У п’ятницю Поліна їхала до школи в маршрутці разом з Іванкою. Вона згадувала свою останню зустріч з Бодькою, коли він вдарив її дверима. Краєм ока Поліна помітила, що її подруга завантажує в мережу фотографію, де був Богдан Олександрович з черговим саркастичним підписом.
- Іванко, невже й ти страждаєш цією маячнею! Ця спільнота вже схожа на клуб «АнтиБодька». Навіщо ви це викладаєте? Той практикант теж підписаний на цю сторінку, і бачить ці відео та фото, але ж він нічого поганого тобі не зробив!
- А чого це ти його захищаєш? Ти ж говорила, що тобі байдуже на нього. Що, подружко, теж сподобався біолог? – з єхидною посмішкою запитала Іванна.
- Мені було байдуже на його зовнішність, але мені далеко не все одно, що ти з хлопцями таким чином намагаєтесь вижити його зі школи. А що як це побачить директор? Ти подумала про його майбутнє і кар’єру вчителя?
- Яка мені різниця до його кар’єри? Він же не думає про моє майбутнє і мої почуття, - ці слова Іванки були сповнені образи та злості.
- Пробач, що? Ти сама розумієш, що говориш? Він тобі життя не псує, і почуття аж ніяк не зачіпає, - відповіла Поліна, передчуваючи, що вона в курсі далеко не всіх справ.
- Знаєш що? Добре, чого я буду тобі пояснювати. Тримай, подивись.
Іванна дала Поліні свій телефон, де було листування повідомленнями у Facebook з Богданом Олександровичем. Ще у вівторок дівчина сказала йому, що хоче відносин більших ніж за схемою «вчитель – учениця». Проте практикант делікатно пояснив, що нічого більшого і бути не може, бо на це є кілька причин: вона неповнолітня, він її вчитель  і поплатиться за це роботою. Далі він написав, що вона ще зустріне своє щастя, просто зараз для цього не час.
- Іванка, ти взагалі з глузду з’їхала? Це ж наскільки треба не мати розуму, щоб написати таке людині, яку ти зовсім не знаєш!
- Ой, от тільки не треба мене вчити! Ти окрім свого навчання і світу білого не бачиш. Він мені сподобався і я не хотіла це приховувати. Тепер я не хочу його бачити. Може й виразилась я різкувато, та яке право він мав мене відшивати? – знову з тією ж дитячою образою запитала Іванка.
- Ти мене вибач, але якраз-таки на це  він мав повне право. І нічого образливого він тобі не написав. Все ж таки тобі бракує клепки в голові, якщо ти людині через це псуєш життя.
Думки Поліни змішались. Її кращій подрузі подобався  вчитель, якому симпатизувала і сама Поліна. До того ж, Іванка діяла швидко і рішуче. Дуже скоро Богдан Олександрович може не витримати тиску й піти зі школи.
Упродовж перших трьох уроків Поліна ні з ким не розмовляла. Вона думала про те, якою ж злою була її подруга, та що краще їй не знати про репетиторство з біологом. Бо ж Іванка була не просто кращою, а єдиною подружкою Поліни. Саме тому їй так не хотілося її втрачати, ще й з такої дурнуватої причини. Та Богдан Олександрович в цій ситуації був жертвою, яку дівчина мала намір захистити. І певно, що, коли вибір буде між дружбою та справедливістю, вона обере другий варіант. Таке вже виховання дали їй суворі батьки: навчання та чесність  – понад усе.
Тож на перерві Поліна також відкрила в своєму телефоні популярну соціальну мережу  та переглянула всі записи про молодого вчителя біології.
«Самому ще треба вчитися. Такий сором’язливий, що аж шкода його. Навіщо він сюди прийшов? Звідки він взявся на нашу голову? Домашню з біології можна не виконувати. І чому він нас навчить?» - саме такий зміст був у коментарів, які писали переважно хлопці. Поліна ж дописала до них декілька позитивних відгуків про практиканта. Їй дійсно ставало безмежно шкода його.
«А найбільш образливо те, що він нормально подає матеріал і доступно пояснює всі теми. От пощастило ж йому з місцем практики, нічого не скажеш. Діти стали занадто жорстокі, а професія педагога – невдячною. Чому я почуваюся єдиною людиною, що здатна мислити тверезо? »
Очікуючи початку уроку біля аудиторії, Поліна почула шум, що доносився з кабінету директора. Біля кабінету вже зібрались учні, тож це викликало цікавість у Поліни.
- То ви поясните, як так вийшло? – суворо запитав директор Валерій Петрович
- Я сам не знаю чому все так, - відповів Богдан Олександрович.
- Що це за вчитель, що не може знайти спільну мову з учнями? Слухайте мене уважно. Ви маєте поговорити з ними й попросити видалити це все. Інакше в нашій школі вам не місце!
Після цього одразу почулися кроки й діти розбіглися в різні сторони, але Поліна залишилася стояти на місці й робила вигляд, ніби читає щось дуже цікаве в своєму телефоні.
- Добрий день, Поліно, - почувся сумний голос вчителя біології. – Я хочу ще раз вибачитися за той інцидент. Як ваша голова? Довго боліло?
- Добрий день. З нею все нормально, не переймайтесь, - намагаючись підбадьорити його, відповіла Поліна. – А це вас через ту спільноту сварили, правда?
- Вже всі в курсі, так? Правда. Мало того, що діти на мене пальцями показують, то вже й директору донесли. Знаєте, якось не так я собі уявляв працю в школі, - з розпачем промовив Бодька.
- Богдане Олександровичу, ви не переймайтеся так. Я поговорю з ними. Все буде видалено, чесно, - сказала дівчина, яка почувала на собі всю провину своїх однолітків.
- Дякую… Мені здалося, що ви мене жалієте. Не треба, я ж не дитина вже, це трохи кумедно виглядає, - якось розгублено вимовив біолог.
-  Ні, не думайте нічого такого, - ніяково усміхаючись, заперечила Поля. – Просто я знаю, що в них зараз такий вік, коли здається дуже необхідним комусь дошкулити. З часом пройде. Ви, головне, не дуже звертайте на це увагу.
- Дякую за підтримку, але трохи неочікувано від Вас це чути, - вчитель засоромлено посміхнувся й потер рукою волосся на потилиці. – Тоді побачимось сьогодні о 16:30 на заняттях.
Поліна вже геть забула про ті додаткові уроки! Хоч її думки й крутилися тільки навколо Богдана Олександровича, вона більше переживала через догану, яку він отримав від Валерія Петровича. «Якщо його зараз виженуть зі школи, та ще й в Інтернеті  залишаться ті фото та відео, то шансів знайти нову роботу за спеціальністю він майже не матиме. Чого ж ці діти не розуміють елементарних речей?»
  Редагувати новини спільноти «Школа №3» могли лише дві людини: Іванка та її молодший брат Олесь, що навчався в 10-Б класі. Поля розуміла, що потрібно змусити їх все стерти. До того ж, чим швидше, тим краще. Але як?
Коли ж Іванна і була однією з найпопулярніших учнів школи, то з її братом ситуація була зовсім протилежна. Олесь мав світле волосся, був високим та худим хлопцем, який постійно застрягав у віртуальному світі, носив окуляри та не відзначався особливою увагою дівчат. Дехто говорив, що Олесь іноді стає зовсім неадекватним, але особливих доказів цьому не було. Причиною було те, що коли цей підліток на вихідних цілодобово грав на комп’ютері, вбиваючи істот з іншої галактики, розгулюючи танками по вулицях найбільших міст, викрадаючи автомобілі, займаючись наркоторгівлею та ґвалтуючи дівчат, то наступні кілька днів слабко відрізняв реальність від гри. А ще він більш-менш старанно вчився, проте в його репліках іноді було стільки зухвалості, що Поліна почала вважати його цілковитим бовдуром.
- Іванно, я прошу тебе, видали, будь ласка, ту всю маячню, - пошепки попросила Поліна на уроці.
- І не подумаю! Він на це заслужив, - відповіла Іванна шепотом, більше схожим на тихий крик.
- Він вже отримав своє від директора. Ну, будь ласочка, заради мене, ми ж подруги, - ласкаво продовжувала дівчина, сподіваючись на те, що Іванка відкине свою недоречну гордість.
- Як може називати себе моєю подругою людина, яка мене не підтримує? Поль, краще мовчи. І без тебе настрій кепський. Взагалі, я на тебе образилась.
Так як Іванна завжди була вперта, Поліна розуміла, що вмовляти її навіть не варто було. Дівчина раптом задумалася, чи завжди її подруга була таким стервом? Чи завжди її дитячі принципи були вищі за чесність і дружбу? Напевно так, просто Поліна раніше цього не помічала. Дівчина намагалась не задумуватись над принципами та манерами Іванки, бо зазвичай, як тільки вона починає розкладати характер оточуючих на окремі риси, вона знаходить весь негатив, всі скелети в тій шафі, що люди звуть мозком. А після цього бажання мати щось спільне з тією чи іншою особою зникає, а натомість з’являється сором через те, що ти вліз до людини всередину, втерся в довіру, подивився спогади так, немов сходив до кінотеатру, а потім просто вийшов, не попрощавшись і не зачинивши за собою двері.
То що ж робити далі? Не закидати ж цю справу на півдорозі.  Як тільки пролунав дзвінок на перерву, дівчина пішла на четвертий поверх до спортзалу, де зараз мав знаходитись 10-Б клас. У коридорі, в компанії «ботанів», які активно обговорювали нову версію популярної комп’ютерної гри, стояв Олесь.
- Може, відійдемо? Поговорити треба, - попросила Поліна. – Давай спустимось нижче.
- Для тебе все що завгодно, мала, - ніби як гордовито хотів відповісти Олесь, але вийшло, м’яко кажучи, не дуже.
- Ого, Олесь, та в тебе дорослі шанувальниці, - реготали його друзі.
Вони зійшли по сходах на другий поверх і зупинилися. Поліна помітила, що ті ботани теж йшли за ними, проте зараз їй було все одно.  «Це ж треба так… Всього на рік молодші, а на цілу ланку еволюції тупіші».
- Тут така справа… Словом, хочу попросити, щоб ти видалив записи за останній тиждень. Зможеш?
- Я, звичайно, можу, але навіщо? Знущання над новеньким біологом дають спільноті набагато більше популярності, - насмішкувато говорив Олесь. – Яка мені буде користь?
- Знаєш, якщо тобі треба грошей, то в мене їх немає. Ти ж знаєш мою сім’ю. Чого ти хочеш? Може, якийсь твір чи реферат написати?
- Я вже не у восьмому класі, тому цим ти від мене не відкупишся, - сказав Олесь з єхидним виразом обличчя (мабуть, це в них сімейне).
-  То чого ж тобі треба? Не тягни, урок скоро почнеться.
  Олесь поглянув на своїх друзів, що стояли на сходах трохи вище від них. Ботани активно жестикулювали, підказуючи йому правильну відповідь на питання Поліни. Вони чудово знали, що їхній товариш давно «сохне» за однокласницею своєї сестри і буквально марить нею у снах. Про це знала і Іванка, але зазвичай їй не було жодного діла до власного брата, а сам хлопчина ще не зовсім правильно розумів, як потрібно добиватися уваги від особи протилежної статі.
- Поцілунок. Так, точно, мені треба поцілунок. От сюди, - сказав Олесь, вказуючи на щоку.
- Серйозно? Нічого гіршого вигадати не зміг? – спантеличено запитала дівчина.
Та поглянувши на його товаришів, Поліна зрозуміла, що це щось ніби способу підвищення авторитету. Дурнувата дитяча спроба підвищення самооцінки серед однолітків.
- І яка гарантія того, що ти виконаєш свою частину домовленості? – тихо мовила дівчина.
- Я дам тобі зараз свій телефон і ти сама їх видалиш. Все, що захочеш, - так само тихо промовив Олесь, який вважав поцілунок у щоку дуже важливим етапом для старту в доросле життя та романтичні стосунки зі своєю співрозмовницею.
Поля близько хвилини вагалася. Цей вчинок хоч і здавався безневинним, проте поцілунок, хай навіть в щоку, видавався їй справою інтимною. Та й не дуже хотілося робити це з людиною, яка тобі зовсім не подобається. Хоча якщо думати про її мету, то цілком можливо, що вона виправдовує методи та засоби.
- Добре, нехай буде по-твоєму. Давай сюди телефон, а потім вже виконаю мою частину домовленості, - ніяково говорила Поля, що готова була провалитись крізь землю від сорому.
Олесь ввімкнув телефон, показав їй що й до чого, а потім Поліна почала один за одним видаляти записи спільноти «Школа №3».
- Олесь, глянь сюди! Ванька переміг Воїна Ночі!
- Що? Чим? Брехуни, його не взяти з зіллям десятого рівня!
Хоч хлопець і не вірив, та все одно піднявся до своїх приятелів. Коли він відвернувся, Поля скористалася моментом і видалила й саму спільноту без права на відновлення, щоб уникнути нових знущань з вчителів чи учнів.
- Ей, ти що робиш? Що за… Де це… Де все? – розгублено запитував Олесь, якому Іванка добряче дасть на горіхи. – Я на таке не погоджувався!
- Я врятувала вчителя від звільнення, а тебе від пояснень у Валерія Петровича, бо якби він дізнався хто це все викладав, то ти вилетів би зі школи за лічені секунди!
Поліна, радіючи від такого повороту подій, почала спускатися до свого кабінету, але хлопець схопив її за руку. Це побачили кілька дівчат, що піднімалися сходами вгору.
- Гей, мала, ти нічого не забула? А як же поцілунок?
- Відчепися, на нас люди дивляться. Не заслужив ти його, - рявкнула дівчина, намагаючись забрати руку.
- Зі мною так не пройде. Я ж попереджав, що вже не дитина. Або цілуй ти, або поцілую я!
Здавати назад було пізно. Цей десятикласник поводився ще гірше, ніж очікувала Поліна. Такий же егоїст, як і його сестричка. Тож зібравшись з силами, Поля закрила очі й хотіла на малесеньку долю секунди торкнутися своїми вустами до його щоки, але цей нахаба розвернув своє лице і цей швидкий «цьом» потрапив прямо в губи. Його шкіра була тверда та немов посипана дрібними шматочками розбитого скла. Скоріше за все, це лише здавалося через небажання цілувати цю людину, в цей час, в цій ситуації, в цьому житті, але на той момент відчуття були досить реалістичними.
Щойно розплющивши очі, Поліна побачила Богдана Олександровича, що якраз піднімався до кабінету біології на другий поверх. А одразу за ним бігла Тетяна Вікторівна, проте вона зовсім не звернула на Поліну увагу, адже її більше хвилював біолог. Вчитель знітився й опустив голову, міцно притиснувши до себе свої посібники. Звісно, не щодня ж учні цілуються прямо перед учителями.
«Що ж за день такий?! Хто розкаже мені, як можна швидко провалитися під землю, щоб мене ніколи й ніхто не знайшов?.. А мені ж після цього уроку ще й одразу на додаткові до нього їхати, прекрасно. Сподіваюсь, мене там схопить інфаркт».   
Олесь все ще міцно тримав її руку, хоч Поліна й намагалась вивільнитись.
- Ну як тобі, мала? – голосно запитав хлопець.
- Дивовижно, немов з асфальтом поцілувалась, - тихо прогарчала Поліна. – А тепер відпусти, будь ласка, мою руку, боляче. Між іншим, ми домовлялись лише про поцілунок у щічку. Мені треба йти.
- Нікуди ти не підеш! Про видалення спільноти теж мови не було. Ти знаєш, що мені Іванка зробить через тебе? Так що за тобою борг.
- Ти геть знахабнів? Відпусти! – майже закричала Поліна.
- Юначе! – чітко почувся незвично суворий голос Богдана Олександровича, що стояв біля друзів Олеся, міцно притиснувши до себе вчительський журнал. -  Хто вчив вас так поводитись з дівчатами? Йдіть, будь ласка, на свій урок.
Весь урок художньої культури Поля думала про те, що сталося. В її голові роїлась тисяча думок та ще з тисячу питань, на які ніхто не міг дати відповідь.
«Боже, яка ж я дурна! Тепер аж до закінчення школи від цієї ганьби не відмиюсь. І навіщо воно мені потрібно? Не зовсім таким я уявляла собі перший поцілунок. Раніше поведінка Олеся не здавалась мені такою гидкою. Так само, як і характер Іванки. Це вони деградують чи, може, я відкрила очі на світ? Якщо ж це зветься дорослішанням, то я волію залишатися дитиною. А от Богдан Олександрович… Він мене захистив, але як я маю тепер дивитися йому в очі?»

•   Вже зовсім скоро Поліна їхала в маршрутці, видивляючись у вікні вулицю Лесі Українки. Коли ж дівчина помітила потрібну назву - вийшла з транспорту, одразу біля потрібного будинку. «Дуже зручно, всього кілька кварталів від мого дому. В суботу можна навіть пішком добиратись», підіймаючись по сходах, міркувала Поліна. Стіни на сходовому майданчику були розмальовані різноманітними графіті (до речі, дуже талановитими). Вже на третьому поверсі Поліна знайшла необхідну квартиру й натиснула на кнопку біля дверей темно-коричневого кольору.

- Ви вже тут? Так швидко? - сказав Богдан Олександрович, відчинивши двері.
- А що, я невчасно? Я можу зайти пізніше, якщо у вас є якісь справи, - говорила Поліна, все ще стоячи в коридорі.
- Та ні, просто я сам тільки-но повернувся. Ви не будете проти, якщо я спершу вип’ю чаю?
- Так, звісно. Взагалі, мені здається, що умови репетиторства маєте ставити Ви, - з ласкавою посмішкою відповіла учениця.
Понад усе на світі Поліна зараз хотіла, щоб їх спілкування було дружнім. Не зважаючи на різницю у віці, не дивлячись на те, що Бодька вчитель, дівчині хотілось, щоб він вважав її рівною. Мова не йде про романтичні відносини, просто Полі сподобався той момент, коли вона стояла з розбитим носом, а вчитель звернувся до неї на «ти».
- Ну так, точно. Ой, вибачте, Поліно, Ви ж теж щойно зі школи. Можливо, складете мені компанію? – трохи почервонівши, проте посміхаючись, запропонував Богдан Олександрович.
- Знаєте, а я, мабуть, не відмовлюсь. Їсти й справді хочеться.
Атмосфера ставала невимушеною, навіть трохи дружньою. Дівчина вже й забула про той інцидент на сходах, який змушував її червоніти від однієї лише згадки. Вчитель показав їй, куди потрібно покласти куртку й взуття, а потім провів до кухні, де вже був увімкнений чайник. По всіх стінах кухні та коридору були розвішені різноманітні фото, зроблені в різний час – починаючи від дитинства Бодьки й аж до тепер. Фотографії були великі й малі, чорно-білі та кольорові, професійні й аматорські… Словом, на будь-який смак.
- У Вас дуже цікавий дизайн, Богдане Олександровичу, - захоплено сказала Поліна.
- Що? А, так, я знаю. Це моя мама вигадувала. На стіні у кімнаті для гостей знаходяться її фото, а тут - мої.
- У вашої мами чудовий смак, - відповіла вона, все ще зацікавлено розглядаючи стіни.
- Я згоден, її ідеї могли втерти носа всім столичним дизайнерам, - сумнішим голосом відповів Богдан.
- Вибачте, я щось не так сказала?
- Та все гаразд, просто… Просто вже півроку, як її не стало. Я гадаю, що нам краще про це не говорити.
- Так, вибачте, я ж не знала, що все так…
  У Поліни ніби клубок у горлі застряг. Це ж треба було почати таку тему! І хто її за язика тягнув? Тепер вся емоційна атмосфера ніби розвіялась, а повітря наповнилось ароматом сумних спогадів та барбарисового чаю.
  Богдан Олександрович поставив на накритий зеленою скатертиною стіл дві чашки з тонізуючим напоєм, цукор та тарілку з печивом. Кілька хвилин вони мовчки займалися трапезою, а тоді вчитель все ж порушив тишу.
- Поліно, я вибачаюсь якщо втручаюсь у ваше особисте життя, але, будь ласка, скажіть: той хлопець, що був сьогодні на сходах, Ваш бойфренд?
  Цього питання вона аж ніяк не очікувала. Серце дівчини забилось швидше, а слова немов тікали від неї далеко-далеко, що їх не можна було спіймати й чітко вимовити. В її голові лунала лиш одна думка: «Яка ганьба!»
- Хто? Олесь? Ні, звичайно, ні. Це просто молодший брат моєї подруги, - почервонівши та намагаючись приховати хвилювання, промовила Поля.
- Гаразд, вибачте. Просто тоді мені здалось, що ви… Ну… Що ви цілувались, а я вам завадив. Я теж людина й все розумію. Було незручно і я хотів вибачитись.
Після цієї фрази Поліна мало не вдавилась печивом, а потім голосно засміялась. Біолог не очікував такої реакції, тож навіть трохи злякався.
-  Що ви таке думаєте? По-перше, поцілунком це не назвеш, це, скоріше, був примусовий контакт, а по-друге, Ви мене від нього врятували, тож я маю ще й подякувати.
- В якому сенсі «примусовий контакт»? Він що, чіпляється до Вас? – з ноткою злості та подиву в голосі запитав Бодька.
- Та ні, не в тому сенсі. Знаєте, я хотіла б Вам це розповісти, але не знаю чи варто, - тихо сказала дівчина .
- Все залежить від Вашого бажання, Поліно. Проте знайте, що це все залишиться між нами. Я обіцяю.
- Добре, але тільки при одній умові. Богдане Олександровичу. Мені незручно розповідати щось таке людині, яка звертається до мене на «Ви», розумієте?
- Ну гаразд… Тепер Ви, тобто, ти можеш усе мені розповісти.
Поля з’їла маленький шматочок печива й поставила вже пусту чашку на стіл. Було помітне хвилювання: вона нервово розминала свої пальці, які навіть трохи тряслися, та іноді заплутувалася в словах.
- Пам’ятаєте, зранку я вам пообіцяла, що поговорю з дітьми й записи про Вас видалять? – Поліна говорила тихо, немов вся ця історія була дуже таємною. - Так от, права на редагування тієї спільноти були лише в Олеся та його сестри Іванки. Ви з нею знайомі, і думаю ви здогадуєтесь чому саме вона їх стерти не захотіла. А от Олесь погодився, тільки хотів отримати щось за це. І не просто щось, а поцілунок в щоку.
- От нахабство…Отже, це все була її рук справа. Чекай, але ж я точно бачив, що цілувала ти його не в щоку. Чи мені здалося?
- Ну, так вийшло, що я не тільки видалила записи, а й ту спільноту «Школа №3», щоб вони нікому не псували життя хоч якийсь час. Після цього я намагалась втекти, проте Олесь схопив мене за руку й сказав, що якщо я не поцілую його, то  він зробить це сам. А в останній момент він просто підставив губи замість щоки… Фу, як згадаю, то аж гидко робиться. Отака історія.
- Ого, та ти смілива дівчина, Поліно, - в очах біолога читалось непідробне здивування. – Знаєш, не варто було на це погоджуватись. Я б сам з ними домовився. А якщо й ні, то просто пішов би на практику в іншу школу.
- Богдане Олександровичу, не говоріть так. Чому це Ви маєте шукати інше місце, якщо проблема зовсім не у Вас? В усякому разі, я зробила так, як вважала за потрібне.
- І за це я твій боржник. Навіть не уявляю, що сталося б, якби все це залишилося в мережі.
Закінчивши чаювання, Поліна та вчитель біології перейшли до кімнати для гостей, де стояв письмовий стіл та досить велика книжкова шафа.
- Так як часу до екзаменів не так і багато, давай будемо проводити ті уроки, в яких ти маєш прогалини. Для початку я проведу пробне тестування, щоб знати, які саме теми ми маємо повторити.
Богдан Олександрович дістав із шафи якийсь довідник з тестовими роботами та розпочав урок.

Годинник вказував на 18:36, коли закінчився час репетиторства. Надворі вже давно стемніло, а поодинокі ліхтарі не рятували вулицю від темряви.
- Слухай, Полю, в тебе є ліхтарик? – запитав Бодька, коли дівчина замотувала на шию теплий сірий шарф.
- Ні, але в мене є телефон, - сказала дівчина, дістаючи свій гаджет з кишені. – Тільки не це… Він розрядився.
- Знаєш, так діло не піде. Зачекай хвилинку, я одягну пальто і проводжу тебе до зупинки.
- Та не треба, я пам’ятаю дорогу, - відповіла Поліна й вийшла з квартири.
Проте за кілька секунд біолог вже був поруч з нею.
- Оце вже ні. Я твій вчитель і несу за тебе відповідальність. Зустрітися може всяке. Думаю, краще перестрахуватись і упевнитись, що ти в безпеці.
Сніг легко лягав на волосся Поліни, яке виглядало з-під теплої зимової шапки. За цією крижаною стіною не видно було навіть зупинки. Люди на вулиці майже не гуляли, тож дівчина не переживала через те, що їх можуть побачити знайомі й почнуться плітки. Як же гарно було в цей час! От якби тільки на місці вчителя був хлопець її мрії, то оту прогулянку, довжиною в кількасот метрів, можна було б вважати найкращою в її житті. Поліні навіть почало частково здаватися, що Богдан Олександрович і був її ідеалом, але лише на мить, та й то, здається, через нещодавню жалість до нього через цькування учнів.
  Провівши школярку до зупинки, вчитель попрощався та зник за стіною снігу.
- Ого, які люди! Ну привіт, мала, - почувся злий голос.
- Олесь? Чого тобі знову треба? – злякано відповіла Поліна.
- Не бійся, мала. Я не сказав Іванці, що спільноту видалила ти. Але знаєш, що вона мені зробила? Вона розбила мою ігрову приставку, на яку я сам збирав гроші. Отож, мала, твій борг став більшим, - сказав Олесь, знову схопивши дівчину за руку.
- Який же ти хворий! Відпусти, бо я кричатиму.
Проте Олесь не слухався. Він стиснув руку ще сильніше, не даючи Поліні ні найменшого шансу втекти.
- Чого тобі треба цього разу?! Я не збираюсь тебе знову цілувати, навіть не проси.
- А хто збирається тебе про щось просити?  Ти мені винна, тому ходімо, - злісно сказав хлопець й потягнув дівчину в невідому сторону.
- Ти псих! Забери свої руки, поки не пізно, - благала Поля.
- А то що? Зараз тебе ніхто не врятує, цього разу біолога поруч немає.
- Рятуйте! Допоможіть, хто-небудь!
Поліна вже не бачила, куди тягнув її цей психопат. Вона кричала, билась, намагалась тікати, але як дівчина, зростом всього 165 сантиметрів, може зрівнятись з хлопцем, що був на голову вищий і набагато сильніший за неї?  Все ж, Поліна зробила спробу вирватись із жорстокого полону. Вона вдарила свого кривдника ліктем в підборіддя й він відпустив її руку. Тоді налякане дівча вскочило в найближчі двері. Крізь сльози, Поля побачила на стінах знайомі графіті, а це на секунду дало їй надію. Та радіти довго не довелось: Олесь буквально вскочив до цього ж будинку та не дав їй пробігти більше кількох метрів. Хлопець з божевільними очима притис Поліну до себе, закрив їй рота долонею та спустився до підвалу, а тоді притиснув її до стіни. Олесь розстібнув їй зимову куртку та поліз пальцями до блузки. Уже за секунду три ґудзики злетіли з неї в повітря й голосно постукотіли по зацементованій підлозі. Поля вкусила свого кривдника за руку, якою він затискав їй рота, та щосили  закричала:
- Люди! Рятуйте!
- Закрий рота, бо гірше буде!
- Не чіпай мене… Допоможіть!
Поліна зібралася з силами та вдарила Олеся коліном між ніг. Від цього удару ґвалтівник втратив орієнтацію й впав на підлогу. Налякана дівчина намагалась скористатись ситуацією та втекти, але Олесь схопив її за ногу й Поліна також впала на холодний бетон, наштовхнувшись правою долонею на скло. Незважаючи на це, вона відчайдушно продовжувала повзти до сходів.
- Все, тобі кінець! – погрожував Олесь, який досі корчився від болю на підлозі.
- Не чіпай, не чіпай мене! Допоможіть! – заливаючись сльозами, кричала Поля.
Заплакана дівчина з усієї сили вдарила Олеся ногою по руці, встала та побігла вгору, залишаючи за собою сліди крові, яка зрадницьки витікала з її маленької долоньки. Поля швидко бігла по сходовому майданчику, а в голові ехом відбивалась думка: «Тільки б добігти до квартири Бодьки!»  Але, перечепившись через скляну пляшку вже на першому поверсі, Поля знову впала на бетон, а з її розсіченої брови линула кров.
- Ну от ти й попалась! – закричав Олесь, що був зовсім близько.
- Ти розумієш, що ти робиш? Не чіпай мене, будь ласочка, не чіпай… - благала дівчина, забиваючись в куток.
- Замовкни! Як же ти мені набридла! – неповнолітній ґвалтівник схопив свою жертву за шию та дав їй ляпаса.
Поліна голосно кричала, намагаючись закриватись від цього збоченця руками. Невже її ніхто не чує? Не може бути. Невже люди, чуючи такі звуки, аж ніяк не реагують? Невже вони більше переживають за власну безпеку, навіть коли зовсім поруч коїться злочин? Таке вже нині століття – епоха егоїзму та розбещеності.
- Ну що, мала, пограємось? – прошепотів Олесь і продовжив розстібати своїй жертві блузку.
- Забери свої лапи! Допоможіть!
На секунду Поля подумала, що в неї немає шансів. Вона пручалася, кричала та плакала, але Олесь ніби оскаженів – його не хвилювало ні те, що це все аморально, ні те, що це можуть побачити, ні те, що він може опинитися за ґратами. Тож дівчина перестала відбиватись й опустила руки на підлогу. Тепер вона перестала кричати, але з її очей струмками бігли сльози. Саме тоді з’явився маленький шанс на порятунок, адже зовсім поруч лежала та сама пляшка з-під пива, через яку Поля перечепилась.
- Що, мала, набридло битись? Ну й правильно, старайся отримувати задов… - і слова ґвалтівника обірвались через удар пляшкою по голові.
Уламки скла розлетілись в різні сторони, а Олесь впав на підлогу, не подаючи ознак життя.
- Що? Я… Вбивця? Я вбила людину? Ні, тільки не це… Самооборона, це була самооборона… - говорила дівчина, запевняючи саму себе.
Що робити в такій ситуації? Мало хто може зорієнтуватись одразу. Поліна кілька хвилин постояла біля нерухомого хлопця, але так і не насмілилась торкнутися до нього. Куди вона могла піти в такому вигляді? Чи могла покинути Олеся самого, хоч він і завдав їй болю? Варіантів зараз було небагато і вже за кілька хвилин дівчина натискала на дзвінок біля знайомих дверей. Відкривши двері, Богдан Олександрович від шоку випустив із рук улюблену керамічну чашку, яка розпалась на дрібнесенькі осколки. Перед ним стояла Поліна, в якої з руки на підлогу крапала кров, брова була розсічена та теж стікала червоними краплями, по щоках бігли сльози, а сорочка без ґудзиків зовсім не прикривала нижню білизну.
- Поліна... Що з тобою сталося? – запитав біолог, провівши дівчину у ванну кімнату.
Вчитель лишився стояти за дверима. Поліна занурила руки під струмінь холодної води. Прозора рідина вмить перефарбувалась у червоний колір. Після вмивання дівчина сіла під дверима та підняла обличчя вгору. З її очей знову побігли солоні сльози, що заважали нормально висловити власні думки.
- Богдане Олександровичу… Схоже, я вбила людину.
Від цих слів Богдану стало недобре. Він занурив руку у волосся, оперся на двері та повільно спустився на підлогу. З хвилину вони мовчки сиділи спина до спини, але по різний бік дверей.
- В якому сенсі? Точніше, як це трапилось? – тремтячим голосом запитав біолог.
- Я не знаю! Я чекала свою маршрутку, підійшов Олесь. Я не хотіла, він намагався мене зґвалтувати, а потім я його пляшкою по голові… Він не рухався, а я не змогла його навіть торкнутись…
- Заспокойся, Полю, не плач. Все буде добре, ти ж лише захищалась… А де це сталось?
- У цьому будинку, на першому поверсі. Я не хотіла Вас вплутувати, але що мені робити зараз?
- Заспокойся. Ти правильно зробила, коли прийшла до мене. Врешті-решт, він же через мене до тебе причепився?
Поліна не могла відповісти на це питання. Їй не хотілось, щоб Бодька почувався винним, але все було занадто очевидно.
- Отже, на першому поверсі… Полю, зачекай хвилинку, я зараз повернусь.
- Ви куди? – запитала заплакана дівчина, але так замість відповіді вона отримала стукіт дверей.
Богдан взяв склянку холодної води, одягнув своє пальто та вийшов з квартири. Спустившись на перший поверх, біля сходинок до підвалу він побачив Олеся, що нерухомо лежав біля розбитої пляшки. Бодька торкнувся рукою до шиї непритомного неповнолітнього злочинця. «Так, пульс є!» Ця думка значно підвищила  настрій Богдану Олександровичу. Він взяв склянку з водою та вилляв її Олесю на голову, а потім почав давати йому легенькі ляпаси по щоках, аж поки той не відкрив очі.
- Що сталось? Богдане Олександровичу, це ви? – запитав Олесь, який потрохи починав згадувати те, що скоїв.
- Що, прокинувся?
- Та що Ви тут робите? Вам та хвойда вже все розповіла?!
- Ти хоч розумієш, який ти жалюгідний? Я так хочу помститись тобі за ту дівчину, що ледве  себе стримую. А знаєш, чому я цього не роблю? Тому що ти цього не вартий.
Богдана переповнювала злість. Вчитель тримав лежачого хлопця за комір. Він втримався й не вдарив Олеся тільки тому, що сам відчував провину за те, що сталось. «Як я міг допустити, щоб цей нахаба завдав болю невинній дівчині? Я ж особисто провів її до зупинки. Чому ж не дочекався, поки вона поїде? Тоді нічого цього не  сталося б».
А от Олесь тим часом відчував нестримну ненависть.  Він ненавидів Поліну за те, що вона не дала йому здійснити свій лихий задум, і ненавидів Богдана Олександровича, бо через нього хлопець почувався слабким і приниженим. І свою безмежну ненависть Олесь стримати не зміг. Як це було зазвичай в комп’ютерних іграх, якими захоплювався цей десятикласник, він також схопив вчителя за комір та вдарив в обличчя, проте не зміг завдати сильних наслідків. Хоч як це було непедагогічно, та після цього не витримав і Богдан – він наніс один удар в щелепу, після якого Олесь відчув кров всередині ротової порожнини.
-  Ти дійсно божевільний! Знаєш, тобі не завадить треба остудитися.
Богдан підняв хлопця з підлоги, вивів на двір та штовхнув у купу снігу. Після цього він забрав склянку й повернувся до своєї квартири, де залишив бідолашну дівчину. Коли Бодька зайшов до свого помешкання, то застав Поліну на кухні. Вона сиділа за столом, тримаючи комір своєї блузки, на якій лишився тільки один, нижній ґудзик. Не кажучи ні слова, Богдан пішов у свою кімнату. А коли повернувся, то дав Поліні свій чорний светр.
- Навіщо мені це?
- Я не можу дивитися на тебе в такому вигляді, це не в моїх правилах. Думаю, тобі теж не дуже зручно з розстібнутою сорочкою. Можеш не повертати.
- Спасибі, - вдячно прошепотіла Поліна.
На кілька хвилин Бодька пішов до іншої кімнати, а коли повернувся, Поля вже сиділа в його светрі.
- Як ти? – несміливо запитав вчитель, сідаючи поряд з досі наляканою дівчиною.
- Уже краще, дякую. Богдане Олександровичу… Ви до нього ходили? Мене посадять?
- Тебе? Ні, за що ж тебе ув’язнювати. Я вилляв на Олеся водички, він очухався й пішов собі.
- То він живий?.. – здивовано запитала Поліна.
- Ну звичайно живий. А ти вважаєш себе настільки сильною, що змогла б вбити людину з одного удару? Мушу тебе розчарувати, твоя богатирська сила не така велика, - намагався розвеселити дівчину вчитель. – А що з твоїми ранами? Їх треба обробити.
- Та ні, це зайве. Я, мабуть, піду додому.
- Ні в якому разі! Я тебе вже залишив одного разу на зупинці. Бачиш, чим це скінчилось? Тож давай продезінфікуємо поранення й тоді я проведу тебе до твого будинку. А ще… Ти будеш подавати заяву до поліції?
- Заяву? Ні, ні, звичайно ні! Я не хочу, щоб про це хтось дізнався!
- Ти добре подумала? Зрозумій, він може напасти знову або завдати зла комусь іншому…
- Це Ви зрозумійте: в Олеся та Іванки дуже багаті батьки; вони залагодять будь-яку проблему, а на мені цей бруд залишиться, - з розпачем промовила перелякана дівчина й учитель не став протестувати.
Богдан Олександрович провів Полю до своєї кімнати. Біля підвіконня стояло двоспальне ліжко, а біля нього дві маленькі тумби. Поки вчитель шукав аптечку в одній з цих тумб, дівчина розглядала стіни, які тут були завішані не фотографіями, а малюнками. Як і фото, ці картини були різних розмірів та кольорів, створені різними видами фарб, олівців та туші. А в куточку стояв мольберт з усім приладдям для живопису.
- Це Ви все це намалювали?
- Так, а що?
- Якщо у Вас такий талант, навіщо було вчитися в педагогічному? – здивовано запитала учениця.
- Полю… Ти ще не достатньо доросла, щоб таке розуміти. У наш час самого лише таланту замало для того, щоб знайти собі місце в цьому житті. Тож я обрав учителювання, як професію, й залишив малювання, як хобі.
Коли Богдан Олександрович знайшов аптечку, Поліна сіла на ліжко й підняла рукава светра. На її зап’ястях та шиї рясніли синці в формі пальців.
- Яка ж він тварина… - з тією ж старою ноткою злості в голосі сказав Богдан і почав оглядати її порізану долоню. - Полю, в тебе там скло… Його потрібно дістати.
Богдан Олександрович зніяковів та відклав аптечку на підлогу.
- То дістаньте. Чи у вас немає пінцету?
- Та ні, для цього все є. Просто я боюсь зробити тобі боляче.
- Не переживайте, після сьогоднішніх пригод я витримаю все.
Бодька взяв пінцет та почав обережно діставати уламок скла з долоньки Поліни. Вона й справді мужньо трималась, але в останній момент все-таки зойкнула від болю.
- Вибач, пробач, я не хотів, я… - почав просити вибачення Богдан Олександрович.
- Та чому Ви постійно вибачаєтесь? Немає Вашої вини в тому, що в моєму тілі сидів осколок.
- Ти помиляєшся. Моя провина велика. Через мене ти зв’язалася з тим хлопцем, я не дочекався поки ти поїдеш додому. Та що там казати, якби я не прийшов у вашу школу, то тобі не довелося б це пережити!
- Оце у Вас логіка! Якщо так судити, то якби я не народжувалась, зі мною все було б нормально.
- Не треба таке порівнювати.
Богдан змастив усі рани Поліни йодом, перев’язав руку бинтами, а потім наклеїв пластир на брову.
- Ну от і все. Красуня! – посміхаючись, промовив Богдан Олександрович.
- Котра година? – запитала дівчина, розуміючи, що вдома її чекає неприємна розмова через запізнення.
- На моєму годиннику 20:13, Полю. О котрій ти мала повернутись додому?
- Мені кінець… Я повинна була прийти ще о 19:00. І як я матиму пояснити все це батькам?
Питання було риторичне, бо пояснити цю ситуацію батькам, а тим більше брату, Поліні було не під силу. Тобто, якщо Олесь завдав їй фізичного насилля, то вдома її ґвалтуватимуть морально. Від розуміння цієї ситуації дівчина знову заплакала.
- Ей, ну чого ти? Та все буде добре, вони зрозуміють…
- Ні, вони навіть не мають про це знати. Просто… Я не знаю, як їм пояснити все це. Зовсім не знаю.
- Я допоможу. Диктуй номер, в мене є ідея.
Поліна вагалася, та все ж дала вчителю домашній номер своїх батьків.
- Алло. Родина Клименків? Вас турбує Богдан Олександрович, репетитор Поліни з біології. Не хвилюйтесь, зараз вона все ще в мене вдома, але в неї розрядився мобільний. Я знаю, що заняття мали скінчитись раніше. Справа в тому, що в під’їзді діти налили води й тепер там дуже слизькі сходи, ну справжня ковзанка. От Поліна й не втримала рівновагу. Не хвилюйтесь, я надав їй першу медичну допомогу й скоро вона вирушить додому. Гаразд, бувайте! – Бодька поклав слухавку. – Ну що ж, тепер мушу повернути тебе батькам. Збирайся, Полю. Цього разу я особисто доведу тебе до будинку.
На обличчі Богдана Олександровича засяяла посмішка. Він намагався таким чином розвеселити Поліну, але дівчина не могла піддатися цьому: вона досі бачила перед собою не ласкаву посмішку вчителя, а божевільні очі Олеся. «Ну от, раніше хотіла стати психологом, а тепер самій потрібна його допомога. Як жити далі, якщо тепер я не знаю, кому таки можна довіряти? І як тепер я зможу ходити вулицями, якщо щоразу згадуватиму, що розповіді про маніяків та педофілів правдиві?»
Вчитель запитав у Поліни адресу, та, зрозумівши, що це зовсім поруч, вони вирішили пройти цю відстань пішки.
- Богдане Олександровичу… Я не знаю чи зможу хоч комусь довіряти. Мене проймає огида до самої себе, розумієте? Мені бридко від того, що він торкався мене, що я не могла нічого зробити і що ніхто не прийшов на допомогу.
- Заспокойся, Полю. З часом це забудеться, правда. Знаєш, мені зараз дуже хочеться розповісти тобі одну історію, - похмурим голосом відповів Богдан.
- То чому ж не розповідаєте?
- Тому що мені теж незручно говорити такі речі людині, яка звертається до мене на «Ви». Здається, після сьогоднішніх пригод ми цілком можемо спілкуватись як друзі. Так що, коли ми не в школі, називай мене просто Богданом, гаразд?
- Ну якщо Ви, тобто, ти так хочеш, тоді гаразд, - відповіла дівчина, яка не чекала такого повороту подій. – То що за історію ти хотів мені розказати?
- Сьогодні вдень ти ненароком зачепила тему, яка стосується моєї мами. Так от, я любив свою матір понад усе на світі. Вона була для мене єдиною близькою людиною, бо інших родичів чи друзів у мене не було. Ні, звичайно, був батько, але я не сприймав його як рідного. Коли я був ще зовсім дитиною, він часто приходив додому напідпитку та бив і мене, і маму. В одному з таких побоїщ, коли мені було чотирнадцять років, моя мати отримала сильну травму голови. Тоді я викликав швидку, а батько втік. Просто зник. І з того часу я його не бачив. А знаєш, що було з матір’ю? Вона була слабка і потребувала кількох операцій. Хоч операції були й недорогі, та грошей на них у нас усе одно не вистачало. Я звертався до фондів, ходив на підробіток, позичав у знайомих… Коли я зібрав потрібну суму, лікар сказав: «Хірургічне втручання вже не дасть такого ефекту, як могло б бути одразу». Проте я вірив, я сподівався, що все буде добре. Та все й було гаразд: мама одужала, я вчився, після пар ходив на підробіток, а вечорами сидів з мамою на кухні. Хоч я й не мав багато грошей, друзів чи кохання, та я був щасливим. Моє життя йшло тихо й рівно, поки рік тому знову не виникли ускладнення. Я робив усе можливе, лікарі проводили операції, але все марно. Знаєш, як важко споглядати за життям людини, яка повільно в’яне? Мені було шкода дивитись на свою матір. Я ненавидів себе за те, що колись не вберіг її від батька, але нічого не міг діяти з наслідками. Так само я ненавиджу себе за те, що не вберіг тебе від Олеся. Пройшло півроку з її смерті, та мені іноді все ще хочеться вити на місяць від цієї дурної ненависті. Можливо, я не розумію як це – бути жертвою чиєїсь дурості, але я точно знаю, що тримати це в собі категорично не можна.
- Богдане Олександровичу, я ж бачу, як вам важко. Ви не мали мені все це розповідати, - сказала Поліна, в якої вже висохли всі сльози.
- Ми ж домовились спілкуватись на рівних… Тепер ти мій друг, пам’ятаєш?
- Так, вибач. А ось і мій будинок. Дякую за все, - тихо сказала Поля.
- Тримайся тут. Пам’ятай, що ти завжди можеш звернутись до мене за допомогою.
Після цих слів Богдан обійняв дівчину на прощання. Чомусь Поліні це не видалось приємним. Навпаки, від цих обіймів їй захотілось кричати. В її венах пульсував чистий адреналін, який закликав бігти подалі, але сам робив дівчину нерухомою.

Відчинивши двері  квартири, Поліна почула звуки новин по телевізору, які лунали зі спальні батьків. Тим часом, з кухні линув дзенькіт тарілок, а зі спальні Сашка доносився черговий хіт якогось рок-гурту. Дівчина поклала портфель, зняла куртку, пройшла до своєї кімнати та переодягнулась у домашній одяг, поклавши светр Богдана Олександровича до шафи.
- Мамо, допомогти тобі з посудом?
- Доню, ти вже прийшла? Сідай краще, поїж. Боже милий, як же ти так впала з тих сходів? Я так переживала за тебе, донечко моя, - ласкаво говорила матір.
- Все в нормі, мамо, не переживай. Звичайні подряпини, - Поліна обняла маму та поцілувала її в щоку.
Лише після слів Богдана Олександровича Поля зрозуміла, наскільки важлива для неї родина. Лише ці люди зможуть її розрадити та повернути до життя, хоч вона й не розповідає їм усієї правди. Лише вони знають про неї більше, ніж сама Поліна. І саме через це поруч з родиною немає потреби прикидатись кимось іншим, адже тебе любитимуть саме таким, який ти є насправді.
Повернувшись до своєї кімнати, Поля поставила телефон на підзарядку, а потім під’єднала до нього навушники. Завдяки їм в голові дівчини тепер звучала не мелодія буденного життя в квартирі, а голоси піаніно, гітари та відомих солістів. Вона сіла на підвіконня та задивилась на нічне місто. Тепер воно не було таким гарним, як зазвичай. Зараз місто сповнене жахіть, а його криві вулиці ховають в собі організмів, які були навіть гірші від вигаданих вампірів – людей. Ніколи ця дівчина не відчувала такої ненависті до цих самозакоханих створінь та безсилля проти цього світу. Щоб відволіктись від злих образів міста та Олеся, Поліна намагалась зациклитись на Богдану Олександровичу. Вона знайшла його профіль в мережі та надіслала «заявку в друзі»
«Богдан сказав, що тепер ми друзі… А якби я вбігла не в його будинок? Інші люди зачинили б перед моїм лицем двері. Або ж просто викликали б поліцію. Тоді про це дізналися б жителі всього міста! А що тоді? Не дуже віриться, що справжній  злочинець отримав би покарання.  Скоріше за все, мене ув’язнили б за те, що я вдарила Олеся. А Сашко його прикінчив би, це вже точно. Цей біолог… Я навіть не думала, що в нього могло бути таке важке дитинство. Він всього досягнув сам, не дивлячись на те, що доглядав свою матір. За цей час його характер не зіпсувався, а душа не стала гнилою. Він залишився добрим, сором’язливим та самокритичним. Богдан не винуватить в своїх проблемах увесь світ, а я вже після перших невдач ненавиджу всіх і все! Це ж не найгірше, що могло статись. Та й Олесь все одно не зробив того, чого хотів, просто налякав мене. Життя ж не закінчується на поганому, бо воно немов книжка, яку я пишу самостійно. А хто ж любить книги з поганим кінцем?»
Тим часом, Богдан Олександрович повернувся додому. Він помітив, що так і не викинув уламки своєї колишньої улюбленої чашки, а на підлозі та в умивальнику рясніла кров Поліни. Це змусило Бодьку знову згадати все, що сталося. Вчитель прибрав свою квартиру, а тоді пішов на кухню. Він підійшов до маленької шафки біля холодильника, відкрив її та дістав звідти пляшку недорогого коньяку разом з маленькою склянкою. Богдан налив трохи цієї дешевої отрути в посудину й сів за стіл.
«Оце перший робочий тиждень видався, нічого не скажеш! В понеділок всі школярки дурнуваті питання ставити почали, та ще й ця Тетяна Вікторівна причепилась. Здавалося б, доросла жінка. Чого їй від мене треба? В принципі, я цілком розумію, що саме вона хоче, але чому вона не може зрозуміти, що не отримає цього? Оце жіночка - і діти її бояться, і мене вона лякає. А у вівторок ще й Іванна ця написала… Я думав, що вона мила дівчина, просто трохи заплуталась. Їй же всього шістнадцять, куди поспішати? Оце покоління. Я ж коректно все пояснив, вибачився… Чого ж вона так до мене?  Можливо, в душі Іванна ще зовсім дитина. А в середу що було? Ота спільнота набрала обертів… Ще й розбив дівчині носа, взагалі красень. Навіть допомогти нормально не зміг. Повівся як повний егоїст. Добре, що хоч в четвер у мене методичний день, посидів  удома й відпочив від цього всього.  Та й моя сором’язливість грає зі мною злий жарт.
А про сьогодні я взагалі не хочу згадувати. З самого ранку отримав догану від директора, потім ще й цей пришелепуватий Олесь. Як можна бути таким моральним виродком? А що буде з Поліною? Вона так злякалась, коли я її обійняв… Не дивно. Зазвичай жертви насилля довго намагаються повернутись до нормального життя, але, сподіваюсь, її це омине. Чорт, ще й зірвався тоді, не втримався, вдарив його. Даремно. Хоча, мені здається, що ця дівчина варта тисячі ударів кожному її кривднику. Її потрібно захищати, немов квітку від вітру, немов дивовижний організм, який на  межі вимирання. Вона морально сильна, думає тверезо, не хоче зайвий раз турбувати когось своїми проблемами… Схоже, вона може безкінечно приховувати чужу вину, щоб уникнути розголосу. Може, боїться своїх батьків чи осуду оточення? А мені, схоже, довіряє. Я помічав, як вона спілкується з однокласницями. Поліна така беззахисна, тиха… Вона постійно вибачається, навіть коли ні в чому не винна. Мені хочеться вберегти цю дівчинку від усього світу, бо він зробить її душу егоїстичною та черствою… Та все ж, вона теж дитина, як і Іванка. Та й Олесь цей теж дитина, хоч йому й не завадить обстеження у психотерапевта.
Що зі мною робиться? Сьогодні я вдарив підлітка, а зараз хочу пити сам, як алкоголік. Таке враження, що перетворююсь на свого батька».
Від останньої думки вчителю стало бридко. Богдан взяв склянку та вилив її вміст в умивальник. Тоді він вимкнув світло на кухні та пішов до своєї спальні. У куточку стояв мольберт, який давно припадав пилюкою, а на тумбі біля ліжка лежав ноутбук. Як тільки-но вчитель ввімкнув його, як на екрані засвітилося повідомлення: «Богдане Олександровичу, це Поліна. О котрій годині в нас завтра урок?» Бодька посміхнувся. «Ця дівчина або дуже швидко відходить, або дуже любить навчання».