Богдан радів будь-яким зустрічам з Поліною. Він іноді проводив її додому після школи, посміхався до неї на уроках, у своїй квартирі на додаткових заняттях, та навіть коли знімав їй гіпс. З кожним днем Бодька все більше переконувався, що закохався в цю дівчину. Закохався в її білосніжну посмішку, карі оченята, хвилясте волосся, ванільний запах парфумів. Закохався в її розгубленість, веселі фрази, неуважність, самокритичність. Навіть у її злість, бо тоді Поліна була схожа на маленьке розлючене кошеня. Богдан був у полоні її дзвінкого сміху й був ладен записати його на мобільний та встановити мелодією дзвінка. Він потребував зустрічей з цією дівчиною так, як наркозалежні потребують нову дозу отрути.
Поліна теж раділа кожній хвилині, проведеній з Богданом. Цей хлопець давав для неї безкоштовні уроки, попереджав про контрольні роботи, влаштовував пробні екзамени, знаходив різну інформацію по психології. Словом, Богдан став наставником, який вів свою ученицю до мрії про отримання освіти. Поліна вже більш-менш розібралась з його характером, бо ж хлопець повільно переставав бути сором’язливим та замкнутим поруч з нею. Вона слухала його, а він вислуховував її. Дівчина навіть зрозуміла те, який у нього колір очей. Точніше, не зрозуміла, а прийняла той факт, що райдужна оболонка в Богдана сіро-зелено-блакитна. Поля вважала його своїм кращим і єдиним другом, навіть не підозрюючи, які почуття він плекає до неї. Справді, хто б міг подумати, що вчитель закохається в ученицю, а не навпаки? Дівчина про це навіть не замислювалась, коли вони  переписувались вечорами, вітались у школі й пили чай у його квартирі.
Хоч Поля вже переконала себе забути про спробу зґвалтування, вона досі не могла терпіти чужих дотиків, нехай навіть це був її брат чи друг. Тому вони з Бодькою тепер навіть не обнімались на прощання, якщо Поліна не робила цього сама. Вона могла без проблем сама приторкнутись до будь-кого за власним бажанням, але навіть в громадському транспорті, де завжди була товчія, дівчина панікувала. Тож все частіше Поліна уникала людних місць, і якщо вчитель не їхав додому разом з нею, то вона йшла туди пішки. Не дивлячись на це, і Богдан, і Поліна отримували задоволення від спілкування.
Так минуло два тижні. За цей  час Поліна взагалі не говорила з Іванною. Певно, Сашко розповів їй, що Поля його сестра. Та й взагалі, як вони самі не зрозуміли це по фотографіях у мережі? Іванна точно бачила знімки з братом своєї подруги. Може, вона влаштувала все спеціально?
Олеся весь цей час взагалі ніхто не бачив. Не можна сказати, що Поліна чи Богдан дуже хотіли цієї зустрічі. Скоріше, побоювались її. Та все ж, він повернувся до школи після двох тижнів лікарняного та одразу почав шукати шляхи для своєї помсти.
Під час великої обідньої перерви, коли всі діти пішли до магазину чи їдальні, Поліна стояла в коридорі на першому поверсі, біля кімнати з віниками та ганчірками.  Її дружба з учителем мала залишатись для всіх таємницею, а саме тут взагалі ніхто не міг побачити, що зараз вона пише повідомлення Богдану.
«Ну як там, ще не набридло бути педагогом? У мене вже здали б нерви».
«Та ні, поки око не сіпається, волосся на голові не рву, тож все ще в нормі. Вибач, зараз нарада в директора, не можу писати. Зустрінемось після уроків».
На дворі вже розтанув сніг, з-під калюж виглядала зелена травичка, але в повітрі досі скидався запах морозної свіжості. Поля сховала телефон у свій різнокольоровий рюкзак та пішла до кабінету економіки. Вже на другому поверсі вона поглянула на ботфорти, які були замащені брудом, принесеним ранньою весною, а тоді дістала вологу серветку та почала їх протирати.
- Привіт, мала, - із-за спини дівчина почула злий голос Олеся.
Поліна на секунду заклякла. «Що? Мала? Тільки не це… Знову він? Вдруге я цього не переживу». Налякана дівчина, навіть не озираючись, схопила свій портфель та знову вскочила в найближчу аудиторію. Першим, що потрапило їй під руку, була пластмасова швабра Тетяни Вікторівни. Поля схопила її та засунула в простір між дверною ручкою та дверима так, що вхід був повністю заблокованим.
- Мала, ти  все одно від мене не сховаєшся, - Олесь стояв прямо за фанерними дверима, говорячи в щілину між ними.
- Чого тобі знову треба? Хочеш щоб я кликала на допомогу ще й у школі? – Поліна не відчувала того страху, що й два тижні тому, та, все-таки, з її очей знову потекли сльози.
- Поговорити треба. Якщо ти не відчиниш, я виламаю ці двері й буде ще гірше, - тон Олеся набував все більш погрозливого вигляду. – Мала, у нас з тобою є одна незавершена справа.
Поліна зрозуміла, що зараз цей ґвалтівник-невдаха зовсім не жартує. Вона підсунула до дверей парту, поставила поверх неї кілька стільців, і тільки потім дістала з рюкзака телефон.
«Богдане, я в кабінеті літератури, за дверима Олесь. Будь ласка, допоможи!» - немов за законом підлості, це повідомлення відправилось лише з другої спроби.
- Мала, того разу ти втекла, а зараз сама закрила себе в кабінеті. Учителі на нараді, діти в їдальні… Мала, в нас лише півгодини лишилось. Відчиняй! – Олесь активно намагався відчинити двері, вдаряючи по них все сильніше й сильніше.
- Та пішов ти! – дівчина почала шукати в кабінеті Тетяни Вікторівни речі, якими можна було відбиватись від психопата, який от-от зламає її барикади.

- Шановні колеги, - Валерій Петрович встав із-за свого столу та вийшов на центр учительської. – Мене турбує дисципліна в нашому закладі. З початку семестру діти хтозна-чим займались в тому, як його… О, згадав. В Інтернеті. Потім сніжками розбили вікно в їдальні, а тепер хтось ще й побив Олеся Борканину, учня 10-Б класу. Він нічого не говорить про того, хто це зробив, але його батьки вже безліч разів приходили до мого кабінету й писали скарги, - у цей момент телефон Богдана голосно видав спів незрозумілої пташки. – Богдане Олександровичу, мова йде не тільки про учнів, а й вчителів. Сховайте, будь ласка, свій мобільний.
- Вибачте, такого більше не повториться, - біолог почервонів та опустив голову.
«А раптом там щось важливе? Поліна не писала б мені без особливої причини» - Бодька опустив телефон під стіл, розблокував та відкрив повідомлення. Зараз він виглядав як школяр, який грається в ігри на уроці. Але прочитавши текст, який надіслала Поля, Богдан буквально схопився з місця та вилетів з учительського кабінету.
- І що це було? – грізно запитав Валерій Петрович.
- Я наздожену, а потім все Вам поясню, - Тетяна Вікторівна вибігла слідом за біологом-практикантом.
Тихо відчинивши двері до аудиторії літератури, Богдан побачив, що більшість парт та стільців розкидані, на підлозі валяється розбита крейда, а на підвіконні, біля відкритого навстіж вікна, відбиваючись указкою, стояла Поліна. Олесь підходив все ближче до неї та розмахував кишеньковим ножиком.
- Мала, от бачиш, що ти накоїла!? Минулого разу ми могли по-нормальному домовитись, - Олесь підходив все ближче до своєї жертви, змушуючи її відступати до прірви.
- Не чіпай мене, будь ласка, не чіпай, - Поліна плакала, та все ж крокувала до виходу у вікно. – Допоможіть!
- Ану відійшов від неї!
Бодька підбіг до розбійника-рецидивіста й з усією силою відштовхнув його від Поліни. З шафи, об яку вдарився Олесь, миттю посипалось розбите скло, а вчитель швидко зняв дівчину з підвіконня.
- Знову ти? Та дістав уже! Я вам зараз покажу! – в очах хлопця знову з’явилось те ж саме божевілля, що й кілька тижнів тому.
Олесь замахнувся своїм ножиком на Поліну, яка через переляк ніяк не могла зорієнтуватися. Саме тоді в кабінет вбігла ще й Тетяна Вікторівна.
- Поля, тікай! – Богдан заступив дівчину собою, схопив нападника за руку, але таки не зміг повністю відбити атаку ножем.
- Що ти коїш, Олесику? – здивована жіночка підійшла трохи ближче до епіцентру подій.
- А Ви що тут робите? – Олесь розгубився через небажаного свідка подій.
Хлопець злякався й на мить втратив пильність, а Бодька скористався шансом і вдарив нападника в лікоть. Ніж покотився по підлозі й загубився десь у цьому розгардіяші, коли вчитель повалив Олеся на підлогу й заламав йому руки.
- Біжіть, покличте на допомогу! – скрикнув Бодька до Тетяни Вікторівни.
Почувши дивний шум, в аудиторію зайшла Іванна, яка першою повернулась з їдальні. Вона побачила ті ж розкидані парти, зламану швабру та розбите скло. Посеред цього хаосу стояла досі заплакана Поліна, а на  спині Олеся сидів вчитель біології.
- Що ви робите? Облиште його негайно! – Іванна не на жарт розлютилась.
- З ним розбиратиметься поліція, а ти краще йди звідси. У твого братика явно не всі вдома, - Богдан розмовляв навіть не дивлячись у сторону дівчини.
Іванна помітила під однією з парт кишеньковий ножик. Вона швидко зметикувала що й до чого, і в її голову закралась зловісна ідея. Дівчина повільно підійшла до свого брата, нахилилась та тихо промовила:
- Це правда? Ну тоді ти сам винен, братику. Я, мабуть,піду на урок, а ти якось там сам викручуйся.
Розвертаючись, Іванка перечепилась через власну ногу й впала прямо перед партою, під якою лежав ніж. Дівчина непомітно схопила його та засунула в рукав свого джемпера, а Поліна кинулась допомагати їй піднятись.
- Ти не вдарилась? Все нормально? – Поля все ще переживала за свою колишню подружку, хоч їй самій зараз не завадила б її підтримка.
- Та все гаразд. Ну й безлад у вас тут, ніхто не пройде.
Іванна підвелася та вийшла звідти, навіть не поглянувши в сторону Поліни. Тільки-но зачинивши двері, вона одразу поклала ножик до кишені й побігла до кабінету директора. Навпроти директорської приймальні стояла Тетяна Вікторівна, яка мала покликати на допомогу, але Валерій Петрович зараз розмовляв по телефону з вищим керівництвом.
- Ви вже розповіли все директору?
- Ще ні, поки що він зайнятий. Передай Богдану Олександровичу, що допомога буде вже скоро, - видно, що Тетяна Вікторівна сильно переживала через об’єкт своєї симпатії.
- Не треба нікому нічого переказувати. Тетяно Вікторівно, - тон Іванки змінився з грубого на лагідний. – Ви ж знаєте, як ми з Олесем Вас поважаємо. Може, ми могли б якось домовитись?
- Ти про що, дівчинко? Які домовленості? – вчителька літератури трохи злякалась слів своєї учениці.
- Ну що Ви, не треба боятися. Ви ж знаєте, що мої батьки впливові й заможні люди. Якщо справу й порушать, то її дуже швидко закриють. Якщо ж Ви, Тетяно Вікторівна, розповісте трошки іншу історію, то плітки про цей випадок не вийдуть за межі школи. До того ж, Ви можете дістати ще й матеріальну вигоду з цієї ситуації.
Тетяна Вікторівна задумалась. Вона не дуже чиста на руку, але такий вчинок підставляв Богдана, який був їй далеко не байдужий.
- Тетяно Вікторівно, ну всі ж знають, що Поліну Ви недолюблюєте. А тим більше зараз, коли вона крутить шури-мури з цим біологом. Погодьтесь і не пошкодуєте.
- Іванно, ти в своєму розумі? Які ще «шури-мури»? Все, йди геть, і щоб я тебе до кінця дня не бачила, - вчителька буквально накричала на свою ученицю, бо ж та зачепила в ній ревнощі.
- А що, Ви не знали? Дівчата вже більше двох тижнів тому бачили, як він проводив її додому ввечері. Це гарний шанс їм обом насолити, - голос дівчини ставав дедалі улесливішим, а вчителька після цих слів кардинально змінила своє ставлення до ситуації.
- Гаразд, переконала, - у Тетяні Вікторівні говорив не здоровий глузд, а звичайна ображена жінка. – Ну, і що саме я маю сказати?
- Оце вже інша справа, - Іванка єхидно посміхнулась і посвятила класну керівницю в свої плани.
Ще два тижні тому, коли Богдан проводив Поліну додому після нападу Олеся, їх побачила Валерія - одна з найговіркіших дівчат у класі. І коли за кілька хвилин про це дізналась Іванка, вона одразу вигадала план помсти: написати брату Поліни, запросити його на побачення, а потім налаштовувати проти сестри та вчителя. Формально, Сашко використовувався нею для того, щоб дізнаватися новини про Полю та налаштовувати її проти відносин з біологом, бо ж Іванна знала, що проти власного брата її подруга ніколи не піде. Поступово її наміри приходили в дію. Навіщо їй це потрібно? А хто його знає. Іванці все ще подобався Бодька, але усвідомлення того, що він надав перевагу її подрузі, зводило дівчину з розуму. «Це ж треба! Здавалося б, сіра мишка, а гуляє з учителем, від якого сама відмовляла мене. Що Богдан знайшов у цьому дівчиську? Вона ж навіть фарбуватись нормально не вміє, за уроками сидить постійно. Ще й брехала мені! Мовляв, біолог як біолог. Нічого-нічого, я її швидко на місце поставлю».
Валерій Петрович відчинив двері й запросив до себе Тетяну Вікторівну. Вона несміливо зайшла в його приймальню, а потім швидко почала розповідати історії, які вигадала Іванна.
- Ви маєте зайти в мій кабінет! Там через одну дівчинку Богдан Олександрович побився з Олесем Борканиною.
- Що Ви несете? Як це побився? Через яку ще дівчинку? – директор був спантеличений такою заявою.
- Отак побився. Через Поліну Клименко з 11-В, - вчителька говорила все впевненіше. – Олесь просто загравав до неї, а вона не так все пояснила й спровокувала бійку. Зараз всі троє в кабінеті літератури. До речі, бійка продовжується.
- То чого ж Ви одразу не сказали?!
Валерій Петрович вбіг у кабінет, де побачив повний хаос та педагога, який сидів на учневі, заламавши йому руки. Поліни тут вже давно не було, бо ж почався урок, і, не зважаючи на все, вона мала йти на економіку.
- Що ви собі дозволяєте? Негайно припиніть!
- Чому Ви так довго? – Богдан піднявся й допоміг встати Олесю. – Ось, тримайте вашого порушника.
- Якого порушника? Олесь, мені здається, що тобі час йти на уроки. А з Вами, Богдане Олександровичу, у мене окрема розмова.
Ні Олесь, ні Богдан не очікували, що все обернеться таким чином. Та школяр скористувався моментом, схопив свій портфель і побіг геть.
- Валерій Петрович… Я Вас не розумію. Навіщо було його відпускати? – Богдан закрив долонями очі, немовби хотів заснути й прокинутись з упевненістю, що нічого такого не відбувалося.
- Богдане, я вибачаюсь, якщо лізу в твоє особисте життя, але наступного разу вирішуйте такі питання в позашкільний час. Скажімо, мені тебе шкода і я закрию очі. Лише цього разу. Май на увазі: ще одна провина й тобі доведеться шукати роботу деінде!
- Але… Чекайте. Не розумію. До чого тут я? Це він погрожував Поліні ножем. Він не вперше до неї чіпляє…
Богдан не зміг навіть сказати слово до кінця. Він згадав, що Поліна дуже просила нікому про це не розповідати, що вона вважає це ганьбою, таємницею. А розповідати чужі таємниці – це те ж саме, що лізти в чужий дім, знаходити там фотографії, документи, гроші та різну всячину, викрасти це все, а потім показувати кожному бажаючому, видаючи за своє.
- Ну, і де ж цей ніж? – директор не вірив учителю, тож біолог оглянув підлогу, але так і не знайшов зброї Олеся. – Я так і думав. Годі вигадувати. У тебе ж сьогодні більше немає уроків? Йди додому й більше не підходь до цього хлопця. У крайньому разі, не на території школи.
Розлючений Валерій Петрович не хотів чути жодного слова. Він вийшов з кабінету, залишивши там розгубленого Бодьку, але через секунду повернувся й додав:
- А ще з тебе нове скло в шафу. І швабра теж, бо Тетяна Вікторівна за неї загризе. Завтра шафа має бути полагоджена, а це все – прибрано.
Зайшовши в свій кабінет, директор роздумував над ситуацією, що склалася. Він не хотів знову спілкуватися з батьками Олеся, які й так обіцяли закрити школу за допомогою своїх зв’язків, якщо з їх дітьми знову щось станеться. Тож Валерій Петрович зателефонував батькам Поліни й попросив їх негайно приїхати. Але так як батька вдома не було, а матір зайнята хатніми справами, прийти до школи згодився Сашко.
Богдан вирішив зачекати Поліну й провести її додому. «Хто знає, що тому Олесю може прийти в голову. І чому Валерій Петрович так все сприйняв? Поля була права. Їх сім’ю справді бояться. Ну або ж батьки Олеся та Іванки настільки багаті, що купили тут всіх».
Бодька сидів на стільчику біля вікна, неподалік від класу економіки. Коли пролунав дзвінок і діти почали повільно виходити звідти, вчитель поглядом шукав темноволосу дівчинку, яку потребував зараз як повітря. Йому треба було заспокоїтись, забути про Олеся, забути про все. Він не був певен, що Поля зрадіє, побачивши його, адже цій дівчині й так не солодко. Але тільки-но вона помітила Богдана, то одразу кинулась йому на шию й міцно-міцно обняла. Зараз її не хвилювали ні свідки, бо ж всі й так вже знали про те, що сталось, ні реакція вчителя, який вкотре її рятував. До речі, про вчителя. Біолог, відчувши її обійми, просто випав в осад.
«Я чекав хоча б погляду, а тут такі щирі обійми. Отак би взяв і ніколи не відпускав би. Вона радіє так, бо думає, що її врятовано… І як я маю сказати, що облажався? Що я за чоловік, якщо не можу навіть захистити її нормально?»
- Ну, як все скінчилось? Олеся забрали в поліцію? – Поля сподівалась, що тепер надовго забуде про існування свого кривдника, але Бодька мусив її розчарувати.
- Ні, не забрали. Валерій Петрович навіть не повірив, бо не знайшовся той ніж. Поліно, у тебе вже скінчились уроки? Ходімо, я проведу тебе додому.
Дівчина вперше бачила свого вчителя таким сумним. Не злим, не сором’язливим, не розгубленим, а саме сумним. Богдан почувався розбитим через те, що захистив Поліну від Олеся, але ніхто не знав чи надовго цього вистачить. Полі знову стало шкода цього молодого хлопця, який заради неї втік з наради та ризикує своєю роботою, роздаючи стусани школярам. Вона бачила його переживання, але нічим не могла зарадити. Поліна взяла його праву руку в свої долоні й промовила:
- Ходімо, тільки не хвилюйся так. Все ж нормально, чому переживати?

На зупинці стояло багато школярів. Поліна розмовляла з Богданом не переживаючи, що їх хтось почує. Авжеж, серед такого шуму важко було розчути навіть самого себе, не говорячи вже про когось іншого. Дівчина намагалась розвеселити свого друга, але її спроби були не дуже вдалими.
По іншу сторону зупинки стояла Іванка, яка чекала Сашка. Він неочікувано написав їй, що під’їжджає до школи й хоче, щоб вона його зустріла.
Коли під’їхала маршрутка, вся купа народу одразу ринула всередину. Поліна з Богданом вирішили чекати наступну, навіть не помітивши Сашка. Зараз вони вже доволі весело розмовляли, забувши про те, що сьогодні Поліну мало не скинули з вікна другого поверху.
- Привіт, сонечко, - дівчина вдала сильну радість від неочікуваного побачення й поцілувала хлопця.
- Привіт, кохана. Іванно, а хто це поруч з моєю сестрою? – Сашко примружив очі, але так і не впізнав супутника Поліни.
- А, це… Це наш новий вчитель біології. Мутний хлопець, нічого не скажеш. А ти чому приїхав?
- Та, власне, через Поліну й приїхав. Директор викликав, тож я мусив бути тут негайно. А чому ти називаєш його «мутним»? – Сашко не міг відвести очей від своєї сестри, яка стояла до нього спиною та активно щось розповідала новенькому біологу.
«Вона знову спілкується не з тими, на кого можна розраховувати. Може, просто по дорозі їм? Вчитель, на перший погляд, здається нормальним».
- Та тому що є на це причини, - Іванка вдавала, що не хоче чогось розповідати Сашкові.
- Люба, ну це ж моя сестра. Я маю все знати про її знайомих. Не приховуй нічого, будь ласка.
- Ну, якщо ти так хочеш… Не впевнена, але мені здається, що він її домагається, бо…
Сашко навіть не слухав того, що Іванна говорила далі. Завдяки цим брехливим словам у його голові всі пазли склалися до купи: це через цього вчителя в Поліни були синці на руках, тріщина в руці, через нього вона була постійно зла та закривалась в своїй кімнаті. Хлопець вмить загорівся люттю, відпустив Іванку й пішов до Поліни та Богдана. Бодька першим помітив злий вираз обличчя Сашка, тож схопив Поліну за руку та сховав її за своєю спиною. Дівчина, побачивши розлюченого брата, скрикнула від переляку.
- Полю, це твій брат? – тихо запитав вчитель біології.
Та Поліна не змогла відповісти. Хлопець у камуфляжі підійшов до них впритул і з посмішкою запитав:
- Ну що, вчителю, приїхали?
Не встиг ніхто нічого зрозуміти, як в обличчя Богдану «прилетів» удар кулаком від Сашка. Вчитель впав на мокрий асфальт, але, навіть не зойкнувши, швидко піднявся на ноги.
- Ти що робиш? Геть здурів? Не чіпай його! – Поліна стала попереду Бодьки, загородивши його таким чином від свого брата.
- Не плутайся під ногами!
Сашко штовхнув Полю й вона впала на землю, покриту грязюкою та зеленою травою. Богдана це вивело з себе – він знову допустив кривду Поліни, хоч вже безліч разів обіцяв собі оберігати її понад усе. Він стиснув кулак, але так і не наніс удар у відповідь. Сашко спробував ще раз вдарити свого суперника, але ефект неочікуваності був втрачений: Богдан схопив його за руку й притис її йому до спини. Вчитель кілька секунд потримав хлопця в такому положенні, а тоді відпустив і промовив:
- Охолонь, будь ласка.
Богдан повернувся до Поліни, щоб допомогти їй струсити з себе бруд. Сашко ж подивився на Іванну, яка весь час мовчала й була явно незадоволена програшем свого молодого хлопця. Це ще більше його розізлило.
- Я не закінчив! – вигукнув він і схопив Бодьку за плече, розвернувши до себе обличчям.
Сашко знову вдарив Богдана в обличчя. Цього разу вчитель впав на асфальт лицем, розбивши чоло та подерши шкіру за зап’ястях. Поліна кричала на свого брата, била його, плакала, але той не реагував. Бодька піднявся, та, хитаючись, сказав:
- Я не хочу з тобою битись. Заспокойся, будь ласка.
Але Сашко не чув цих слів. Його злило те, що сестра заступалась за якогось вчителя, а кохана не підтримувала, та й не просила зупинитись. Хлопець сприйняв це за виклик: дама серця радітиме лише тоді, коли він переможе противника. Тож він схопив вчителя за комір пальта й хотів вдарити його ногою в живіт, але Богдан трохи вивернувся й цей удар військовими чоботами потрапив йому в гомілку. Попри біль, Бодька повторив свій захват руки, і Сашко не зміг вивільнитись.
- Досить! Заспокойтесь! Брате, ти б’єш не ту людину…
- Вистачить! Мені це набридло. Сашко, ти ж до директора приїхав, а не битись. Чи не так? – Іванна злякалася того, що Поля може розповісти зараз всю правду, тож показово розвернулася та пішла в бік школи.
Вчитель відпустив Сашка, той випростався й злісно промовив:
- Колись ще зустрінемось. Якщо ще раз почую, що ти ображаєш мою сестричку – вважай себе трупом.
- Але ж… Не розумію, чим я її образив? – та відповіді на своє запитання Богдан так і не отримав, бо ж Сашко побіг услід за своїм командиром.
Зробивши кілька кроків, вчитель зрозумів, що біль у лівій нозі не дасть спокійно йти. Поліна поспішила йому на допомогу й взяла попід руку.
- Вибач, я не знаю, що на нього найшло. Вибач, все не мало так бути, - Поля заспокоїлась, але не переставала винуватити себе у всьому, що сьогодні сталось. Їй було ще більше шкода біолога, але той у відповідь на її слова лиш почав посміхатись.
- Заспокойся, це лише подряпини. Та й не ти винна в цьому. Думаю, Іванка сильно прибріхує твоєму братові, от і виходять такі дурниці.
Поліна вирішила, що буде краще, якщо Богдан не проводжатиме її додому в такому стані. Їхній одяг був замащений у бруд, Бодька не міг нормально йти самостійно, а його руки й чоло були замащені в кров.
- Полю, чесно, зі мною все в порядку. У мене ж нема переломів, лише маленький забій. Через кілька хвилин бігатиму, як молодий, - біолог усміхався, намагаючись отримати дозвіл провести дівчину додому.
- Ну і що? Знаєш, а в мене є краща ідея. Цього разу моя черга про тебе турбуватись, друже, - Поля одразу повеселішала. – Вважай, що сьогодні в тебе вихідний і чай заварюватиму я.
На обличчі Богдана засяяла посмішка, та не можна стверджувати, що вона стовідсотково була щирою. Так, йому подобалось, що Поліна хоче про нього піклуватись, але оте колюче слово «друже» різало закоханого хлопця сильніше ножа. Після того, як він перев’язував їй рани, проводив додому, пригощав чаєм, обіймав та захищав ця дівчина вважала його кращим на світі другом, але не більше.
За сорок хвилин вони вже стояли на порозі Богданової квартири. Поля вже зовсім вільно тут почувалась. Вона знала що й де лежить, куди й що покласти та звідки взяти, бо ж Богдан давно дав їй вказівку «поводитись як у себе вдома». Спочатку вони відтерли бруд із одягу та облич, потім Поліна пішла в кухню заварювати чай, а її вчитель пошкутильгав знімати заплямовану кров’ю сорочку. Бодька повернувся до Полі в домашніх джинсах та білій майці, на фоні якої ще яскравіше виднілись сліди сьогоднішніх бійок. Тільки зараз дівчина нормально роздивилась, що зап’ястя біолога були збиті до крові, вже навіть трохи набрякли, а чоло прикрашала доволі велика рана.
- От чорт, та тобі треба негайно все це промити... – школярка підійшла ближче, щоб уважніше розглянути бойові травми свого друга-вчителя.
- Та це дурниці, Полю. І не таке бувало, поки в університеті вчився. Як-то кажуть, якщо не вмру, то заживе.
- Будеш так говорити – ще й від мене отримаєш кілька ударів. Ходімо, я допоможу тобі, - дівчина всерйоз потягнула його до кімнати, в якій знаходилась аптечка.
- Ну тільки не зараз, Полю, - Богдана неабияк тішила така турбота й він почувався найщасливішим хлопцем у світі, але ж він добре чув, як у Поліни бурчить в животі. – Ти вже заварила чай, то ж давай перекусимо.
Вона мусила змиритись з тим, що спершу доведеться поїсти. Та й пити потім холодний чай нікому не хотілось, тому Бодька дістав з холодильника ковбасу й масло, знайшов хліб та печиво й поставив все це на стіл. У його холостяцькій квартирі давненько не бувало домашньої їжі, лише печиво та булочки, бо ж основні страви Богдан куштував у кав’ярні неподалік від свого дому. Під час трапези хлопець знайшов в Інтернеті одну фірму й замовив скло для шафи в кабінет літератури, Доставити його мали вже завтра.
Коли перекус було завершено, і вчитель, і його учениця відправились в кімнату, де на стінах висіли малюнки, а на тумбі стояв ноутбук.
- Де саме тут аптечка? – Поліна сиділа біля маленьких шафок, але не знала котру з них відкривати.
Богдан позіхнув, випрямив руки в сторони й впав на своє велике ліжко. По променях світла, що заливалось до кімнати скрізь білі занавіски, полетів дрібний пил та пір’їнки з подушок.
- У лівій, - сказав хлопець і знову позіхнув.
Хоч була лише п’ята година, Бодька почувався дуже стомленим після напруженого дня. Він пересунувся на подушку, посміхався й дивився на стелю, слухаючи, як Поля перекидає шафу в пошуках аптечки. Коли вона її таки знайшла,  то сіла на край ліжка поруч із хлопцем.
- Ну що, давай долоні. Почну з них.
Поліна була веселою. Її трохи смішив той факт, що минулого разу з бинтами вправлявся біолог, а зараз вона в ролі його лікаря. Богдан дивився в її карі очі й дурнувато посміхався від того, що сьогодні Поля вже купу разів його торкнулась й аніскілечки не запанікувала.
«Невже це зі мною? Невже вона справді так за мене переживає? Може, я теж їй подобаюсь? Та я готовий щодня лізти в бійку чи стрибати під машину лиш для того, щоб потім отак сидіти поряд й дивитись їй в очі… Не можу. Я більше так не можу. Як сказати їй? Як натякнути? Ні, не можна, ні в якому разі, вона ж дитина ще… І що я собі думаю?»
Дівчина акуратно намастила Богдану рани на зап’ястях йодом, а потім зав’язала на них пов’язки, з якими він ставав схожим на боксера. Їй дуже подобалось опікуватись над цим хлопцем, допомагати йому та й просто бути поруч.  Але через мовчання до голови Поліни лізли думки про те, що якби не вона, то ніяких поранень у Бодьки не було б. Щоб порушити тишу, Поля розпочала розмову.
- Слухай, а де ти навчився так битись? Я теж хочу вміти тримати оборону, - дівчина говорила, змащуючи йому йодом поріз від ножика Олеся.
- Та, власне, життя навчило. Тільки-но вступив до університету, до мене почали чіплятись старшокурсники. Ну, знаєш, таке ж у всіх універах є. Я хоч і сором’язливий був, але постояти за себе при потребі навчився.
Закінчивши обробляти поранення на руках, Поліна перебралась до розбитого чола. Вона майже впритул схилилась над лицем вчителя й придивлялась, чи немає в рані чого-небудь зайвого. Богдан же роздивлявся ті риси її обличчя, які раніше не мав змоги розгледіти. Там були ледве помітні веснянки, родимка на щоці  й маленький шрамик на чолі. Локони волосся, які неохайно спадали на очі, довершували всю природню красу й простоту, що так манила Богдана до цієї дівчинки. Врешті-решт, він не втримався.
- Ти така гарна, - Бодька хоч і почервонів, але погляду від Поліни не відвів.
- Вибач, не зрозуміла… Повтори, що ти сказав, будь ласка.
Поля гадала, що їй просто почулося, але її друг не став нічого повторювати. Тож дівчина продовжила робити свою справу й наклеїла на чоло біологу пластир. Як тільки вона відклала все приладдя на тумбу, Бодька не поспішаючи провів долонею по її щоці.
- Я сказав, що ти дуже гарна.
Уже за мить Богдан повільно торкнувся своїми губами до вуст Поліни. Дівчина завмерла. Вона не відштовхнула хлопця, але й не відповіла на цей жест. Бо ж, можливо, вона й хотіла додати якоїсь романтики власному життю, проте явно не чекала такого вчинку від свого вчителя. Саме через неочікуваність її це налякало. А от для Богдана той чотирисекундний поцілунок був таким гарним і омріяним, що, певно, підходящого епітета люди ще не вигадали. Та коли він помітив відсутність відповіді й відкриті очі Поліни, то відсторонився та втупив погляд у стелю.
- Вибач, ти не хотіла цього? – хлопець вже думав, що утнув дурницю, і совість гризла його на частини.
- Не те, щоб не хотіла… Бодь, ти ж сам сказав, що ми друзі. Я не очікувала. Н-не треба було торкатись мене без попередження. Це лякає, вибач.
Поліна швидко підвелася з ліжка та вибігла зі спальні.
- Чекай, Поля, не тікай! – проте Богдан не міг її наздогнати, бо ж йому досі боліла гомілка.
Тільки-но вчитель дострибав на одній нозі в свій коридор, як за Поліною зачинились двері.
- Ні, ні, тільки не це… Який же я кретин!
Бодька, від ненависті до самого себе, вдарив рукою в стіну, а потім оперся на неї, занурив руки у волосся й повільно сповз на підлогу.
«От що я наробив? Тепер навіть та крапля, що в мене була, зникла. Це ж яким треба бути бовдуром, щоб поцілувати ту, яка навіть зайвих звуків і рухів боїться…»
Поліна швидко спустилася сходами, вибігла на вулицю й пішла до свого дому. Вона не застібала куртку. Всередині її грудної клітки знову була порожнеча, пустка, яку розгубленій дівчині хотілось заповнити запаленням чи хоча б морозним повітрям, що досі трималось попри загальну відлигу. Поліна не розуміла, чому саме вона втекла - через неочікуваний поцілунок від кращого друга чи свій панічний припадок.
«Що це було?.. Все ж ясно, він поцілував мене. От навіщо таке робити?! Сам же сказав, що в нас дружба. І як після цього я зможу з ним просто товаришувати? А може… Можливо, мені й не треба просто товаришувати? Чорт, мені ж навіть сподобалось… Його шкіра не колюча, як у Олеся, а м’яка й тепла. Я ж і не боюсь дотиків так, як раніше… Ну, і чого ж я тоді кинула його там? Цей дівочий мозок мене вражає: спочатку зроби, а потім думай».
Повернувшись додому, Поліна замкнулась у своїй кімнаті. Сонце вже ховалось за дахами сусідніх будинків, а дівчина проводжала його захід поглядом, сидячи на підвіконні. У її навушниках лунали романтичні треки молодих зірок естради, що лише додавало ситуації драматизму. Мало хто зможе зрозуміти ті відчуття, що вирували в свідомості Полі в той момент. Вона картала себе і за те, що допустила цей поцілунок, і за те, що просто побігла, не розібравшись в ситуації, яка склалася.
«І нащо Богдан це зробив? Ну точно ж не для того, щоб наздоганяти мене, стрибаючи на одній нозі. Та й від великої дружби компліментів не роблять і в губи не цілують. Він вже майже три тижні няньчився зі мною, як з малою дитиною, ще й в бійку двічі поліз. Не схожий Бодька на людину, яка направо й наліво розкидатиметься обіймами з цілунками.
Виходить, я йому справді подобаюсь… А він мені? Мабуть, теж. Просто не помічала, чи не хотіла усвідомлювати, чи, може, не могла навіть розраховувати на більше, ніж репетиторство й чаювання. Він же мій вчитель, а я немов притягую до його неприємності. Ні, все-таки, ні до чого нам романтика. Мабуть, Сашко занадто сильно вдарив Богдана по голові.
А тепер головне питання: як далі діяти? Не можу ж я перестати з ним спілкуватись, але й забути про це буде важко. Ох, це занадто складно… Треба поговорити про все, але не в мережі. Вживу. Дивлячись в очі. Чуючи голос. І що це дасть?»
У коридорі хлопнули вхідні двері. Сашко почав стукати в кімнату Поліни з такою силою, що зі стіни впав один з постерів. Дівчина вскочила з вікна, підбігла до дверей, але так і не наважувалась відчинити їх братові.
- Тобі чого? Ще й мене поб’єш? – вона скоріше гарчала, ніж говорила.
- Не смішно! Мені обговорити дещо з тобою треба, - Сашко почав розмовляти трохи тихіше. – Але якщо ти не проти посвящати маму в свої шкільні проблеми, то мені не обов’язково заходити.
- Мої проблеми? У мене немає проблем у школі. Краще йди звідси, - Поліна вже відійшла від дверей і сіла на ліжко.
- Справді? А Іванка й твоя класна керівниця мені зовсім про інше розповідали.
Поля розуміла те, звідки саме ростуть ноги в агресії її брата, і те, що якщо зараз вона з ним не розбереться у всьому, то наступного разу наслідки можуть бути гірші. Тож дівчина таки впустила Сашка до своєї кімнати, де він бував навдивовижу рідко.
- І що тобі наговорили цього разу? – голос у Поліни був спокійний, бо вона вже пристосувалась до постійних стресів.
- Твоя класна керівниця сказала, що ти намагаєшся звабити вчителя біології, а директор – що через тебе той вчитель сьогодні побив брата Іванки. Май на увазі, що якщо щось таке повториться – я його вб’ю, - ці слова Сашко говорив настільки легко й непорушно, що сумнівів ні в кого не виникало.
- Та ти точно здурів. Що, всерйоз не помічаєш тих, хто тобі бреше? Аж шкода тебе, чесно, - дівчина сіла за свій письмовий стіл і взяла до рук книжку з історії.
- Сестро, то може ти поясниш, де тут обман? Ну, давай, розкажи мені свою версію.
- Яку версію? Про те, що Олесь, брат твоєї благовірної, намагався сьогодні виштовхнути мене з вікна? Чи про те, що він Богдана Олександровича, коли той мене захищав, ножем порізав? Ти цю версію почути хотів? – до очей підступали сльози, але Поля вже більш-менш могла їх стримувати.
- Навіщо вигадувати? Олесь, може, й дивний, але не псих! Я ж допомогти тобі хотів, а ти знову казочки складаєш, - Сашко відвернувся від своєї сестри, а Поліна таки не втримала сльози на повіках.
- Не псих він, так? А я, значить, психована? Тоді де була твоя допомога, коли він мені ножем погрожував? Та грець з ним, де була твоя братерська любов, коли той дегенерат зґвалтувати мене намагався? Де ти тоді був?!
- Зґвалтувати? Ти серйозно гадаєш, що я в це повірю? Ти забрехалась через свого біолога. Зав'язуй з цим.
Сашко вийшов, залишивши Полю сам-на-сам  з образою. Тепер їй не вірив єдиний брат. Ну а чого ж можна було очікувати, якщо вона стільки часу приховувала правду? Та й він більше дослухався до слів своєї коханої, а режим «старший брат» в цей час було вимкнено.
Злість роздирала дівчину на шматки. Вона взяла до рук аркуш паперу й розірвала його на десятки малесеньких шматочків. Цей спосіб справді добре заспокоював, але цього не достатньо для того, щоб забути всі негаразди. Останнім часом у її житті коїться така чортівня, яку ще треба постаратись вигадати.
Єдиними антидепресантами для Поліни залишались шкільні домашні завдання. Нехай навчання й висмоктувало з неї всі сили, але так взагалі не зоставалось часу на шкідливі звички та думки. Вже через три години вона міцно спала за письмовим столом, поклавши голову на підручник з історії.
Богдан досить довго сидів на підлозі, закривши очі долонями. Хто з вас, шановні читачі, відчував колись бажання рвати на собі волосся й стрибати з даху через якусь дрібну помилку? Так-от, зараз цей закоханий хлопець, почував щось схоже.
Коли він підвівся, то одразу пішов до кухні, саме до тієї маленької шафи з алкоголем. Бодька так і не пив його жодного разу, але це не той випадок, коли потрібно себе стримувати. Він шкутильгав, шукаючи відповідну посудину, а потім, діставши якусь широку склянку, взяв з шафки той же дешевий коньяк і сів за стіл. Богдан вагався, та все ж зробив кілька ковтків хмільного напою. Хоч тепер у його венах і гуляв спирт, настрій від цього жодним чином не покращувався. Квартира знову здавалась йому пустою, чужою й печальною.
«Ну от, обіцяв не дати нікому скривдити її, а тепер зробив це сам. І як же я можу захистити цю дівчинку від себе? Ні, не можу, зовсім не можу! Я давно не почувався таким щасливим, як тоді, на моєму ліжку, з бинтами і пластиром.
Раніше я думав, що закохався в неї через її слабкість, беззахисність, потребу в мені... А сьогодні зрозумів, що сам відчуваю необхідність в цій дівчині і її турботі. Я не зможу жити без цього. Це навіть більше ніж закоханість чи кохання. Більше за почуття, описані в сотнях романів. Там ставка робиться на вульгарність, а тут зовсім інше… Я не хочу її в плані ліжка - це зовсім не те. Я хочу прокидатись з нею поряд, віддавати свої сорочки і футболки, обіймати на прощання або не відпускати зовсім.
Думаю, вона не схвалила б зараз мій тимчасовий алкоголізм. Я ж і сам цього не схвалюю. Навіщо тоді п’ю, якщо це несмачно й потім викликатиме лише головний біль?»
Богдан взяв пляшку з коньяком та зробив її пустою, виливши весь вміст у раковину. Навіщо він це зробив? Для того, щоб більше не повторювати цієї помилки. Понад усе на світі Бодька боявся перетворитися на свого батька. Боявся стати алкоголіком-тираном, що не бачить нічого, окрім побоїщ та зеленого змія.
Він помив посуд, і, до сих пір трохи накульгуючи на ліву ногу, пішов у свою спальню, та, навіть не торкаючись до ноутбука, ліг спати. Через дію тих кількох ковтків алкоголю Богданові приснилося, що Поліна сама цілує його, не боячись дотиків чи осуду суспільства. Незважаючи на всю прекрасність картинки, це було лише п’яне марево, в якого не було шансів стати дійсністю.