, навіть зовсім вульгарною.

— А.., пробачте, але мені час іти. До побачення, Вікторе Олексійовичу.

Ганьба мені, ганьба! Навіщо я взагалі почав цю розмову? Який ще номер телефону, Вікторе?! Мило? Кумедно? Дуже сумніваюся. Вона безумовно подумала, що я ненормальний, або ще гірше — збоченець. І правильно подумала, абсолютно правильно.

Я забрав машину, приїхав додому та іґноруючи всі справи, провалився у неспокій дрімоти. Тієї ночі мені наснився рожевий будинок бабусі і дитячі розваги, які ховала туманність моєї пам’яті. І я поринув у сни, любо розчинившись у тих видіннях вічности.

© Вер Веріґо,
книга «Лілія ».
Розділ третій. Ноктюрн
Коментарі