“А чи знала ти, що збірку містичних українських оповідок Гоголя було перекладено неправильно?” — запитав я Лілію, згорнувши книгу містика.

“Не знала. І як же правильно?”.

“Правильно “Вечорниці на хуторі біля Диканьки”, а не “Вечори”. Гоголь мав на увазі саме “Вечорниці”, як культурне явище, де і розказувалися різноманітні історії із життя хутора. Російська не має перекладу цього слова, тож переклали його як “Вечори”.

“Але ж Гоголь писав російською…”

“Але ж етнічно і культурно від був українцем, тож “малоросійство” його мови прослідковувалося в усьому, і навіть в таких, здавалося б, дрібницях, як назва”.

“І хто ж він тоді?”.

“Відповідь у його творчості”.

Я хотів вдатися до більш розлогих пояснень, але раптовість згаданої циркової вистави, мене перебила, і я розпочав довгу оповідь.

31 серпня, коли місто вже третій тиждень поспіль потерпало від безкінечних афіш щодо приїзду нового цирку, та ще й без тварин, та ще й у ретро-стилі, ми з дружиною, зрештою, придбали три квитки на виставу — я, вона і наш п’ятирічний син. Погода того дня зачаровувала — діти, в останній вільний від школи день, шибениками ганяли вулицями, навмисно гублячи взуття. Лише плескіт босих ніг лунав українським світом!

Зібравши Тимофія і себе я погукав Лізу. Вона миттєво вийшла у коридор, сповнена злості та напруження. Її дзвінкий голос невдоволено вдарив мої вуха, від чого я втік на вулицю, і вже там розшифрував почуті слова: “У мене сьогодні важлива зустріч по роботі, тому можеш сміливо підтертися моїм квитком!”. Вічно роздратована, агресивна, несправедлива до мене, Ліза, зневажливо зачинила ворота за нами і продовжила гарчання у слухавку на своїх працівниць. Тимофій не питався, чому мама не йде, він, не зважаючи на малий вік, чудово розумів мамину вдачу, тож просто цокнувши язиком, взяв мене за руку.

Дитячий парк скажено верещав на все місто. Певен, Ліза дуріла вдома через дорогу, збираючись на роботу. Від кількости людей та машин, що плинули до парку, синочок розгублено тулився до мене, тримаючи таткову руку біля тендітности своєї щічки. Він страшезно не любив людей, і звичайно ж, натовп невідомих змушував його перейматися. Та щойно ми вийшли до фонтану, що бив худими струменями води з під кам’яної землі, лице Тимофія осяяла усмішка. Він наче зачарований дивився на великий, смугастий цирковий шатер з дивним прапором на верхів’ї. Підійшовши ближче до стягу, я розгледів чорний силует кокетливої блондинки на жовтогарячому фоні, з файними формами, що сидячі на канаті, кінчиком пальців піднятої шпилем ноги, тримала м’яча, а інша її ніжка, звабливо гойдалася над прірвою.

— Па, купи мені оту світяшку! — Тимофій легенько бив мене по нозі.

— Яку? Покажи, будь ласка, пальцем.

— Ц… — фірмове синове цокання, — пішли.

Він привів мене до лавки з іграшками, кульками та ліхтариками. Кількість дітей, які придивлялися собі новеньку машинку, чи яку дивакувату штуку, типу окулярів-какашок, збільшувалася кожної миті. Тож, аби остаточно не загубитися в юрбі дитячого сюрреалізму, я швидкою зухвалістю, поза чергою, виконав забаганку сина і хутчіш вивів його звідти. Та мій погляд знову зупинився на чорній жіночій тіні з файними формами, яка цього разу прикрашала цілу серію жовтих футболок.

До вистави лишалося 20 хвилин, і ми з сином попрямували до входу. Я спокійно поліз за квитками до гаманця, але яким же було моє здивування, коли нічого навіть схожого там не побачив. Дриґотливо я почав перебирати все — від кишень сумки до одягу; від Тимофієвого рюкзака до асфальту яким ми ступали. Спробував усе, але марно — вони лишилися у Лізи. Пошуки забрали у мене дорогоцінних 5 хвилин і збігати за квитками додому я б не встиг, тим паче з Тимофієм. Тому я вдався до заспокоєння сина із паралельним заспокоєнням себе. Хвилюючись я пояснював дитині, що сьогодні нам не вдасться подивитися на "аквабадабру", але ми обов’язково зробимо це завтра, на що Тимофій розгублено запитав:

— Чому?

— Бо я забув взяти у мами квитки.

— А що це таке?

— Це такі папірці, за які ми платимо гроші, а потім без перешкод потрапляємо чи то в кіно, чи в театр, чи от як зараз — у цирк. Але у нас їх зараз немає, тому нас просто не впустять.

— Тат, а це не вони? — і Тимофій простягнув мені два жовті прямокутничка, де файна дівчина на канаті тримала м’ячик ногою, а прямо над її голівонькою довгими, тонкими літерами писалася назва: "Цирк Святої Софії". Я поглянув на прапор, що майорів над чистим блакитним небом і задоволено вигукнув:

— Так! Це вони! Ти мій розумничок! Я й забув, що давав тобі їх потримати, поки купляв ліхтарик.

Поцілувавши сина у тепленьке чоло, я полегшено підійшов до жінки, що перевіряла квитки, тягнучи за собою Тимофія, який зацікавився цирковим “велетнем”. Жінка недбалим поглядом зупинилася на двох папірцях і ще з більшою недбалістю розірвала їх.

Нас зустріла велика кругла, напівосвітлена зала з переповненими рядами догори. Ґвалт, що піднявся під цирковим куполом та інтригуюча мряка, налякали не тільки сина, але і мене. Лише всівшись на свої місця на другому ряду знизу, ми дещо заспокоїлися. Тимофій увімкнув свою палицю-ліхтарик, вдаючи шалений поєдинок з батьковим плечем, але жінці, що сиділа прямо переді мною, подібна активність мого сина прийшлася не до вподоби, і вона, виваливши тупі до сказу очиці, заволала на весь ряд:

— Что он здесь светит?! Пусть перестанет этот омерзительный ребенок вести себя таким образом. Иначе я позову охрану! — скажене махання руками перед моїм носом свідчило про повну неадекватність жінки.

— Перепрошую, але дійство ще не почалося, тож він може трохи погратися, — абсолютно спокійно повідомив я. Але у відповідь отримав мерзотність із запахом помиїв із червоного совка:

— Рот закрой, “Бендеровец”! На своей “мове” будешь говорить во Львове. Выпендривается он тут. Вы только посмотрите, мол я такой весь укрАинец! Да иди жри своё сало спокойно. И ваще послушай, мой дорогой, да нет… пошёл на хуй! — три перші ряди замовкли, слухаючи червоноармійську навалу з рота жирдяйки. Я міцно вхопив сина руку, притулив до себе, бо малюк зовсім перелякався, і наче скажений вовк, крізь шалене бажання врізати по писку мадамі, проричав:

— Ваше лайно я слухати не збираюся, а тим паче дозволяти вам подібне, коли тут сидить мій син, і не тільки він — повний шатер дітей і вам не соромно?! Жінко, та якщо вам не подобається українська мова, та то петляй на свою росію і будь здорова! Чумадан і на москву! — я відверто нестримувався.

— Да я спасти вас хочу, майданутых! Вон как в союзе было хорошо! А вы, блядь...

— Рот закрила! — невстояла жінка поруч зі мною.

Весь ряд отетерів. Подібний контингент зустрічався не так вже і часто останнім часом, але те, що залишилося жити тут, плювалося законсервованою гниллю. Вони дохлі, тож настав час нарешті скласти компанію дядюшці Лєніну.

Довго терпіти прокремлівські конвульсії нам не прийшлося. Жирдяйку помітив охоронець, яким та ще кільканадцять хвилин тому яро грозилася, і успішно вивів “активістку” на свіже повітря, без наступного доступу до людей.

Під шатром цирку всі потроху заспокоювалися. Гомоніння зали з кожною ноткою мініатюрного Оркестру, зменшувалося. І вже через кілька секунд, лише де-не-де, чулося поодиноке шуршання дзвінкої упаковки чіпсів. Цирковий Оркестр, що є однозначно не типовим явищем для сучасних розважальних вистав, сповістив про початок дисонансним акордом, звуки якого послідовно з'являлися у струнної групи під керівництвом сумнівного диригента. Після напруженого початку погрозливо вдарили тарілки, линувши зловіщим відзвуком до глядачів. Тимофій, тримаючи в руках ліхтарика, пригорнувся до мене від незначного переляку. Але відчувши батьківське тепло, він уже зачаровано вслухався у наступну хаотичність звуків та, подібно решті, виглядав у пітьму сцени. У відповідь, непогоджуючись, вступила духова група. Оркестр продовжував грати модерністські набори звуків, нагадуючи попурі з творів Лятошинського. А через кілька хвилин уважного прослуховування, я зловив задоволення і шалену гордість. Дух боротьби полонив моє серце. Була в музиці деяка зловіща таємниця, що могла відкритися лише після перегляду повної вистави, а поки напруження зростало. Це був двобій дисонансами між духовою і струнною групами, де ударник, наче рефері, пильно спостерігав, тримаючи чіткий, безпечний для обох сторін ритм. Але надовго його контролю не вистачило — озброєні від початку сильною партією дисонансів, струнні "вбили" першого представника духових, що могли тільки імпровізувати. Почалася справжня революція! Диригент втік! А коли концентрат дисонансности досягнув свого піку, з пітьми постала чоловіча фігура, освітлена різким променем прожектора. Він, одягнений у звичайний чорний костюм з білою сорочкою під піджаком, у чорних лякованих туфлях та з напівлисою головою, уважно слухав жорстокі акорди музичного двобою. І щойно оркестр змучено стих, готуючись до кривавої кульмінації, чоловік виставив напоказ праву долоню і повільно, під зловіщо-трагічні звуки, дістав звідти зелений шарф. Отак просто! Вдарили тарілки, забухала бочка — фокусник, обвівши пильним поглядом ряди підкореної ним зали, кинув зелений шарф на південь від мене. Зробивши те ж саме з іншою долонею, він жбурнув ідентичний зелений шарф, але тепер на схід. Зелені шарфи почали палахкотіти. Вони, мов ошпарені змії підлітали над ґрунтом, підбурюючи глядачів своїм німим, але водночас оглушливим криком. Це війна. Людей охопила паніка від чого вони почали щодуху кричати фокусникові, щоб той припинив, що ми так згоримо, але він спокійно відповів: “Мої руки при мені. Я не керую зеленими шарфиками”, — і піднявши свої рученьки догори, чоловік збрехав: “Іх там нєт”. Всі кричали на нього. Це була точно не вистава для дітей і я вже пожалкував, що привів туди сина, що дійсно не забув у дружини квитки. Бо мій син був замалий, аби бачити це. Та і дорослі, шоковано позирали кругом, шукаючи підтримки деінде. Оркестр дограв. Знесилено впали учасники революції, та їх очі продовжували боротьбу. Більших, серйозніших втрат зазнала сторона духових, але кожен “поранений” шановано тримав на руках “померлого”. Вони мали гідність, честь і свободу, а їх вороги — статки й потужну музичну партію, але слуги композитора все-одно програли! А шалики продовжували горіти, допоки кремезні чоловіки із зали, замертво їх не затоптали. Лишилися тільки пропалені ділянки на сцені. У відповідь фокусник посміхнувся, поплескав у свої безкарні долоні і клацнувши пальцями, зник, залишивши по собі лиш густу, чорну пилюку.

Шатер знову вкрила суцільна пітьма і лиховісна тиша. Недобрість линула рядами і освітлений променем прожектора невисокий чоловік у чорному костюмі з білою сорочкою під піджаком та з напівлисою головою, буквально постав з під холодної землі посеред сцени. Фокусник приклав свого вказівного пальця до губ, підтримуючи тишу, а іншою рукою здер свою русяву напівлисину. На його голові виросла смоляного кольору, пишна кульбаба; під чорним піджаком, насправді ховалося кольорове божевілля; до блиску натерті ляковані туфлі, від одного його стрибка змінили свою клясичну чорність на криваво-червоні чуні з кулеподібними носками, а брюки, після звичайного вибуху хлопушки, перетворилися на блакитні кюлоти. Додалися лише натягнуті до колін веселкові шкарпетки та стандартно-білі фокусикові рукавички. Він уважним, наскрізним поглядом, огорнув кожного глядача і, піднявши руки над головою, плеснув у долоні. З-за куліс викотилося два клоуни, які по-холопські кинулися в ноги “цареві”, буквально обсмоктуючи його. Але фокуснику така поведінка прийшлася не до вподоби і він зухвало дав копняка підлабузнячим сракам. Момент підскоку клоунів оглушливо підкреслили Оркестрові тарілки в парі з трубами. Сатирично обізвався тромбон, перебивши поважну тубу, яка саме розмірковувала над подальшою сценічною долею клоунів. А вони навіть не переймаючись, видерлися на спущені магічними руками самого фокусника, канати. І дерлися так, що аж червоні штанці загубили — в одного сповзли до п’ят, а у другого, зупинилися симетрично на рівні ікр. Весь зал покотився страшезним реготом — дупи клоунів літали під стелею у самісіньких синіх труханах. Виконуючи, без сатири, неймовірної тяжкости “па”, вони наче накурені пташки, вдарялися один в одного, в намаганні вхопитися за руки. Довго тягнулася їхня мука, допоки один не вхопив іншого за кремезну талію — і нарешті утворився чарівної вроди двоголовий орел, істинно схожий більше на підтоптану курку. Дві футболки блакитна і чорна розлетілися цирковим світом, з напівголими синіми дупами та червоними спущеними штянями.

Виступ прийшовся до вподоби усім. Кумеднішої сатири на трагедійність сьогодення я ще не бачив. Діти безперестанку гикали від недолугих акробатичних трюків, приправлених синіми трусами, а дорослі реготали з актуальности висміяного, що істинно було персональним болем кожного. І тільки-но клоуни остаточно звільнили сцену, фокусник знову звернув свій дурно-скажений погляд на глядачів. Струнна група Оркестру заграла містичного характеру мелодію, що поступово перейшла до секундової інтонації плачу у соло скрипки. Очі фокусника шукали жертву і таки знайшли, та навіть не одну! З-за куліс два клоуни-холопи незграбно вивезли тринадцять кліток! Величезних кліток в які можна помістити трьох дорослих людей, не переймаючись, що полоненим стане затісно. Фокусник, виставив вказівного пальця перед собою, тицяючи на двох дужих чоловіків, що кілька хвилин тому сміливо затоптали агресивно-горючі зелені шарфики. Чоловіки не хотіли йти, відпирали приставучих клоунів якнайдалі, але ті буквально дерлися руками у всі шпарини кремезних душ. І випхали. Всадили до клітки і прийнялися шукати наступних полонених. Повзуни Тихою Наглістю Поповзли Надихати “Хана”. Ці дикуни танцювали навколо свого Фокусника, слухняно очікуючи наступної вказівки. Та їх допомога вже була не потрібною цареві, тож, холуї відправилися у вільне плавання цирковим океаном. Легкою рукою фокусник накрив кожну клітку цупкою тканиною і, виставивши руки витонченою рішучістю перед собою в очікуванні уваги глядачів, гучно поєднав долоні у короткому плесканні. Оркестр після декількох хвилин вимушеної мовчанки більше не став терпіти і, атакуючим tutti, заволав на фокусника. Між групами інструментів зникло протистояння — але вони все ще не були одним цілим. Вони боролися всередині свого суспільства, об'єднавшись лише заради подолання спільного ворога, вперто іґноруючи внутрішню слабкість. Але фокусник зневажливо глянув на схвильоване Оркестрове повстання і, витримавши таємничу павзу, підійшов до першої клітки. Смикнув за краєчок ковдри і завіса зловісно впала. Порожньо. Клітка, в якій хвилину тому неспокійно сидів кремезний молодик, потерпіла спустошення. Те ж саме сталося з наступними. Для Тимофія зниклення людей стало справжнісіньким шоком, від якого синочок розгублено смикав мене за рукав сорочки. Я пояснив синові, що це такий фокус, що насправді люди не зникли безвісти, але і сам відчув дивне почуття незавершености. Вже потім, я згадав, що кульмінацією цього фокусу були зниклі, які магічно, віднаходилися у глядацькій залі, лишаючи клітки порожніми. Але того разу в'язні не повернулися…

Виступ фокусника скінчився інтригою. Він зник за багряними кулісами, лишивши по собі світ непевностей, страху, війни та істеричного сміху. Здавалося, що все завершилося, але це не так. Інтрига не стійка за своєю суттю, тож потребує розв’язання, логічного завершення. Його фокуси це не дитячі забавки з картами, чи відламаним пальцем — це майстерні маніпуляції, чудові психологічні трюки, які не розважають, не повчають, а обурюють, лякають та відверто шкодять. Його фокуси, мов залежність — в них можна загубитися, повірити і розчинитися, сліпо вірячи у магію, незважаючи на аромат давнішнього лайна. А Оркестр все продовжував грати, але тепер спокійніше, плавніше. Звичайно траплялися схвильовані інтонації, та вони в порівнянні з попередньою революцією видавалися такою невагомістю, навіть нереальністю. І під цю невагомість з усіх можливих куточків циркового неба повилітали повітряні акробати. У білих одежинах, немов янголи крутилися над землею, над глядачами і обпаленим зеленими шарфиками слідом. Білі мотузки гойдалися, крутилися, коливалися, міцно тримаючи за руку акробатів. Поодинокі артисти в’юнко пурхали виснаженим повітрям, рідно торкаючись одне одного. І зі зміною в Оркестрі героїчного образу на замріяно-ліричний, поміж десятка акробатів відокремилася пара міцної статури чоловіка і тендітної дівчини. Решта опустилася на землю, всівшись колом над закоханими. А пара закрутилася, заоберталася, закружляла, заколесала у вирі власних почуттів, якими говорили їх тіла — їх спільне тіло, злите тінню. Акробатичні елементи плавно перетікали одне в одного. Він торкнувсь її руки, підтримуючи, а вона зніяковіла і, легенько відштовхнувшись від чоловічого торсу, відлетіла, аби витримати дистанцію. Крутнула один самотній оберт і знов повернулась до нього. Він радісно схопив її за руку і вони синхронно, тримаючись самими пальцями, розлетілися у шпагати, закохано милуючись одне одним. Мотузки плавно опустили пару на землю, а спостерігачів навпаки підняли у циркову блакить. Закохані відпочивали, розігруючи вальсовану сцену, після чого дівчина підскочила на чоловікові руки, замотані двома мотузками. Вона повністю довірилася коханому. І миттєво, серед хитань інших акробатів, з’явилася миловидна пара. Артистка залюблено сиділа на чоловічих руках, допоки їх підіймало під самісіньку стелю. А вхопившись за дві мотузки, вона видерлася дещо вище за коханого і невимушено лягла йому на плечі, втомлено звісивши руку. Від кожного наступного елементу глядачів переповнювала тривога і захоплення. Ось, дівчина тримаючись лишень ногами, без жодної страховки, висить вниз головою, торкаючись шиєю оголеної спини партнера. Витримавши два музичних такти, акробатка невимушено сіла на партнерове плече і торкнулася кінчиками пальців своєї тендітної руки його підборіддя, повертаючи на себе чоловічий погляд. Світлістю янгола дівчина повисла самими руками на шиї партнера, гімнастично натягнувши кінчики пальців ніг, випромінюючи при цьому сповнений любови погляд. Вони були разом над землею, на землі, залишившись у небі.

Лірично-повітряну частину виступу акробатів змінили рішучі, підкреслено-вперті акорди в Оркестрі. Дійство на сцені все ще не відрізнялося особливою сміливістю — янголи продовжували божественне хитання над глядачами. Але музика сповіщала явно не про небесну м’якість і доброту. Досить. Чисте добро ніколи не перемагало, навіть у казках, які я читаю синові перед сном. Це саме добро, завжди, дещо боязко, але робить крок на сторону зла і тільки тоді виграє. Та я дещо не зрозумів гумору режисера, коли в безсоромливі акорди, просочилася деяка бурлескність. Ця гра, легкість, невимушеність, поєднавшись зі сталістю, утворила якусь новітню, молоду барву. Оркестр, ніби кричав: “Годі поетизувати світ”. І навіть консервативна струнна група підтримувала рішучі зміни та яскраві експерименти. Тож, на сцену поважно зайшла новітня історія.

Вона з’явилася неочікувано. Ніхто не думав побачити її так скоро, якщо взагалі побачити. Це ж та сама містична дівчина з герба цирку, що кокетливо сидить на канаті, граючись м’ячем тільки носочком ноги. Я думав, то такий образ, чи минулість, але ні — муза цирку висіла прямо над землею, впевнено колихаючи ногою під такт музики. Озирнувшись навкруги, здалося, що лише я помітив появу натхненниці — глядачі сліпо споглядали за припинившими свій виступ закоханими, допоки світлячок прожектора не зупинився на красуні. Вона нічогісінько не робила, просто сиділа посередині акробатичної “нитки”, спостерігаючи за глядачами, яких, певна річ, було нереально розгледіти осліпленій артистці. Та від цього “нічого” серце вже вистрибувалося з грудей, породжуючи не то захоплення, не то непорозуміння. Вона похитала головою, впустивши повітря у своє кручене молочно-біле волосся по шию, з жовтою пов’язкою, що прибирала частину волосся від лиця, і спритно крутнулася в інший бік. А м'яч навіть не ворухнувся, не крутнувся силуючись впасти, лише канатоходна палиця хиталася від найменшого повороту акробатки. Таким помірним був її виступ, допоки дівчина не вляглася на тонку лозину, кинувши м’яча до рук одного з янголів, що спокійно кружляв навколо артистки, та, вислухавши хвалебно-стурбовані оплески, без вагань перевернулася лицем до землі. Її, здавалося б, неминуче падіння, зупинили зачеплені за канат спортивні стопи. Залою покотилося схвильоване “охання”, а коли акробатка під плавний акомпанемент перших скрипок натягнула носочок однієї ноги і згодом неспішно торкнулася нею своєї ж потилиці, глядачка по праву руку від мене, нажахано прикрила очі долонями. Це було чимось неможливим. Я усвідомлював імовірність прив’язаної до неї страховки, бо навряд чи будь-хто наважився б довірити своє життя буквальній волосинці. Хоча, можливо я не правий і внутрішнє переконання власної перемоги над базовими законами фізики і смертю, роблять людину (акробата наразі) безстрашною, що і породжує, часто, необдумані вчинки і трагічні наслідки. Та це всього лише моя непрофесійна думка, яка радше формується від перегляду фільмів і гучних історій з телебачення й Інтернету. Артистка вислухала останній музичний такт і полетіла вниз. Я автоматично рукою прикрив дитячі очі сина, і не очікуючи на фінал, заплющив свої дорослі. Зал заверещав. У вухах фантомно бухнуло. Я відчув смерть. Тимофій кричав: “Що там?”, але я і сам не розумів. Та лише почувши грохотливі оплески, я наважився розплющити очі. Артистка, жива і неушкоджена, тримаючись однією рукою за повітряний обруч, крутила пристрасні піруети. Її силует видовищно обертався, виблискуючи стразами, що були рясно всіяні блакитно-жовтим костюмом. Крутіннями вона дісталася землі і, тримаючи рукою літаючий обруч, рушила кругом сцени. Кожен крок — довершеність, чіткість, упевненість. Вона точно знала, що має робити далі, а в очах, якими вона позирала на публіку, читався кожен математично прорахований рух тіла. У цій справі імпровізація — це небезпека, а страх — сигнал залишати професію. І вклавши цю думку мені у голову, артистка набрала швидкости й остаточно відштовхнулася носочками від землі. Розхитала тіло, збільшуючи амплітуду руху і з легкістю влетіла ногами в обруч. Браво! Зачепившись лишень тазом, вона розкинула ноги в шпагаті, міцно підтримуючи рукою праву ногу біля голови. З цим елементом вона пролетіла три довгі кола, після чого непомітно перевернулася і впевнено сіла у кільце. Це була кода Оркестру та її виступу, тож публіка добряче розслабилася, відчуваючи неминучість завершення виступу екстремалки. І артистка вдало підігравала публіці. Вражені підвелися, аплодуючи дівчині, до повного знищення долонь — я бачив цю мазахістичність в очах кожного глядача, зокрема Тимофія. Він шаленів від гімнастки, оченята блищали вогниками захоплення і повного задурманення, а тіло несвідомо просилося до неї — стопи у шостій позиції, голова значно висунута вперед й аплодуючі долоні з кожним новим оплеском все більше віддалялися від тулуба. Я був не кращий, це точно. Просто я зміг зупинитися, аби дещо проаналізувати події — перервати плин часу. Та з-за куліс дзвінкий голос фокусника перервав нестримність аплодисментів: "Неперевершена Софія Енгр! Вітайте, пані та панове!"— він, з'явившись на сцені, прийнявся перехоплювати всі хвалебні вигуки адресовані Софії на себе. Вхопив артистку за руку і кинувся розкидуватись посмішкою навсібіч, привласнюючи всю славу собі. Будь-яке намагання Енгр вирватися, закінчувалося різким, і бачив я цей погляд, болючим смиканням руки дівчини. Але вона продовжувала показувати зуби, грайливенько викручуючи стегнами.

Овації залу припинилися, щойно оркестр заграв наступний музичний фрагмент, який розпочався ударом литавр та модерніським розлогим акордом у віолончелі. Фокусник піднятою долонею вгору попросив пильности і тиші публіки, штовхнувши Софію назад себе. Артистка слухняно попрямувала від фокусника і, дочекавшись відомих нам клоунів з якоюсь дощечкою й мішком, вбито стала між столиком і дошкою. Не награна покірність підбурювала мене схопитися, вибігти на сцену і вивести акробатку у вільний світ, але я не міг, бо за подібне непримінно покарають два амбали у красномовній коричневій формі з зірковими пагонами. А що ж буде з сином? Та у неї вже просто не було сили пручатися. Тож, мов рідна, вона притулилася спиною до дошки, очікуючи на розп’яття. Музичний супровід змінив манеру оповіді з легкої фоновости на маніпулятивну агресію, а під зменшену гармонію з тремоло литавр перший ніж, обертаючись, вислизнув із фокусникової руки. Пролетів вічність і ще невелику культурно-ментальну западину і вп'явся у шкіру дощечки. Настало гостре соло ножів, які, нетерплячо витримавши павзу, кинулися навздогін до артистки. А з кожним ударом ножі все ближче підкрадалися до акробатки, провокаційно штрикаючи елементи її костюму. Останньому ножові залишався нещасний міліметр, щоби пустити густу цівку крови з нажаханого чола Софії. Виступ скінчився шаленими криками здивованої публіки, яка, певна річ, не вбачала нічого небезпечного у діях фокусника. Можливо, я б теж схопився судомно ляпати долонями, зрівнявшись з ритмом аплодисментів, якби не бачив очей артистки. Вона плакала, ковтаючи дрібними вдихами задушливе повітря. Очі сльозоточили, а губи кривилися посмішкою. Але виступ було не завершено — Софія рушила назад. А дощечка, всіяна минулими порізами, вихором стала розкручувати пристібнуту артистку. Колесом обертався світ дівчини, випробовуючи міць її витримки, сміливості. Ні, не сміливості — здатність “спокійно” крутитися, відчуваючи різкі удари численних ножів поруч із собою — це сміливість вижити. І вона таки мала відвагу знову ступити на піщаний ґрунт цирку. Останній “меч” фокусника розсік біляве волосся, що копицею кучерів застигло над землею. Але на цей раз Софію ніхто не звільняв, ніби про неї просто забули, лишивши висіти догори дриґом серед власних відображень у ножах. І тільки янголи, тихо, поки фокусник та його холуї приймали аплодисменти, наважилися висвободити красуню. Звільнені руки артистки натренеровано стали на пісок, і, дочекавшись звільнення ніг, трохи відійшли від крученої дощечки. В оркестрі почулися нотки грайливости, які розфарбували плавне сповзання однієї ніжки Софії іншою, після чого, та сама ніжка, нарешті торкнулася землі, прямісінько біля фокусника. Несподіванка кульгаво ступила на "цареве" лице, в намаганні посунути самозакоханість, але не вдалося. Не розгубившись, фокусник спробував обійняти артистку, але та, впевнено ступила перед нього, затуливши світло слави. Гордість не дозволяла фокусникові вдаватись до боротьби за прихильність народу, тож він просто відступив, випустивши барвистість з невеликої "кишенькової" хлопушки. Але довго купатися у світлі овацій артистці не судилося — з-за лаштунків вилетів новий персонаж — Мім.

Він вельми поважно, аристократично, крокував сценою, неначе власною територією. Люд, що уважно позирав на чоловіка, стадоподібно знову заплескав у долоні, повторюючи за Мімом. Колом обійшовши сцену, він неквапливо наблизився до артистки, яка разом з усіма, спостерігала за кожним помірно-тягучим рухом Міма. Намазаний червоною кривулькою рот, кривлявся разом з очима, щоками та навіть неповоротким, незграбним носом. Артист вельможе підняв руку догори і виконав стандартну мініатюру "За склом". Але перевіривши уявний скляний циліндр на наявність бодай одного отвору, Мім раптово вказав пальцем на зацікавлену артистку. Озирнувшись, вона невпевнено рушила до нього, певно не усвідомлюючи власних дій. Її кроки скидалися на кроки грабіжника, серйозного грабіжника, що просто йде, спокійно переступаючи з носка на носок. Вивчаючи разом з глядачем новенького артиста, Софія, набравшись хоробрости, подала йому руку в очікуванні інтелігентного жесту. І жест таки був та навіть занадто був. Мім розцілував бідну руку артистки, лишивши бридким слюням висихати на прохолодному повітрі циркової арени. Багатослівна міміка акробатки знову викрила її почуття краще за будь-який жест чи позу. Їй це було не до вподоби, але що ж робити, коли на тебе коситься заінтригована публіка? А Мім розпинався, все щось показував пальцями у повітрі, розмашливо виводив слова, натхненно пританцьовуючи. Ніхто нічого не розумів з того, що відбувалося на сцені, але всі до одного знали, що його поява є далеко не легковажною забавкою. Витримавши невелике соло оркестру, Мім продовжив свою виставу. Артист сів на уявний стілець, вдаючи м'якість і суцільний комфорт, але зрозумівши, що пані Софія залишилася без зручностей, похапцем підвівся, запрошуючи акробатку присісти. Дівчина усміхалася, без награностей чи перегравань — щирість вперше похизувалася на її обличчі. Вона без вагань вмостилася на уявний стілець, міцно підтримуючи Міма за лікоть, та підняла руку вгору у відповідь на овації зали. Галантно й пафосно Мім зняв яскраво-червоний піджак і накинув на Софіїні плечі. Втомлено, удавано грузно, він всівся на другий уявний стільчик, а чи крісло, скромно склавши руки на колінах. Публіка заверещала, коли Мім закинув ногу на ногу і без особливих складностей повернувся привітним лицем до Софії. Неговіркий артист жестами став зображати найбільші милости світу — крутити пальцями сердечка, відправляти повітряні цілунки, в намаганні якомога частіше доторками турбувати колегу. Вона, професійна артистка, філігранно відігравала загравання, підтримуючи милі жести Міма, хоча, я певен, нічого подібного не відчувала. І через деякий час цього пантоміма стало настільки багато, що і глядачам передався той нудотно-романтизований присмак, що загалом відчувається тільки на краєчку язика, але є настільки настирливим, що вже через секунду віддає смородом по всьому тілу. Але всеціло просочившись цим ароматом, глядачі не відчули відрази, а стали цим ароматом. Забувши про все, що було до цього — про, майстерного викладу, виступ Софії Енгр, про повітряних гімнастів у білому, про шаленця фокусника, та про його посіпак клоунів. Цілий світ зібрався перед ногами Міма та його яскраво-жовтою зіркою, що пекельним сяйвом палала в його руках. Зоря дарунком простягнулася до Софіїних рук, і дівчина, з неохотою, прийняла сувенір, тримаючи у погляді легку недовіру. Сцену окупували червоні промені, через які не могло пробитися жодне інше. Я поглянув кругом на зацікавлені людські очі, що відчували прийдешні зміни, що наливалися червоною барвою таємничости, поволі звикаючи до неї. І нарешті, Мім перевів спектр своєї уваги з артистки на публіку — високо піднявши руки до глядачів. Оркестр, що грав до цього легку, ненав’язливу, але дещо хитрувату мелодію, тепер стих, очікуючи на подальші дії Міма. А той, у свою чергу, нікуди не поспішав, розгулюючи рядами невинним поглядом. І коли керманич виступу, пересвідчився, що публіка повністю підкорена, дістав із сумки позаду чотири різнобарвні м’ячика і, кивнувши оркестру, підкинув перший. Синя кулька невагомістю полетіла вгору, і за нею одразу ж злетіла зелена, згодом червона і блакитна. Їх політ видавався плавним, спокійним, але точно не вільним. Мім керував цим польотом, не дозволяючи м’ячикам впасти, навіть, якщо ті дуже воліли, з хитрим сподіванням пролітаючи повз мімову руку. Але їм нічогісінько не вдавалося, тож кульки продовжували обертом літати над сценою. Вправними руками артист то збільшував висоту, то зменшував, паралельно пританцьовуючи під фанфарно-закличні звуки оркестру. Раптово на сцену вибіг середньої статури чоловік, із зачісаною на лівий бік гривкою та малими трапецеподібними вусиками, який на бігу підхопив сумку з кульками, і ставши перед жонглером, занурив руку до торби. Дістав ще одну кульку і, довго не вагаючись, кинув її прямо у Міма. Залом поширилося раптове охання, яке співпало з різко вхопленою мімом кулькою. А через два оркестрових такти все повторилося, але тепер з іншим м’ячиком. З кожною новою кулькою зал вражався все більше і більше, а я разом з ними. Тимофія охопило жахливе бажання спробувати подібне, щойно ми повернемося додому, про що він захопленим кричанням повідомив мені на вухо. Кількість м’ячиків невтомно зростала, наприкінці досягнувши шістнадцяти одночасно літаючих об'єктів, що формували собою велетенську кулькову куряву. Оркестрова кульмінація з соло тарілок співпала з найскладнішими жонглерськими “па”, що випадково наштовхнули мене на думку про артистичну “нещирість” у вигляді прозорих лусочок, акуратно прив’язаних до м’ячів. Але, як це часто буває, мої сумніви одержали своє відображення в одному, щиро випадковому м’ячикові, який звільнено впав додолу. Та його зникнення не принесло великого полегшення жонглерові, який, рефлекторно відволікшись на кульку, мало не впустив решту. У Мімових руках, безкінечно змінюючись, оберталися п’ятнадцять, тепер вже одноманітних за кольором і формою кульок. Виступ Міма-жонглера затягнувся на колючих десять хвилин, одноманітність якого змушувала глядачів перевіряти час на годинникові чи телефоні — під носом авдиторії почергово загорялися маленькі світлячки. Врешті, недурна публіка збагнула, що і сам жонглер вже не в захваті від тривалости власного фокусу, але зупинити невпинне стрибання кульок не міг, тож вдався до небезпечного для артистичної естетики трюку — покинути круговерть у повітрі, рятуючись втечею. Це таки спрацювало і м’ячики, торкнувшись сценічного ґрунту, чимдуж покотилися навсібіч, один з яких потрапив і до рук Софії Енгр. Артистка взяла маленьку, але відважну у своїй втечі кульку, і на шляху до закулісся виконала прощальний гімнастичний елемент, затиснувши її між спиною та попериком, ставши у високий, але стрункий мостик. Очевидно, глядачі знову ожили; Оркестр змінив свою фанфарну награність на рішуче, живе музикування. Повітряні гімнасти знову заполонили циркове небо, правда тепер у зовсім інакших костюмах — старші за віком артисти поважно вдягнені у суцільні купальники гранітного забарвлення, дещо молодші енергійно крутилися над глядачами у помаранчевому одязі із такими ж апельсиновими банданами на голові, а наймолодші артисти погрозливо гойдалися у суцільно-чорних гімнастичних костюмах з накидками, зав’язаних на їхніх шиях. Це був зовсім недовгий виступ, але нестямно змістовний, що перервався захеканим Мімом, який саме вибіг на сцену.

Це, недоречне нагадування про давно забутого, і вже не актуального Міма, спричинило шалене здивування у народу, та щойно артист пантоміми став у звичну, невинну стійку з висунутими перед собою руками, як публіка миттю забула про його недоречність. Оркестр перестав грати — запала тиша. У світло софітів знову пробився пронизливий червоний промінь, а до Міма, з-за лаштунків виїхало двоє дітей на одноколісних велосипедах, одягнених у шкільну форму мого дитинства. Оркестр відновив своє далеке звучання прекрасним, тендітним ксилофоном. А діти тим часом крутили коло краєчком сцени, під’їхавши до Міма, який саме дістав два тонких кільця. Виставивши їх перед собою, Мім запросив дітей до знарядь, які одразу з особливою покірністю, незважаючи на постійну зміну висоти кілець, прийнялися пасивно перестрибувати. Це здалося мені аморальним, але певно тільки мені, бо ніхто не підвівся, ніхто не викрикнув погроз про, нехай і уявне, звільнення. Так було заплановано, це такий крутий фокус, я все розумів, але одне запитання невгамовно світилося миготінням десь перед очима — власне чому діти? Невже дорослі не могли виконати подібного трюку? Але я так і не наважився на гучний скандал, тож ефект “бути, як всі” з чорною пірамідкою у головній ролі, спрацював. Я лише пояснив синові про неправильність цього “фокусу”, на що Тимофійко, дивуючись, глянув на мене додавши свій фірмовий погляд спідлоба.

Зачарування раптовим поверненням Міма не пройшло безслідно. Глядачі ще довго згадували чарівно талановитих, вправних діток-гімнастів, що безпроблемно перестрибували крізь кільця, опиняючись на протилежному боці, то довершеним сальто, то у бездоганному шпагаті, а то взагалі, торкаючись долівки самісінькими руками. Людям завжди подобалася експлуатація дитячої талановитої невинности, тож не дивно, що саме доволі прісний, за своєю суттю Мім, вдався до подібного “фокусу”. Та, щойно малеча покинула сцену, як Мім знову звернувся до своєї “магічної” сумки і знову дістав звідти маленького м’ячика, а потім ще одного, і ще одного з глибокої кишені піджака свого червоного “трудового” костюму. А остання кулька нетерпляче випала із сумки і покірною слугою покотилася прямо до ніг народу, який відверто не розумів, що коїться. Загальне очманіння перебила раптова темрява, яку тихим монотонним “барабанням” яскраво підкреслив Оркестр. Я вже бува подумав про клоунів, які “загадково” лізли на сцену, але подібний вибрик із вимкненням світла міг належати виключно загадково-вечірньому персонажу, що певна річ, мав на меті глядацький переляк. Але ж яким було моє здивування, коли довгий комічно-нерівний тромбон озвучив ввімкнення світла. На сцені у гіганському басейні з незліченної кількости мімових кульок сидів маленької статури клоун і уважно позирав на здивований народ. Він спробував підвестися, але у нього мало що вийшло — лише незграбне плазування дном басейну. А згодом, коли підвестися він так і не спромігся, маленький блазень всівся на дупку, серйозно зацікавившись вмістом басейну. Діти не стримуючи сміху шуміли на всю залу, що, це ж треба, ображало клоуна! Він почав хникати, розкидати кульки по горло в яких опинився, і, тупаючи ногою об дно, виставляти на всі боки свого довгого язика, на що діти відповідали йому тим же. Блазень набрався рішучости і спробував підвестися знову, і на цей раз йому таки вдалося стати на власні дві ніжки, правда, якось дуже невпевнено. І ця невпевненість його, зрештою, підвела — ніжки підкосилися від першого ж м’ячика-спотиканчика та повалили бідного клоуна знову на дупку.

Цим клясично-клоунським номером закінчилося видовище. Світло раптово згасло, Оркестр різко перервав своє музичне гигикання, навіть без намагання завершити виступ на тоніці. Лише раптова поява прапору цирку із, тепер уже відомою нам Софією Енгр на канаті, сповістила про кінець. Я був під враженням, як і всі глядачі, що неспішно прямували на вихід, проходячи повз велетенських охоронців у коричневій формі, із зірковими пагонами. Я не знав, чи правильно все зрозумів, чи не угледів якої зайвости, сплутавши свої вигадки з цирковою дійсністю. І лише прочитавши назву вистави я самотужки знайшов відповідь на своє запитання. "Свідомість" — поєднала усі номери шоу однією важливою, серйозною темою, яку, певна річ, не кожен зміг зрозуміти, але точно спромігся відчути! У цьому і полягає сила мистецтва — у несвідомому, що одного дня стає свідомим.

"Гоголь творив мистецтво літератури. Він же не просто так написав "Вечорниці на хуторі біля Диканьки"? Це була, матиму сміливість, деяка несвідома свідомість", — Лілія підвелася і різко сіла за стіл, діставши листочок з шухляди.

"Але ж свідомість це ознака високого інтелекту людини?".

"Безумовно".

"Тоді ти на 100% свідомий, бо розгледіти всі тонкощі у такій хаотичній цирковій виставі, задача нереальна".