За втомленим, мокрим та все ще неспокійним тілом, показалася моя Лілія. Її сміх розсік мою зачудовано постать своєю невимушеністю. Смішинку підхопила і моя дружина, яка заходилася кликати мене до них, манерно згинаючи на себе вказівний пальчик. Розплетене волосся Лілії заколисалося над подушкою; спершись на лікті, виставила свою палаючу шию для мого поцілунку. Та я не йшов до неї. Я мав щось сказати, якось завадити дівчатам, бо це аморально! Але почуття власної безпорадности, яке я так часто відчував у часи підліткових конфліктів на власних уроках, вкрило мене цупкою ковдрою. Моя розгубленість шукала виходу, якогось швидкісного пробудження, і я таки прокинувся.

…від пронизливості телефонного дзвінка. Мобільний, на додачу, лежав на тумбі при виході зі спальні. Піднявши слухавку я дратівливо привітався і очманів від невихованого гарчання, яким обізвався співрозмовник:

— Ви при здоровому глузді? Пане Вікторе, Ви не з’явилися на роботу сьогодні, більше того, не повідомили про свою відсутність і не брали слухавки! — я розгублено глянув на годинника і, нервово ковтнувши “трактор” застряглий у горлі, почав збиратися. Але раптово придумана ганебність, упевненим виправданням полилася з мого нехлюйського рота:

— Перепрошую, пані Директорко. Я занедужав і ще вчора сподівався, що зможу вийти на роботу, але, виявляється, я настільки слабкий, що навіть не почув власного будильника і телефонного дзвінка. Якщо це можливо, дозвольте мені не виходити сьогодні на роботу…

— Ну… як така справа, то звичайно. Лікуйтеся. І якщо Вам буде потрібен лікарняний, то не забудьте повідомити. Одужуйте.

Стресовість розмови остаточно мене пробудила. Годинник безупинно тікав, а почуття різкого пробудження із присмаком проспання, потроху миналося. Екран телефону загорівся, сповіщаючи про залучення мене до дивакуватої групи у телеграмі з назвою «Дает всем (и учителю)». Зайшовши у чат, я з жахом переглянув переписку учнів 9-А класу, де свавіллям кидалися на Квітку. Згодом, адміністратор чату почав скидати її фотографії, що були зроблені якраз того прогуляного понеділка, завершивши стрічку відео. На світлинах дівчина сиділа за своєю звичною останньою партою у ніжній, молочного кольору сукні, з акуратним вирізом в районі грудей та маленькими рукавами-ліхтариками. Медове волосся ніжно прибране у низьку гульку було прикрашене червоною стрічкою, з романтично випущеними пасмами біля лиця. Вона читала книгу допоки інші байдикували, дуркували, знущаючись над однокласницею. Але одного я не міг зрозуміти — чому групі даний такий брудний заголовок. Та краще б я не знав, бо скинуте відео, все мені пояснило.

Перший оператор, сидячи за другою партою середнього ряду, з місця кликав Лілію «цветником», говорячи російською калькою з вкрапленням недоречної ненормативної лексики. Дівчина не звертаючи уваги, продовжувала читання книги, хоча я помічав зусилля дівчини до стримування. Похапцем камеру перехопив другий оператор, який, підходячи ближче до Лілії, описував всю тяжкість дівочого гріхопадіння. Камера наближалася до неї все ближче, і, зрештою, фільмувала тільки її обличчя. З величезної кількости незрозумілого потоку лайки почулося пекельне: «…и она не просто даёт всем пацанам из нашей школы, но ещё и учителю, аххах, сука! Соска, бля!», — камера з’їхала вниз, монументально схопивши її груди. Якому вчителю «дає» дівчина я спочатку не зрозумів, але, дослухавши репліку оператора до кінця, мені розвиднілося. Хтось із її однокласниць, (ім’я не вказувалося), побачила мене з Лілією біля її дому, у момент мого галантного відчиняння дверей машини. Бачити ще одну жінку в авто та малу дитину ніхто не захотів, а чутки вже поширилися із властивою швидкістю. Оглушливе кричання наростало, а зверхнє операторське звертання до мене обернулося допитом про пристрасть Лілії в ліжку та глибину її «нірки». Мені хотілося надерти йому пику, роздерти рота, який вибльовував цю чорнющу гидоту. Я впізнав голос хлопця і вже зібрався дзвонити директорці, як неочікувано передумав. Виникнуть запитання, бо романтичні стосунки між школярами й чутки про них — стандартна ситуація, якою б мерзенною вона не була. А от чутки про стосунки між викладачем та ученицею, без гучного розслідування не залишать — просто так такі балачки не виникають, у тих чутках є реальне підґрунтя. Але найбільше я дивувався з Лілії, яка ніяк не реагувала на слова хлопця. Та, щойно маленька «кізочка» поцупила у Квітки книгу, Ліля не стрималася. Вона різко підвелася і спершу вдарила ту саму козу, яка щойно видрала з квітучих рук книжину, а потім підійшла до оператора. Камера затряслася, але продовжувала запис. Аби якось вгамувати гнів Лілії, два хлопці, підійшовши ззаду, миттєво вхопили її за руки та ноги. Вона повисла над підлогою, благаючи відпустити її. Сміх покотився класом, але глузування припинила одна з дівочих однокласниць. Страшно сором'язлива, неговірка тезка Квітки, заступилася впевненим кричанням на кривдників. Їм судилося дружити, якби не дві обридливі подруги не моєї Лілі.

Запис перервався на слові "придурки". Войовнича за характером Квіточка — мовчала, дозволяючи забіякам продовжувати цькування. Певно, їй просто набридло відбиватися. Щось комусь доводити. Вона хотіла тиші, хотіла спокою і душевної рівноваги. А також вона хотіла захисту.

Наступного дня вона не прийшла до школи. І так до кінця тижня. Я вже думав написати їй (зберіг контакти Лілії з тієї групи), але передумав, побачивши одного з кривдників.

— Богдане, зайдіть, будь-ласка, до мене, — я строго звернувся до хлопця, який сидів навпроти мого класу на лавці, дожовуючи пиріжок.

— Держись там, братан, — крикнув другові його однокласник Арсен.

— І ви, до речі, також, — я звернувся і до нього, згадуючи хлоп'яче голосіння на відео.

— А… так вы не только по девочкам, ахха, — мене не цікавило його глузування.

— Поясніть, що це вчора було? — спокійно запитав я, зачиняючи двері кабінету.

— Шо іменно? — невдоволенням обізвався Арсен.

— Не придурюйтеся, ви все чудово розумієте. Вчора під час уроку мистецтва, на який я не з’явився за об’єктивних причин, ви створили інтернет-групу. Після чого поскидали туди світлини і одну «відео-роботу», де знущалися над своєю однокласницею.

— Це вона вам настукала? — пан перейшов на українську.

— Я бачив усе на власні очі, — вони здивовано переглянулися, — ви додали і мене у групу, забули?

— Ні. Ми вас не додавали. Це хтось інший.

— І хто ж? Кому це було потрібно?

— Ха, ну точно не нам.

— А ви що скажете, Богдане? Вчора ви були говірким паном.

— Та я нічьо… ну. То нє я.

— То не ви знущалися над Лілією?

— Та нє. То не я вас добавив, просто, — його сміливість геть кудись подівалася.

— А хто ж тоді? Хлопці, я все-одно дізнаюся правду, тому кажіть. Обирайте. Ми, або говоримо тут віч-на-віч, без зайвих вух, або ідемо до директорки, і розбираємося вже з нею, та вашими батьками, до речі.

— Да ми правду кажем. То хтось другий, — Арсен мало не кричав, показово б’ючи себе у груди.

— Добре, я вас почув. З цим ще будемо розбиратися. А дівчина, яка забрала у Лілії книгу, то була Настя?

— Ага. Настя «недоросток». А Настя «переросток» до Києва знову звалила. Модєль, — вони вдвох розсміялися.

— Хлопці, так говорити не красиво, ви ж знаєте, — я зробив глибокий втомлений вдих. — Добре, дякую. Ідіть уже.

— Гуд бай, тічер! — крикнув Арсен на прощання.

Додати до групи знущань вчителя міг будь-хто. І за будь-який причин. Навіть тиха, наївна Вікторія. Як би ж вони не підписувались псевдонімами, було б набагато легше, але коли з підлітками було легко?

***

Останні травневі дні супроводжували прохолода із жахливими зливами, а мене мучили здогадки — чи залишиться дівчина у школі? Ранком я був упевнений, що вона продовжуватиме навчання у школі, а ввечері, сонність змушувала перейматися її раптовим зникненням у світі музики. У неї була неймовірна природна здатність відчувати не тільки музику, але й мистецтво в цілому. З неї вийшов би непоганий мистецтвознавець, або викладач, як я, тож її вступ до музичного коледжу, був очевидністю. Та з підслуханої розмови її однокласників, я довідався, що у школі лишаються всього п'ятеро дівчаток, серед яких і моя Квіточка. Я радів, весело плескаючи у долоньки, хоча передбачав наслідки такої радости. Якби вона пішла б, я швидше повернувся б до нормального, повноцінного життя, де б мене не мучили нічні кошмари та ірраціональні сновидіння, але долею передбачено інше, і тому іншому треба слідувати.

Після травневого дня у селищі, ночі перетворилися на суцільну прірву у пекло, в яку я повільно чи то котився, а чи падав. З кожним разом, мої сни ставали дедалі дивнішими та болючішими. Ліки не допомагали, а дитячі ритуали на кшталт підрахунку слоників чи овечок тільки заважали. Я знову неспокійно поринав у видіння на межі дійсности і вигадки, де мене безперестанку мучили — вона мучила. А потім зранку, майже не відпочивши, я збирався до школи, де вона знову мене мучила, тільки інакше. Мої почуття до неї нагадували агонію, і я вже готувався до емоційної смерти, та вона знову і знову мене рятувала — зціляла. Ритуал віддавання і отримування без взаємности. Тільки це не полегшувало мої сердечні страждання — кілька хвилин і велетенський орел знову прилітав до Прометея, аби заживо роздерти груди, дістаючись печінки.

Якось втрапив нічної пори у картину набіда Поля Серюзьє «Меланхолія» у пошуках Лілії. Спочатку шукав квітку десь у воді, але замість неї знайшов камінь, який вже за мить опинився прив’язаним до моєї ноги, тягнучи мене донизу. Умить вона подала мені руку, врятувавши від потоплення, а потім нічого не сказавши, сіла на щось зелене, схоже на покритий мохом пень та щільно закриваючи руками своє оголене тіло, заплакала. А її плач переніс мене крізь стурбоване пробудження до наступного сну, де розливалася широка темність озера, яке оточили хащі. Була ніч. Я впевнено стояв на воді, а тільки-но побачив людину, що визирала з-за дерев, не зміг навіть пискнути про допомогу. Руки і ноги не ворушилися. Навіть трохи. Все почало кружляти, місяць зник, лише чортів хвіст виднівся на небі під неспокій місячного сяйва, що просочувалося крізь міцно замотану червону свитку. Дівочі руки, що зі спини роздирали мою сорочку, легенько чіпляючись кігтиками оголеної шкіри, лишали мене де-факто напівоголеним. Вона спустилася нижче — я збудженою нерівністю вдихнув.

***

Які дивні люди. Переді мною цілий клас абсолютно різних, ще не зовсім дорослих, але вже повноцінних особистостей. Ось, наприклад, повненький хлопчик з козачою зачіскою та в білій вишиванці. Поруч із ним зазвичай сиділа всезнайка Оля, але того дня вона була біля своїх подружок: Ані, Насті та Лілі-захисниці, сміючись через якісь дурниці. За останніми партами скупчилася ціла зграя «крутих» хлопців і дівчат. Серед них глузливі Арсен з Богданом. А ще руденька витівниця Карина та дві її подруги — живчик Тая і вічна песимістка Олександра. Прямо посередині, не ховаючись від палких очей всезнайки, тісно "спілкувалася" пара класу — марно впевнений у собі хлопець, який на моїх уроках ніколи не припиняв базікання, та його, з виду сором’язлива, але суцільно стервозна вчительська дочка, одна з близнючок. Її ж сестра, з п'янко-вишневим волоссям, сиділа в кінці класу, вмостившись між Таєю, ще однією Анею і Дашою. Парочка не розлучалася ні у горі, ні у радості; і сміялися, і плакали разом — прямо на уроках, прикривши обличчя руками. За першою партою біля дверей несмілива, сором’язлива Вікторія, як завжди щось обговорювала з Веронікою, яка ще навіть не здогадувалася, що зовсім скоро опиниться на абсолютно іншому континенті, та в іншій країні — США. Маленька, пухкенька кізочка, що знущалася над моєю Квіткою, сиділа за другою партою ряду біля вікна, знімаючи кліпи зі своєю високою, досить вродливою подругою з ластовинням. Стояв типовий для кінця навчального року шум. Я заповнював документи, перевіряючи плин часу на ручному годиннику. До кабінету похнюплено увійшов загублений учень цього класу — високий, дещо дивакуватий хлопець, який запізнився, а чому саме я слухати не став. Він пішов до групи «крутих», замріяно дивлячись на веселих дівчат біля вікна, скоріше на одну з них. І та одна таки подивилась на нього, але не тим поглядом, яким він дивився на неї — в її очах була жалість, в його — закоханість. Моє споглядання романтичної драми перервала третя вчительська донька, яка емоційно, з властивою їй награністю та активною жестикуляцією, розказувала про свою недолугу викладачку з гітари іншій учениці — тихій, спокійній, серйозній дівчині з довгою світлою косою. За кілька хвилин до кінця уроку зухвалий рудоволосий хлопець підсів до дівчат біля вікна, показуючи щось веселе в телефоні. За першою та другою партами гралися у мобільні ігри тройко хлопців. А от моя Лілія, читаючи книгу, деколи самотньо поглядала на свого вчителя. Чи могло це означати її зацікавленість цим привабливим чоловіком? Я переконаний.

Пролунав дзвінок і я усвідомив, що потрібні папери так і не заповнив, натомість, добряче закарбував у пам’яті всіх учнів 9-А класу. Кабінет потроху покидали школярі. Біля дверей, до Ані причепився Богдан, активно щось у неї виклянчуючи. Дівчина ж вдавала, ніби їй хлопцева присутність зовсім не до вподоби, хоча було очевидно — вона дуже зацікавлена цим молодиком і хоче, аби він побув із нею довше. Ці шкільні любовні інтриги! Які ж вони важливі, змістовні та незабутні. Вони формують, вони направляють, а почуття до першого кохання ніколи не слабшають, з роками скоріше міцнішають.

Доволі скоро у класі лишилися тільки я та Лілія. Мені хотілося почати говорити, а радше питати чи все гаразд, але вона мене випередила. Підійшовши трохи ближче, дівчина тихо мовила:

— Мені потрібна Ваша допомога.

— Ага… яка? — я дещо розгубився, від чого голос підскочив півнем на другому слові.

— Дайте номер телефону Вашої дружини, мені треба дещо попросити. Будь ласка.

— Так, звичайно… — я нервово заліз у кишеню по телефон. А Лілія наближалася все ближче до мене, дражнучи мою важкопереборну хіть.

— Дуже дякую, Вікторе Олексійовичу… — дівчина не припиняла атаки. Її голос звучав м’яко, низько, кінчаючи кожне слово пристрасною хрипотою.

— Та… нема за що. А навіщо Вам її номер не скажете? Чи це секрет?

— А Вам скажи і Ви захочете! — ну це ж одверте загравання! Вона зосереджено переписала номер Лізи і віддала мені телефон, затримавши його на кілька секунд у себе в руках.

Зазвучала павза. Дівчина, наче знущаючись наді мною, продовжувала стояти мало не впритул, пильно придивляючись. Згадується одна фраза, яку похапцем промовив мій давній, на перший погляд поверхневий товариш, ще з часів університету, перед парою, здається, філософії. Хлопець, дивлячись у вікно, задумливо сказав: "Дивись людині в очі 10 секунд, якщо хочеш її налякати, або закохати". Така типовість, деяка наївність кинутої фрази так закарбувалася в моїй пам'яті, що у момент незручної близькости, вистрілила, як пояснення дій Квіточки. Яка ж хитра лисичка! Хоча я більше ніж упевнений, що дівча невідривно тримаючи наші погляди, навіть не здогадувалась про цю "істину".

День скінчився раптовою недугою мого сина — малого мучило отруєння. Ліза, залишивши сина на татка, пішла перевіряти холодильник на наявність прострочених продуктів. Він вже майже спав, як раптом підскочив. Я підставив відро для блювання, але Тимофій його відштовхнув.

— Що сталося? Щось наснилося? — я все ще тримав відро напоготові.

— Я забув Тузю. Де він?

— Напевно на кухні залишивсь, я зараз принесу.

Іграшка справді опинилася там, самотньо лежачи на стільці для раптового гостя. Дружина вже закінчила перевірку продуктів, так нічого не знайшовши. Аж раптом з синової кімнати почувся стогін. Я хутко вибіг з кухні, мало не перечепився об іграшковий бульдозер та завернув до сина, який розгублено стояв посеред кімнати. Його блювотиння розлилося по всій підлозі, а сам Тимофійко тихо плакав. Переступаючи калюжі я підбіг до синочка та міцно притиснув його до себе. Опинившись на руках він нарешті випустив внутрішню тривогу у рівному, довгому крику. Ліза прилетіла одразу ж, щойно почула пищання Тимофія та вражено зупинилася перед озером блювоти. На мить я побачив неймовірну схожість між сином та дружиною, якої раніше зовсім не помічав — ті ж великі, налякані очі, ті ж маленькі губи, що настрашено розкрилися, аби пропускати більше повітря, і те ж скуйовджене волосся. То була миттєвість, після якої Тимофій одразу ж опинився у ненькових обіймах.

Я не хочу жалітися, але чи не вперше, саме тоді я відчув свою відчуженість, віддаленість од власної родини. Тоді мені здалося, що це Ліза у всьому винна, що це саме вона власною зайнятістю на роботі виплела між нами величезний тин байдужости. Її керівна посада, чудовиськом нависала над нашою родиною. Але тільки зараз я збагнув, що пліт — моя власна рукотворно-потворна робота.

Повертаючись до того вечора, згадуються її крики про мою зачарованість та недолугу романтичність. Ліза кричала на мене не тільки за те, що залишив хворого сина, бодай і на хвилину, але наодинці; волала, як вона жахливо втомилася від мого дев’ятимісячного «…польоту в космос!», під час якого моя зачудованість зросла чи не втричі. І мені було шкода, і я теж хотів заплакати, і я теж хотів закричати, але не мав права ще й на цю слабкість. Я не хотів з нею знатися, тож, вимивши підлогу в синовій кімнаті, ліг на вже рідному дивані у вітальні.

Та я не міг заснути. У голові гуло, у правому вусі грав вже звичний шум, а місяць світив мені прямо в обличчя. Перекрити нічне сяйво шторою я не хотів, бо спати у повній темряві ненавидів ще з дитинства. Раптом я згадав. Співставив одне й друге і отримав неймовірність! Мої здогадки виправдалися — у них справді був секс. То був не сон, а дійсність! Але ж, такого не може бути, моя дружина ніколи б так не вчинила, я був упевненим в її вірності, проте на її місці я б теж зрадив. Ось чому Лілії був потрібен номер Лізи, ось чому вона так кокетливо до мене зверталася. І ось чому наші стосунки з дружиною стали такими далекими — бо то був не просто мій дурнуватий сон.

Напівсвідомий стан, нарешті перейшов у сон і я полетів у царство нічних кошмарів, яке неодмінно мало вигляд зовнішніх стулок зачиненого триптиха «Сад земних насолод» Ієроніма Босха. Але замість страшних пейзажів та кривавих облич коло мене, я бачив лише поле, яким йшов і йшов, не в змозі зупинитися. Зі мною були лише моя утома, ниви у червні, сонце, три білих вівчарки, зозуля, жайворонки, залізна рука города та людське горе.

Я був зачарований красою пейзажів, що простяглися для мене. Зовсім недалеко постала охайна хатина з побіленими стінами та маленькими дерев'яними вікнами. Та замість солом'яного даху, як ми звикли, я побачив щось схоже на цеглу. Постало питання: що цегла робить на даху, і як так взагалі сталося. Та не встиг я підійти ближче, як помітив зелену травичку, що вперто пробивалася крізь цегляні блоки. Дивакуватість сну змушувалася мене прокидатися декілька разів за ніч, певно аби добре закарбувати кожне "чудовисько" власної, зовсім не керованої уяви. Аж раптом, о четвертій ранку, я прокинувся вже не у ліжку, а посеред власного подвір'я.

Весь двір залило водою по кісточки, що сочилася, здавалося, просто крізь землю. Може прорвало трубу? Чи пройшов сильний дощ? Та від дощу вода не розлилася б такою рівномірною водяною плівкою. А прорвана труба вже дала б про себе знати грюканням стурбованого сусіда по воротах, який прокидався рівно о четвертій ранку. Світало. А я розгублено бігав двором, намагаючись віднайти бодай щось, бодай якесь пояснення загадкової “повені”. Від утоми я присів на ґанок, на хвилину заплющив очі, а коли розплющив — легкий, майже літній світанок, зник. Замість нього на подвір'я опустився сірий, зі сріблястими іскринками, туман. А згодом під моїми ногами розквітла справжня Гоголівська повість; навіть місяць, що вже майже зник з небосхилу, знову налився золотаво-срібним сяйвом.

— Заспівай мені, молодий козаче, якої пісні! — тихо мовила якась дівка.

— Та де ж молодий, сонечко, — я повернувся, щоб поглянути на свою співрозмовницю, але дівчини вже не було.

— Молодий, молодий. Таким я тебе бачу. Навіть маленький. Ой маленький ти, парубче… Що ж з тобою робити?

— Ви хто така? І де ви є? — я був розлючений і добряче наляканий. Слова промовлялися тяжко, а подиху не вистачало навіть на коротке “ви”. Я все ще роззирався кругом, шукаючи молодиці, але вона не з'являлася. Аж раптом, прямо біля власного вуха я відчув дивне тепло, схоже на людське дихання, а потім холодні, навіть крижані слова:

— Я під твоїми ногами…

І зникла. Я не одразу збагнув значення її слів. Розгублено, майже випадково я глянув униз і зустрівся зі світлими, зеленуватими очима. Під моїми ногами дійсно лежала якась молода дівчина. Я швиденько відскочив од неї, ще й відійшов майже на метр, але дівчина все одно лишалася під моїми ногами. Вона усміхалася, гоготала, кокетливо шкірилася, викликаючи безумовне захоплення нею. Відьма й більш нічого — справжня русалка про яких співали й складали легенд. І тут я помітив одну деталь, яка тільки посилювалася чим довше я дивився на чаклунку. Молоде личко стало дедалі частіше нагадувати личко Лілії: розмиті риси обличчя вимальовувались в юну чіткість та пружність, губи з щічками вмить налилися червоною дівочою кров'ю, а очі засяяли ще ясніше — під моїми ногами лежала справжня Лілія. Потрясіння звило моє тіло, наче змія, здавивши кожну клітинку. Обливаючись морозним потом я нерухомо, навіть мертво, продовжував дивитись на неї. А дівоче обличчя і далі виблискувало молодим сяйвом, заграючи з моїм страхом. Вона лежала неначе під рівним, до блиску чистим склом, але то лише витівки води, рівень якої дещо піднявся за час мого перебування надворі. Раптово дівоча посмішка зникла, губи зімкнулися, брови насупилися, а прищурені очі безжально пробили мою душу. Коріння білих водяних лілій, що раптово вибилося з під землі, прорізало наскрізь мої стопи, розкрившись чарівними квітками у волоссі моєї Лілії. Її квіткові подружки прив'язали мене до неї і відтоді я не міг навіть поворухнутись, бо кожен рух викликав різкий біль, що миттєво проходив усім тілом з п'ят до тім’я. Я благав мене відпустити, аде вона тільки посміхалася на моє прохання, кокетливо рухаючи тілом. Вона вабила — мокра біла сорочка з кожним рухом піднімалася вище, оголяючи юні ноги, стегна, живіт, груди… Бідний Віктор!

Складно пояснити цей стан, коли сон, межуючи з реальністю, плутає свідомість людини. З таким відчуттям я прокинувся того ранку — посеред ґанку. Миттєво скочивши на ноги, я заходився шукати водні сліди на подвір'ї, бодай краплину, бодай щось вологе, але марно. Дружина, яка саме мене розбудила, шоковано споглядала за цим концертним номером, прийнявши звичну позу з руками в боки. І лише побачивши розчарування на моєму обличчі вона суворо запитала:

— Що шукав? Вчорашній день?

— Ой, — відказав я роздратовано.

— Я не знала, що ти лунатик. Точніше, ніколи не помічала.

— Та я і сам не знав до сьогодні.

— Так може тобі слід перестати вже пити ті “ліки” запиваючи кавою? На ніч!

— Перестань, ти ж знаєш, що я без цього не зможу нормально спати, мене замучають кошмари.

— Ти себе вбиваєш цим. Подивись на себе! За цей рік ти постарішав більше, ніж за останні 5 років!

— Не правда.

— Правда, мій дорогенький. І взагалі, мені це вже набридло. Ти поводиш себе, як підліток, жодної відповідальності чи свідомості.

До такого ранкового штурму я був просто не готовий. Вона виказала все те, що я так старанно та недолуго намагався описати на попередніх сторінках. Ліза пішла, втомлено завершивши: “Тільки не плач”. Наша сім'я розвалювалася на друзки і причиною був я — підліток у тілі старця.

Їй подзвонила Лілія. Як і обіцяла. Мої здогадки справджувалися — між ними дещо є, дещо дуже погане, брудне, збочене, бо там не просто рожеве кохання. Я це знав, ні, я був певен, що це дійсно так! Я уявляв їх разом, доводячи себе до сказу, бо страшенно ревнував обох. Я підслуховував розмови, слідкував за дівчатами, коли Лілія приходила до нас додому. Вони прикривали свої стосунки майструванням випускної сукні для Квіточки, яку вони, це ж треба так вигадати, перешивали з весільної сукні Лізи! Вони певно думали, що я якийсь дурень, що поведусь на таку відверту брехню, думали, що я не дізнаюся. Ой, як же вони помилилися, коли обрали цю хибність!

Її перший візит до нас став відверто кінематографічним моментом з дещо пом'якшеним світлом, плавністю рухів та вибірковою деталізацією. Я згадую той день, наче гарно зняту, манірно-европейську кінострічку, із суцільною строгістю української естетики. І від того спогаду стає якось тепло, та разом з тим і тривожно, бо я думав, що знав їх таємницю.

Лілія пройшла до вітальні, сором'язливо сівши на от-от вичищений дружиною диван. Від одного її виду я закипав зсередини, а серцебиття посилювалось, змушуючи дрібно пульсувати все тіло. Вона мовчала, чекаючи на Лізу з сукнею. Декілька разів наші погляди стрічалися та за лічені секунди, з деякою ніяковістю, відводилися хто-куди. Здавалося, це триватиме вічність і ніхто нам не допоможе. Навіть Тимофій на якого я так розраховував, надто невчасно захопився машинкою, що вже з тиждень непотребом стояла на краєчку раковини у ванній. І от, годинник тікає, штора теліпається од вітру, що дме крізь прочинене вікно, а я, мов дурень, очицями втупився у свої колінища. Та не пройшло і десяти років, як краєчок бежевої весільної сукні показався за рогом вітальні. Жінки стали активно обговорювати якісь викрійки, ґудзики, бісер та мереживо, домовляючись про ушивання талії. І раптом мене осяяла думка, що шокувала своєю одвертістю та схибленістю — дівчата пестили одна одну прямо перед моїм носом. Ліза, начебто випадково, торкалася грудей Квітки, а та, у свою чергу, з дружньою вдячністю легенько обвивала мою дружину за талію. Вони робили це знаючи, що я дивлюся, що я слідкую за кожним їхнім рухом. Я став учасником їхньої підступної гри, сам того не усвідомлюючи. Мене було залучено у цю каламуть і тепер, певно, вони чекали від мене реакції. Але я так просто не здався, принаймні не того дня.

Вони закінчили свою "примірку". Загравання прямо перед моїм носом не принесли жодних результатів — вони не дочекаються мого втручання до їх гидких стосунків. Я знав, що це не серйозно, що дружині це скоро набридне, тож я прийнявся чекати. Хоча це зрада! Я мав щось зробити, якось втрутитися, порвати з нею, голосно кричучи, кидаючи її речі за двір, щоб кожен перехожий дізнався, яка у мене паршива, збочена дружина. Ліля ж дитина! Та я цього не зробив, бо надто м'який та боязкий для подібного "шкандалю". А ще я потаємно любив уявляти цей їхній інтим. Я цим одверто марив.

Тимофійко солодко заснув на гойдалці у дворі, з вказівним пальцем у роті, за звичкою. Була вже десята вечора, коли я переніс синочка у дім. Після чого зайшов на кухню, дістав з холодильника пиво та всівся за столом, наче досвідчений алконавт.

— Може не варто? — за мною зайшла дружина.

— Будеш?

— Ні, — вона викинула у смітник прокладку та, обпершись руками на стілець навпроти мене, запитала, — що відбувається?

— Я п’ю пиво, бачиш?

— Ні, я не про це. Що між нами? Ти зовсім не звертаєш на мене уваги. Майже не спілкуєшся з Тимофієм. Я вже починаю думати, що ти знайшов коханку, — вона дещо підвищила голос промовляючи останнє слово. Хвилювалася, готувалася. А я неквапливо, витримавши павзу відповів:

— Дурнувате припущення, якщо чесно.

— Тоді що з тобою?

— А може це не в мені справа? Га?

Я роздратовано обвив пиво п’ятернею та вийшов на двір. Вона лишилася на кухні лити сльози, але в мені не було ні краплини сорому, бо я свято вірив, що ні в чому не винен. Звичний двір вже набрид, тож я вийшов за ворота на тиху вуличку. П’ятиповерховий будинок навпроти все ще сяяв жовтими вогниками, які вже через кілька хвилин, стали потроху згасати. Місяць виходив з-за хмар, а теплий травневий вітер, з різкою невгамовністю, розпахнув мою сорочку. Від вже майже випитого пива у роті дещо поколювало, що пророчило смачнющу відрижку. Як же Ліза цього не любить. Але тоді я був наодинці! Я волів робити будь-що!

Раптом з-за повороту вийшла молода дівчина. Вона йшла абсолютно одна — жодної душі ні попереду, ні позаду. Біла коротенька спідниця з білою майкою на контрасті грали з її нетиповою для травневої України бронзовою шкірою. А може то гра ліхтарів додавала її шкірі тропічної засмаги? Не знаю. Та щойно вона наблизилася до мене, звичний міський пейзаж довкола зник, а замість нього спочатку з’явився легкий шум океану, а за ним і сам Океан. Ніч змінилася тропічним заходом сонця, а високі худорляві тополі перетворилися на своїх сестер з вирію — пальм. Я погруз у теплому піску. Дівчина зникла. Залишився тільки я й тропічний острів десь у тихому океані. Я повернув голову назад, туди, де ще хвилину тому стояв мій будинок, але тепер, за моєю спиною розрісся справжнісінький тропічний ліс. Подумалося, що я помер і потрапив до раю; якщо все дійсно так, то смерть не така вже й страшна Пані. Та поки я думку думав, з води, один за одним змагаючись повистрибували дельфіни. Шкода, що я не прихопив з собою телефона — були б неземні знімки. От один з них стрибнув трохи вище за зграю, як раптом і решта наздогнали свого товариша. Десь дуже далеко, мало не за самим обрієм, великий синій кит показав своє морське тіло, випустивши фонтан води на завершення персональної вистави. Я сів на пісок, заплющив очі аби насолодитися звуками тропічного острову, аж раптом далекий голос, перервав мою насолоду. То була молода дівчина, я певен. Вона співала, у цьому я також певен. Тільки звідки ця молодиця виспівувала свої тропічні арії я й гадки не мав. Кругом себе я її не знайшов, а виглядаючи у далечінь океану, я бачив лише останні промінчики сонця і безкраї води. А пісня набувала розвитку. От уже спокійний голосок непросто прозоро мугикав мелодію під ніс, а й промовляв слова, правда невідомою мені мовою. Вона співала щось схоже на: "Уванм пногамно"... Шум океану, теплий, м'який пісок, щойно прибула ніч та далекий голос… Я задрімав.

Мене розбудили патрульні, які саме проїжджали вулицею. Я розплющив очі і нарешті знайшов свою загадкову "колисалочку" — полісмена Андрія, який ввічливо питався у мене: "Вам погано? ". Я різко підвівся, звичний пейзаж знову, трохи розпливаючись, замиготів перед очима, а патрульний, підтримуючи мене за руку, перепитував: "Вам погано, пане?". Я відповів ствердним мугикання. Вказав на свій будинок, а потім додав, що просто вийшов провітритись, але не зчувся, як задрімав — такий складний день у мене був. Патрульні зайвого разу не чіплялися. Побачивши, що я відносно тверезий, мислячий дядько, вони люб'язно завели мене у двір та поїхали собі геть. Але я неслухняно знову вийшов на вулицю, аби занотувати в пам'яті вже зниклі краєвиди. Напроти був океан, а не будинок, позаду хащі тропічних лісів, а не моя хата, під ногами замість асфальту, м'який, теплий білий пісок, а замість темної ночі — захід сонця. Але голос… Що ж то був за голос? Звідки моя підсвідомість взяла цю дивакувату мелодію? Цей чарівний тембр ніжности? Такий легкий, повітряний, дзвінкий та казково-наївний, що в нижньому регістрі, грубшав, розливаючись густою медовою цівкою, невже це знову була Лілія? Травневий вітер легенько пройшов крізь мою сорочку, привідкривши ключиці. І я згадав…

Згадав, як малим слухав бабусині оповідки і придивлявся в далечінь, аби попередньо побачити страшне створіння. І саме того пізнього вечора, згадалася одна історія, що й досі лунає страхітливими підводними звуками. Тихий шелест річки додавав бабусиній історії більшого містицизму, розписуючи кожну дрібничку, немов писанку. Довго на бабусиних колінах я всидіти не міг, тож, недослухавши історії, різко скочив і побіг до води. Бабуся встигла крикнути зловіще: “Русалки”, але я їх вже не боявся. А далі, різко і неочікувано, я опинився у річці — у холодній, темній воді. Я точно знав, що у цьому місці глибоко, що дістатися дна я зможу тільки у неживій подобі. І мені стало лячно, бо я раптово опинився на середині річки з таким же раптовим невмінням плавати. Відкрив рота, аби закричати, але жодного звуку — тільки страшне хрипіння. Я тонув. Ця різка думка вмить забрала у мене всі сили боротися за життя. Безболісно, з химерною легкістю, я прийняв смерть. Я припинив конвульсивні вистрибування з води за новою порцією повітря, натомість, почав занурювати своє, і без того тонуче тіло, глибше. Та неочікувано для себе відчуття безпорадности минуло — тепер я контролював ситуацію повністю. Могло здатися, що вже запізно, що я вже впустив останню ниточку життя, але це помилкове враження. Тоді, малим хлопчаком, я спіймав смерть за сиві патла та потягнув чимдуж униз. Певно, я усміхався. Та біла баба вже теліпалася десь під моїми ногами, бовтаючись у річковому мулі та плутаних водоростях. Умить за одним помахом кінцівок я опинився на поверхні. Випливши на берег, я помітив, що тримаю дещо маленьке в руках, схоже на камінчик, чи що дивакуватіше. І дійсно, у моїй лівій долоні лежав «чортів палець», відбиваючи місячне сяйво.

І нині дорослий Віктор знайшов під своїми ногами маленький "пальчик", такого ж розміру, відтінку та навіть форми, як і той, що містично опинився в його дитячій долоньці. Я виставив "чортів палець" перед собою, направляючи його на місячне сяйво, аби знову побачити той відблиск, яким зачаровано милувався дитиною. Нічого нового. Все, як і тридцять років тому. Тільки от рука, що тримає камінь, дещо змінилася. На вказівному пальці з'явився глибокий шрам від пилки, а от ніготь на середньому пальці залишився таким же нерівним та до всього вразливим. А ластовиння, здавалося, тільки додалося з роками, чи мені вже ввижалося? Малим я переживав щодо цих цяток на руках та обличчі, але зараз, я навіть їх полюбив. Шкіра довше залишається молодою, хоча скоріше — це просто ілюзія, обман погіршеного зору. Я йду до будинку, аби всістися за кухонний стіл, увімкнути телевізор з нічною псевдо-політичною передачею та доскону вливатися новими й новими бляшанками пива, щоб на ранок усе виблювати разом із тим шлаком, що я подивився. Та я оминаю кухню. Йду коридором прямо у стіну, машинально завертаючи до ванни. Даю смачного ляпаса вмикачу і кімната загоряється білим світлом — я втупився у дзеркало.

Гидкий. Нікчемний. Старий збоченець. Щире підліткове почуття зайвости, охопило мене всеціло. Відображення у дзеркалі скоро доведе свого власника до божевілля і він зовсім втратить контроль. Думки про самогубство так чи інакше виникають у кожної людини, але коли вони є неодмінною реакцією на невдачі, проблеми й “неналежний” зовнішній вигляд — це відверте нездоров'я. Я зовсім віддалився від родини. Вмить перестав відчувати будь-що до дружини і сина, тільки жаль та бажання зникнути, щоб не завдавати їм болю. З нею почуття оживали, даючи мені можливість знову відчути себе живий, але хіба це правильно?

Та все це лише дурнуваті емоції, скоріше їх черговий вибух з легким присмаком меду, яблук та лілій на язику — мені як завжди солодко. Гидко від самого себе, але нічого не вдієш. Цікаво, чи завжди я був таким тютьою, чи став тільки нещодавно? Якби я був підлітком, батьки б уже давно посадили мене перед собою, розпитуючи, що відбувається. Але я дорослий чоловік, тож єдина розмова яка на мене чекає — розмова з самим собою — з найбайдужішою людиною у світі. Я не можу описати, що саме переживав той Віктор, і не знаю, що переживає Віктор сьогодення. Тоді я мав лише невеличкі проблеми вдома, краплю невпевнености у собі та жахливий, страшний сексуальний потяг до дівчиська, що сиділа за останньою партою біля вікна. Я це визнаю.

***

Вкотре я прокинувся у вітальні. Мало не впавши з дивану, я поглянув на годинник, що висів над вхідною аркою. Була п'ята ранку. Я неквапливо перевернувся на інший бік та спробував заснути знову, але нічого не вийшло. Мене не полишала думка, що сьогодні останній дзвоник у школі, а отже і ймовірне прощання з моєю Лілією. Трагедійність дня, притрушена прийдешніми радостями, очікуванням пульсувала у сп’янілих скронях. Враннішні роздуми огорнули мене колючою ковдрою, зануривши у напівсонний стан буття, в якому я пробув близько години. А після пробудження я кволою сутулістю, вирушив тинятися домом у пошуках якої-небудь справи. Підстаркуватість змінювалась на старість.

Вже через дві години я покірно віз сина у садочок, після чого, лишивши Лізі машину, пішки попрямував до школи. Поглядом спинився на будинку, де мешкала Квіточка та несподівано пішов туди. Наручний годинник показував 08:12, а отже вона щойно мала вийти з дому. Сховавшись за взуттєвою майстернею, я прийнявся чекати на неї. Я не помилився. М'яко, з тендітною рішучістю, вона крокувала вузькою доріжкою. Вдіта у білу пряму сукню довжиною трохи вище колін, з дрібним квітковим візерунком та з широким чорним поясом навколо талії. Поспішаючи, моя Лілія влетіла у хлопчика, який саме вибігав з-за рогу. Її піджак мало не впав на землю — встигла схопити кінчиками пальців. Я спостерігав за нею, наче за витвором мистецтва. Уважно розглядав. Її лагідне, навіть материнське: “Пробач” та ніжна рука допомоги, протягнута хлопчикові, змусили мене замилуватися нею, забувши про час. Попрощавшись з хлоп’ям, Лілія дещо розгублено пішла далі. Я встиг вчасно відвернутися, і вдати серйозну зайнятість у телефоні, щоб вона мене не помітила. Хоча, Квіточка таки впізнала у зайнятому чоловікові свого вчителя.

Я підлаштовував свою аритмічну ходу до її ритмічної чіткости. Вона крокувала впевнено, переступаючи кожен камінець чи ямку, без жодного остраху. Її туфлі, торкаючись асфальту, грайливо цокотіли, сповіщаючи оточенню про своєрідний виклик. Таким дивакуватим чином ми дійшли до школи — граючись.

Всесвітнє свято останнього дзвоника охопило шкільне подвір’я. Розбишаки-п’ятикласники кидались портфелями, наче непотрібним мотлохом, яким вони його і сприймали. Семикласниці замріяно дивились на випускників, уявно приміряючи на себе почесну стрічку, а їх однокласники, подібно п’ятому класу, розкидали портфелі. Подвір’я школи пахло прийдешнім літом, кругом цвіли яблуні та бузок, а внутрішній спокій порушували енергійні бджоли.

Лілія зникла у натовпі випускників, змішалася з іншими молодицями, вмить мене обігравши. Я довго не заходив до школи, і таки не зайшов, бо не мав бажання бачитися з іншими викладачами, не хотів одягати на себе смердючу шкуру дорослого — краще лишитися тут, біля підлітків, де юність б’є рясною безтурботністю, цілим фонтаном почуттів. Тож я став у куточок, аби нікому не заважати та прийнявся спостерігати, як молоді люди весело витанцьовують під музику, що линула зі шкільних колонок. Швидкі пісні розбавлялися повільними композиціями, на які так чекали світлі серця. Школярам вистачило одного “Коли настане день…”, щоб сформувати своєрідні “прощальні кола” для повільного танцю. Мимоволі згадався і мій випускний, щоправда, спогад був якимось похмурим та навіть неприємним. Дивне відчуття нереалізованости. Я ж хотів полетіти в космос, познайомитися з індіанцем, переїхати до Австралії й замутити там з моделлю індонезійкою. З такими обіцянками я закінчував школу, знаючи, що нічого не справдиться, що це моя жалюгідна спроба замаскувати страх перед майбутнім. Але всім було смішно — головний дурник класу ділиться своїми дурними мріями.

Лілія вийшла зі школи. З синьою стрічкою у руках вона крокувала до групи своїх однокласників, які саме позували для фото. Її теска, мало не єдина шкільна подружка, допомогла дівчині перестібнути стрічку, яку неакуратно почепила їй класна керівниця. Решта учнів стояли осторонь, регочучи від танців дрібного, харизматичного однокласника. Я уважно стежив за 9-А, з особливою увагою поглядаючи на Квітку, але раптово, мій спокійний, меланхолійно-сонячний стан, урвала колега — вчителька української мови та літератури. Жінка спокійно поклала свою руку мені на плече і нерішуче мовила:

— Як швидко вони виросли. Чи не так, пане Вікторе? — я дещо відчужено поглянув на неї. Жінка, на дві голови нища, пильно стежила за плином моїх думок з під лоба. Розуміючи, що коротким “угу” я не відбудуся, я був змушений відповідати розгорнуто, як вона любить.

— Так воно і має бути. Сумно, звичайно, бо і ми не молодіємо.

— Ой, про це взагалі мовчіть. Куди вона поділася, ця молодість? Ніби ще вчора сама закінчувала школу… — після деякої павзи вона, мало не плачучи, додала, — як я за ними буду сумувати.

— Я теж, — музику вимкнено. Шкільний духовий оркестр метушливо збирався у холі, чекаючи на свій вихід. За кілька хвилин почнеться святкування останнього дзвоника, тож моя колега, не зволікаючи, імпульсивно протягнула мені якийсь папірець.

— Це малюнок нашої випускниці. Думаю, Ви зрозумієте якої. Я знайшла його в її зошиті під час перевірки домашнього завдання. Певно, саме Вам треба його повернути. На все добре, Вікторе.

І вона пішла до свого класу, кинувши на мене короткий, багатозначний погляд. Я здогадався чий малюнок так міцно стискаю в долоні, тож довго не хотів його розгортати. Відчуття сотень поглядів сконцентрованих тільки на мені, не давало можливості поворухнутися. Оркестр вже грав, а я все ще нерішуче переминав у руках згорнений папірець, відчуваючи, як він рясно мокріє від потіння долонь. Поглянути на малюнок привселюдно я так і не наважився, тож безсовісно піднявся до себе в кабінет. Відлуння свята пробивалося крізь відчинені вікна. Несилуючись більше терпіти, я розгорнув малюнок і отетерів. З аркушу в лінію, живими, закоханими лініями олівця, на мене дивився Віктор Олексійович. Статний, впевнений, поважний — таким мене зобразила Лілія. Невже вона бачить саме такого Віктора? Я був частиною квітки, якою дівчина уособлювала себе — я поставав з неї, мов Дюймовочка. Що цей малюнок може означати? Внутрішнє чортеня говорило про її прихильність, навіть закоханість у мене, але чи можна робити подібні висновки спираючись виключно на таємний портрет? Хотілося повернути, бо я ж прощаюся, навіщо мені болісна згадка про цю закоханість у пору зрілої юнацькісті? На поміч прийшла книга В. Домонтовича, яку я приніс до школи ще в березні, аби подарувати дівчині, та через свою непевність, я так і не наважився зробити їй дарунок, тож у той травневий день, раптово знайдена у шавці книжка, стала мені у пригоді. Лишилося найважче — власне подарувати їй книгу. Я не думаючи вклав малюнок перед вступним словом і різко закрив її.

Галас за дверима кабінету сповістив про повернення випускників до будівлі школи. Настав час дарувати подарунок, тож я вийшов з класу, миттєво зустрівшись з Лілією на сходах, чим налякав бідолаху.

— Добрий день! — гучно вилетіло з мого рота.

— Добрий, Вікторе Олексійовичу, — вона трималася, як завжди стримано, але я вперше відчув нотки невпевненого тремтіння, що ховалося десь глибоко у голосі дівчини.

— Зазвичай, у фільмах радять книжки про кохання, але я пораджу Вам це… — вимовивши завчений текст, я схвильовано простягнув їй Домонтовича.

— І про що ж вона, як не про кохання? — дівочих погляд спалахнув викликом.

— Розкажеш… ну, тобто розкажете.

— Ага… тобто, Ви радите мені книгу, якої самі не читали?

— Я читав, але мало що зрозумів. Ви розумієте, це такий письменник. Його твори читати достатньо складно, але дуже цікаво і пізнавально. Наприклад, ця робота написана про любовні стосунки Пантелеймона Куліша. Там ще й біографія Марка Вовчка мається.

— Отже, тут все таки про кохання?

— Ну, трохи.

Вона відкрила п’яту сторінку, де саме лежав її малюнок і зблідла, зашарілася, розгублено подивившись на мене. Я їй усміхнувся, але у відповідь отримав куце: “Дякую”. Через секунду вона, відштовхнувши мене ліктем, майнула сходами вниз. Але міцно притиснута книга до серця, свідчила про неспокій дівочого серця.

Випускна сукня Лілії очікувала на власницю у вітальні, розкинувшись пишною спідницею прямо на дивані. Дружина грюкала посудом, готуючи до приходу дівчини медовий пиріг з дольками яблук. А я рушив, поливати лілії, що висадив на подвір’ї. Ми з Лізою все ще не розмовляли, лише ображено кліпали очима, дивлячись одне на одного. Якби не Тимофій, я б взагалі подав на розлучення, прямо тоді, поливаючи квіти. Але думка про інтимний зв’язок між дружиною та дівчиною потроху набувала відтінків нереальности. І я знову всівся у човен сумнівів та непевностей.

Після другої дня син заснув, перед цим добряче утомивши батьків своїми кониками. І щойно я зручно вмостився у кріслі з книгою в руках, як пролунав короткий вигук домашньої флейти-піколо — гості. Почув, як Ліза вибігла на двір та кричучи на всю вулицю, властива їй риса, вітала Лілію у нас знову. Братися до роботи одразу, без зайвих балачок, було не характерним для моєї дружини, тож спершу мою маленьку Лілію вона завела на кухню, куштувати щойно спечений пиріг. Я став прислухатися до дівочих розмов. Чи не вчую я якої химери в їхнім діалозі? І тільки-но жінки замовкали, мені чи то ввижалися, а чи справді чулися дивні глибокі подихи. Я миттєво повертався до тої ночі знову і знову. Я не піддавався. Щоб більше себе не катувати, я вийшов надвір, зверхньо пройшовши повз дівчат на кухні.

Чулася балаканина сусідів за парканом та радісні вигуки випускників, що йшли кататися на атракціонах у парк. Я сидів з книгою у руках, усвідомлюючи, що не прочитаю наразі жодного речення. Раптово спійманий “Нечитун” геть мене розморив, що й сидіти стало завданням не з легких. Я влігся на гойдалку біля Лізиного улюбленого кипарису та заплющий очі. Задрімалося. Але вже за кілька хвилин, мій дріб’язковий сон перервала дружина, яка саме вийшла на вулицю у пошуках чоловіка. Вона погукала мене оцінити перешиту сукню, якою дівчина вже не проти похизуватися, але чи готовий я до стриманих вигуків? Йти не хотілося. Волів залишити себе у спокої і більше не дражнитися нею. Але клята цікавість затьмарила всі раціональні, дорослі думки, тож я підвівся. Посеред вітальні стояла справжня чаклунка! Зібране волосся у високу гульку оголяло тендітну, довгу, лебедину шию дівчини. Бежевого відтінку сукня, фасону 50-х років з пишною спідницею, довжиною трохи нижче колін, та ажурним верхом з акуратним декольте трикутної форми, створювали деяку ніжну сексуальність. Це була зовсім не весільна сукня моєї дружини! Від неї більше не віяло життєствердною рішучістю, чи бажанням приховати щонайменший натяк на жіночність, як це було у Лізи. Тепер сукня не просто промовляла, а співала аріозо ніжности. Так! Саме такий вигляд має ніжність! Я не мав що сказати. Тож, скрутив пальцями вподобайку, ствердно кивнувши головою. Вона — символ прекрасности і неземної вроди. Та в очах моєї Ніжности я бачив неспокій. Щось її мучило, непокоїло. Але вона продовжувала нам усміхатися, граційно покручуючись, демонструючи пишну легкість спідниці.

***

Восьмого червня дев'ятикласники святкували свій випускний. Минулі два тижні вони бігали школою складаючи ДПА, а тепер ошатно вдягнені, колоною заходили до палаючої вогнями зали палацу культури. Урочистості розпочали ведучі, які буквально одразу запросили на сцену директорку школи. Довгою, офіційною промовою жінка нікого не мучила, лише турботливо позирала до темної зали, обіцяючи нелегкий, тернистий шлях дорослішання, запрошуючи випускників підводитися за свідотствами та грамотами за високі досягнення у навчанні. Першим на сцену піднявся 9-А, а разом з ними з місця підвівся і я. Сидячи достатньо далеко від сцени, мені було зовсім не видно Лілії. Я намагався знайти її по волоссю, але сценічне освітлення збивало з пантелику — медовий слід у косах дівчини неможливо було прослідкувати серед численних посередностей. Випускники неквапливо піднімалися на сцену, але її я все ще не бачив. Я переймався, але задарма. Вона останньою зайшла на сцену, категорично ставши з лівого краю. Що за ідеальність? Звідки вона у неї?

Гучно і гордо, на весь зал пролунало її милозвучне ім’я. Вона стримано усміхаючись, підійшла до директорки, простягаючи долоню для рукостискання. А її повернення назад, відрізнялося особливою суворістю. Фактично, я слідкував за кожним її рухом, жестом, поглядом. Не міг намилуватися. Квіточка неодноразово позирала до темноти зали, ніби шукаючи когось (мене?). З того дня пройшло вже немало часу, тож ті події огорнула густа туманність — я пам’ятаю лише її. І настав час зізнатися, вперше за чималу кількість написаних сторінок — я закохався. Я вже кохав її!

У своїй закоханости ми підлітки. Це аж ніяк не доросле почуття — воно не піддається раціональності чи аналізу. Це винятково емоції і враження. Та лише споглядаючи на закоханість через роки, можна усвідомити свою необережність, вбогість та суцільну вразливість. А саме з цим живуть підлітки, саме з цими обов’язковими для пубертатного віку якостями вони змагаються щодня. Слід лише закохатися, аби знову відчути себе юним. І тоді я не був дорослим чоловіком, якому от-от стане сорок — я зменшився, значно помолодшав. І все кругом закрутилося інакше. Люди, події, пейзажі — світ. Я геть здурів! Але я був залежним від цієї дурости. І тоді, у мерехтінні сценічних вогнів, я нарешті визнав свої почуття.

Урочиста частина завершилася. Випускники зібралися у холі палацу, фотографуючись. Хтось дуркував, хтось уже плакав, а хтось відчужено дивився на дійство. Лілія з’явилася лише на декількох світлинах, і скрізь ефектно, неповторно. Мені слід було йти додому, але я продовжував стояти, пожадливо спостерігаючи за нею. Додані до сукні в останній момент прозорі тюлеві рукави, трохи нище ліктів, пестливо торкалися її лагідних рук. Я відверто поетизував кожен її жест, але мені це було до вподоби. Була у цьому деяка спокуслива оманливість, якою я захопливо бавився.

Та я помітив, що вона стоїть зовсім одна. Поруч з іншими дітьми крутилися їх батьки, а Квіточку охопила самотність. На неї не звертала уваги навіть смілива однокласниця Ліля — вона саме робила знімки зі своїми подружками. Тож, я вирішив підійти. Якось розважити випускницю, хоча аніматор з мене посередній. Та я спробував. Дівчина стояла біля найвіддаленішого вікна, засмучено спостерігаючи за своїми руками, які щось нервово перебирали.

— Я перепрошую, Ви не проти? — я показав пальцем на куточок поруч з нею.

— Ні, — з короткою ясністю відповіла дівчина.

— Ви одні?

— Так, — вона все ще не підводила очей на мене.

— А чому, можна поцікавитися? — він зухвалости питаного вона з під лоба, зрештою, поглянула на мене і відповіла:

— У мене мерзотний батько. Матері немає. От і все.

— Я… я прошу вибачення. Не хотів Вас засмучувати,— мені стало дуже незручно, — я певно піду, вибачте.

— Стійте, — дівчина стала ближче, — Вікторе Олексійовичу, чи не могли б Ви прийти до нас на святкування о четвертій в кафе “Емансипантка”, що біля педагогічного? Там замовлене місце для мого батька, але він не прийде, тож Ви можете провести цей вечір з нами, все ж таки, Ви наш вчитель.

— Та я навіть не знаю, правда.

— Ну будь ласкочка… — благальний погляд дівчини не лишав мені вибору.

— Ну добре. Тоді я зараз повідомлю про це Вашій класній керівниці.

— Щиро дякую! — її губи сформували тендітну усмішку, а маленька рука ласкаво торкнулася моєї.

Класна керівниця на моє попередження лише "угукнула" і відійшла ще далі. Вона займалася фотографуванням своїх доньок-близнючок, тож на мене їй, певна річ, було глибоко начхати. Виходячи з палацу культури я зателефонував Лізі, аби повідомити, що отримав запрошення на вечірнє святкування випускного 9-А. Дружина з такою ж неохотою вислухала мене і подібно класухі, проспівала відчужене "угу".

До початку святкування залишалося ще кілька годин, тож я всівся в машину, ввімкнув музику та поїхав світ за очі — повернення додому було моїм останнім бажанням.

Я їхав головною вулицею міста, потім повернув ліворуч, потім знову ліворуч, а потім іще раз ліворуч. Тиняючись літніми затишними вуличками на чотирьох колесах, я заїхав за кавою з тістечком до пекарні, після чого наївся смажених шкварок у ресторані. Маючи намір ввечері випити, я врешті відвіз машину додому і, сівши на автобус, відправився на святкування.

Кафе розташовувалося мало не на краю міста, куди доїхати було достатньо не просто, тож мені довелося діставатися з пересадками. Я з’явився завчасно, переплутавши години. І лише через 40 хвилин мого блукання місцевими вулицями, почали з’являтися люди — хтось на машині з гучно увімкненою музикою, хтось пішки, хтось на маршрутці. Мені дивувалися, питали що я тут забув, кепкували та навіть дозволяли собі тихі, глузливі жарти, буцімто я приїхав за п’яною Лілією. Тоді мене це обурило, але тепер я розумію, що вони були безперечно праві.

Дорослих всадили за довгий стіл у лівому кутку зали, а дітей — навпроти, звільнивши місце для танців. Я підійшов до класної керівниці, аби віддати гроші за святкування, після чого, отримав лицемірну кривляку у вигляді посмішки, як відповідь. Лілія дещо запізнилася, знову опинившись у центрі невдоволення. Не знаю чим вона так завадила мамам, що сиділи з правого боку від мене, але за кілька хвилин жінки розкритикували все Квіткове, починаючи сукнею та завершуючи її манерами й поведінкою. Звичайно, я зробив їм зауваження, та почувши невдоволене фиркання у відповідь, суворо нагримав.

Зазвичай, на подібних святкуваннях я відіграю роль стільця, або якої шафи, що тупо стоїть у кутку і нікому не заважає, але того вечора, випивши декілька бокалів вина, і одну чарочку коньяку, я знатно повеселився. Спершу конкурси, флешмоби, які розбавлялися прийманням їжі, що поспішно привели до екватора святкування, після якого, випускники, на неакуратних папірцях, записали свої мрії та цілі на майбутнє, поклавши все до маленьких кишеньок, наклеєних на плакаті. Я активно брав участь в усіх активностях. Мої учні сміялися, підбадьорювали мене, заохочуючи на більші дурості — і все це для неї. В якийсь момент я зловив себе на думці, що поводжуся неналежним чином, наче клоун, тож вирішив трохи охолонути і припинити невтомне вливання алкоголю в себе. А свіже літнє повітря справді допомогло мені дещо збавити темп, охолонути.

Милі приємости змінилися ярою дискотекою. Я танцював, але мої активні рухи, заважали спостереженню за Квіточкою. Зрештою, я сів за стіл, і вдаючи утому, милувався своєю Лілією. Я тішився з того, як вона, не звертаючи уваги на холод своїх однокласників, розкуто танцювала, і здавалося, ніби весь світ підкоряється її лагідним рухам. Я впевнено посміхався — її зухвалість передалася і мені. Тепер мене не турбували злі думки інших — тепер були тільки ми з нею.

Сонце майже сховалося, коли залунала перша повільна композиція. Почали формуватися пари, хлопці та дівчата запрошували одне одного без жодного сорому та переживань. Здавалося, що всі любовні страждання шкільних років вилилися у цей останній повільний танець. Лише декілька дівчат лишилися осторонь — Віка, у зеленуватій сукні, яку згодом запросив ведучий випусконого, та дівчина позаду Вікторії, з розпатланим, мокрим від поту волоссям, що, вдаючи байдужість, похитувалась під музику. Вона уважно спостерігала за однокласником, який танцюючи, міцно притиснувся до грудей своєї іншої однокласниці — очевидно, вона весь час чекала на того хлопця. Мені стало її шкода, тож сам того не очікуючи, я вирішив запросити її на танець. Дівчина погодилася, пильно поглядаючи на об’єкт симпатії. Вона хотіла, аби хлопець ревнув, але тому було байдуже. Помітні сльози в дівочих очах сповістили, що вона от-от кине мене прямо тут, одного, посеред зали, що і сталося. Вона просто не витримала, кинулася на половині пісні до вбиральні, закриваючи обличчя руками. Та поки я втішав іншу, моя Лілія також встигла засмутитися. Вона відлучалася для телефонної розмови, а коли повернулася, Віктор Олексійович танцював з іншою. Я був надто самовпевненим того вечора, тож зробив висновок, що саме я є винуватцем її засмучених очей. І з цією ж самовпевненістю, я перехопив її дорогою до столика. Вона здивовано зиркнула на мене, та, невідводячи погляду, поклала свою руку на моє плече. Я сміліше обвив її талію, притиснувши Квітку до себе, а іншою рукою вхопив мініатюрну долоньку. Вона тремтіла. Я віднайшов її слабке місце, її поранення — будь-який тілесний контакт знезброював дівчину.

Ми втрапили до пасток одне одного. Тепер я не просто уявно жадав Квіточку, а і діяв. Думки, про статеві стосунки між дружиною та Лілією майже остаточно мене покинули, виринаючи тільки від поглядання на ручний годинник. Тож тепер, я був повністю вільним, тим паче, вона більше не моя учениця. Але не встиг я повністю розпрощатися зі своєю совістю й гідністю, як пісня скінчилася. Всі кругом знову пожвавішали, а ми з Лілією все ще ніяково стояли посеред майданчика. Аби не шокувати оточення і не перетворювати свято на скандал, я відійшов від неї, лишивши дівчину у вирі енергійних танців. Вона ж просто стояла, дивлячись мені у слід. Я глянув на годинник, стрілки якого, вигнувшись буквою "зю", показували десяту сорок вечора. Ведучий випускного оголосив про завершення святкування і, побажавши всім успіхів, посміхом вибіг з приміщення. Його зникнення було настільки неочікуваним, що мені на якусь мить здалося, ніби будівля от-от вибухне, і він рятує себе від загибелі. Та от тільки власну близьку загибель я зовсім не відчув. Звичайно ж метафоричну. Залишалися лічені хвилини — от ми всі вийшли з кафе; от активна половина класу сідає у тролейбус вирушаючи в центр, для продовження святкування; от ми з Лілією залишаємося одні; от ми йдемо нічним містом невідомо куди і наскільки; а от ми цілуємося.