Минуло кілька днів. Власники фонду переказали в лікарню на лікування Богдана 90 тисяч гривень. Далеко не таку суму виручили на аукціоні за продаж його картини, та фонд взяв свої відсотки за послуги посередника. Тим не менше, цих коштів цілком вистачало на ліки та реабілітацію хлопця, тому Поліна не оскаржувала грабіжницькі тарифи наших «благодійників».
Валерія Петровича (та й усю школу загалом) не дуже здивував той факт, що вчитель біології потрапив у реанімацію, гроші на лікування вже зібрано, а повідомляє про це учениця 11-го класу. Здається, що їх нічого не здивує після смерті від передозування всім відомої Іванки. Навчальний заклад різко втратив свою репутацію, сюди щодня навідується безліч інстанцій, а учителі масово подають заяви на звільнення.
Майже щодня Поліна тікала з останніх уроків, щоб встигнути на час відвідування в лікарню. З кожним днем і батьку, і Богдану ставало краще, тож згодом дівчина почала виділяти більше часу на навчання й підготовку до екзаменів.
Так тривало кілька тижнів. Батько повернувся додому, а Бодька досі знаходився в комі, хоч його стан і покращився й лікарі прогнозували швидке одужання. До речі, окрім незавершеної практики побитого хлопця ще чекала остання сесія й захист диплому, тож, мабуть, зараз йому краще, ніж буде в процесі підготовки до всього цього.
На дворі в свої права вступало літо: щебетали пташки, розросталася зелень, люди працювали на клумбах та полях. Настав день, коли Богдан відкрив очі. Його перевели з реанімації в звичайну палату. Звісно ж, він ще був слабкий і не міг ходити самостійно. Першим відвідувачем став слідчий, оскільки справа про побиття лишалась незакритою, а злочинці досі розгулювали на волі. За дверима на свою чергу вже чекала Поля, тримаючи в руках пакет з апельсинами та бананами.
Білі двері розчинилися зі страшним гуркотом. Лице слідчого було нахмурене, навіть лихе. Услід за ним вийшов лікар з криком:
- А я вас попереджав, що так може бути!
- Що мені з ваших попереджень? Мені справу як закривати, га? Не підкажете? Чи ви тут тільки те й можете, що приймати хабарі й коньяк, а? Зачекайте трохи і я вас тут усіх засаджу! – гаркнув чоловік у поліцейській формі, а потім махнув рукою й пішов геть.
Отетерілий лікар стояв на місці. Ще більш здивованою була хіба-що Поліна.
- Лікарю, що сталося? Щось не так з Богданом? – ледве чутно запитала дівчина.
- Що? А, це Ви… У Вашого брата амнезія, він майже не пам’ятає останніх подій. Я казав, я попереджав, що так може бути, тут же не вгадаєш точно, - белькотів чоловік у білому халаті, простуючи далі.
- А я?.. Тобто, а мене він згадає?
- Дівчино, він не пам’ятає лише останні кілька тижнів чи місяців, та й те уривками, а ви з ним повинні бути знайомі все життя, чи не так? Він був такий п’яний, що й без амнезії не запам’ятав би злодіїв.
Думка про те, що Бодька може її не згадати лякала Поліну, але одночасно з цим вона почала уявляти можливі сценарії розвитку подій.
«Певно, він просто покриває того, хто його побив.. А якщо ні? От коли нам більше ніхто не має заважати, все стає дедалі гірше… Коли Іванки більше немає, Сашку байдуже, а я більше не боюся дотиків, скоро закінчу школу, коли все нарешті спокійно – він не згадає мене? Не згадає?!
А що, як це на краще? А що, якщо це все з ним трапилось через мене?»
Нарешті Поліна наважилась зайти в палату. Різкий «запах лікарні» настільки призвичаївся їй, що вона навіть не звернула на нього увагу. Та й лікарня звикла до Полі: лікарі й пацієнти почали вітатися з нею. Навіть у цій палаті всі пацієнти привіталися з нею. Ну, майже всі.
- Богдане Олександровичу, Ви спите? – пошепки запитала дівчина, очікуючи реакції на таке офіційне звернення.
- Ні, тільки очі трохи заплющив… А Ви чому не на уроках? – запитав хлопець, піднімаючись трохи вище.
- Я? – запитала Поля, вигадуючи відповідь. –  Мене відправили від школи навідати Вас… Ви пам’ятаєте мене?
- Ну звісно ж… Ви учениця 11-го класу. Якщо не помиляюсь, Поліна? – невпевнено запитав Бодька.
- Не помиляєтесь, - відповіла вона, заледве стримуючи сльози. – Знаєте, я ненадовго. Скажіть, як Ви почуваєтесь, і я піду.
- Голова болить трохи й така незвична слабкість у тілі, ніби ніколи раніше не рухався. Ви передайте в школу, що я скоро повернусь, гаразд?
- Та це вже не потрібно, Вам давно знайшли заміну.
На тому й розпрощались.
Поліна пішла додому й плакала, сховавшись під подушкою. Вона так довго чекала на одужання свого вчителя далеко не заради того, щоб дізнатися, що він майже не пам’ятає її. Та можливо, що це й на краще. Тепер вона без проблем може поїхати навчатися в інше місто, може не ховатися від батьків та друзів, коли на її телефон приходить повідомлення. Тепер її життя стане звичайним, безперечно.
Більше вона не навідувалась у лікарню. Та й особливої потреби в цьому більше не було, адже через кілька днів Богдан попросився додому і його виписали. Лікарі сказали, що втрачені спогади повернуться, якщо потрапити в знайоме середовище.
Уже вдома Бодька потроху звик до рухливого способу життя й розворушив м’язи, які так довго спали. Вдома і стіни лікують, але навіть тут йому чогось бракувало. Чогось  такого буденного, необхідного. Певно, улюбленої чашки, яку він ніяк не міг знайти. Та й не знайде, бо випадково розбив її, коли побачив Поліну в крові, але цей спогад випав з його пам’яті. Чи йому бракує телефона, якого він згубив під час бійки, у якому заховані всі найнеобхідніші переписки. Чи, може, ноутбука, якого він давно поклав на найвищу полицю в шафі й ніяк не може знайти.
Певно, йому просто бракує його спогадів. Він не пам’ятає ні куди поклав свої речі, ні з ким він спілкувався останнім часом. Майже ніхто не спробував зв’язатися з ним після виходу з лікарні. А хто й зв’язався, то не приніс особливої користі. Навіть його єдиний друг, шкільний інформатик, не зміг сказати, чому Богдан того вечора так напився.
Час не стояв на місці. Поліна давно здала екзамени, навіть подала документи до кількох вишів. Бодька отримав такий довгоочікуваний диплом, хоч тепер не був певен, що хоче працювати вчителем. Вони іноді зустрічалися в супермаркеті та на зупинці, але розмова зводилась до сухого «Добрий день».
Здавалося, що це був фінал їхньої історії: усе закінчилось, не встигнувши нормально розпочатись. Так і було, доки одного разу Богдан не помітив пусте місце на стіні в своїй кімнаті.
«Дивно, всюди завішано, а тут пусто… Ніби й висіло щось… А що? Не можу пригадати. Здається, щось дуже важливе… Куди ж я це поклав?»
Він почав обшукувати всі можливі шафки, тумби та полиці, доки не знайшов свій ноутбук. На заставці екрану красувалось миленьке фото темноволосої дівчини, яка задмухувала свічки на торті, але воно не викликало ніяких спогадів, ніби він не був присутній там у той момент. Пройшло близько півгодини, поки Богдан підібрав пароль від соцмережі.
Купа «заяв у друзі» від школярів. І більше нічого нового. Йому ніхто не писав. За два місяці, які він знаходився в лікарні, і ще два, які він не міг знайти ноутбук, жодного нового повідомлення, а лише старі переписки, які варто було б прочитати.
«З одного боку – це образливо, а з іншого – я все одно не зміг би прочитати це, навіть якби хтось і писав».
Бодька перечитував повідомлення, починаючи зі старих, щоб зрозуміти, з якого моменту обривається його пам’ять.
«Отже, Іванна Борканина… Я не пам’ятаю тебе. Але, судячи з повідомлень, ми давно знайомі. Ця дівчинка справді кохала мене? Не зрозумів… Чому це замість фото свічка? Як це померла? Дата співпадає з початком моєї коми… Це через неї я напився? Через неї мало не вмер? Я зовсім не пам’ятаю людину, через яку впав у кому? Треба згадати… Я мушу це згадати!»
Богдан гортав її фото, але жоден спогад про цю дівчину, яка нанесла йому немало проблем, не виявив бажання з’явитися. Лише на одному з кадрів, де був увесь їхній клас, він упізнав дівчину зі своєї заставки.
«Це ж Поліна… Тут і з нею переписка є. Чого ж не відкривається? Дідько, уявляю собі, що буде, якщо і вона мені любовні листи писала… Чим я взагалі займався в тій школі?»
Хлопець одразу прогорнув листування до самого початку. Тут перше повідомлення написав він. Запитував, чи все гаразд. Багато разів запитував.
«Що з нею такого було? Це я її образив?»
Промайнуло ім’я Олеся. Раптово Бодька згадав, як розбив свою чашку, як побив Олеся і віддав свій светр Поліні. Його охопив такий жаль до дівчини, ніби вона досі сидить закривавлена в нього в кухні. А потім рядок «Богдане, я в кабінеті літератури, за дверима Олесь. Будь ласка, допоможи!» дав початок новому спогаду – бійці на зупинці.
Далі особливо змістовних повідомлень не було, лише запрошення в кіно й  питання, чи все гаразд. Навіть смайлики рідко зустрічались.
Богдан почувався якось дивно: йому здалось, що він знає цю дівчину все життя і ніяк не може зрозуміти, що змусило їх перестати спілкуватись.
«Чому вона мені одразу не розповіла? Я щодня шукав колишнє життя, відчував, що мені чогось не вистачає, а відповідь живе за два квартали від мене? Що ж я їй зробив? Чому вона вирішила не нагадувати про себе?»
Хлопець знайшов її номер в одному з повідомлень і набрав його з нового телефону. Після коротких гудків почувся дзвінкий голос:
- Алло, це хто?
- Поліна, це ти? – схвильовано запитав Богдан.
- Бодя? Богдан Олександрович? – злегка скрикнула Поля.
- Так, я… Я дещо хотів запитати. Ти зараз не зайнята?
- Ні-ні, що Ви, говоріть, - дівчина відкинула книжки, закусила губу й готова була заплакати через спогади, які навіював їй цей дзвінок.
- Гаразд… Здається, я дещо згадав. Ти вибач, якщо що. Я не впевнений, що ти знала про це, але я, здається, кохаю тебе, - його голос дуже стих на останніх словах, ніби це була таємниця, яку ніхто не мав знати. – Просто скажи: що сталося в той день, коли мене побили? Чому померла Іванна? Чого я напився?
Забагато питань. Поліна мовчки плакала, але таки відповіла.
- Іванна померла від передозування. Олесь, її брат, нічого більше мені не сказав. А ти в той день сказав, що кохаєш мене й ми розійшлися, - з хвилину Богдан переварював інформацію, копирсався рукою у своєму волоссі, а Поліна впродовж цього часу трохи заспокоїлась. – Щось ще?
- Ні, тобто, так… Я зрозумів, чого мені не вистачало увесь цей час. Скажи, можна якось повернути тебе в моє життя?
Поліна закусила губу, знову заплакала, але цього разу від радості, а тоді ледве чутно вимовила:
- Можна.