Мокра ранкова трава, нещодавно скошена батьком косою ще "дожовтневих" часів, та гул бджіл — мій звичний літній ранок дитинства. Босими ногами я ступаю на зелений килим і відчуваю таємний страх своєї матері, що просочується крізь все моє єство. Вона боялася бджіл, потаємно, ховаючи свою маленьку фобію глибоко в осередку душі. Острах, що я можу стати наступною квіткою, де відчайдушні бджоли шукатимуть дорогоцінний мед, лякав і мене, десь далеко, мало не у безодні власної свідомости. То було дивне почуття, щось далеке, ніби і не моє. І саме крізь невидимий зв’язок несвідомостей між мною та мамою просочувався страх. 

Батько прокидався рано, загалом о п'ятій ранку, і одразу йшов до своїх бджіл. Мама ж, найбільша "Соня" світу, прокидалася лише о дев'ятій, під дзеленчання будильника та могутності батькового голосу. А коли нарешті моя мама з напів розплющеними очима йшла до ванни, я кутався у ковдру, що пахла нею. Малим, я любив сидіти у неї на руках. Пальцями перебирати мідне волосся з медовими відблисками, вдихаючи її кислуватий аромат у перемішку з татковим медом. Розглядати сіро-зелені очі неньки, які часто, у хвилини нашої любови, наповнювались слізьми, перетворюючись на два малахітових камінчики. Я обожнював спостерігати за її невеликими губами, які пелюстками розкривалися в миті її співів, оголюючи маленькі тендітні зуби. Її трохи кирпатий ніс, всипаний ластовинням, вдихав разом зі мною аромат меду, що просочувався крізь усі щілини та отвори місцини, але вона не затримувала той запах, а навпаки, відштовхувала його. Моя мама не розділяла таткової любови до липневого десерту приготовленого бджілками, а свій шлюб з татом називала безглуздою авантюрою. У відповідь батько, зазвичай, підбігав до мами та, імітуючи бджолине дзижчання, лоскотав примхливу кохану.


Моє дитинство пройшло у двох будинках — вдома та у бабусі, де і знаходилася таткова пасіка. Наш дім у місті, мав охайний та “причесаний” вигляд, але абсолютно не привертав дитячої уваги. Невеликий, одноповерховий будинок з білої цегли. Коричневі двері та вікна, де вечорами оживали картини на стінах та загорявся камін. Нічого цікавого — все, як у музеї: “Вікторе, не підходь, не чіпай, не дихай, картина (або книга) дуже стара!”. Отже всі дев'ять місяців свого життя вдома, я помирав від нудьги і лише три літні місяці (інколи чотири, разом з травнем) дарували мені, омріяну псотником, свободу!

Бабусин будинок ховався від односельчан, розчиняючись у недоторканости природи. Я пробирався крізь невеликі кущі та дерева, неначе крізь ліси Амазонки: спів українських пташок перетворювався на мелодії екзотичних пернатих, а кожну гілку, що заважала мені дістатися до скарбів, я підіймав високо над головою, і ламав на дві частинки, неначе страшнючу зміюку. І подолавши всі труднощі, я нарешті стояв на галявині милуючись рожевим будинком на тому боці водоймища. Трава, кущі та місток через невелику річку, віщували мені чудовий відпочинок і безліч каламутних, як річкова вода, пригод. Я на повні груди вдихав аромат зазвичай червневого повітря і йшов до річки, аби спробувати воду — навіть якщо вона була не по-літньому холодна, я все-одно кричав мамі, що вже сьогодні піду плавати. На іншому березі, вже зачекався будинок, до якого вів місток, який моя бабуся називала Машиною Часу. То був вузький “тоннель” побудований в античному стилі з трьома східцями по два боки та квітучими клюмбами при вході. Щойно я спускався східцями на протилежному боці річки, наспівуючи “Серенаду” Шуберта, великі білі ворота кликали мене подзвонити у дзвінок до бабусі, на яку я чекав увесь навчальний рік і ті останні секунди перед парканом, терплячи мамині руки у своєму волоссі. Вона любила мої у дитячий час довгі та світло-русяві “коси”. Батько ж плентався десь позаду, роздивляючись квіти, в очікуванні побачити там своїх працьовитих бджілок. А я дикістю Тубільця стрибав бабусі на руки, знаючи, що вона вже давно не може мене підняти, що вона має береги свої руки від навантажень. Я її слухаюсь. Тільки її. 

Бабуся брала мене за руку і ми разом крокували до рожевого будиночку з білими дверима, вікнами та дерев'яними колонами. Він стояв прямо над водою і моя мама часто говорила, що її свекруха поїхавша (довгий час не розумів значення цього слова, вона ж нікуди не їде?..):

— Ну от яка нормальна людина буде будувати будинок прямо над водою? А якщо річка вийде з берегів, чи ще щось?

— Ти ж прекрасно знаєш, що вона незвичайна людина. Усе моє дитинство пройшло тут і жодного разу наш будинок не затопило. Все було гарно, от і зараз усе добре. І я тебе вже просив не ображати мою маму.

— Та хто її ображає, — перебила татка матуся, — я лише констатую факт, і…

— Тихо, потім поговоримо.

У кімнату заходила бабуся та їхня критична розмова закінчувалася. Я любив свою другу маму і завжди був на боці татка. Шкода, що наша остання зустріч була такою…


Літній день починався з солодкого чорного чаю та булки з товстим шаром меду. Влітку мед був по-особливому смачним, мав нетипову для інших пір року консистенцію та запах. Я виходив на ґанок, сідав на сходи, нехтуючи маленьким столиком на терасі, та розпочинав сніданок. Моя матуся, побачивши ще сонного сина на ґанку, з білою чашкою та бутербродом у руці, приносила з саду одне велике червоне яблуко, і до басової партії меду додавались яблуневі мелізми примарної мелодії. Щойно тарілка з чашкою порожніли, я брав до рук рум'яне яблуко і, довго розглядаючи його осяяння ранковим сонцем, робив маленький та соковитий "кусь". Яблука в саду завжди плодилися великі, солодкі й тверді. Не можу пригадати жодної яблуні, яка б давала не типово кислий, або ж підло м'який урожай. 

Тільки-но час сніданку добігав кінця, я біг до татка у світ меду і трохи страшних бджіл. Одягав захисний "балахон" та натхненним скоком біг до батька. Він часто пропадав на своїй пасіці, потай розмовляючи з бджолами. Вони гули навколо нього, ніби відповідаючи, і таку дивну розмову батько називав багатоголосними Прелюдіями і Фугами Баха. Моє дитинство пройшло у вирі ароматів, музики, літератури та живопису з невиразними нотками бабусиних казок і оповідок.

Я не любив ходити до саду, просто тому, що майже всі персонажі казок жили саме там. Єдина причина, за якої я бігав туди кожної години — це соковиті червоні яблука, що падали додолу одне за одним, неначе цінні перлини. Мої коштовности, якими так любили ласувати всі мешканці рожевого будинку і я. Посеред саду стояла змайстрована дідом дерев'яна лавка, коли й самого саду ще не було. І від того, що я зовсім не знав свого діда, та лавка видавалася ще одним казковим персонажем. Дідо давно полишив рожевий будинок, злетівши до неземного саду вічности. Там він зустрів батьків мами, які ще раніше загинули в пожежі. Я часто зазирав у мамині навічно спустошені очі, думаючи: "Як це, жити без батьків?". Вони ж подарували їй життя, радість яскравого дитинства та безтурботну юність, але занадто швидко покинули її, дозволивши гілкам винограду порости на серці своєї доньки.

"Ранкова свобода" закінчувалася і я плівся на каторгу — обід. А причиною був гречаний суп з тугими фрикадельками. Мій батько дуже любив ту гидоту, і навіть мама, яка принципово не їла їжу приготовлену не своїми, по-істині, золотими руками, з насолодою з'їдала тарілку такого супу. Мені ж лишалося тільки слухняно сідати за круглий стіл, щоб з пів години куняти над тарілкою. Я думав про все — про річку, шкільних друзів та, у моменти особливої тягости, згадувалася казка про Місяць і Сонце. То була моя рятівничка, яка допомагала подолати хвороби, безсоння, але одного дорослого вечора виявилася заслабкою. Я мучився з тим безкінечним супом до дванадцяти років, аж поки не зрозумів закономірности між наповненням ложки та свободою, і до п'ятнадцяти років я користувався цією вигадкою. А потім я просто не їв того супу, бо необхідність зникла. 

Треба якомога швидше заїсти гидотний присмак гречки, тож я прожогом вибігаю у сад, та з останніх сил зриваю рум'яне яблуко. Чарівний хруст і Ноктюрн мого життя знову наповнюється мелізмами. З третьої години дня у мене починалися заняття. Спочатку батько та картини, потім мама і література, а наостанок бабуся й музика. Моє пізнання світу відбувалося шляхом пізнання мистецтва, і я не знаю кращого способу виховання дитини. Я змалечку бачив роботи художників Ренесансу, читав "Алісу в Дивокраї" майже нічого не розуміючи, та грав кляті гами з остогидлими інвенціями Баха, тихо схлипуючи від горя. Але зараз, я розумію, що саме це виховання привело мене до неї.

Батько любив проводити уроки за столиком біля бджіл, або, у дощову погоду, на веранді з видом на річку. У будинку ми займалися вкрай рідко. Бабуся грала на роялі, готуючись до заняття зі мною, і скаржилася, що ми їй заважаємо, але моєму батькові її скарги йшли тільки на користь, бо найкраще місце для навчання — це природа! От і сьогодні, у моїх спогадах, ми йдемо до пасіки, сідати за маленький круглий стіл та вивчати витвори живописного мистецтва. Батько кидає лагідний погляд на бджіл, що невпинно гудуть, створюючи приємну робочу атмосферу та сідає навпроти мене. Розкриває стареньку книгу, де більшу частину сторінки займає якась картина. Урок починався з нудних запитань та моїх невпевнених відповідей. Батько ствердно хитав головою на кожного правильно названого художника, або тихим, лагідним голосом виправляв учня. Після опитування батько розгортав книгу на іншій сторінці, часто обраній навмання, і розпочинав читання. То була найнудніша частина занять з татком. Він читав погано, постійно затинався, робив купу відверто дитячих помилок, тому після однієї вимученої сторінки, він полишав читання на користь зв’язній оповіді. Я слухав уважно, запам'ятовуючи кожну деталь з життя нововивченого художника. А коли біографічні відомости батькові обридали, він звертався до картин, настирливо питаючи моєї думки. Часом, сказати було нічого, і я розгублено хитав головою, але татко змушував мене говорити, навіть коли витвори образотворчого мистецтва мене не цікавили. Він говорив, що мистецтво завжди викликає емоції, їх лише треба почути. І та цінність — переливати з пустого в порожнє, дуже допомагала мені в студентські роки, коли кількість сторінок у рефераті, дорівнювала прогуляним парам і лекціям. Андреа Мантєнья, Сандро Ботічеллі, Тиціан, Рафаель, Ієронім Босх, Альбрехт Дюрер та мій улюблений Ель Ґреко — стали частиною мого маленького дитячого світу, де були бджоли, яблука та улюблені квіти…

Я не встигав перепочити, а мама вже кликала мене до саду. Стелила покривало на траву, та лиховісною стопкою складала книги. Мені було дев'ять років, а я вже читав Стендаля, Толстого, Достоєвського та звичайно ж Пушкіна — набір "совєтского чєловєка". Але моя мама зі своєї оптики, хотіла, аби я був обізнаний у клясичній літературі, зовсім не зважаючи на моє абсолютне нерозуміння тексту й головної думки читаних творів. Прямо зараз, у своїх блукаючих спогадах, я читаю оповідання "Заметіль" Пушкіна, а мама слухає моє напрочуд гарне володіння читацькими навичками. Та я читав російською із жахливим акцентом. Мої шиплячі були непохитно твердими, а слова “молоко” й подібні, я не міг вимовляти з характерним “аканням”. Я чітко розділяв “г” та “ґ”, що дратувало мою маму найбільше. Але моє читання швидке і планомірне, тож мати мене не збиває. Перед довгим, складним у вимові та розумінні реченням, я роблю глибокий вдих, занотовуючи аромат яблука, яке куштує моя ненька. Літера за літерою, слово за словом, речення за реченням пролітають перед моїми очима і я бачу певні картинки, але ця дивовижа мене не хвилює. Цікавішим є літній грайливий вітер, який завертає кучері моєї мами до обличчя, що стають перепоною між яблуком та її губами. Літера за літерою, знову і знову! Це набридає — язик врешті виплів мертвого вузла, і я прошу неньку закінчити читання за мене. Вона з неохотою та невеличким докором у голосі погоджується, лагідно забираючи книгу та влаштовуючись зручніше на покривалі. Її губи виплітали словесні візерунки — гіпнотичний сеанс, чарівний та розслабляючий момент — вуста то ніжно торкаються, то різко відскакують одна від одної. А червона губна помада, неначе чинить опір — тягнеться, як загустіла фарба, як гель для нігтів, яким користується моя дружина. Слово за словом, речення за реченням, ми просуваємося далі і далі, тернистими доріжками клясичної літератури. Враз подув сильний вітер, яблуні захиталися в ритмі музики природи, і яблука один за одним, дрібними трелями падають додолу, змушуючи маму перервати читання.

Урок літератури закінчувався і я з невимовною радістю біг до бабусі. Не тому, що любив музику, а тому, що дитиною відчував найбагатшу палітру емоцій від найпростішого музикування — радість, щастя, страх, злість, та не так часто як хотілося б ейфорію. Уроки музики даровані бабусею мали своєрідну магічність, що огортала мене і відпускала лише у знемозі. А поєднання музики з ліліями відносили мене у далечінь райських країв. Приблизно у віці дев'яти років я вперше почув ті сумні, трохи трагічні акорди, якими починався твір. Вони, лунали ніби стук серця, ніби ніжний шепіт майбутнього дива, що однозначно станеться, що неодмінно прийде! Бабуся грала Шопенів Ноктюрн №20 (до дієз мінор), ніжно перебираючи пальцями двоколірні клавіші, інтонуючи кожну нотку лагідно, з притаманною тільки їй любов'ю. До нині я не знав кращого виконавця цього твору, навіть найвідоміші піаністи світу, не торкаються клавіш так, як те робила моя бабуся. Але все змінилося і на тридцять дев'ятому році Вікторового життя знайшлися ніжніші пальчики…

Я сідав за маленький, кімнатний рояль коричневого кольору; бабуся ставила стілець з правого боку від мене та розпочинала заняття. Спочатку гами, які я ненавидів усім серцем і душею та з кожною фальшивою нотою переконувався в їхній поганості. Опісля кульгаво зіграної хроматичної гами, бабуся нарешті розкривала ноти і починала слухати все — від впевнено заграних мотивів та вивчених початкових фраз, до скалічених, замордованих пасажів наприкінці. Після імпровізованого концерту бабуся терпляче вказувала на всі помилки, а особливо проблемні місця підкреслювала простим олівцем. Студенти музичного коледжу добряче загартували її до музичних каліцтв, тому моя гра здавалася зовсім не трагічною. І день, коли переді мною величаво постали ноти Ноктюрну, викликає найяскравіші, найкращі з усієї музичної полиці моєї пам'яті спогади. Мої пальці невпевнено торкаються клавіш, чіпляючи на своєму шляху десяток зайвих. Бабусина рука поправляє лікті, що антипіаністично з'їхалися до тулуба, та вирівнює спину. Я з милим тремтінням беру перший акорд, за ним невпевнений другий, третій, четвертий, п'ятий, і, нарешті, шостий. Далі теж саме. І крізь тишу виринає перше і вічне — тема Лілій, що у моїх спогадах стоять у вазі на краєчку рояля. Свій великий палець я обережно прикладаю до соль дієзу, а мізинчиком, готуюсь перенести звук на октаву вище, так само ніжно, як бабуся. Але в мене нічого не виходить — клавіша стучить і зовсім не відповідає моїм старанням. Мелодія не підвладна, далека і примхлива. Лише партія лівої руки розливається солодким медовим акомпанементом. Бабуся сідає по правий бік від мене і ми разом починаємо музикування, читаючи ноти з листа. Музичний твір, що буде литися крізь усі мої літа, так само, як аромат таткового меду, маминих яблук та бабусиних лілій.


То були її улюблені квіти. У саду — лілії, у будинку — лілії, навіть мутне річкове полотно вкривалося ліліями. Бабуся говорила з ними, як з людьми, безперестанку нахиляючись до них, аби відчути терпкий аромат невинности. Тато не любив їх. Тендітні рослинки йому смерділи, а мамине ставлення було спокійним, позбавленим шаленства. А я кожного дня вдихав аромат лілій, що повільно просочувався крізь моє єство, дістаючись найглибшої точки несвідомого. Аромат, що віяв приємним солодом майбутньої казки, що розгорнеться під моїми вже дорослими ногами. Запах, що пророкував прихід моєї чарівної таємниці… Тільки-но зараз я розумію, що моє життя — це дивна загадка, що звучить, Ноктюрном, а пахне медом, яблуками та ліліями — суцільно нею.

Урок музики закінчувався і я, нарешті, вільною ходою йшов до річки. У спогадах, ловлю уявну рибу, коли набридає опускаю ногу у воду, пустотливо хіхікаючи, озираючись через плече на маленьку стежину, яка йде від будинку. Мати завжди забороняла мені купатися. Лише один літній місяць був підвладний моєму жаркому, вигрітому на сонці тілу — липню. Та я вже у травні, з першою весняною спекою, опускав ноги у воду, а потім падав у зеленавість річки, спиною вниз. Летів з дерев'яної кладки, неначе якийсь професійний змагун із стрибків у воду. Мене тягнуло до води, я хотів пізнати глибини усіх світових водойм, і якби мав її сміливість не коритися правилам та очікуванням, обов'язково здійснив би свою мрію. Але моє безшкетство віддалося дитинству. Лише бабуся знала про мої надто тяжкі дитячі злочини, тож після купання я біг саме до неї, крізь хащі та висаджені рядком лілії, залітаючи на задню частину кругової тераси. На мене вже чекали сухий одяг та бабусині бутерброди з далекосусідським сиром, котлетою та нарізаним тонкими скибками помідором. Я поспіхом жував свою "вечерю" та йшов на двір, гойдатися, вдихаючи аромат меду, яблук та улюблених лілій, прислухаючись до далеких звуків Ноктюрну, що виходили крізь тендітні пальці моєї бабусі.



***

У віці п'ятнадцяти років моя казочка обірвалась. Бабуся померла, а разом з нею занепав рожевий будинок. Забуття всеціло охопило мене і я зовсім не пам'ятаю подробиць, лише гидотний шлейф тягнеться купою випадкових асоціацій.  Разом з літніми днями проведеними у рожевому будинку, пішла і таткова пасіка, мамин яблуневий садок та бабусині лілії. Все залишилося у минулому, і тільки аромат ходив за мною вироком, мов наглядач, у ритмі Ноктюрну. Я грав його без упину, чіпляючи звукові випадковости, іґноруючи всі правила музичного інтонування — грав серцем, грав, уподібнюючи своє виконання до бабусиного, тягнучись до примари її дівоцтва. День за днем, одна й та ж сама мелодія. Вона обридала, але не відпускала, наче гіпнозом затягувала мене углиб музичної мови. Це примусове одноманіття, що надихало.

Я закінчив 9 класів, після чого вступив до музичного коледжу, де продовжив безкінечні заняття музикою. Мрії, пляни та бажання, розчинилися у розчаруванні та гніві. Музика відкрилася зовсім іншою пані, яку я не любив, до якої не линув душею, яку зненавидів! Вона уособлювала бездушність, нудьгу, знущання та набір хаотичних команд, які я мав виконувати. Вона тягнула мене на вічне дно, живлячись моїм безпорадством. Я тонув, я не дихав, але далекий аромат меду, яблук та лілій, повертав мене до життя. То був час переосмислення й пошуків свого істинного призначення, про яке я не знав, і певен, що й зараз нічого з того не знаю, але я вже дорослий, тож моя мислеформа формується тільки з категоричних тверджень  — лише "так" чи "ні" і жодних "не знаю". Тоді я себе втратив, забувся, готуючись до найгіршого. Думав, що не доживу і до вісімнадцяти, чекаючи на вічність численними днями. Я боявся, що вже все прожив, що немає нічого у світі, чого б я не знав, чого б не відчув — шістнадцятирічний Віктор почувався набагато старшим, аніж тридцятидев’ятирічний. Життя від одного нестерпного уроку фортепіано до іншого, вічна утома і втрата дитячої, безпричинної радости. Певен, що саме ці почуття вказують на прощання з дитинством, а не повноліття, чи розлука з батьками — не завжди так однозначно. Я нікуди не переїжджав, жив удома, як і за часів школи, але попри це, почувався чужим, кинутим та поганим. Нудотність робочих днів, з гидким, всеохопним смердінням на вихідних, тривалістю у рік, що змінилося на примирення.

Пройшов час і моя музична каторга відносно припинилася. Щоб отримати повну педагогічну освіту я ще два роки терпів університетське навчання, після чого одразу пішов працювати. То була проста школа з обідраними стінами й матюкливим безладдям у туалетах. З гидкими обідами та дурними викладачами, які мірялися кількістю двієчників у класах, неначе привидом для гордости. Школярські казки про монстроподібних вчителів, що жували дітей, мов біляші, у тій школі були істиною, яка шокувала. Я дратував колег своєю молодістю, своєю свіжістю у поглядах та ставленні до викладання. Мене звинувачули у кокетуванні зі старшокласницями, які підтверджували слова заздрісних бабок, вдягаючи вузькі джинси, мініспідниці та блузи з відвертим декольте, напихаючи бюстгальтери ватою чи носками, чи чорт його знає чим. Взувалися у високі, певно, мамині підбори та підходили до мене з нескінченним патосом. То було кумедне видовище, що викликало тільки огиду, а не зацікавленість, чи що більше. Від їхніх зухвальств, я іноді червонів, нервово перебираючи листочок з конспектом, переводив погляд з вікна на учнів і суворим голосом викликав до дошки нахабку, де задавав три запитання з попереднього матеріалу. Вони не вчилися, вважали мій предмет дурною принадою минулого, мов мистецтво вже давно не актуальне. Дівчата незважали, що живуть у період певного мистецького часу, представницями якого вони є. Дівчата забували, а може й не знали, що не тільки зовнішній вигляд робить з них жінку, що може зацікавити чоловіка. Розум та обізнаність, набагато сексуальніші, ніж кілометрові підбори й западинні декольте. 

Мені швидко набридла атмосфера постійного зваблювання, тож я вирішив трохи змінити рід діяльности, і влаштувався в музичну школу вчителем фортепіано. То була невеличка будівля жовтого кольору, з величезною бібліотекою радянських часів, куди часом навідувались я й учні, навпроти. Буває, що я повертаюся туди у своїх споглядацьких блуканнях пам'яттю, і перед очима постає тепла, жовтувато-бурштинова заля з м'якими червоними кріслами та двома чорними роялями на зовсім маленькій сцені. Я би спокійно, зовсім не переймаючись працював там усе життя, але щось тягнуло далі, вперед, розливаючись густим, медовим басом, яблуневими мелізмами та ніжною мелодією лілій, до яких я за той час уже звик.



***

Ніколи не забуду той перший ранок, яким дійшов до нової роботи. Дивна суміш переживань та передчуття чогось нового. Чогось знайомого, вагомого і неминучого. Ранком я нашвидку зішкрябав смажену яєшню зі сковорідки, не дожидаючись дружини. Трирічний син, майже не спавши вночі від буйности останнього літнього дня, вскочив до нас у ліжко з першими півнями, переймаючись куди це я зібрався іти о такій ранковости? Він — моя єдина надія, частинка мене, яка буде жити краще, думати ширше та, найголовніше, творити, а не жадно вивчати творчість інших. Я не належав до тих батьків, що займалися вигадуванням життя свого дитинчати на 100 років уперед — він матиме вибір, коли стане більш-менш дорослим, коли буде готовий до аналізу буденности і себе в ній, а доти, я матиму змогу вкласти у нього все найкраще, що тільки у моїх силах. 

Мою дружину звати Ліза. Ми познайомилися давно, в період мого дурного студентства. Того вечора оркестр обласної філармонії зазвучав по-особливому солодко, хоча я ніколи не любив звуки симфонічного оркестру. Дві перші частини симфонії я просто спостерігав за милою дівчиною перед собою, яка презирливо сміялася з подружкою, коли заля вибухала оплесками між частинами; а останні дві частини — набирався сміливости перед знайомством. Дівчина виявилася достатньо суворою молодицею, з нетипово густими бровами, невеликими, ніби азіатськими очима, малим носиком з акуратною родимкою на гострому кінчику, та круглими губками. Я й досі пам'ятаю той суворий погляд, що спостерігав за мною весь наступний вечір, та біля її під'їзду різко пом'якшав. Вона подякувала і пішла. І тільки я вийшов на вітрогінний майдан Незалежности, як збагнув, що забув попросити номер її телефону. Тож, усю ніч я просидів на лавці біля її під'їзду, самотнім, закоханим парубком, якого минали миролюбні алконавти, недолюблені гопники та закомплексовані кримінальні авторитети міста, в очікуванні майбутньої дружини. І вона вийшла о восьмій, поспіхом пройшовши повз мене, але я встиг спіймати Лізу. Усмішка осяяла моє обличчя, миттєво перекочувавши і на її вуста. Білосніжні маленькі зуби з гострими кличками. Саме через цю її особливість, одного дня я мав щастя назвати її вампірчиком, яким вона лишається і до нині, а у моменти свого гніву перетворюється на істинного Носферату. Ми одружені вже п'ятнадцять років, маємо сина, чудовий дім, сад, машину та непоганий заробіток — ми щасливі.

Не можу збагнути, що так сколихнуло моє серце. Ліза не була занадто вродливою, мала не виразну жіночу фігуру та звичайний, зовсім не цікавий, а деколи навіть примітивний світогляд. Та через кілька років нашого подружнього життя я, напевне, зрозумів, що саме кольнуло моє юне серце —  чуйність. Вона має особливо-ніжну, делікатну натуру, правда десь глибоко в собі. Свої справжні почуття вона за життя навчилася приховувати, і мало хто міг та може розгадати сердечний ребус моєї дружини, але я, якимось дивом, мав таку здібність. За суворістю криється страх та беззахисність, за усмішкою — гнів, або розчарування, а коли кутики губ малопомітно піднімаються догори — вона ніяковіє. Я знав кожен її жест, кожен рух, кожне от-от сказане слово, і, певно, це є найважливішим у стосунках. Але з появою Квітки, я ніби розучився її чути. 


Перший рік роботи у новій школі видався напрочуд непоганим. Я за звичністю свого характеру очікував на найгірше, але натомість вже у перший день познайомився з дружнім педагогічним колективом, в якому запримітив молодика, що самотньо оглядав оточуючих, притиснувшись до стіни. Подібно мені молодик був новеньким, щоправда зовсім недосвідченим. Нам, вчителям-першокласникам, показали визначні місця школи, а після запросили до просторого осяяного втомленим сонцем кабінету малювання. Краєвид, що відкривався з вікон, хотілося видивлятися до найменших дрібниць — дістати мольберт і чуттєвими, імпресіоністичними мазками, занотувати красу шкільного подвір'я, тонкого ряду хатинок і Псла. Відірвавши невідривний погляд від пейзажу, я звернувся до мандаринових стін, розклеєних тисячами дитячих малюнків, з фігурками й орігамі на поличках. Три рівненькі ряди парт, за якими сидітимуть мої учні, і всі як один мене зневажатимуть. Я знову влаштувався викладати мистецтво, хоч думав, що більше ніколи не візьмуся за цю невдячну роботу. На мене знову чекав величезний клас дітей і тонна конспектів. Знову ці дурнуваті розбишаки хлопці та прищаві звабниці. Але тоді мені було 38, і моя молодість вже давно гойдалася на пароплаві, під невиразні хвилі океану, шляхуючи на інший, ще не відкритий мною материк. 

Перше вересня, знайомство з учнями і… о диво! Жоден з них не кинув на мене глузливого погляду, жоден не викрикнув нісенітниці; ані відчужености, ані нетерплячого погляду на годинник — мене слухали, мене чули! Що може бути більшим щастям для вчителя? Я був вражений від дітей шостого класу, які, прийшовши заморені на останній урок другої зміни, висиділи 45 хвилин до кінця, жодного разу не попросившись додому. Що це було? Невже діти таки змінюються і покоління вдосконалюються, стають більш осмисленими, дорослішими? А чи я нарешті знайшов підхід до учнів? Та щойно перший навчальний день сховався за небокраєм, як наступні пролетіли, мов навіжене стадо цікавих дикунів. Здавалося, ніби всі тижні, дні, години, покоротшали — я нічого не встигав та боявся щось наплутати. І тільки у грудні час нарешті уповільнився. З деякими, товарисько-приємними колегами я влаштовував вечори, якими ділилися своїми вподобаннями та мріями. Я думав, що після тридцяти мріяти неможливо, що вся мрійність зникне, неначе її і не було, але це виявилося моєю юнацькою хибою — моя найбільша мрія здійснилася саме після тридцяти. 


Новорічні свята промайнули під необережне гупання салютів, після чого плин часу значно уповільнив ходу. Здавалося, що хвилина — це еластична резинка, гумка, що тягнеться, що ніяк не може розірватися, стікаючи густою цівкою меду впродовж цілої години. Мій син вивчив цифри і вже робив деякі успіхи, хоча деколи відповідав упертим бриканням на мої численні запитання. Дружина морально готувалася відпускати сина у садочок, полишаючи спільні прогулянки пустельними вуличками у будні. Вона мало не покинула свою кондитерську з народженням сина, але батько її відмовив. Та Ліза любила сина і любила десерти, але завжди обирала малого. Жінкам у цьому випадку набагато важче, аніж чоловікам, бо ми не звикаємо до маленької квітки поруч, що пахне нам прямо під носом, ми чуєм цей рідний дитячий аромат, навіть якщо він далеко від нас, навіть якщо він вже давно зник, і тепер має зовсім інше наповнення. Певно тому, таткам так важко дивитися на свою вже дорослу доньку, що придбала дивні дорослі парфуми та пшикнула на свою, в очах батька, ще дитячу шкіру. Чоловіки завжди чують ніжний аромат своїх квіточок; жінки, на жаль, з часом його забувають. Принаймні, мені так ввижається. 


Понеділком, я крокував на зустріч новому семестру. Мій звичний піший шлях — вийти з будинку, помилуватися квітами висадженими у суворим рядочком та відчинити ворота. Потім перейти дорогу та пуститися схилом вниз, до річки. Я переходив на той бік Псла і одразу повертав ліворуч, аби насолодитися малолюдним шляхом до школи — по лівий бік незмінний пейзаж майже нерухомого Псла, а по правий — мінливість будинків. Спершу багатоповерхівки, трохи далі горою пускається підйом на жвавішу, особливо у ранковість людського неспокою, дорогу, всіяну глибокими ямами. А після, настає тиша приватних будинків, що стоять непохитно, майже замертво — ніхто звідти не виходить і не вертається. Ця дивність перегукувалася із дивністю рожевого будинку, який також не випускає за свої межі. 

Шлях до школи крізь кучугури снігу того січневого ранку видався мені доволі непоганим. Настрій піднявся, і остання перепона, влітку — піщана гірка, а взимку — ковзанка, була подолана швидко. Тепер слід злитися з сумною юрбою школярів та не менш сумних вчителів. Я вже бачив групку розбишак, які цілилися сніжками у портфель своєї однокласниці, бачив сонних першокласників, аж раптом чиясь рука торкнулася мого плеча. То був Владислав Олегович, мій друг і товариш по чаюванню на перервах. Завжди серйозний, надзвичайно ввічливий та стриманий вчитель малювання, наче маленька дитина, підкрався, скориставшись моєю відчуженістю. Шкільні роки повернулися до моєї вже дорослої свідомости і я набрав повну жменю снігу, жбурнувши її в лице горе-розбишаці. Школярі й викладачі кидали невпевнені погляди на наше бешкетування, та хіхікали, проходячи повз. Усмішками залилося все шкільне подвір'я, але ненадовго. Мала бабуська-колега, легенько вдарила мене по спині (вище просто не дістала), лишивши квапливий невдоволений погляд. Вона висварила мене, наче школяра, кинувши фразу, що стала вироком для мого кохання. Так. Я підліток. Я зовсім не дорослий. Але у коханні ми всі стаємо підлітками. 

На мультимедійній дошці світилося зображення Атен. Я активно розказував 8-А класу про культуру Давньої Греції, спостерігаючи повну апатичність учнів. Два тижні канікул для них пройшли так само непомітно, як і для мене — ми страшно розлінилися. Лише одна дівчина, яка ще  півтора року буде мусолити мені очі своєю високо натягнутою рукою, відповідала на запитання з минулого семестру, решта ж сиділи мовчки, боязко зіваючи. За останньою партою біля вікна, дивна парочка дівчат-коміків, супроводжували кожен живописний або архітектурний витвір мистецтва висміюванням "дрібночленства" об’єкта. Не те, щоб я ненавидів підлітків за це, але… жодних виправдань — так, я дійсно не можу терпіти більшу частину пубертатників. Пам'ятаю, як ненавидів себе у цьому віці, як з відразою дивився в дзеркало кожного дня, шукаючи нові, до нестями огидні недоліки, а як не знаходив, брався за старі. Як критикував свої мрії, думки та "дівочу" бурхливість емоцій. Ці роки вже давно позаду, але я й досі відчуваю несмак того часу.

Робочий день закінчувався і я полегшено йшов додому. Тепер на мене чекала стежка, де по лівий бік насторожо височіла дев'ятиповерхівка, а по правий, вниз схилом, мирно спочивали невеличкі хатини. Це безумовно особлива дорога, надзвичайно тепла і привітна. Нею я крокую кожного дня додому, відчуваючи невагомість, несамовиту окрилену легкість, що просочується крізь моє тіло, перетворюючись на легкість наївних думок. Це стан, що нагадує медитацію. Проблеми зникають і я знову перетворююсь на маленького Віктора, який вибігає у двір рожевого будинку після виснажливих літніх уроків. Життя у відчуженості приватних будинків для мене звичність, а неширока вулиця зовнішнього світу та клаптик говіркого неба, між деревами і п'ятиповерховим будинком навпроти — є місцем мого подружнього життя.   

Я залюбки сідаю за стіл, де вже невгамовним коктейлем ароматів розливається вечеря. Синочок вмощується мені на коліна і кожного разу, як я підношу виделку до рота, маленька трирічна шкода уявно краде у мене соковитий шмат м'яса. Ліза сміється, заливаючи гигиканням увесь дім. Це щасливі, солодкі спогади подружности. Сімейне життя, мрія, що нагадує мені безтурботне дитинство серед медоносних бджіл, соковитих яблук та пахучих лілій. Час вечері закінчувався і я йшов до вітальні, щоб заграти три доленосні сторінки — три містично-загадкові, вічні сторінки. Як зазвичай, я ставлю ноти на пюпітр, хоч знаю все досконало напам'ять; обережно поправляю останній листочок, який постійно силується втекти кудись до педалей, та глибоко вдихаю. Беру перший акорд, а далі бачу щось мерехтливо-привабливе. Воно далекими теплими вогниками розпливається у глибині моєї підсвідомости, виблискуючи клаптиками спогадів і дитячих мрій. І це далеке мене не обтяжує своєю загадковість, а навпаки, кличе до себе. А звуки фортепіано ніби подобаються, ніби і не було тих музичних мук, ніби міг тоді все... 


Весна 2017 року — найдивовижніша весна мого життя. Нічого і не сталося, але саме це нічого, принесло щастя. Нарешті те, про що я так довго мріяв — робота, якою я насолоджувався, бо там розумні, зацікавлені в предметі діти; гарні, привітні колеги та керівники — справжні професіонали. Мій синочок підростав, захоплювався словотвором та готувався до Всесвітнього Чемпіонату Шкодливости Світу. Але до цього рожевого коктейлю додавалось дивне надзвичайно солодке передчуття чогось іншого. Нова ера мала б настати зовсім скоро, і я це передчував. Кожної ночі, перед сном, мені ввижалася музична постать минулого, зі старих, давно забутих мною снів. Тих, що розшифровувала бабуся, а потім дратувала мене нісенітницями про солодке волосся, рум'яну шкіру та квіткове ім'я — моє Сонце. Але сон брав наді мною гору і я, зрештою, йшов на зустріч тій нісенітниці, в рідному темпі lento. Скрипковий ключ, трохи нахилений уліво, фігурна дужка, наче сходи до медової лінії басу, де керманичем був ключ "Фа" та симетричні ключові знаки — маленькі решіточки, що для багатьох просто хаотично розкидані позначки на нотному стані, а для інших — геніально упорядковані дієзи. Розмір 4/4 і нарешті акорд, який відкриває мій нічний концерт марень.

Після солоду снів прокидатися неможливо тяжко, але я це роблю. Кожного ранку окрім суботи й неділі, але на вихідних сни жорсткі і колючі, від чого сумно. Сніданок вже на столі, а синочок на горщику. Далі замріяний шлях до школи, але вже весна, тож наразі прогулянка довготривала та надихаюча. А після — уроки, обід та знову уроки. Я жив у ритмі спокою, у ритмі довголіття із вічністю.


Мій колега Владислав саме закінчував роботу, коли я зайшов до кабінету. На дошці акуратним, каліграфічно рівним почерком виведена дата: тринадцяте березня. Діти обережно змивали фарби з пензлей, каламутячи воду у склянках, і щойно двері кабінету знову відчинилися, всі синхронно підняли голови — "контроль відсутніх" прогулював уроки. Дівчинка, що сиділа на третій парті середнього ряду підвелася, та з маленьким клаптиком білого аркуша в клітинку попрямувала до дверей. Я сів за останню парту в очікуванні дзвінка, нервово похитуючись на стільчику. За цю звичку притаманну більшості школярів, і мені, як вже дорослому чоловіку, тим паче вчителю, мало б бути соромно. 

Лунає дзвінок і діти оточують мого товариша. Він покірно ставить бали в альбомах, діти задоволено збирають речі та підстрибуючим спотиканням лишають клас.

— Двері не зачиняйте, будь-ласка! — голосно попросив Владислав. Останній хлопчик-молодець виконує вказівку вчителя та біжить униз сходами.

— Доброго дня, Владиславе Олеговичу! Я бачу Ви в гарному гуморі, не зважаючи на понеділок? — я сатирично вітаюсь.

— Ага. День сьодні звичайно важкий, але цікавий. Не нудьгую. Ти… — його перебив учень, що прожогом залетів у клас з проханням спуститися вниз, бо Галя-гардеробша не віддає куртки без учителя. Типова ситуація останнього уроку, до якої важко звикнути, але мій колега молодий, тож без нарікань одразу йде вниз. А повертається вже з двома пиріжками в руках.

— Так, це з повидлом мені, а з картоплею тобі. Все, як ти любиш. Ага, отож, ти вже всі папери доляпав, бо я застряг.

— Та ні, ще багато. Більшість я заповнюю на уроках — дітям самостійні завдання, а сам пишу.

Коридором пройшли восьмикласниці. Вони реготали, сміялися та, щойно помітили прочинені двері нашого кабінету, змовкли. А далі тихий, трохи нервовий голосок: "Ань, ну ти йдеш? Це шо він?". Я глянув на Влада і помітив дивний вираз обличчя колеги, наче скривлений. Він так само прислухався до розмови, а коли молодиці завелися активним скрекотінням десь подалі, мовив:

— Знаєш, я тут помітив. Звичайно, ти можеш сказати, що я просто щось надумав, але мені рідко коли щось здається. Ота дівчинка, яку інша назвала Анею, вже тиждень мене, відверто кажучи, переслідує. Ну не те, щоб прямо переслідує…

— Ну тут все просто — ти їй подобаєшся. Коли я був таким же молодим, як ти, дівчата і не таке влаштовували. Це минеться, просто не звертай уваги.

— Ні, я думаю там дещо інше. Таке враження, що вона мене чи то боїться, чи що? Я вже думав, невже я такий страшний, щоб побачивши мене треба боятися…

— Шо ти верзеш? Та, іди ти, страшко тут знайшовся. Я тобі вже відповів. 

Мій любий товариш так сильно переймався тією дівчиною, що я почав думати про взаємність їхнього божевілля. Та й дівчинка вела себе з кожним днем все дивніше. Невгамовність її спустошення, повної відлюдькуватости, дуже заважала у навчанні, тож згодом зв'язок з дитиною було втрачено остаточно. Владислав боровся з тривогами та відповідальністю за дівочі переживання, ділячись цією тривогою зі мною. А вже у травні я довідався, що мій колега, новоспечений товариш, покидає школу, і частково через неї, а сама дівчина кудись зникла — втекла. У цьому вчинку є дещо привабливе, насмілитися на що було б украй важко, але можливо. Люди мають здатність зникати, і від того стає якось порожньо і хитко. Але чи не надумана це порожність? Думаю, люди зникають вчасно.