Зранку Поліна прокинулась із шаленим болем у пораненій долоні. Зайшовши у ванну, дівчина розмотала бинти. 
- Хай йому грець! – тихо вигукнула Поля.
Рука Поліни набрякла, від кожного поруху її пронизував нестерпний біль, а вище зап’ясть вже ясніше виднілись синці. Дівчина промила рану водою, почистила зуби, замалювала сині плями на шиї тональним кремом, наклеїла новий пластир над оком та почала змінювати пов’язку на правій руці, коли у двері почав стукати Сашко.
- Поля! Давай швидше, у мене побачення через годину. Я мушу поспішати!
- Зачекай трохи. Якщо не секрет, хто твоя обраниця? – Поліна намагалась тягнути час, бо ж зав’язувати бинт лівою рукою було не дуже зручно.
- Потім колись познайомлю вас. Рухайся швидше!
- Та не кричи ти! – сказала Поля, виходячи з ванної.
- Нарешті! – радісно вигукнув Сашко, забігаючи прямо в душову кабіну.
- Цікаво, як же твоя дівчина реагуватиме на твій нестерпний характер?
Поліна дістала з шафи светр Бодьки. «Так приємно пахне… Що ж, Богдан сказав, що я можу не повертати його». Попри всі негаразди, після вчорашнього вечірнього переосмислення цінностей настрій у дівчини був більш-менш нормальний, а всередині грудної клітки не було відчуття порожнечі. На секунду, вона заслухалась тією піснею, яку співав Сашко у душі, а потім одягнула той чорний светр та пішла снідати. Тоді на кухню, витираючи вологе волосся, зайшов Сашко. Його увагу привернуло те, що Поліна діставала чашку та заварювала чай однією рукою, а іншу тримала під широким рукавом. 
- Що з рукою, Поль?
- Га? А, ти про це. Тобі мама не казала? Коли я йшла від репетитора, то підсковзнулась на сходах, - відповіла дівчина, навіть не відвертаючись від чашки.
-  Мама говорила, що ти впала. Розсічену брову я одразу помітив, вона пояснень не потребує. А з рукою що?
- Та дурниці. Просто коли я скотилась зі сходів, то наштовхнулась рукою на скло. Я повернулась до вчителя, він продезінфікував рану, дістав уламки і наклав бинти. А сьогодні просто невеликий набряк, не переживай.
- Поля, щось ти занадто часто падаєш зі сходів. Не обманюєш? – Сашко недовірливо подивився на свою сестру.
- Ага, дуже мені треба, щоб всі ви мене роззявою вважали. Зараз зима, це не дивно, що всюди слизько.
- Ну так, правда. А покажи свою руку, може допоможу чимось, - запропонував Сашко, сідаючи за стіл.
- Та не потрібно Воно само пройде, - заперечувала Поля.
- Якщо я кажу, що допоможу, то це означає, що я допоможу, а не запитую в тебе дозволу. Ти ж знаєш мене, Полю.
- Еге ж, як же я могла забути, що ти у мене військовий, братику. Але ти не в казармі, тому я тебе слухатись не збираюсь, - з награними веселощами промовила дівчина й захотіла піти з кухні.
- Поліно, не тікай! – раптом Сашко схопив її за руку. – Я чесно хочу допомогти.
Зараз брат взяв Поліну за руку так само, як вчора тримав її Олесь. Поля відчула той само непереборний страх, бажання вириватись і тікати, але адреналін не давав зробити й кроку. Та коли дівчина зрозуміла, що зараз їй нічого не загрожує, страх змінився злістю.
- Відпусти, мені боляче, - тихо рявкнула Поліна й намагалась забрати руку.
- Ти чого? Я просто хочу допомогти, - Сашко підняв рукав з перебинтованої руки сестри. – Слухай, долоня справді набрякла. Треба до лікаря. Якісь дивні в тебе синці… Наче від рук. Ти нічого не приховуєш?
- Яких рук? Я не винна, що сходи лишають за собою такі сліди. А до лікаря в школі зайду, в понеділок.
- Треба швидше. Все-таки, там могло лишитись скло, а це небезпечно.
- Брате, поспішай краще на побачення. Я зі своїми проблемами якось сама розберусь.
Всі слова Поліни були більше схожі на гарчання вовка, який захищає свою територію. Вона пішла до своєї кімнати, взяла телефон та перевірила чи є нові повідомлення в мережі. Був всього один новий лист, і написав його саме Богдан Бондар.
«Коли ти справді хочеш, щоб завтра все ж відбулися заняття, приходь на 13:00. Але я зрозумію, якщо ти схочеш відпочити. Буду радий тебе бачити. Добраніч, Поліно!»
Дівчина поглянула на годинник. Його стрілки вказували на 11:43. «Невже я так довго спала?» Поліна швидко почала переривати свою шафу в пошуках підходящого одягу. Вона не любить вдягати шкільну форму по вихідних, нехай навіть на репетиторство. Та йти до вчителя в піжамі та його ж светрі також не найкращий варіант. Тож Поля знайшла свої нові джинси та білий в’язаний светр, одяглась, нашвидкуруч нафарбувалась та пішла в кімнату батьків.
- Мамо, мені потрібні гроші за перші два додаткові уроки з біології, - тихо мовила Поліна.
- Але ж вчитель провів лиш одне заняття… Коли наступне?
- Через годину, мамо.
- Доню, ти ж знаєш, як нам зараз складно з грошима… Якщо я зараз дам тобі ці кошти, то від чогось доведеться відмовитись.
- Я з радістю забуду про додаткові з математики; вони все одно не дають жодного результату.
- Ну, тато не зрадіє… Гаразд, не йому ж потім професію за спеціальністю шукати, - з посмішкою сказала матір та дістала гроші зі скриньки.

Вже о 12:48 Поліна зайшла в той злощасний під’їзд. Коли вона побачила кров та розбиту пляшку, перед її очима почали оживати жахливі картини вчорашнього насилля. Артерія на шиї дівчини пульсувала все швидше, а паніка пробивалась поверх здорового глузду. «Та що ж це таке!? Я ж знаю, що все скінчилось!» Поліна справді розуміла, що все позаду й тепер цей дегенерат до неї не торкнеться, проте змусити себе нормально йти вона не могла. Тож підйом по сходовому майданчику став більше схожим на нічну пробіжку від спальні до кухні; дівчина бігла не озираючись та не торкаючись до стін.
- Привіт, Полю! Я знав, що ти все-таки прийдеш,– озвався із-за дверей голос Бодьки.
- Доброго дня, Богдане Олександровичу, - задихаючись, привіталась Поліна, а на обличчі вчителя намалювалось здивування.
Бодька провів свою ученицю в кухню, де вже закипав чайник. Вона присіла на той же стілець, де чекала вчителя вчора, поки він приводив Олеся до тями.
- По-перше, ми домовились спілкуватись на рівних. По-друге, від чого ти тікала?
- Чесно кажучи, я не знаю. Коли я увійшла на перший поверх мені стало так страшно, що я  не втрималась і побігла.
Богдан буквально впав на стільчик поруч з нею. Він закрив своє обличчя долонями та почав голосно вдихати й видихати повітря.
- З тобою все нормально? Може, води? – стурбовано заметушилась Поліна.
- Ні, не треба. Мене більше турбуєш ти, Полю. Ти ж розумієш, що панічні атаки просто так не стаються? Боюсь, тобі все ж потрібно відвідати психолога.
- Що? Ти жартуєш? Я не можу про це нікому розповідати. Досить того, що ти знаєш про всю цю ганьбу, - голос Поліни бринів, немов вона от-от заплаче.
- Заспокойся. Взагалі, чому ти вважаєш це своєю ганьбою? Ти ж не винна в тому, що декому бракує розуму. Не плач, будь ласка, не треба, - здавалось, що біолог і сам не витримає та пустить сльозу.
Богдан підсунувся ближче, поклав свою руку Поліні на плече та легенько пригорнув її до себе. Йому від цього стало легше, ніби велика буря всередині його серця вщухала поряд із цією дівчинкою. В цей момент Бодька не бажав ні диплому, ні грошей, ні роботи, ні визнання, ні будь-чого іншого, окрім простих посиденьок на кухні з чашкою гарячого барбарисового чаю та людиною, яка потребувала його допомоги.
Але відчуття Поліни не були такими ж веселковими. Як тільки Богдан її обійняв та притис до свого плеча, дівчина одразу згадала Олеся, який силоміць притискав її до себе та зривав ґудзики з сорочки. Щоразу після чиїхось дотиків вона подумки опинялась там, у підвалі, і це робило будь-яку мить нестерпною. Кому ж сподобалося б постійно згадувати те, що щосили намагаєшся забути? Поліні хотілось бігти без зупинки, кричати та битись, не звертаючи увагу на те, хто її торкався – Олесь, Богдан чи Сашко. Дівчина відкинула Богданову руку та встала зі стільчика. В її очах можна було побачити цілковиту розгубленість, бо ж вона сама не знала, чому так чинить.
- Що таке? – Бодька злякався та почервонів.
- Зі мною все нормально, чесно. Вибач. Просто коли мені щось нагадує про вчорашній випадок, в мене здають нерви. Це пройде, я впевнена. Просто… Я думаю, що поки не треба торкатися мене без попередження.
- Гаразд, я зрозумів. Здається, я трохи розумію, що з тобою, - Богдан опустив очі та побачив нову пов’язку на руці в Поліни. – Вибач, ти можеш дозволити мені оглянути твою руку? Я обережно, обіцяю.
- Думаю, що так. Просто… Чесно кажучи, тепер я не можу нею рухати, - понуро мовила дівчина.
- Як це: не можеш рухати? Чому ти мені одразу не сказала? – практикант не на жарт перелякався.
- Та це не те, що ти подумав, Богдане. Просто долоня набрякла й тепер мені боляче навіть згинати пальці. Минеться. І не таке бувало.
- Як минеться? А що як там вже сидить інфекція? Полю, ти справляла на мене враження цілком розумної дівчини, тому давай зараз ти поїдеш в лікарню. Якщо хочеш, я побуду з тобою. Гаразд?
Поліна не могла нічого сказати. Вона переживала через своє здоров’я, але що як лікарі про все здогадаються? Зробити це було не важко, адже в неї навіть синці у формі пальців. Що тоді? Про все дізнаються батьки, до поліції подадуть заяву, а в результаті ув’язнять Поліну, а потім Сашка, коли він сам піде боротися за правосуддя. І, можливо, ще й Богдана Олександровича, за спільництво. 
- Богдане Олександровичу, якщо Ви… Тобто, якщо ти можеш, то оглянь, будь ласка, мою долоню сам. Просто я гадаю, що не варто звертатися до лікарів, доки не зійшли синці на руках і шиї. Все занадто очевидно.
- Що ж, я можу спробувати допомогти, але не гарантую результат.
Поліна та Богдан пройшли у тісну ванну кімнату. Вчитель розмотав дівчині бинти та уважно розглядав рану. «Долоня добряче набрякла… От чортівня, в лікарню ж проти її волі ми піти не можемо». Поки Бодька роздумував над тим, як змусити Полю вирушити до найближчого медичного закладу, вона намагалась терпіти дотики, які хоч нічим їй не загрожували, але викликали сильний невиправданий страх. Раптом вчитель помітив, що синьо-фіолетових плям на шиї в Поліни вже немає.
- На руках в тебе синці лишились, навіть стали темнішими, а на шиї зникли... Як так?
- А ніяк. Вони теж потемнішали, просто я замалювала їх тональним кремом. Не ходити ж мені так на людях.
- Ох вже ці ваші дівчачі секрети… У мене є ідея. У тебе є з собою цей крем?
- Так. А що, ви претендуєте? – вперше на обличчі дівчини з’явилась усмішка.
- Дуже смішно, але зараз не до цього. Полю, сьогодні занять не буде. Скажімо так, переходимо до практики. Замаж тоналкою синці на руках і рушаймо до травматолога, - Бодька посміхнувся, щоб додати в атмосферу трохи позитиву.
- А от це не дуже весело, - здивовано відповіла Поліна. – Ти серйозно?
- Серйозніше нікуди. Я вчитель біології, але не треба плутати мене з лікарем чи медбратом, бо я не можу точно визначити діагноз. Так що поспішай, поки в лікарні не почалась обідня перерва.
- Добре, - відповіла дівчина й полізла до рюкзака, де лежав тональний крем та гроші за репетиторство. – До речі, ось твої гроші за перші два уроки. Тримай.
- Знущаєшся? Тепер, коли ти мені як подруга, я не можу брати з тебе платню за уроки. Тому вважай, що це я з особистої ініціативи з тобою займаюсь.
- Не геройствуй. Ці гроші дала мені мама, витрачати їх на свої потреби, хоча б із совісті, я не зможу. Тому або забирай, або я їх залишу тут.
- Добре, нехай зараз буде по-твоєму, - вчитель поклав гроші собі в кишеню.
Хоч Поля і сумнівалась, та все ж зробила так, як говорив Богдан. Скоріше за все, дівчина слухалась його бо він старший, до того ж, ще й її вчитель. Хоч в перші два дні їх знайомства хороших емоцій було мало, але цей хлопець (точніше, чоловік) заслужив у Поліни симпатію та авторитет. Тож вона використала половину свого тонального крему та пудри, але таки приховала всі сліди побоїв.
Вже через півгодини Богдан та Поліна сиділи в травмпункті. Миленька медсестра бігала туди-сюди по коридору, проводжаючи людей до рентген-кабінету та підносячи все нові й нові бинти та гіпс, а в приймальні, з якої йшов бридкий запах медикаментів, сидів літній лікар-травматолог, який намагався хоч трішки розвеселити людей з переломами, забоями та іншими травмами. А ще цей шістдесятирічний чоловік посміхався перед усіма своїми пацієнтами, хай який би діагноз у них був – від відкритого перелому до черепно-мозкової травми.  Періодично звідти було чути крики пацієнтів, яким вправляли кістки.
Нарешті настала черга Поліни. Дівчина зайшла до кабінету, де веселий лікар одразу почав задавати купу непотрібних запитань.
- Скільки Вам років, панянко? Адресою не поділитесь? А номер мобільного? Де навчаєтесь?
Якби Поля не бувала в цій приймальні раніше, то подумала б, що ці запитання потрібні не для довідки, а особисто лікарю. Та Михайло Сергійович бачить цю дівчину в кріслі перед собою достатньо часто для того, щоб знати всю інформацію про неї напам'ять та жартувати з нею на будь-які теми.
- Ну що, пані Поліно, чому тут цього разу? Знову струс мозку чи, може, перелом?
- От знову Ви зі мною жартуєте, - Поля намагалась підтримувати веселий тон в розмові, але не можна сказати, що це в неї добре виходило. – У реєстратурі направили до Вас, але я думала що з порізами треба до хірурга чи терапевта. Я вчора впала зі сходів і загнала скло в руку. Сьогодні рука набрякла.
- Все правильно. Так би мовити, ти за адресою, - під сивими вусами з’явилась посмішка. – Знімай свою пов’язку і я подивлюсь, що там в тебе.
Поліна звільнила свою руку він бинтів. Михайло Сергійович взяв її долоню та став розглядати її з усіх сторін, натискав на різні точки та перевіряв реакцію. Дівчина ж просто закрила очі та намагалась не звертати уваги на те, що до неї знову хтось торкається. Хоч Поля і не намагалась не показувати цього, та її знову поглинала паніка. Дуже імовірно, що лікар помітив як в дівчини трясуться руки та сіпається око.
- Так-так, рана оброблена професійно, не підкопатись. Пані Поліно, як гадаєте, чому ж з'явився набряк? – дівчина знизала плечима. - Зараз я випишу направлення на рентген, а потім повернешся й зайдеш без черги. От тоді й побачимо куди тебе направити та від чого лікувати, панянко.
- Вибачте, а рентгенівський знімок зараз платний? – запитала Поля, згадавши, що грошей тепер у неї немає.
- Так, зараз він коштує близько п’ятдесяти гривень, - лікар помітив, що дівчина трохи розгубилась і жартівливим тоном додав: - А хто це з тобою прийшов цього разу? Це не Сашко, його б я впізнав. Що, панянко, твій кавалер?
- Та ні, це вчитель мій, - від несподіваного запитання дівчина ще більше розгубилась.
- Ти дуже хороша учениця, коли ж тебе вчителі навіть до лікарні приводять. Та якщо в тебе немає грошей, запитай чи можна в нього позичити.
Поліна взяла направлення на рентген та пішла в коридор. Від цього запаху препаратів у неї паморочилась голова, тому дівчина одразу сіла на стільчик.
- Полю, що сказав лікар? – Богдан сів поруч, не наважуючись хоч якось до неї доторкнутись.
- Треба йти на рентген, - її голос був немов зовсім байдужий до того, що відбувається довкола.
- То чому ж ми сидимо тут? – вчитель вже хотів піти до рентген-кабінету, та Поліна його зупинила.
- Бо коли настане моя черга туди йти, мене покличе медсестра. Богдане Олександровичу… Ви не могли б дати мені в борг гроші на знімок?
- Так, звісно, без проблем, - вчитель почав шукати гаманець, та зрозумів, що взяв з собою лише кілька гривень на транспорт та кошти за додаткові уроки. – Знаєш, тримай свої гроші назад. Я ж одразу говорив, що мені вони не потрібні.
- Дякую. Я обов'язково поверну їх Вам.
- Заспокойся. Чому ти знову говориш до мене на «Ви»? – біолог виглядав стурбовано.
- Бо цей лікар вже добре знає мою сім’ю, а я сказала йому, що ти мій вчитель. Не хочу, щоб він почув щось і потім розповів моїм батькам про «кавалера», - Поліна відкинула голову назад і голосно вдихнула. – Богдане, мені погано від цього запаху. Може, ну його все?
- Не кажи так, ти ж знаєш, що… - слова хлопця перервала медсестра.
- Поліна Клименко, пройдіть зі мною до рентгенолога.
Полю забрали до кабінету за великими металевими дверима, а Богдан лишився сидіти біля приймальні травматолога. Щоб скоротити час, вчитель розглядав інтер’єр травмпункту. Як і у всіх лікарнях, стіни тут були завішані плакатами про щеплення, материнство, першу медичну допомогу та інші речі на теми, які Бодька вчив напам'ять ще в університеті.
- Вибачте, Ви ж Поліну чекаєте?
- Так, а що? – тільки зараз біолог помітив, що перед ним стоїть вже похмурий лікар-травматолог.
- Мене звати Михайло Сергійович. А Ви, вибачте, хто?
- Я Богдан Олександрович, вчитель Поліни з біології. Ви на рахунок оплати знімку?
- Хлопче, я не знаю, що там у вас сталось, але ти мусиш розповісти мені всю правду, - лікар насупив брови та говорив дуже суворо. – Звідки у Поліни ці травми?
- Хіба ж вона Вам не розповіла? – Бодька розгубився, бо не очікував, що про це запитають його. - Вчора Поля впала зі сходів.
- У цю казочку могла повірити хіба що її матір. Навіть інтерн помітив би, що в неї мало не панічна атака почалась, коли я оглядав її рану. До речі, косметика з її рук лишилась у мене на пальцях. Скрізь неї на руках добре виднілись синці продовгуватої форми. Я, може, і старий, але не дозволю тримати мене за дурня! – останню фразу Михайло Сергійович вигукнув так, що вона покотилась ехом по всьому відділенню травматології. – Або говоріть, що сталось насправді, або я буду змушений повідомити поліцію про мої підозри.
- Зачекайте. Які підозри? – Богдану не хотілося видавати те, що Поліна так старалась приховати, тож він вирішив спочатку вирішити, що ж принесе гірші наслідки.
- Які? Ти ще смієш запитувати? – настрій лікаря став зовсім лихим і він перейшов на «ти» з біологом. - Я майже впевнений, що це ти побив Поліну, або ж навіть зробив дещо гірше, а зараз ходиш і слідкуєш, щоб вона нікому нічого не розповіла.
- Що? Ви серйозно? Невже я дуже схожий на маніяка? Кінець кінцем, я ж її вчитель! – Богдан заледве стримувався від вживання нецензурної лексики та словосполучення «старечий маразм».
- Хлопче, який з тебе вчитель? У тебе на лобі написано, що ти сам ще студент. Якщо хочеш заперечити мою версію, то поясни мені, звідки в Поліни синці в формі пальців, поріз та розсічена брова? Тільки не розповідай історій про сходи, бо одразу поїдеш у відділок.
Бодька задумався. Якщо він розповість все лікарю, то той може почати цю тему з Поліною, відправить її до психолога чи, навіть, гінеколога. Чи зможе ця налякана дівчинка все перенести? Вона ж і так вважає цю подію ганьбою. Чи зможе вона пробачити йому те, що він не вберіг її таємницю? Та і її версія про можливий поворот справ здається цілком реальною. «Але ж якщо не розповім лікарю, він просто подасть скаргу до правоохоронних органів, а тоді Поліні буде ще важче…»
- Гаразд, послухайте. Тільки не перебивайте, добре? Її намагались зґвалтувати, але все обійшлось. Поліна не хоче розголосу, бо шансів посадити того виродка майже немає – він молодший за неї і має впливових батьків. Окрім того, вона ще й вдарила його пляшкою по голові, - Богдан вимовив цей текст швидко, ніби боявся, що Поліна от-от вийде з кабінету й почує все.
- Ти розповідаєш жахливі речі, - раптом лікар змінився на лиці. – Хоча… Є в мене привід тобі вірити. Сьогодні, незадовго до вас, приходив один хлопець з черепно-мозковою травмою й тріщиною в щелепі, а з його голови дістали маленький уламок скла. Де отримав це все – не розповів. Цей Олександр чи Олексій…
- Олесь, - перебив лікаря Богдан, який вже злився від однієї лише згадки про це ім’я. - Його звати Олесь.
- Так, точно. Цей Олесь дуже просив не вносити ці дані в картку. Нібито, колись хоче стати військовим, а для цього здоровим бути потрібно. Ой, даремно ж я його пошкодував, ой даремно… - на мить здалося, що травматолог заплаче через те, що допоміг злочинцю.
«Отже, у нього черепно-мозкова травма. Що ж, поки він буде на лікарняному, Поліна зможе повернутись до нормального життя. А от тріщина в щелепі, мабуть, моїх рук справа… Все одно, якби я міг, то без вагань вдарив би його знову».
- Михайле Сергійовичу, я дуже прошу Вас не говорити нічого Поліні. На даний час, я єдина людина, якій вона це розповіла. Ви ж самі бачите, що вона сильна й зможе справитись сама.
- Так-так, я зрозумів. У її віці зайвий розголос лише нашкодить.
Михайло Сергійович повернувся до свого кабінету, не відриваючи очей від підлоги. Було помітно, що він над чимось замислився. Проте вже за хвилину до нього зайшов новий пацієнт і лікар знову одягнув маску невгамовного веселуна, щоб відволікти відвідувача від болю в коліні.
Через кілька хвилин відчинились великі залізні двері в кінці коридору й звідти вийшла Поліна. Вона тримала в руках темно-синю пластикову картку з результатом її рентген-сканування.
- Ну, що тут в тебе?
- Не знаю… Не розумію я нічого в цьому знімку, от і все, - дівчина протягнула картку Богдану та сіла на стілець.
- Ну тоді дивись і вчись, Поль, - відповів біолог і взяв пластинку з рентгеном руки Поліни.
Бодька підняв знімок вгору на тримав його між лампою на стелі та своїми очима. Вони обидва в цей момент побачили маленьку тріщину на одній з кісток зап’ястя. Поля зайшла до кабінету та віддала знімок Михайлу Сергійовичу.
- Ну от, тепер все ясно. Панянко, набряк у тебе через цю тріщину в півмісяцевій кістці. Нічого, походиш тиждень чи два в гіпсі й будеш обережніша на сходах, - на обличчі лікаря з-під вусів красувалась та ж сама посмішка.
Медсестра наклала Поліні гіпс і вже через три хвилини дівчина вдихала надворі запах морозної зими, а не затхлих лікарських приймалень. Її права рука знаходилась не в рукаві куртки, а всередині неї, бо нова пов’язка була занадто великою, щоб туди пролізти. «В усьому потрібно шукати щось хороше. Кого я обманюю? Що тут може бути хорошого? Хоча, на цілий тиждень у мене звільнення від конспектів. Але ж потім усе одно доведеться переписувати це все…»
Поля повернула голову до неба. Воно було затягнуте важкими сірими хмарами, які от-от впадуть на землю снігом. Кожен подих на холодному повітрі заносив дівчині до легенів колючий біль, немов тисяча маленьких голочок проштрикували їй трахею та бронхи. Цей біль також був наслідком вчорашнього «походу по під’їзду» з розхристаною сорочкою. Та було в ньому й щось приємне - зараз мороз заполоняв її дихальні шляхи, заповнюючи ту порожнечу в грудях, яка то з’являється, то зникає. Холодне повітря заспокоювало цю дівчину так, як дим заборонених трав дарує спокій наркоманам.
Богдан, вийшовши з лікарні, відчув полегшення. Він радів від того, що Михайло Сергійович знав правду, але не подав Поліні жодного натяку. До того ж, тепер відомо, що з Олесем все більш-менш в нормі (якщо тільки черепно-мозкову травму та тріщину в щелепі можна назвати нормою). Тож Богдан посміхнувся, підійшов до сумної Поліни та теж повернувся обличчям до неба. Пухнасті хмари не втримались і на голови жителів міста все-таки випав сніг. Це не дивно для січня, але синоптики назвали це «несподіванкою», бо ж давно прогнозували відлигу.
- Про що ти думаєш? – біолог опустив голову та подивився на Поліну.
- Про те, що мені стає боляче дихати, - відповіла дівчина, не відриваючи погляд від падаючого снігу.
Тільки зараз Богдан помітив, що теплий сірий шарф гойдається на шиї Поліни без діла, бо вона не могла нормально зав’язати його однією рукою. Тоді вчитель підійшов ближче та зняв його зовсім. Поля ж злякалась, бо до неї знову занадто близько підійшли.
- Що ти робиш? – вона намагалась не видавати свого страху, але акторка з цієї школярки взагалі нікудишня.
- Допомагаю тобі. Чи ти хочеш для повного щастя отримати ще й запалення легенів?
Бодька повільно огорнув шию Поліни шарфиком двічі, а тоді зав’язав його спереду на вузлик. Він щосили намагався не зачепити дівчину руками, але все ж трішки торкнувся долонею до її щоки. Тоді Поля відступила назад.
- Пробач, я не хотів… - вчитель знову розпочав цю традиційну «церемонію вибачень».
- Досить. Я знаю, що ти ненароком, - Поліна опустила голову й дивилась на брудний асфальт. – Мені самій це не подобається, але я нічого не можу з собою зробити. Ну от немов рефлекс самозбереження – відчуваю, що хтось занадто близько, і починаю боятись. Якась я неправильна, правда?
- Ні, не правда, - голос Богдана був незвично серйозним. -  Ти ще не настільки доросла, щоб зрозуміти всі приколи цього світу.
- Богдане, - дівчина поглянула на вчителя очима, повними сліз. – Мені вже є сімнадцять. Наскільки я маю подорослішати, щоб зрозуміти ті приколи? Я багато знаю про психологію, часто вислуховую проблеми дівчат і даю поради. Але, чорт візьми, чому мені зараз ніхто нічого порадити не може? Скажи, чому, коли допомога потрібна мені, ніхто не поспішає, не дзвонить, не турбується?
Сльози таки зірвались у Поліни з очей. Вона вимагала в Бодьки дати відповіді на питання, які зараз її непокоїли, але що він може відповісти? Цей вчитель вважав Полю людиною, яка сама може справитись з пожежею, повінню чи будь-чим іншим, але незважаючи на це, він знав, що її потрібно оберігати від усіх негараздів.
- Я не так добре тебе знаю, щоб сказати, чому твоїх друзів не цікавить твоє життя. Пропоную обговорювати це не тут, - Богдан Олександрович відвернувся від заплаканої дівчини та пішов у сторону зупинки. - А ти сама впевнена, що тобі потрібна чиясь допомога?
- Ну, звісно, допомога потрібна всім, коли для цього настає час, - Поліна на кілька секунд розгубилась, а тоді наздогнала Бодьку. – Власне, куди ми йдемо?
- Тут неподалік є парк, де можна прогулятись. Але, якщо хочеш, можу відвести тебе додому.
Поліна задумалась. Надворі було дуже холодно для прогулянки, а додому їй зараз хотілось найменш за все на світі.
- А ми можемо піти не до мого дому? Може, краще повернутись до твоєї квартири? Вона викликає в мене більше довіри.
- Тобі можна  все, що забажаєш.
Практикант та його тимчасова учениця сіли до маршрутки. За вікном зникали голі дерева, пролітав лапатий сніг та проїжджали автомобілі. Коли їх тимчасовий транспорт стояв на зупинці біля того парку, де пропонував прогулятись Бодька, Поліна побачила за вікном Сашка. Її брат і справді був на побаченні. До того ж, виглядав він дуже щасливим. Як в найкращих традиціях жанру, в його супутниці Поля впізнала Іванну. Вони сміялись та тримались за руки. «Це ж треба! Ще вчора вона розповідала, що їй подобається біолог, а сьогодні вже гуляє з моїм братом. Може, він просто погано її знає? Нічого, трохи поспілкується з нею і зрозуміє, що Іванка не для нього. А що, коли він в неї закохається?»
- Поля, ти часом не знаєш, що це за хлопець поруч з Іванкою? – запитав біолог, коли маршрутка рушила з місця.
- Знаю… Коли вже ти мій друг, то колись познайомлю і тебе з моїм братом.
Голос у Поліни був злий, тож Богдан промовчав. Вона відчувала зневагу до подружки, яка так швидко змінює свої захоплення. Невже Сашко стане черговим трофеєм для Іванни? Можливо, вона має їм завадити? Ні. Сашко був таким радісним зранку, що краще йому самому опектись об ці почуття, ніж щоб болючий удар нанесла його сестра.
- Знаєш, Богдане… Буде краще, якщо я піду додому. Мені треба побути наодинці, - трохи заспокоївшись, промовила Поля.
- Справа твоя, але я все-таки тебе проведу. Все одно в мене не було планів на сьогодні, - відповів Бодька з марною надією, що це трохи розвеселить все ще розлючену Поліну. – Пам’ятаєш, я запитав чи ти впевнена, що тобі потрібна допомога?
- Ну пам’ятаю, і що? – байдуже відповіла учениця.
Настав час виходити з транспорту. Богдан вийшов перший і подав руку Поліні, але вона не відповіла на цей жест і вийшла самостійно.
- Так от, повір мені, що тобі чиїсь поради не потрібні зовсім, - впевнено говорив Бодька. – Навіть зараз ти не скористалась моєю допомогою. Якби хтось і хотів влізти тобі в душу, ти б його просто не пустила. Ти боїшся розпитувань про цей випадок з Олесем так само, як і фізичних дотиків. Полю, ти вже сама майже забула про цей інцидент. Усі рішення проблем ти знайдеш просто покопавшись у своїй голові. Спочатку я думав, що ти самостійна, вільна та сильна, і можеш справитись сама будь з чим. Ти сама змушуєш людей вважати себе такою, і лише в деякі моменти, як вчора  в моєму домі й сьогодні біля лікарні, цей бар’єр дає тріщину.
Усі слова Богдана були правдивими. Поліна постійно намагалась бути такою собі «сучасною дівчиною», яка не має слабких місць, була мужньою і закритою для оточуючих. Її проблеми завжди були проблемами лише для неї. Вона звикла рятувати себе сама, хоч це й не завжди виходило. Просто іноді їй хотілось розповісти комусь про наболіле та пригорнутись до дружнього плеча, якого чомусь ніколи не було поруч у потрібний момент.
Решту шляху до будинку Поліни вони йшли мовчки. Коли ж Богдан Олександрович та Поля опинились на місці призначення, вчитель тихо промовив:
- Просто спробуй поритись у своїй голові. Ніякий психолог не дасть тобі такого результату, як самонавіювання.
Поля підняла очі та подивилась в лице Богдану. Сьогодні він не був сором’язливим чи боязким, а, скоріше, впевненим та наполегливим. Щодня дівчина відкривала для себе все нові сторони його характеру.
- Спробую. Я ж можу звертатись до тебе в разі чого?
- Я буду радий тобі допомогти в будь-який час дня і ночі.
Богдан хотів обійняти Поліну на прощання, але зупинився. Він не хотів робити цій бідолашній дівчині ще гірше. Та Поля помітила його перерваний жест і вирішила зробити це сама. Вона дуже швидко поклала йому руку на талію, притислась та відпустила, не роблячи зайвих рухів. Хоч її відчуття не були схожі на приємні, та це вже було краще, ніж лякатись навіть від шелесту.
- Бачиш, ти вже робиш успіхи, - широко посміхаючись, сказав Богдан.

У квартирі Поліна застала лише маму. Тітка Тома (так називали її всі сусідські діти) в цей час пила каву в своїй кімнаті, заїдаючи її свіжоспеченими пиріжками. По всій квартирі було чути лише звуки одного турецького серіалу та мікрохвильової печі, де знаходилась нова порція випічки.
Поля пройшла до своєї кімнати та замкнула двері. Настрій у дівчини був зовсім нікудишній. Звісно, за два дні її життя змінилося кардинально – біолог, який їй подобався через свою сором’язливість, став хорошим другом; краща подружка, яка виявилась типовою блондинкою, тепер зустрічається з її старшим братом; брат колишньої кращої подружки, який раніше був просто дивним ботаном, мало не зґвалтував її. Зараз дівчина не впізнавала власну кімнату. Тут повсюди були постери якихось симпатичних співаків, від яких багато дівчат сходили з розуму, фото університетів, в які вона хотіла вступити, ескізи будинків, в яких хотіла б жити, книги, які ще варто перечитати, фотографії з друзями, яких тепер взагалі не хочеться знати… Усі ці речі немов підкинули їй, взяли з іншої кімнати й принесли сюди. Так, вони знаходились тут майже все її життя, але зараз Поліна не хотіла мати до них жодного стосунку. Їй хотілося почати життя заново, без згадок про Олеся та Іванку.
Поля підійшла до стіни та подивилась на фото чотирирічної давності. На ньому застиг момент, де Олесь та Поліна обнімаються, а позаду стоїть Іванна, яка наставляє їм обом ріжки. «Це ж треба: їхні батьки часто казали, що я з ним буду гарною парою. Знали б вони, який дегенерат виріс із їхнього Олесика… Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!..» Дівчина зірвала фото зі стіни та розірвала його на шматочки, хоч це й складно було зробити однією рукою. Потрібно віддати належне тому, що це таки трохи допомогло їй зняти напругу.
- Доню, в тебе все гаразд? – тітка Тома постукала в двері й Поля поспішила їй відчинити.
- Так, мамо, все в порядку, - спокійним голосом відповіла донька, відчинивши двері.
- А що знову з твоєю рукою? – матір сильно перелякалась від думки, що її кровинка знову отримала якусь травму.
- Не хвилюйся, це наслідки вчорашнього падіння. Маленька тріщинка в маленькій кісточці. До весілля загоїться, - з посмішкою промовила Поліна.
Поруч з мамою Поля не намагалась здаватись веселою та жартівливою, а ставала такою насправді. Тітка Тома однією лише присутністю заспокоювала її та змушувала забувати про погане, чого не скажеш про батька Поліни. Він був військовим і тому його присутність робила квартиру схожою на казарму, де всі мали йому підкорятись. Дядько Ігор рідко бував вдома через роботу, бо ж він мусив дбати про добробут громадян своєї Батьківщини. Хоч нікому в цій квартирі не подобався такий тип життя, Сашко все ж пішов по стопах свого батька, бо ж військові мають не тільки борг перед державою, а й пристойні (як на одну людину) зарплати та повагу оточуючих.
Коли тітка Тома пішла далі дивитись свій улюблений серіал, Поліна переодягнулась в домашні джинси та чорний Богданів светр, у рукав якого таки пролізла гіпсова пов’язка. Її два вірних друга (навушники) мали бойове завдання: щовечора вони рятували Полю від депресії та суїциду. Сидячи на підвіконні та слухаючи музику, Поля обдумувала всі проблеми й намагалась знайти їх раціональне рішення. Вона зрозуміла лише одне – коли думає про навчання, то всі негаразди відходять на другий план, бо мрія здобути освіту та знайти гідну роботу рухала дівчину вперед і змушувала її забувати про проблеми, друзів, ворогів та кохання.
«Півмісяцева кістка… От дідько, я про неї й забула. На всяк випадок, потрібно повторити назви всіх кісток скелету людини. Раптом попадеться на тестуванні».
Наступні три години Поліна повторювала конспекти з біології за дев’ятий клас. Вона на одному подиху згадувала всі визначення з курсу анатомії, поки цю ідилію не перервав стук в двері. Тітка Тома зайшла до кімнати не зупиняючись протирати тарілку рушничком.
- Доню, Сашко і тато повернулись. Може, повечеряємо всі разом? Я борщ зварила, але якщо хочеш, можна просто поїсти пиріжків з чаєм.
- Так, мамо, я зараз прийду, - злегка сонним голосом відповіла матері дочка.
Поліна відклала свої конспекти та підручники й пішла до кухні. Її батько і брат вже смакували мамин червоний борщ, а пухнастий кіт Тигрик посьорбував молоко зі своєї тарілки. Поля ввімкнула чайник  та поставила на стіл пиріжки.
- Що з твоєю рукою? – суворо запитав дядько Ігор, суворий сивовусий чолов’яга.
- Тріщина в півмісяцевій кістці, тату.
У розмовах з батьком дівчина завжди говорила так, неначе вона на допиті в слідчого – жодних зайвих слів, а лише чіткість та зрозумілість. Та й не тільки Поліна, а й уся їхня родина та сусіди, бо дядько Ігор сам вимагав такого відношення.
- А людськими словами? – здавалося, що батьків голос став ще суворішим.
- Гаразд, давай все по порядку. Я вчора впала на сходах, порізала руку. А сьогодні зробила рентген і виявилось, що в мене тріщина в одній з кісток на зап’ясті.
Сім’я продовжила трапезувати мовчки. Ігор думав про проблеми на роботі та відрядження, у яке він зовсім скоро відправиться, тітка Тома – про нову кухонну шафу, яку бачила в торговому центрі, Сашко – про побачення з дівчиною, яка має всі шанси колись стати його дружиною, а Поліна… Поля періодично думала про те, що неправильно постійно обманювати рідних і розповідати їм одну і ту ж легенду про падіння зі сходів. А ще вона роздумувала над тим, як заговорити з Сашком про Іванку та чи варто це взагалі робити. Поліна точно знала, що на рахунок Богдана Олександровича в її подруги все було більш-менш серйозно, коли вже вона намагалась вижити його зі школи записами в мережі. Така «любов» не могла згаснути за один день, тож Сашко, певно, був просто тимчасовою розвагою, якою користуються, коли до улюбленої іграшки немає доступу.
«Сказати йому про це чи ні? Ні. Він вже дорослий хлопчик, сам розбереться. Двадцять років все-таки. Може, я переплутала й це була не Іванна? Ні, навіть Богдан її впізнав. Краще поговорити з Сашком. Можливо, в нього самого не дуже серйозні наміри щодо неї».
Коли батьки пішли дивитися новини по телевізору, Сашко заварив собі чаю й Поліна, хоч і несміло, та все ж з ним заговорила.
- Ну що, як твоє побачення?
- Чудово. Я б навіть сказав, прекрасно, - Сашко вмить повеселішав та засяяв від однієї лише згадки про свою прогулянку по парку з новою дівчиною.
- Ого, виглядаєш як закоханий бовдур, - дівчина зі співчуттям подивилася на свого брата.
- І виглядаю, і почуваюсь так само. Треба буде вас познайомити найближчим часом. Вона тобі сподобається, чесно.
- Дуже в цьому сумніваюсь, - Поліна навіть не помітила, що сказала це вголос.
- А ти що, сестричко, ревнуєш? Не переживай, найближчі два роки я проживатиму з вами, а вже потім, коли їй виповниться вісімнадцять, ми одружимось і будемо жити окремо, - хлопець на кілька секунд замріявся, а потім додав: - Якщо хочеш, можу познайомити вас вже завтра.
- Та не треба нас знайомити! – Поліна кинула свій пиріжок та встала з-за столу. – Я бачила вас разом сьогодні в парку. Твоя дівчина – це моя однокласниця Іванка, а я зараз взагалі не хочу з нею спілкуватись. Чим же вона тебе так заворожила?
Сашко замовк. Йому не подобалась така поведінка Поліни, але він не хотів сваритися після такого гарного дня.
- Нічого особливого, просто чимось зачепило. Скажімо, серце йойкнуло, - хлопець розмовляв, дивлячись на дно своєї чашки. – Однокласниця та й однокласниця. Тоді дивно, що я не знайшов її раніше. Не знаю, та й не хочу знати, що там між вами сталось, але я дуже прошу тебе з нею помиритись.
- Оце вже малоймовірно. От побачиш, тобі самому скоро набридне відбиватись від її шанувальників та терпіти капризи.
- Замовкни! – хлопець все ж не витримав таких слів у сторону своєї новоспеченої коханої. - Тобі, мабуть, потрібно знайти собі пару та не лізти в чужі відносини.
Ці слова зачепили Поліну за живе, але сваритися їй набридло. Вона просто пішла до своєї кімнати та замкнула двері. Сашко чудово знав, що саме через нього від Полі вже після першого побачення тікали хлопці. Хто ж буде зустрічатися з дівчиною, брат якої обіцяє вирвати ноги й руки за будь-який неправильний жест чи пропозицію? Більшість прихильників боялись навіть взяти її за руку, коли проводили додому. Тож ні претендентам у бойфренди, ні самій Поліні не подобались стосунки, в яких наближатись один до одного можна було не ближче, ніж на відстань витягнутої руки. Хоч вона й була дуже навіть симпатичною (середній зріст, карі очі, чорні брови – все, як в найкращих зразках української літератури), але юнакам все ж було більш дорогим їхнє життя, а не зустрічі з Поліною.
Тепер вона не мала жодного бажання щось вчити. Поля одягнула навушники та залізна на холодне підвіконня. Останнім часом це місце притягувало її все більше, хоч тепле ліжечко стояло прямо під вікном і з нього теж було чудово видно весь краєвид. Просто настрій у Поліни зараз був такий, що їй хотілось пити, курити, сидіти на холодному і робити все-все, що тільки може хоч якось їй нашкодити. Ця дівчина вже й забула, що лише вчора вона посварилась з єдиною подругою та мало не стала жертвою ґвалтівника. Лише зрідка вона згадувала це все і починала злитись, але лише кілька секунд, бо ж Олесь образив її вчора, а Сашко – сьогодні.
Щоб заспокоїтись, Поліна вирішила використати психологічний прийом: повільно дихати, порахувати до десяти та зосередитись на тому, що викликає позитивні відчуття. Тепер у її голову полізли думки про маму, смачні пиріжки та практиканта Богдана Олександровича.
«Я так швидко змінюю своє ставлення до нього… Перші дні я відчувала сильну неприязнь до цього вчителя, потім почала йому співчувати. Зараз смішно, а він мені навіть подобався як чоловік. Точніше, як хлопець. Симпатичний, високий, з приємним голосом… А тепер він не більше, ніж просто друг. Мабуть, він стане заміною Іванці. Завжди знала, що дружба з хлопцями набагато міцніша. Тим більше, це перша людина, яка присвятила мені свій вільний час, турбувалась про мене, хоч я й не просила цього. Але внутрішній світ Богдана для мене досі залишається непрочитаною книгою. Він, звісно, трохи сором’язливий, добрий, уважний, але іноді стає таким упевненим, розкидається мудрими фразами. І сміється саме тоді, коли ситуація зовсім цьому не відповідає. Мабуть, вже вважає мене дурною й невезучою. Хоча це не дивно,  все ж саме так і є».
Поліна взяла телефон та відкрила свій профіль в соціальній мережі. Серед купи новин у стрічці вона не знайшла жодної, яка була б варта уваги. Дівчині навіть стало сумно від того, що навіть деградація у віртуальному світі не принесла ніякої розради. Вона вже хотіла вимкнути телефон та лягати спати, коли на екрані засвітилось повідомлення. Хоч Поліна не дуже любила спілкування в мережі, але цьому листу дівчина зраділа, бо ж його автором був Богдан Бондар.

Як тільки Богдан провів Полю до її будинку, його огорнув смуток. Він не хотів її полишати, але вираз обличчя дівчини ясно давав зрозуміти, що зараз вона бажає побути сама. Всю дорогу додому Бодька роздумував над тим, що саме так її розізлило.
«Невже її так хвилює те, що Іванна прогулювалась з її старшим братом? У цьому ж немає нічого такого. Іванна… А ще зовсім нещодавно вона написала, що закохалась в мене. Я ж казав, що вона ще знайде своє щастя. Стоп… Може, Поліна розізлилась саме тому, що згадала це? Іванна й справді швидко забуває симпатії, але це зовсім не проблема Полі. Вона дійсно більше хвилюється за близьких, ніж за саму себе».
Зайшовши до квартири та переодягнувшись у домашній одяг, Богдан заварив собі свій улюблений чорний барбарисовий чай. Цей напій заспокоював його, додавав свіжості розуму та приємного аромату повітрю.
Ось вже півроку в цій квартирі Богдану було самотньо. З того дня, як померла його матір, він не почувався тут як вдома. І тільки зараз, коли Поліна почала приходити до нього на репетиторство, Богдан мав бажання залишатися в квартирі, а не ховатися від самотності по парках, кінотеатрах і бульварах. Все, чого він хотів на даний час, зводилось до звичайних посиденьок на кухні, з чашкою цього ж барбарисового чаю та обіймами тієї чорноволосої дівчини. І дуже прикро йому ставало від того, що Поліна зараз не витримує жодних дотиків. Богдан відчував свою провину за це, бо ж саме через нього вона зв’язалась з Олесем.
Біолог подивився на маленьку шафку, в якій знаходився алкоголь. Самотність роз’їдала його зсередини, але він не хотів зараз лікувати душу градусом. Бодька досі сидів за столом, дивився в свою чашку з темною пахучою  рідиною, а його думки були зовсім не тут.
«І хто я після цього всього? Носа їй розбив, від психопата не вберіг… Але ж мене не було поруч; я не міг захистити її, бо не знав про це. Але ж якби я дочекався автобусу, то нічого не сталося б! Ні, мені немає виправдання.
Чому я постійно думаю про Поліну? Чому не про роботу, навчання, диплом? Я ж знаю багато дівчат, які без проблем погодилися б зустрічатися зі мною. Чому думаю саме про ту, до якої не зможу навіть торкнутись? Чому переживаю за неї? До чого тут питання, якщо я збагнув усе ще сьогодні зранку, на кухні, коли обійняв її. Я закохався в цю дівчинку. По самі вуха закохався…
Вона ж моя учениця. Я ж навіть не помічав її, поки не вдарив дверима. Їй сімнадцять років, мені – двадцять один. Чотири роки різниці… Це не так і багато. Але ж я її вчитель, між нами нічого не може бути. Я ж нещодавно пояснював все це Іванні, а тепер сам не розумію, чому суспільство не сприймає такі відносини… Та звісно через те, що вона ще дитина. Розумна, гарна, незвичайна, але дитина. І чому я сказав Поліні, що ми друзі? Знаю ж, що  не зможу бути їй просто приятелем. Який же я, все-таки, дурень…»
Богдан встав із-за столу, помив посуд та пішов у свою кімнату. Там вже давно нічого не змінювалось: на стінах одні й ті ж малюнки, біля ліжка одні й ті ж тумби, біля дверей та ж сама велика шафа чорного кольору, а в куточку все той же старенький запилений мольберт, завжди готовий до створення нових шедеврів.
Бодька взяв свій ноутбук та сів на підвіконня. Він хотів побачити Поліну просто зараз, не чекаючи наступного уроку. Тож зайшовши на її профіль у мережі, Богдан почав переглядати фотографії. Їх було небагато, ще й на більшості Полю було майже не видно за її однокласницями. Було кілька знімків із хлопцем, якого вони бачили сьогодні разом з Іванкою. Все ж, біолог став безмежно щасливий, коли знайшов єдиний кадр, де дівчина була сама, та ще й виглядала щасливою. Поліна, з чудернацьким ковпаком на голові, задмухувала свічки на великому торті. Під цим фото був надпис «Моє щасливе 17-річчя». Богдан зберіг цей знімок собі в ноутбук, а потім ще й завантажив на телефон.
Коли навпроти рядочка «Поліна Клименко» з'явилась позначка «Online», хлопець не знав, як себе повести. Він довго думав чи потрібно їй щось написати, і, хвилин за сорок, таки не витримав. Коли гострі стрілки годинника вказували на 23:10, Бодька відправив дівчині повідомлення: «Сподіваюсь, з тобою все добре. Готуйся, бо в понеділок самостійна робота по останніх двох темах. Добраніч, Полю!» Можливо, текст і виглядає діловим, але це лише через те, що Богдан Олександрович просто не знав, що може писати вчитель своїй учениці. Він же не міг отак відразу зізнатись в коханні дівчині, з якою знайомий менше тижня. Їх відносини й так були далеко не офіційними, а, як мінімум, товариськими.
Відповідь Поліни не забарилась. «Зі мною все гаразд. Дякую, що турбуєшся. Обіцяю все вивчити, товаришу командир! Хах, не дивуйся, це я так всім пишу. Солодких снів!» - ці слова розсмішили Бодьку. Авжеж, товаришем командиром його ще не називали.
«Ну тоді приємних сновидінь, нехай тобі сниться курка в кедах :) тепер ти не дивуйся, я теж так всім пишу». У відповідь Поля прислала кілька смайликів, а потім вийшла з мережі. Після такого короткого листування вони обидва поснули з посмішками на обличчях. І було б це дуже весело, якби не так сумно. Вся печаль полягає в тому, що один з них засинав із думками про дівчину, що вперше змогла доторкнутись його недовірливого серця, а інша – про нового кращого друга, який дає розумні поради та лікує рани.