У середу на уроці біології ситуація з Тетяною Вікторівною повторилася. Коли ця жіночка вийшла з кабінету, Богдан Олександрович уперся  руками в старенький вчительський стілець, та той похитнувся від несподіваного навантаження. Вчитель намагався відновити нормальне дихання, голосно впускав і випускав повітря зі своїх легенів. Потім занурив одну руку у волосся, а іншою почав розгойдувати стілець. Він повільно вдаряв його об підлогу, немов вистукуючи якусь особливу мелодію. Неможливо визначити емоцію, яка змогла б точно охарактеризувати психологічний стан Бодьки в цей момент. Певно, це було щось між розгубленістю, здивуванням та обуренням через поведінку Бульки.
- Поліна, подивись новий пост на сторінці нашої школи, - прошепотіла Іванка, що вже давно активно розглядала щось в телефоні.
Як тільки Поліна відкрила інтернет-сторінку «Школа №3», їй в очі кинулося нове відео, завантажене буквально півгодини тому. Дівчина під’єднала навушники до телефону та ввімкнула відеозапис. Одразу почувся шум та гучний сміх. В кадрі був Богдан Олександрович та 10-Б клас.
- Діти, заспокойтесь, будь ласка, треба починати урок, - просив біолог. – Хто готував повідомлення про каріотип? Ну годі, не смійтесь, досить, - було помітно, що в практиканта здавали нерви.
- Ви не хвилюйтесь так, - насмішкувато промовив один з учнів, - бо молоко пропаде, - і тоді весь 10-Б зайшовся реготом.
На цих словах відео обірвалось. Поліна  переглянула запис ще раз, подивилась спочатку на кількість глузливих коментарів та вподобайок, а потім на вчителя, який знову безперервно й нервово клацав ручкою. Її оповило дивне почуття. Та заздрість до популярності, ненависть та антипатія змінилися цілковитим співчуттям до людини, яка приходить до школи навчати дітей, проте зазнає відвертих знущань. Всього за три дні захоплення Бодькою та його зовсім м’яким характером  для всіх (окрім Тетяни Вікторівни) перетворилося на жарти та глузування. І від цього Поліні ставало безмежно жаль його, бо ж тепер біолог для всіх був «безхребетним».
  Коли дівчина вже спускалася по сходах до гардеробу, вона згадала слова батьків: «Коли ти вже справді хочеш бути психологом, то звертайся до вашої вчительки щодо репетиторства з біології». Вчителька пішла в декретну відпустку, тож варіант був один – звернутися до Богдана Олександровича. Не так їй цього хотілось через підготовку до екзаменів, як через бажання більше дізнатися про особистість цього вчителя, який вже геть не справляв враження дорослої людини.

- Вибачте, будь ласка, можна зайти? – обізвався несміливий голос Поліни.
- Так, звісно, - відповів Бодька, збираючи різні реферати, що школярі неохайно кинули на стіл.
- Пробачте, я невчасно? – Поліна вже задумувалась над тим, що може стати лише додатковим головним болем для і без того заклопотаного біолога.
- Ні-ні, все нормально. Ви щось х-хотіли?
Було схоже, що скоро практикант забуде про професію вчителя, адже він починає заїкатися при вигляді учнів. Ще б пак, через таких учнів взагалі з розуму зійти можна, бо ж це перші робочі дні й він мав зарекомендувати себе з найкращої сторони, а в результаті взагалі став чи то об’єктом прихильних поглядів старшокласниць, чи мішенню для розстрілу жартами.
- Мені, власне, це… Коротше кажучи, я мала з цього семестру почати ходити на додаткові уроки до Олесі Володимирівни, але так як вона вийшла в декретну відпуску, я хотіла… Я хотіла запитати у вас, чи не можете ви мене готувати до оцінювання з біології? За певну плату, звісно.
Ці слова Поліна виговорила швидко, неначе завчений заздалегідь вірш, та закривши очі, бо ж її щоки вже пройнялися полум’ям. Чому ж так соромно? Це ж просто репетиторство. Просто уроки. Необхідність. Нічого більше. Вона ж не знущається над ним, просто дає шанс додатково підзаробити грошей.
- Ну не знаю… - він дістав якийсь блокнот і розглядав аркуші так, ніби там записаний дуже тісний графік, який не можна порушувати. – Хіба що в п’ятницю та суботу, якщо вас так влаштовує, пані… Вибачте, скажіть, як вас звати?
- Я Поліна. Поліна Клименко, з 11-В класу.
- А, точно, ваш клас… - Богдан Олександрович знітився і поклав руку на потилицю. – Двадцять п’ять дівчат і жодного хлопця, важко забути.
Біолог знову почервонів, він заплутувався в словах і виглядав дуже змученим після робочого дня. Тепер для Поліни він не вже здавався дорослим чоловіком, а скоріше таким же хлопчиною-підлітком, який щойно перевівся до нової школи й не міг знайти тут однодумців.
- До речі, про наш клас… Богдане Олександровичу, я хотіла б перепросити за дівчат, та й за Тетяну Вікторівну теж. Знаю, що ситуація не з приємних, проте ви ж маєте розуміти, що це все було не зі зла. Взагалі, наші дівчата розумні, хоч і не зовсім слухняні.
- Так, я помітив. Гаразд, тоді що ж, до п’ятниці? Вибачте, я мушу поспішати, поки вчитель інформатики не поїхав, бо він обіцяв підвезти.
Практикант продовжував збирати реферати до сумки, що одягається на одне плече. Так він ставав ще більше схожим на підлітка, адже саме такими сумками з назвою відомого гурту «SKILLET» й користувалися старшокласники замість портфелів.
Поліна вийшла з кабінету, обдумуючи всі можливі подальші дії. Що ж, тепер просто ходитиме на позакласні уроки до практиканта Богдана Олександровича, а не до Олесі Володимирівни.
«По-за-клас-ні. Хай йому грець! А де ж вони проходитимуть?» Це питання ненароком зірвалося з уст Поліни. А й справді, ціну можна обговорити потім, а от місце зустрічі… Поліна не сказала йому своєї адреси, а позапрограмні заняття в шкільному кабінеті не викличуть схвалення. Можливо, це була серйозна проблема, а можливо, Поліна просто хотіла на останок побачитись із сором’язливим Бодькою.
  Вона різко розвернулася і побігла назад до кабінету. На секунду зупинилась перед дверима. Замислилась над тим, чи доречно зупиняти людину, яка так поспішає. Може, все-таки, запитати завтра? Та думати було ніколи. Тільки-но Поліна взялася за ручку дверей, як вони з розмахом відчинилися й вдарили її в обличчя. Вона похитнулась і впала.
- Що? Вибачте, пробачте, я не хотів… Чесно, я випадково… Як ви почуваєтесь? – з видимим хвилюванням  запитував Бодька, допомагаючи Поліні піднятися з підлоги.
- Та все нормально, і не таке бувало. Я просто хотіла запитати, де вам зручно буде проводити уроки? Можливо, я залишу вам свою адресу?
- Ні, знаєте, краще я вам залишу свою, в мене вдома є вся необхідна література, та й їздити мені буде ніколи. Хм, вибачте, у вас кров…
  Поліна торкнулась пальцем до теплої краплі червоної рідини, що підступно витікала з її кирпатенького носа.
- От чортівня… - вона затисла ніздрі кінчиками пальців та стала перекидати з ніг на голову весь вміст свого рюкзака. -  Зачекайте секунду, я знайду серветку.
Поліна дістала з рюкзака пачку сухих серветок та намагалась тремтячою рукою дістати з неї хоча б одну. Було очевидно, що її зусилля марні: маленькі паперові рушнички тікали від пальців, а червона кров великими каплями летіла на підлогу, котилася по білій сорочці, лягала на чорні штани та зимові ботфорти.
- Д-дозвольте, я допоможу, - промовив Богдан Олександрович, заїкаючись (чи то через поспіх, чи то через почуття провини).
- Ні, я якось сама. Ви краще говоріть адресу свою. В мене пам'ять хороша, запам’ятаю.
  Проте Бодька не слухався. Він мовчки забрав упаковку з рук Поліни й дістав дві серветки, одну з яких розірвав на дві частини.
- Що ви робите?
- Зараз дізнаєшся, -  з легкою посмішкою відповів Богдан.
  Вперше за три дні ця молода особа посміхнулась. Його емоції були найрізноманітніші: страх, збентеженість, сором, навіть гнів промайнув. Та тільки зараз, в такій дурнуватій ситуації, з’явилась посмішка. І до того ж, це вперше він звернувся до когось на «ти».
  Богдан Олександрович склав один шматок серветки декілька разів, а цілу – скрутив у  кульку. Він підійшов до Поліни, відкинув її темне волосся назад й трохи підняв рукою підборіддя. Його руки були гарячі, вони теж тремтіли, і його дотик немов би обпік їй шию та щоки. 
Богдан Олександрович засунув Поліні у ніздрю ту серветку, що була скручена в кульку. Він почав обережно витирати кров з її лиця складеним шматочком паперової хустинки; акуратно проводив нею над губами, побоюючись знову зачепити ніс. Дівчина ж просто стояла, червоніючи від усвідомлення того, що зараз до її обличчя торкається людина, яку вона зовсім не знає, проте від цих дотиків по тілу Поліни  цілими зграями бігли мурашки. «Це не дивно, ані краплі. В мене завжди біжать мурашки від чужих дотиків, а тут ще й руки такі грубі». На секунду Поліна навіть підняла свій погляд до очей Богдана Олександровича, що був майже на цілу голову вищий від неї. Його очі були незрозумілого кольору. У крайньому разі, за ту секунду, яку вона в них дивилася, важко було визначити чи вони зелені, чи сірі, чи блакитні.
  Коли вже сліди кровопролиття було прибрано, він взяв другий шматочок цього «паперового рятівника», дістав зі своєї сумки кулькову ручку, підійшов до вікна та швидко щось нашкрябав. Практикант одразу вклав зім’ятий обривок серветки Поліні прямо в долоню, поклав ручку до сумки й сказав:
-  Вибачте ще раз, я правда випадково. Шкода, та я мушу поспішати. Інформатик  чекає, розумієте?
- Так, звісно, розумію. Дякую вам за все!
Це було сказано таким ледве чутним голосом, що те останнє «дякую» вчитель, мабуть, навіть не почув. Поліна розгорнула долоню. На серветці був напис «Вул. Лесі Українки, дім 17, кв.17». 
Як не як, а цей молодий хлопець зумів змінити ставлення Поліни до нього, навіть здобути трохи її симпатії. І як же він це робить? Просто поводиться так, як і має бути. Сучасні хлоці-підлітки так не вміють, адже останні джентльмени зникли ще десь в минулому столітті, а на зміну прекрасним почуттям прийшла вульгарність, безтактовність та легкодоступність. Та що ж може зворушити серце дівчини більше ніж скромність, турбота та легкі дотики рук?
Натиснувши кнопку ліфту, що віз її до своєї квартири, Поліна почала вигадувати історію про кров на блузці, штанях та взутті. «Що ж сказати батькам? Може, на сходах впала? Чи правду? Думаю, що вони не дуже зрадіють, коли дізнаються про мій болючий поцілунок з дверима через вчителя. Нехай краще знову думають, що я роззява». Відчинивши двері, Поліна побачила брата.
- Привіт, Сашко. Чого в коридорі стоїш? – промовила дівчина, не насмілюючись зняти куртку.
- Та я зараз в інститут їду, Поль. Батьки просили передати, що будуть пізно, бо поїхали до дідуся в село. А ти чого не роздягаєшся? – Сашко косо подивився на Поліну й почав щось підозрювати.
- Та я ще встигну, - сказала Поліна, знімаючи взуття.
Поліна, не знімаючи свою куртку, зайшла до кімнати й замкнулася. Сашко ж почав взувати свої зимові військові чоботи, аж раптом його увагу привернули ботфорти, на яких рясніли червоні плями. Так як Сашко завжди був занадто уважним братом, він не міг залишити це просто так.
- Поліна! Поліна, відчини зараз же! Відчини, бо ж я виламаю двері!
  Дівчина відімкнула замок. На ній вже не було ні заплямованої сорочки, ні заляпаних кров’ю штанів, лише домашній светр та старі джинси.
- Чого тобі? Здурів чи що? – злякано відповіла Поля.
- Що за кров на взутті? Чого ховаєшся, дай зайти до тебе.
Сашко пройшов всередину кімнати. На старому ліжку, що стояло біля вікна, лежав шкільний одяг, який Поліна не встигла заховати.
- Це що таке?! – злісно викрикнув Сашко, побачивши червоні плями ще й на одязі сестри.
- О Господи, так і знала, що ти кричатимеш. Я просто йшла по сходах, підсковзнулася і розбила носа. Зайшла в медпункт, дали вати й перекису. От і вся історія, якщо не віриш – запитай в дівчат, - відповіла вона, знаючи, що до цього не дійде.
- То чого ж ти зразу не сказала? От обов’язково було ховатись? Кажи чесно, вдарив хтось? – все ще з недовірою запитував Сашко.
- Бо ти розтріпаєш про все батькам, а вони знову розказуватимуть, що в мене ноги криві і руки не з того місця ростуть. Дуже гарна перспектива, правда? А так би випрала, ніхто й не помітив би!
- Гаразд, заспокойся. Вибачай. Батькам не скажу, не переживай.
Сашко пішов до інституту, а Поліна залишилась вдома й випрала речі, виконала домашні завдання та приготувала вечерю. А потім, коли приїхали батьки, замкнулася в своїй кімнаті, сіла на підвіконня та одягнула навушники. За вікном було галасливе нічне місто, яке співало сигналами автомобілів, зривалося криками п’яної молоді, вистукувало мелодію підошвами людей, які навіть вночі кудись поспішають, дихало вихлопними газами та випарами спирту,  дивлячись на всіх з яскравих ліхтарів та вікон багатоповерхівок. Полі хотілося знову й знову згадувати ті моменти, коли Богдан Олександрович витирав кров з її обличчя, лагідно торкаючись до шкіри. «От халепа, я ж намагалась про нього не думати. Хоча… Чому мені переживати? Мене просто цікавить його внутрішній світ, бо Бодька немов закрита книга, яка поки не дозволяє себе читати. Як же я хочу знати про нього хоч трохи більше… Хоча б те, якого ж все таки кольору його очі. І все ж, це лише через співчуття, не серйозніше».