Наступного дня Поліна вперше в житті прогуляла уроки. Ну, прогулянкою це не назвеш: замість того, щоб піти до школи, вона поїхала в обласну лікарню. Сьогодні там не було такого хаосу, як минулого вечора, бо стан дороги покращився – сніг повністю розтанув і весна повноцінно прийнялася до своїх обов’язків.
У кіоску через дорогу Поля купила кілька бананів та яблук за гроші, призначені на її обід, а вже після цього пішла до батька. Зараз дядько Ігор почувався трохи краще, хоч у фізичному плані жодних змін не відбулося. Чоловік поступово усвідомлював загибель свого товариша й розумів те, що змінити вже нічого не можна, а іноді таке сприйняття – єдиний шлях до морального відновлення.
- Доброго ранку, тату, - сказала Поліна, перервавши тиху розмову свого батька та його сусіда по палаті.
- Доброго, доню, - хрипло відповів Ігор.
- Поліно, це ти? Виросла, навіть не впізнав спочатку. Багатою будеш, - так само хрипло промовив Кирило.
- О, то ви вдвох… Як почуваєтесь тут?
Хвилин з двадцять трійка гомоніла про навчання Полі, роботу Кирила та Ігоря, результати обстежень та прогнози лікарів. Мабуть, вона раніше ніколи не говорила з батьком так довго. Але хоч зараз дівчина була поруч зі своїм татом, підбадьорювала його та дядька Кирила, уявно вже готувалася слухати про стан Богдана та необхідні для нього речі.
На інших чотирьох ліжках мовчазні пацієнти просто дивилися в стелю й не наважувались заговорити бодай з кимось.
- Вам всім тут, мабуть, нудно, - тихо мовила Поліна. – То коли ж тебе випишуть? Начальство, певно, скучило за вами обома.
- Та нехай гуляють полем ті начальники! – батько намагався підвищити тон, але в результаті сильно закашлявся, а потім ледве чутно сказав: - Це була моя межа і я її досяг. Тепер – пенсія і тиха старість.
- Яка межа? Яка пенсія? Тату, ти ж в мене ще молодий, з чого це раптом…
- Обговоренню не підлягає. І, я чогось не розумію… Ти чому не в школі, га?
- Та вже йду, не переживай. Усе одно скоро тебе провідають мама й Сашко.
Поліна вийшла з палати. Люди довкола неї кудись поспішали, медики ігнорували запитання, техперсонал зайнятий своїми справами. Зненацька в котрійсь з прохожих Поля впізнала одну з медсестер, що вчора приймали у відділення Бодьку. Особа в білому халатику явно кудись поспішала, але наполеглива дівчина не побоялась її турбувати.
- Вибачте, Ви пам’ятаєте мене? Я вчора розповідала про пацієнта, про Богдана Бондаря. Як він почувається?
- Хіба ж вас усіх запам’ятаєш? Ідіть запитуйте в його лікуючого лікаря.
«Лікуючий лікар… Яка ж тавтологія. Хоча мені все одно на те, як його називати. Де його знайти?»
Вона підійшла до жіночки, що стояла біля телефону, періодично заповнюючи якийсь журнал та приймаючи дзвінки. Хоч на дворі ще ранок, та ця медсестра вже виглядає стомленою. Ще б пак, у ній легко можна впізнати замучену цією ніччю жінку, яка вже другу зміну підряд не покидає свого робочого місця і вчора називала Поліні номер палати Ігоря Клименка.
- Я вибачаюсь, але Ви не могли б підказати мені, де шукати лікуючого лікаря Богдана Бондаря?
- Бондаря? Я передзвоню, - Алла (так написано на бейджику тієї медсестри) поклала слухавку на місце й нервово почала гортати сторінки журналу записів про хворих цієї лікарні. – А Ви ким доводитесь?
- Ну, я сестра його… То де ж лікар? – дівчину вибивала з колії схвильованість її співрозмовниці.
- А, лікар, то Ви б одразу про лікаря питали, чого ж я записи про нього шукаю…
- Так я ж про нього й питала, але…
Алла Михайлівна продовжувала судомно гортати журнал, допоки той не впав на землю. Коли вона його підняла, то побачила потрібного терапевта, що якраз йшов до своїх підопічних.
- О, Олександр Володимирович, підійдіть сюди! Тут сестра Богдана Бондаря прийшла. Розкажіть їй про його стан, будь ласка, - секунда – і від цієї медсестри навіть слід захолов.
- Сестра? Бондаря? – лікар занервував так само, як і його колежанка, почувши прізвище Богдана. Він зупинився, широко розплющив очі, почухав сиву потилицю й вимовив перше запитання, що прийшло йому в голову: – А чому до мене?
- Ну як це? Ви ж його лікар, - Поліна підозрювала щось недобре. – Щось сталось? Йому погіршало?
- Ну, не те, щоб сильно… Загалом, ходімо.
Олександр Володимирович вів Полю коридорами, що звивались змійкою по приміщенню лікарні. Поворот. Поворот. Двері. Знову поворот. Ліфт. Четвертий поверх. Коридор. Поворот. Ще одні двері. Стіна, уздовж якої тягнулося широке скляне вікно в сусідню кімнату. З-за стіни чути пищання, яке видає пристрій, що фіксує серцебиття. Незліченна кількість проводів, трубок та голок торкалися до непритомного Богдана. Зазвичай його шкіра була такого кольору, ніби цей хлопець щойно повернувся з двотижневого відпочинку в Єгипті, а зараз вона бліда, з місцевими посиніннями. Лице вкрите синцями. Серце не дуже надійно ховалося за зламаним ребром та шаром гіпсу. Жодних зайвих звуків, лише короткі писки кардіограми на екрані.
Жалість, нестримна жалість керувала Поліною в той час, та оте пищання додавало надій. «Якби мав померти, то вже зробив би це, правда? А він живий. Отже, все буде добре. Не треба плакати. Не буду».
- Що це?
- Реанімація, - холодно відповів лікар, а тоді почав вимовляти заздалегідь підготовлену всім медколективом легенду. – Розумієте, Вашого брата побили, але основна проблема зараз не в цьому.
- Що Ви мені розповідаєте? Якби це було так, то він зараз тут не лежав би! – усе-таки, з очей Полі на підлогу впала сльоза. – І чому він досі не отямився?
Олександр Володимирович переминався з ноги на ногу, не наважуючись говорити далі. Якби говорив правду – це одне, а зараз він мусить розповідати історію, вигадану для захисту інтернів. Та пронизливий дівочий погляд, що впирався в зморшкувате обличчя лікаря, змушував його розповісти бодай що-небуть.
- Ваш брат знаходиться в алкогольній комі. Його побили, так, ще й сильно, але в коматозний стан він упав через завелику порцію алкоголю.
Поліна навіть не здогадувалась, наскільки велику локшину вішають їй на вуха лікарі, прикриваючи своїх колег. Звісно ж це не через алкоголь - Богдан випив багато, та цього достатньо хіба що для ранкового похмілля, але аж ніяк не для алкогольної коми. І удари Сашка не були аж такими сильними, щоб спровокувати коматоз. Струс середньої тяжкості – так, кому – ні, бо більшість ударів припали не на голову і мозок, а на область грудної клітки.
Жоден з факторів, наведених вище, не спричинив би такого стану. Весь «прикол» полягає в нашій медицині. Тільки тут студенти, які купують собі дипломні, курсові й практичні роботи, здають екзамени грошима, а не знаннями, можуть прийти в лікарню й серйозно зайнятися лікуванням людей. Вони беруть на себе велику відповідальність, але не усвідомлюють її. Давати такому псевдомедику в руки тахометр і шприц – небезпечно для життя. І  одна справа лікуватися в того, хто купив диплом, але має досвід й навчився хоча б чомусь за роки роботи, а інша – спостерігатись у новачка.
Чимось таким і можна пояснити поведінку інтернів, які вкололи Богданові сильне знеболююче «Прометадол», не врахувавши вміст алкоголю в його крові. Тоді і дія горілки, і дія уколу посилили свій вплив і Богдан упав у кому ще вчора ввечері, але тоді лікарі про це змовчали. Точніше, хірург намагався про це сказати, та спочатку Поля його не слухала, а потім і завідуючий відділенням хірургії став на захист інтернів (не безкоштовно, звісно ж). А Поліна зараз чує і вірить у майстерно вигаданий міф.
- Кома… Коматозний стан?.. І як його звідти вивести? – дівчина обома руками взялася за скроні й сперлася чолом на те широке скло, крізь яке вона дивилася на Богдана.
- Ми зробили все, що могли. Залишається сподіватися на витривалість організму Вашого брата, - Олександр Володимирович сказав майже все, що було йому доручено. Залишалась одна фраза, найегоїстичніша серед усіх сказаних вище. – Поки Ви не пішли, скажіть, будь ласка, хто буде оплачувати лікування? Ми більше не маємо потрібних препаратів. Врахуйте, що наша лікарня вже витратила на нього сім тисяч гривень. У Вас є родичі?
- У мене? Так, є, - відповіла вона, не обміркувавши нормально суть питання. – Знаєте, давайте мені реквізити, список ліків чи що там у вас… Я розберусь.
І лікар почав диктувати довжелезний список антибіотиків, знеболюючих та дезінфікуючих препаратів, назви яких Поліна записувала в зошит. Коли їхня сумарна вартість сягнула позначки «межа гаманця місцевого бізнесмена», перелік обірвався. Як думаєте, що може зробити дівчина, у якої на руках список ліків, постраждалий в автокатастрофі батько та хлопець, що знаходиться на межі життя і смерті? Нічого. Звичайна дівчина не може зробити нічогісінько. І я не буду розповідати про те, що Поля далеко не звичайна, що вона дуже сильна і сама з усім упорається. Ні, це зовсім не так. Вона – найзвичайнісінька, пересічна дівчина, котру можна впізнати в будь-якій особі жіночої статі. Жінки самі по собі набагато сильніші та витриваліші від чоловіків, і, мабуть, жоден «мужчина» не витримав би такого навантаження, як витримують тітка Тома, Поліна та наречена Грицька Савченка. Витримують, але допомогти не можуть нічим.

Під’їзд. Знайомі сходи і різнокольорові графіті. Знайомі двері квартири №17 і ключ під килимком. Чому вона прийшла сюди? Знайти гроші в котрійсь із шафок і віддати їх на лікування? Мало імовірно. Усе одно Богдан не може мати такої суми, працюючи вчителем  і досі здаючи свою останню сесію. Що ж тоді? А ніщо. Просто Поля скучила за Богданом, а нормально розгледіти його зараз можна хіба що на фотографіях у його квартирі. Так, можна було залишитися в лікарні й цілодобово дивитися на свого коханого через товсте скло, та хіба ж комусь від цього стане легше?
На годиннику 16:30. Раніше Поліна в цей час була на репетиторстві в Богдана чи гуляла з Іванкою по місту, а ще раніше йшла на підробіток. Зараз узагалі не до навчання, подруг чи роботи. Взагалі ні до чого. Якась велетенська пустка з’явилась у графіку цієї дівчини. Один зі спогадів різко винирнув у її голові й Поля швидко зачинила квартиру свого вчителя та побігла до офісу фонду «Лінія життя».
- Боже, тільки б встигнути! – шепотіла вона дорогою.
В офісі сиділа та ж  само весела Ксенія, яка кілька місяців назад щодня видавала Поліні пластмасовий бокс з червоною пломбою.
- Ну що, ти знову до нас, Полю? – дзвінко щебетала начальниця.
- Еге ж. Чуєш, ти казала, щоб я зверталась, якщо що… Це жарт був чи всерйоз?
- Ну, взагалі-то, жарт… - у голосі Ксенії почулось розгублення. – А що? Щось сталось?
Поліна розповіла своїй подружці-начальниці про кому Богдана й та запропонувала їй написати заяву для отримання благодійної допомоги. Тоді на кілька секунд запала дурнувата мовчанка.
- Слухай, Полінко, ти ж знаєш, як у нас це все працює: поки оформимо офіційно, поки волонтерів знайдемо, поки гроші зберемо… Ти не засмучуйся, але не варто дуже таки сподіватися на наш фонд.
- Та знаю я… Просто мені ті гроші ніде взяти. Взагалі. Я втомилась плакати вже. Ксюш, ти вибач, можливо я забагато прошу, але заради мене ти могла б хоч трохи прискорити це оформлення документів? У мене і виписка з лікарні є, і список ліків…
- Це дуже добре, що все при тобі, але цього замало. Я розумію, що допомога потрібна терміново, але можу запропонувати хіба що влаштувати аукціон.
- Ніби, продати щось з його речей?- дівчина здивувалась і загорілась надією.
- Ну так, але я сумніваюсь, що в твого друга знайдеться щось таке, що змусить людей скинутись йому на лікування.
- Буде. Точніше, є. Я принесу. Сьогодні ж. Зараз же, - за Поліною почувся лише стукіт дверей, а Ксенія продовжувала сидіти в своєму кріслі й роздивлялась фото та виписку з лікарні свого нового «клієнта».
Уже за півгодини на столі в офісі «Лінія життя» лежала найдорожча для Бодьки річ, яка мала врятувати його життя. Барвисте зображення молодої дівчини, яка п’є чай. Цю картину надіслано на благодійний аукціон, що має відбутись через два дні, і Ксенія прогнозує велику суму.
Після цього Поліна повернулась додому, поїла й лягла спати. Їй знову снились чорно-білі сни про Богдана, та цього разу була хоч якась надія, що він виживе.
Розповім про день Іванни. Її день – не настав. Зранку її мати зайшла до кімнати, де й знайшла вже мертву доньку. Передозування зробило свою справу. Олесь відчував свою провину в смерті сестри і плакав, побачивши її в морзі, але навіть якби він навідав її вночі, то не зміг би нічим зарадити. А батьки нарешті помітили, що з їхніми дітьми не все гаразд, що їхні діти були в поганій компанії, що їхні маленькі діти вбивали себе наркотиками та алкоголем, що їхнім чадам потрібна була батьківська порада або ремінь. Тепер вони про це знали, та користі було мало: з Олесем усе гаразд, а Іванку не повернути.
А щодо Сашка… Він повільно вибув з цієї історії. З самого ранку хотів напитись, проте спочатку з’їздив до батька в лікарню. Тоді навідав Богдана в реанімації й бачив, як від нього пішла Поліна з випискою від лікаря. А потім… Побачив Олеся, який виходив з моргу. Зайшов туди ж. Побачив Іванку. Спочатку заплакав, а потім розізлився. Злився на себе, на Іванку, на її близьких, які не врятували дівчину, на хлопця, що дав їй наркотики, на весь світ загалом. Після цього Сашко все ж залився алкоголем та забувся в його градусах. Наступні кілька тижнів  він проведе точно ж так само, як і сьогоднішній вечір. Це лише допоки батько не повернеться з лікарні й не змусить сина взятися за розум і продовжити відвідувати інститут.