Урок з української літератури пройшов досить легко, що, власне, видалось Поліні дивним. Чому це Тетяна Вікторівна, їх класний керівник, була в такому піднесеному настрої, що забула нагадати Поліні, яка ж вона нікчема по відношенню до літератури? Чому забула дошкулити тим, що та так і не здала їй ті п’ятсот гривень на ремонт класу? Мабуть сьогодні має завітати якийсь чоловік, типу електрика, якому ця 40-річна жінка завжди була рада. Це було надзвичайно помітно, адже тоді її макіяж відрізнявся від буденного червоною помадою та тональним кремом, що був на два тони темнішим від її справжнього кольору обличчя. Хоч Тетяна Вікторівна і була ще досить симпатичною жінкою, з відносно нормальною (для її років) фігурою, криза середнього віку та відсутність офіційного чоловіка брали гору у її відношенні до оточуючих та самої себе.
Зайшовши до кабінету біології, всі зрозуміли, що справа аж ніяк не в електрику. Цього разу все дещо серйозніше: з педагогічного університету до школи на практику прислали молодого студента, який має відпрацювати тут кілька місяців. Ззовні він був доволі суворим – сірий костюм та серйозний вираз його досить красивого обличчя змусили Поліну злякатися. А що як він зараз поставить купу двійок і зіпсує всім атестати? Чому ж вчителька з біології так рано пішла в декретну відпустку й залишила долю 11-В класу в руках якогось практиканта?
Пролунав дзвінок. Сміх в класі ніяк не вщухав. Ну а що ж очікувати від колективу, де молодих хлопців (до того ж гарних) бачать доволі рідко? Адже цей клас містить у своєму складі аж двадцять п’ять «майже дорослих» дівчат і жодного юнака.
- Дівчата, я вибачаюсь, можна тихіше!..- ледве чутним голосом промовив єдиний хлопець в аудиторії. - Мене звати Богдан Олександрович. Я буду вести у вас урок біології два рази на тиждень.
Почувши не дуже впевнені слова цього молодого біолога, всі зрозуміли, що учнів він боїться все-таки трохи більше, ніж вони його. Стало помітно, що його обличчя скоріше розгублене, а не суворе,  і Богдан Олександрович  намагається приховати своє хвилювання. Та як про це може йти мова, коли він мусить пояснювати про популяції, їх структури та фактори, які на них впливають, молодим дівчатам, майже своїм одноліткам, в яких в голові геть інші думки?
- А скільки вам років? А ви нічого такий. А де ви взяли цей костюм? А дівчина у вас є? А ми вам подобаємось? – ці питання  зовсім спантеличили Богдана Олександровича, хоч він і намагався проводити урок далі.
Практикант стояв біля дошки весь червоний, наче ці галасливі діти - вчителі, а він не виконав домашнє завдання. Здавалося б, що може змусити його червоніти більше ніж дівчата, що доволі гучно оцінюють його зовнішність та костюм? Ця думка прийшла до голови Поліни одночасно зі стукотом у двері. Дівчата замовкли.
- Заходьте, – трохи злякано сказав Богдан Олександрович, певно, побоюючись перевірок від дирекції школи.
- Вибачаюсь, але я прийшла перевірити як там мої дівчатка, - озвався веселенький голос Тетяни Вікторівни, що зайшла до кабінету з якоюсь квіткою в горщику.
Тетяна Вікторівна підступно підбиралася все ближче й ближче до сором’язливого біолога, потрохи затискаючи його в простір між вчительським столом та пальмою, що росла в горщику біля вікна. Притиснувши бідолаху до підвіконня, Тетяна Вікторівна висунула свій горщик з квітами поперед себе так, неначе вона наречена, яка демонструє всім весільний букет. Картина ця була досить смішною та дивною; здається, що практикант був готовий вистрибнути з вікна, якби тільки кабінет знаходився не на третьому поверсі. Та все, що він зумів зробити, це просто відсунутися від неї подалі, майже сівши на підвіконня. Отож, Богдан Олександрович затинався від цілковитого нерозуміння ситуації й не міг зв’язати до купи навіть кількох слів. Він просто почервонів та нервово вдаряв кульковою ручкою по підвіконню. Оте безперервне клацання робило його схожим на бомбу сповільненої дії, яка от-от вибухне.
- Ну як вони поводяться? Не шумлять? А то ж, знаєте, ви тільки скажіть і я розберуся, - посміхаючись та підморгуючи, сказала Тетяна Вікторівна.
- Ні, знаєте, вони цілком нормально поводяться. Вибачте, я хотів би продовжити урок, - невпевнено та зовсім тихо сказав Богдан Олександрович, відштовхуючи цю жіночку подалі від себе та намагаючись здобути собі хоч трохи вільного місця.
З дещо похмурою посмішкою, Тетяна Вікторівна покидала кабінет біології. Єдине питання, яке хвилювало весь клас на той момент, це  навіщо ця Булька (так всі учні школи таємно називали її через прізвище Бульбашко) приносила з собою ту квіточку. Логіки в цьому немає, тому довго зациклюватись на цьому вчинку ніхто не став.
- Що це таке було? – трохи переляканим голосом запитав Богдан Олександрович, поправляючи свій піджак та витираючи піт з лоба.
- А це наша керівничка, - відповіла Валерія, що була найбалакучішою з усіх дівчат.
- І часто вона так ходить і перериває ваші уроки? – все ще тремтячим голосом запитав практикант, що став жертвою морального насилля з боку Тетяни Вікторівни.
- Та це, власне, вперше, - відповіла Поліна.
Ще довго Богдан Олександрович не міг зігнати рум’янець зі щік, адже його присоромила така поведінка цілком дорослої жінки, та ще й в присутності учнів.   Урок біології закінчився, а до кінця дня весь «дівочий батальйон» 11-В обговорював симпатичного практиканта та відкрите загравання Бульки до нього. Поява цього сором’язливого молодика спричинила справжній фурор у школі! Дівчата дивилися на нього як на манекен з вітрини дорогого магазину, а хлопці говорили про нього як про зовсім звичайного вчителя, в якого ще зовсім мало педагогічної практики. Проте дівчата впевнені, що ті заздрили йому через враження, які він справляє на особин протилежної статі.
Не можна сказати, що на Поліну Богдан Олександрович теж справив аж таке сильне враження. Звичайний молодий хлопець, приблизно двадцяти двох років, у доволі непоганій фізичній формі, симпатичне обличчя. Він нічим не відрізнявся від тисяч студентів, яких вона бачить у місті щодня. Та єдине, чим він її зачепив, це його реакція на дівочий клас, дивакувату класну керівницю та на всю атмосферу загалом. Саме його реакція зацікавила Поліну як майбутнього психолога, адже доволі небагато людей так реагують на зовнішній подразник: він злякався, почервонів, терпів, не насмілювався сказати й слова, і тільки коли його остаточно притисли до стіни, він зібрався з силами і дав відсіч.
Взагалі, Поліна любила «лізти людям в голову», буквально копирсатися в людській психології: поведінка, характер, фобії, хобі, погляди на життя – вона складала для себе кожну знайому особу по шматочках душі, такі собі пазли для того, щоб скласти цілісну картину внутрішньої краси індивідуала. Та й взагалі, Поліна – той рідкісний вид людей, що й справді оцінюють оточуючих за рисами характеру, а не за модним одягом і милим личком.
  Думки про симпатичного практиканта не покинули дівчат з 11-В класу навіть на уроці англійської. Врешті-решт, не було в них зараз іншої теми для розмов. Тож на перерві, коли на горизонті не було видно вчителів, серед загального шуму класу можна було почути чітко лише одну фразу, яка лунала від кожної «панянки»: «А як тобі Богдан Олександрович?»
- Поліна, а ти чого мовчиш? Як тобі цей наш новий біолог? Ух, я б йому розповіла про адреналін, популяції, та й все що завгодно,- якось мрійливо сказала Іванка, краща подруга Поліни. – Як він тобі?
Іванна була доволі ефектною дівчиною, яка майже повністю зосереджувала свої думки на романтиці, шкідливих звичках та модному одязі. А от Поліна, хоч і мала гострий розум, приємну зовнішність та гарне виховання, була замкнутим у собі інтровертом, на фоні якого її подруга виглядала ще розкутішою та привабливішою. 
- Та ніяк, біолог як біолог. Байдуже на нього. Симпатичний, так, але це не привід аж так на ньому зациклюватися. Тим більше, видно ж, що на нього поклала око Тетяна Вікторівна. Дивись, бо почує вона ваші розмови й будуть дуже гарні оцінки з літератури за останній семестр.
- От, Полінко, ти як завжди! Ти можеш хоч раз забути про оцінки й зрозуміти, що на поганому табелі життя не скінчиться? От подумай, у нашому розпорядженні цілих три місяці по дві години на тиждень в компанії привабливого юнака. Та таке ж було тільки в першому класі, поки наш Андрій не перевівся до 1-Б, де хоча б четверо хлопців було!
- Іванко, я може й думаю тільки про оцінки, проте, знаєш, не все в цьому світі зводиться до кохання, та ще й в нашому віці. Є речі цікавіші, ніби як саморозвиток, професія, хобі… Список можна продовжувати, просто сенсу в цьому немає. Тим більше, як ти виразилась «юнак» явно прожив уже більше двадцяти років, тож він, скоріше, чоловік.
- Ой, та ну тебе. Ніякої романтики в тобі нема, - ображено відповіла Іванка, рожеві окуляри якої почали повільно розсипатися від усвідомлення вікової різниці між нею та Богданом Олександровичем.
- Та й взагалі, Іванко, ти то чого? У тебе ж якийсь там той кавалер, ніби як реп-співак. Орест чи як його там. До речі, теж немолодий, вже місяць крутиться. Чи не так?
- Крутиться, і що? Тут є серйозніша кандидатура, - у голосі Іванни з’явилось роздратування.
  Попри свої серйозні фрази, Поліна частіше ловила себе на думці, що їй Бодька (так вже почали називати практиканта всі дівчата  школи)  теж певною мірою подобається. Скоріше за все, ці думки навіювались саме через всезагальний ажіотаж навколо нового члена вчительського колективу, так званий «ефект стада» - куди всі, туди й ти. І саме через цю надмірну увагу в дівчини виникла певна антипатія до цього практиканта. Отож, коли дівчата продовжували обговорювати його навіть по дорозі до зупинки, Поліна упевнилась, що всерйоз відчуває до нього якусь краплю  неприязні.
«Ач, який популярний став, скоро носа почне задирати, як місцеві футболісти з 11-А. Всі говорять так, ніби він центр Всесвіту. Дратує мене така популярність. І як його тепер терпіти? Два уроки на тиждень - не так уже й багато… Все. Досить. Подумаєш, вчитель. Він, звісно, симпатичний, але не настільки ж, щоб за ним вся жіноча половина школи з розуму сходила. Треба забути, не думати, не думати, не думати... Взагалі не до того, екзамени ж скоро, до вступу треба готуватися».