Пройшло кілька щасливих тижнів, під час которих Поліна й Богдан ходили в кіно, гуляли в парку та іноді пили солодкий чай. Хоч вони не цілувались по-французьки чи як там ще, але все одно чудово почувались разом, адже щастя полягає далеко не в фізичних дотиках. Може Поліна й не відчувала таких сильних почуттів як Бодька, та вона однозначно любила цього талановитого смуглявого вчителя. Може й не кохала, але точно любила. У школі їх стосунки були суто діловими: звичайні вітання, на уроках опитування, а потім оцінки по пройденому матеріалу. Ніхто, окрім Іванни, яка постійно стежила за своєю однокласницею, навіть не здогадувався про романтичні відносини біолога та школярки. Пара настільки старанно приховувала це від знайомих, що Іванка теж почала сумніватись у своїх переконаннях. Поліна тепер тримала свою «подружку» на відстані, не розповідаючи нічого про своє особисте життя, окрім списку вивчених домашніх завдань.
Одного дня цей бар’єр дав збій - Богдан мав необережність запросити Полю в кафе неподалік від її дому. Саме туди Сашко два рази на тиждень заходив повечеряти разом з Іванкою. Ні Бодя, ні Поліна не помітили іншу молоду пару, яка пильно роздивлялась їх.
- Я йому зараз як вріжу! – Сашко гнівався й був готовий будь-якої секунди йти в атаку. – Я ж говорив йому відчепитись від моєї сестри!
- Заспокойся! Ходімо звідси. Я сама потім з нею поговорю, гаразд?
Хлопець мусив дослухатись до своєї коханої. Вони вийшли на двір, де знову лютувала зима, хоч календар і підходив все ближче до березня. Якщо Ви вважаєте, що Іванка досі зустрічається з Сашком тому, що справді закохалась у нього – відкиньте цю думку подалі. Вона стала справжньою малолітньою аферисткою, яка морочила голову закоханому парубку. Їй досі подобався біолог. Навіть більше, ніж просто подобався. Але після того випадку з Олесем, Іванка розуміла, що між її вчителем і однокласницею не просто дружнє спілкування, а допустити втрату одного зі своїх захоплень вона не могла.
«Чому там був саме він? Тетяна Вікторівна говорила, що він раптово схопився зі стільця, коли прочитав повідомлення. І чого це вона пише саме Богдану? От вже ця Поля, стільки проблем з нею… От тобі й сіра мишка».
Зараз у житті Іванки був такий момент, коли вона розділяла свою увагу між трьома хлопцями. Так, саме між трьома, жодної помилки. Справа в тому, що вона досі спілкується з Орестом, двадцяти чотирьох річним чоловіком, який згаданий ще на початку твору. Сашко кохає це маленьке зло всім серцем, але він потрібен Іванні лише для того, щоб дізнаватися новини про Поліну та впливати на неї. Орест до цієї історії взагалі не причетний – він був одним з молодіжних реперів-наркоманів й Іванка вважала його крутим через можливість безкарно курити різні сорти марихуани та здатність писати лайливі речитативи, а от до Богдана вона відчувала те світле почуття, яке змушує людину рухатись вперед і боротися за своє місце під сонцем.
Ситуація складалась найдраматичнішим чином: молодого біолога-практиканта одночасно кохали і школярка, і доросла вчителька, але сам він нерівно дихав до іншої своєї  учениці, для якої був скоріше другом чи братом, ніж майбутнім чоловіком. Події в житті Іванки не менш тривожні - зустрічається з одним, курить з іншим, а кохає третього. Якщо ж у першому прикладі від Богдана мало що залежить, то Іванна сама все собі ускладнює. Зі сторони Поліни можна розгледіти хіба що повну заплутаність у власних почуттях - вона не знає, як має поводитись поруч з Бодькою, ким він для неї є та чи може вона довіряти своїй подрузі. А ще її переповнює бажання розсварити свого брата з Іванкою, щоб він нарешті відкрив очі на оманливе кохання, , але вона ніколи не наважиться на це. До речі, про Сашка. Попри свій «військовий» характер, кремезну статуру та пристрасть до бійок, Сашко на даний час є найбільш постраждалим персонажем – кохана нагло використовувала його та змусила забути про ті сімейні цінності, які батьки прививали йому змалечку. Тепер цього юнака не так хвилювала рідна сестра, як дівчина, з якою він мав романтичні стосунки. Але незважаючи на це, Сашко був категорично проти спілкування Поліни з Богданом. Виходить, що він зовсім не вмів спрямовувати свою турботу в потрібне русло в потрібний час.
На рахунок другорядних героїв інформації зовсім мало. Олеся перевели до іншої школи, зам’явши всі конфлікти, пов’язані з черепно-мозковою травмою та розгромом класу української літератури. Його батьки чудово розуміли, що він сам винен у всьому, і причиною була надмірна залежність від комп’ютерних ігор, де можна безкарно робити будь-що. Злегка відкрию карти: Іванна мала прямий зв’язок до всіх дивакуватостей у поведінці свого молодшого брата. А Тетяні Вікторівні, яка своєю брехнею допомогла «відмазати» Олеся від проходження психологічних експертиз, було нараховано кругленьку суму від батьків некерованого учня. Число було достатньо великим для того, щоб Булька змогла трохи забути про існування Богдана й повністю зациклитись на новому одязі та меблях для спальні. Тим часом, батьки Поліни (тітка Тома та дядько Ігор) жили звичним життям, не здогадуючись про те, що відбувається з їхніми дітьми.
Повернемось до головних подій. Під час зустрічі в кав’ярні Іванна впевнилась у тому, що між Поліною та вчителем явно щось є. Тоді її розум охопили ревнощі та сотні ідей того, як саме можна розлучити тепер уже ненависних їй людей.
«Здати їх директору? Може, якось зняти компромат і нехай його звільнять? Занадто просто. Чи нехай посадять за розбещення? Ні, їй же вже є сімнадцять. Значить, дорослою себе відчула… Я покажу їй дорослість, мало не покажеться. Або вони посваряться, або Поля вилетить зі школи вслід за Олесем».

У середу зранку дівчата зустрілись біля заднього входу на подвір’я школи, де Іванна, у компанії ще двох дівчат, курила сигарети. Поліна опустила голову, втупивши очі на танучий сніг і намагаючись не звертати  увагу на їдкий запах диму. Саме тоді Іванка вигадала план того, як можна спровокувати конфлікт між Богданом та його дівчиною.
Після шостого уроку, на перерві, тривалістю тридцять хвилин, підла Іванка написала Поліні повідомлення з проханням зустрітись біля того ж входу на подвір’я, ніби вона мала якусь термінову справу. Прийшовши на зазначене місце, Поля побачила, що Іванна знову курить цигарку, спершись на залізну огорожу.
- Чого тобі? – запитала дівчина, морщячись від неприємного диму, що заполоняв її легені й кров.
- Що, не подобається пасивне куріння? – Іванна кинула свою цигарку на землю й притоптала її ногою. – Цікаво, а як же до цього ставиться твій Бодька?
-  Що? Ти зовсім скурилася? Він не мій!
- Ага, не твій. Он як розхвилювалася! – Іванка на кілька секунд замовкла, а тоді, простягаючи одну з вкрадених в Ореста цигарку, додала: - Спробуй. Тобі має сподобатись.
Поліна почервоніла від злості. Вона розуміла, що Іванні зовсім не можна довіряти, а тепер їй ще й була відома секретна інформація про відносини між нею та Богданом Олександровичем. Більше того, знаючи непереносимість Полі до всіх шкідливих звичок, нахабна дівчина все одно запропонувала їй тютюн (насправді там була марихуана, але ж про це знала лише Іванка).
- Ти заради цього мене покликала? Чорт візьми, я ж могла нормально пообідати замість цієї дурні!
- Тихо-тихо, не заводься. Я пам’ятаю, як ти говорила, що він зовсім звичайний, не чіпляє тебе, але ти знала, що він подобається мені. Ну, і що ж підбило тебе відібрати хлопця в кращої подруги?
- Ніхто нікого не відбирав! Він сам обрав мене. На цьому розмова закінчена?
- Отже, сам обрав… Що, ліжком взяла його, правда? – погляд Іванни був сповнений невиправданого докору.
- Ви з Сашком що, разом з розуму сходите? Чому ти вчепилася до цього біолога, якщо зустрічаєшся з моїм братом?
- Це вже не твоє діло.  Але знай, що я за тебе дуже переживаю. Здається, Богдан спочатку пудрив мізки мені, а тепер взявся за тебе і Тетяну Вікторівну. Просто будь обережніша, - Іванка дістала свій телефон і втупилась в екран.
Ці слова були мов неочікуваний удар по голові. Поліна розуміла, що її співрозмовниця часто просто блефує, але передчуття чогось малоприємного змушувало хвилюватись і дратуватись одночасно.
- Яка ще Тетяна Вікторівна? Не вигадуй дурниць. Я не буду брехати тобі й говорити, що в мене з біологом нічого немає. Ми зустрічаємось, хоча й не факт, що це надовго. Та й ти будь чесною – не оббріхуй людину просто так! Я досі з тобою спілкуюсь лише через Сашка, бо мені його жаль, - Поля презирливо поглянула на свою «подружку», яка все ще звертала увагу лише на свій мобільний. – Хоча що я тобі розповідаю? Ти ж не знаєш, що таке жалість.
- Ой-ой, тільки не треба робити з мене монстра. Я попередити тебе хочу, щоб не довіряла Богдану завчасно. Та що я тобі розповідаю? Дивись сама.
Іванка подала Поліні свій телефон, де на дисплеї красувались фотографії міцних обіймів Тетяни Вікторівни й Богдана. Здорове мислення покинуло дівчину. Зараз в її голові роїлися думки про зраду, брехню і підлість хлопця, який за півтора місяці став їй ближчий від всіх знайомих та рідних. Думка про те, що це фото може бути підставою чи монтажем навіть повз не пробігла. Ну звісно ж, жінки завжди перестають думати раціонально через ревнощі.
- Ну що, тепер закуриш? – Іванна промовила це з посмішкою, ніби знущаючись, та відповідь Поліни була різкою.
- Давай.
У грудях знову відчувалась болюча порожнеча. Здається, не може боліти там, де пусто, де нічого немає, але якась тоненька голочка раз за разом таки проколювала маленький червоний орган у лівій частині грудної клітки. Цей вакуум, цей незаповнений простір Поліна вирішила заглушити сигаретним димом. З першим вдихом недосвідчена дівчина отримала не дозу нікотину, а лише кашель та запаморочення. Та з кожним разом отрута проникала все глибше, врешті-решт затуманивши мозок. Раптом ревнощі зникли, проблеми видались дріб’язковими, а навколишній світ заграв барвами веселки – марихуана прийшла в дію.
- Що це таке? Ти що зі мною зробила? – Поліна сміялась і роздивлялась свою руку, намагаючись порахувати пальці. Іванка повільно підійшла ближче до неї й тихо прошепотіла на вушко:
- А це «привіт» від Ореста.
- Що? Якого Ореста?
Запитання Полі лишилось без відповіді. Та вона її й не вимагала – дзвінкий безпричинний сміх рвався з неї на волю, пустку в грудях було зайнято шкідливим димом.
- Чорт, щось тебе зарано понесло. Зараз біологія. Не пропусти сварку зі своїм коханим, - Іванна схопила Поліну за зап’ястя й потягнула до школи.
У нормальному стані дівчина не стерпіла б такого поводження, адже вона дозволяє торкатись до себе лише Богданові, та й то не завжди. Духовні рани, нанесені одним жорстоким хлопцем, загоїлись, але залишили за собою великі рубці. Не дивно – людська психіка завжди знаходить спосіб відбити ті чи інші життєві події в характері, поведінці, принципах чи чомусь там ще. У цій ситуації, як всі вже зрозуміли, з’явилась фобія дотиків людей, які не входять у список надійних чи перевірених часом. Для Поліни цей список складався лише з двох осіб – матері й Бодьки. Та й на рахунок біолога в неї тепер будуть великі сумніви.
Учні озирались на дивних подруг, одна з яких безкінечно сміється і падає, а інша силоміць веде її до навчального закладу, не приховуючи власного роздратування.
- Ей, я не хочу до нього. Він же козел, - Поліна трималась руками за двері кабінету біології, не даючи затягнути себе всередину.
- От і розкажеш йому про це. Все, подружко, досить жартів, набридло. Заходь швидше!
- Ну ти і злюка. Гаразд, я здаюсь.
- Іванко, що ти з нею зробила? – Валерія, що була для школи найзатятішою пліткаркою, підійшла ближче й придивилась Поліні в очі. – Вона ж накурена в дрова! Ти здуріла чи як?
- Це ти здуріла! Нащо так про це кричати? Хочеш усім розказати, що це я зробила? – Іванна таки всадовила Полю на стілець за партою, а тоді повернулась обличчям до Валерії. - Яка тобі різниця взагалі?
- Загалом, жодної. Просто не привертайте увагу до себе. Добром не скінчиться, сама ж знаєш.
- Ага. А тепер гуляй, розумнице, бо тебе теж вмішаємо в це.
Валерія покрутила пальцем біля висків та сіла свою парту. Пролунав дзвінок. В аудиторію зайшов веселий Богдан Олександрович. Тепер його улюбленими днями робочого тижня були понеділок та середа, бо ж саме тоді він проводив уроки в 11-В класі. Серед цих дівчат завше панували шум та галас, але тепер вчитель теж сміявся разом з ученицями. Поліна сьогодні здавалась йому на диво веселою, тож настрій Бодьки став ще кращим.
- Усе, дівчата, беремось до роботи. Сьогодні пройдемося по дрейфу генів, - вчитель навів проектор на спеціальну білу дошку, де вмить з’явилась презентація на потрібну тему. – Генетичний дрейф – це зміна відносної частоти, з якої варіант гену знаходиться в популяції, що є наслідком того, що алелі у нащадків є випадковим набором алелей батьків та через вплив випадковості на виживання та розмноження.
В аудиторію досі чувся ледве стримуваний регіт. Богдан помітив, що Поліна мало не сповзла під парту. Через це дівчата тихо хихотіли, а вчитель розгубився, проте поставив логічне запитання.
- Пані Клименко, з вами все в порядку? Може я щось не те сказав?
- Та все у вогнях, не переживайте, - легкий смішок зірвався з дівочих вуст.
Біолог вирішив продовжувати урок, хоча й без колишнього запалу. Раніше ця дівчина не дозволяла собі нічого подібного – ні безпричинного сміху, ні незрозумілих фраз. Його схвилювала такі манери коханої, але поговорити нормально в школі, де вони так старанно приховували свої стосунки, було неможливо. Тож Бодька вирішив проїхатись з Поліною в маршрутці по дорозі додому й вже там обговорити її поведінку та причини раптової радості.
Іванна дивилась на свою сусідку по парті та чекала, коли ж та знову зірве дисципліну. Дівчина вже почала лоскотати руки жертві легкого наркотику, але тоді Поліна майже не звертала на це увагу – лише іноді вона злегка хіхікала. Вона чула лише стукіт власного серця та звуки пульсуючої у венах крові. Тільки інколи голос Богдана переривав мелодію серцевого ритму, на кілька секунд повертаючи дівчину в свідомість.
- Райт вважав, що вирішальне значення дрейфу генів, при постійних умовах, відзначається в невеликих групах – вони стають гомозиготними.
- Це ж треба, таке слово! Го-мо-зи-го-ри… Ні, не так. Го-мо-за… Знову не те, - дзвінкий сміх розлився не тільки в кабінеті біології, а й по коридорі, може, навіть до директорської приймальні долинув.
- Досить! Поліна, я мушу попросити тебе вийти, - біолог, почервонівши, вказав на двері. Йому було неприємно виганяти з уроку ту дівчину, заради якої він, власне, сюди поспішав.
- Тільки разом з тобою, красунчику, - ці слова ввели учениць та Богдана в істерику. Дівчата сміялися, а він не хвилювався так навіть на першому практичному занятті, коли схожі репліки звучали від інших школярок.
- Гаразд, пішли разом.
Коли засоромлений вчитель та Поля вийшли за двері, Іванка та Валерія тихо підійшли ближче до стіни, щоб підслуховувати їхню розмову. Решту підлітків мало цікавили сутички між їхніми знайомими.
Поліна присіла на підвіконня, а Бодька стояв зовсім поруч з входом у кабінет. Вони говорили тихо, тож по іншу сторону стіни розчути їх було складно.
- Що з тобою робиться? Я щось не так зробив і ти навмисно знущаєшся?
- Та ні, ти що. Ти ж у нас весь такий ідеальний, як я з тебе знущатимусь? Це ж я просто якийсь непотріб, а ти улюбленець для всіх. Навіть мені голову задурив, очманіти просто! – Поліна говорила гіркі слова з широкою посмішкою, розмахуючи ногами, наче їй було не сімнадцять, а сім років.
- Що ти таке кажеш? Я нікого не дурив. І чого ти постійно смієшся? – Богдан підійшов впритул, розглядаючи набряклі судини в білках її очей. – З тобою робиться щось дивне. Правда.
-  А в тебе райдужна оболонка гарна. Чесно.
Поліна хотіла легенько провести пальчиком по щоці Богдану так, як це любив робити їй він. Та замість такого милого жесту вона з розмахом тицьнула фалангою йому прямо в око.
- Ай! Це ж боляче, Полю, - Бодька зробив крок назад, закриваючи долонею уражений орган зору.
- Я б сказала, що мені шкода, але це не так. Сьогодні ти мене зрадив, але я не тримаю зла. І ти не тримай. Смійся, це ж так чудово!
- Що? Хто кого зрадив? Що ти верзеш?
- Тільки не прикидайся. Я бачила твої фото з Тетяною Вікторівною. Ви гарно обіймаєтесь, дивовижна пара. Що, без фізик… Чорт. Фаз… Тьху. Без фізичного контакту стосунки не складаються, правда? Знайшов собі дорослішу? – Поліна знову почала реготати. – Та я не злюсь. Мені взагалі добре, бачиш?
- Та я бачу, що тобі добре, навіть занадто. Але що за фото? Я ніколи не обнімався з нею, - в голосі вчителя розгубленість змінювалась на роздратування.
- Не нервуйся. Іванна показала мені фотографії, де ви двоє обіймаєтесь, - Поля злізла з підвіконня та направилась до класу, але Богдан затримав її за руку. – Щастя вам обом, кохання, діточок як на небі зірочок, і так далі. А мене не чіпай більше. Взагалі.
- Іванна? Ясно, хто тобі мізки промив, - Бодя відпустив дівчину, занурив руки у волосся й зробив кілька гучних подихів. – І як ти могла в це так легко повірити?
- А чому я, власна, мала не повірити? Я бачила ті знімки і впевнена, що це був не глюк, чого не можу сказати про зараз. Які були підстави не вірити?
- Тобто, мої почуття не вважаються вагомою підставою, так? – голос Богдана знову набував ноток злості. – Чи ти вважаєш, що я, кохаючи тебе, буду шлятись по жінках, ризикуючи нашими стосунками? Вважаєш мене дурним хлопцем-хвойдою?
Поліна заклякла. На кілька секунд її розум прояснився – світ набув звичних кольорів, голоси звучали чіткіше. Оте «кохаючи тебе» ввело її в стан ступору, бо ж Богдан вперше вжив це дієслово замість звичного «подобатись». Усередині класу це розчула лиш Іванка. Ці слова були неначе грім серед ясного неба – замість розлучення пари вона почула зізнання в коханні від хлопця її мрії, але не для неї. Це цілковитий програш.
- У якому сенсі «кохаючи»? – Поля дивилась на своє взуття, не бажаючи зловити на собі погляд Бодьки.
- У прямому, найщирішому сенсі, - вчитель обернувся обличчям до стіни. Він мав непереборне бажання вдарити кулаком по дорогій штукатурці, та все ж стримував себе і лише розкуйовджував своє волосся. – Та тепер я думаю, що тобі все одно на мене, якщо ти так легко повірила Іванці й змирилась з тим, що я з Тетяною Вікторівною. Дідько, я сліпий, як хлопчисько!
- Не кажи так. Просто зараз зі мною щось робиться. Краще поговорити про це потім.
Зрештою, Богдан заспокоївся. Він підійшов ближче до дівчини, яка знову сиділа на підвіконні, склавши руки, і пригорнув її до своїх грудей. Хлопець вдихнув запах її темного волосся. Саме з цим подихом прийшло розуміння того, що саме відбувалось.
- Ти пахнеш димом. Ти курила щось? – Богдан відсторонився від Поліни. – І як я відразу не зрозумів! Набряклі судини в очах, постійний сміх, заплутана мова… Де ти взяла цю гидоту?
- Іванка дала, - дівчина знову почала сміятись.
- Хто б сумнівався… І що саме це було?
- «Привіт» від Ореста.
- Якого ще Ореста? У тебе галюцинації чи що?
- Ні, так Іванка сказала.
У Богдана не вкладалася в голові інформація про те, що Поліна змогла викурити незрозуміло-що. Дівчину то відпускав, то знову поглинав туман, задурманюючий розум. Зробити зараз уже не можна було нічого – вплив «травички» розвіється, як мінімум, через годину.
- Чому ти взагалі взяла до рота цигарку? Де був твій розум? – Бодька не кричав, не злився. Він говорив пошепки, бо ж зараз йому було боляче дивитись на свою дівчину в ролі наркомана-початківця.
- Не знаю. Я ревнувала. І в грудях було так пусто, просто жах. А вдихнула диму – все забулось.
Хлопця оповило співчуття до цієї дівчинки. Він зрозумів, що Поліну просто обманули, змусили повірити в фальшиві факти, та й не дуже була переконливою версія, що вона навмисно хотіла зірвати урок й дивитись на все нерозуміючими очима.
- Знаєш, вона мене дістала, - Богдан підійшов до дверей.
- Хто? – це було чергове питання Поліни, на яке ніхто не давав відповіді.
Вчитель різко відчинив двері, від яких миттю розбіглись по своїх місцях одинадцятикласниці.
- Ну що, всі все почули? Дивовижно. Отже, записуємо домашнє завдання – з кожної з вас реферат по алельному дрейфі, конспект з уроку та переказ параграфу напам’ять, - Богдан вимкнув проектор та відкрив журнал з оцінками учнів. – Хтось має щось проти? Ні? Усі дружно дякуємо Іванні Борканині за мій чудовий настрій. До речі, Іванно, збирайте речі й на вихід з класу. Зачекайте мене за дверима.
- Чому це я маю Вас слухати? Я Вам не Поліна, мною командувати не зможете, - Іванка навіть не зрушила з місця.
- Ви маєте мене слухати, бо я Ваш вчитель. Як бачите, Поліна навіть у хворобливому стані вийшла на коридор. Між іншим, у неї жар, - біолог уважно поглянув у очі кожній з учениць, яких вдало намагався обманути. – Рекомендую вам всім помити руки, випити вітамінів і так далі. Перед екзаменами зовсім не час хворіти. Поліно, вирушайте в медпункт, я попереджу про Вас медсестер. Пані Іванно, прошу за мною.
Поки Іванка з ображеним лицем збирала сумку, Богдан вийшов до Поліни в коридор і тихо прошепотів їй:
- Усе буде добре. Почекай мене в гардеробі до кінця уроку.
Вчитель та Іванна спустились на поверх нижче, а тоді звернули до головного коридору.
- Куди Ви мене ведете? – дівчина була зла й дивилась на свого супутника спідлоба. Усередині її голови знаходиться маленька ображена дівчинка, жива лялька якої відмовляється з нею гратись, бо надає перевагу іншим, слухнянішим дівчаткам.
Та Бодька мовчав. Він зупинився біля кабінету директора й постукав у двері.
- Валерій Петрович, Ви зараз зайняті?
- На жаль, я зараз вільний, - сумний директор тяжко позіхнув. - Чого тобі, Богдане?
  Вчитель провів у приймальню Іванну. Вона не зовсім розуміла, що саме зараз станеться, але певні думки в неї були.
- Валерію Петровичу, від цієї учениці смердить сигаретним димом. Наскільки я знаю, у Вашій школі таке заборонено, чи не так?
- Воно то заборонено, але хто ж цього дотримується? – директор злився через прихід практиканта, на якого з самого початку семестру надходили скарги. – Ти мені сюди половину учнів отак приведеш?
- Ні, просто вона вже переходить всі межі. Подивіться в її очі – одразу видно, що це не звичайні цигарки.
- Та він все вигадує! – тепер уже Іванка зрозуміла, навіщо її сюди привели. Передчуття швидкого викриття лякало її до смерті, а мозок рефлекторно вигадував варіанти відмазок.
- Мовчи, дівчино. Ну, Богдане, що ти пропонуєш?
- Пропоную обдивитись її кишені. І телефон.
Валерій Петрович насупився. Він покликав Богдана до себе і пошепки запитав:
- Ти хоч розумієш, що ми не маємо права на такий обшук?
- Так. Але невже Вас ще не дістала ця дівчина і вся її родина?
Іванна стояла на килимі посеред кабінету й тряслася від переживання. Цього разу її не врятують гроші батьків чи будь-що інше – в одній кишені у неї лежало дві цигарки, набиті «травою», а в іншій – ножик, який вона ще місяць тому підібрала під партою в кабінеті української літератури.
«Чорт! Чому я не викинула це раніше? Тепер мене поженуть зі школи. Оце ганьба! І все через ту дурнувату Поліну і її пришелепуватого біолога. Ненавиджу їх!»
- Що ж, телефон не чіпатимемо, а от кишені, будь ласкава, виверни.
Дівча взялося за голову. Її зіниці бігали в різні сторони, ноги та руки здригалися по кілька разів на секунду.
- Я не можу. Мені погано. Голова крутиться.
- Не проблема. Сідай сюди і роби те, що тобі сказали, - Богдан підсунув симулянтці новенький стілець з залізними ніжками.
Валерій Петрович підійшов ближче й по черзі брав до рук усі речі, які діставала зі своїх штанів Іванка. Так знайшовся і кишеньковий ножик Олеся, і марихуана, яку сьогодні курила Поліна, і навіть шпаргалка на контрольну з англійської.
- Здається, я впізнаю цей ніж, - промовив Бодька, уважно роздивляючись його.
- Ну що, викликаємо поліцію і розбираємось в тому, як ці речі в тебе опинились, чи виключаємо без розголосу? – директор був одночасно розлючений і спокійний. Його дістала та сімейка, розбірки через травми Олеся, постійні погрози санстанцією та перевірками педколективу, незрозуміла ситуація з розгромленою аудиторією, а тепер ще й наркотики на території школи.
- Без розголосу, - погляд упійманої на гарячому дівчини став байдужим та спустошеним.
- Тоді чекаю тебе з батьками після уроків. Напишете заяву за власним бажанням і заберете документи, а зараз геть з моїх очей. Обидва!
Вже в коридорі Іванна промовила особисто до Богдана:
- Це ще не все. Ви про мене ще згадаєте, до того ж, дуже скоро.
- Йди проспись, дитино. – нарешті Бодька зітхнув з полегшенням. – Я навіть не думав, що в одному тендітному створінні може ховатися стільки лиха. Може це через куріння? Зав’язуй.
До закінчення останнього уроку залишалось близько десяти хвилин, тож біолог вирішив повернутися до класу й подивитись, як поводяться його учениці. Бодьку навіть аніскілечки не здивувало, що з дівчат у класі зосталась лише Валерія. Рудоволосе дівча сиділо за партою, перекидаючи вміст свого пенала з місця на місце. Вона явно хвилювалась, але нащо їй переживати? Це ж не її розмову підслуховували, не вона підсовувала подрузі наркотики, не її виганяли зі школи й з останнього уроку теж тікала не вона. Богдан теж занепокоївся – через звичайнісіньку необережність його репліки про кохання могли почути учениці 11-В класу, отже завтра про це дізнається вся школа.
- Ну, і чому ти досі тут? З однією тобою робити нічого, так що біжи слідом за своїм класом.
- Я чекала на Вас, - Валерія все ще переминала пальцями кулькові ручки й олівці, поки ті з брязкотом не покотились на землю. – Вибачте.
- Дай вгадаю: всі ваші дівчата почули мої слова і тепер докладете директору? – Богдан намагався видатись суворим, та все одно виглядав розгубленим підлітком, якого батьки вперше застукали на пияцтві чи курінні. – Якщо так, то поспішай, поки Валерій Петрович ще в себе. Хтозна, може він вижене мене услід за Іванкою.
- Іванку вигнали? – на долю секунди лице дівчини набуло здивування та, згадавши свою мету, вона швидко забула про давню подругу. – Це не має значення. Я хотіла сказати Вам, що підслуховували лише я та Іванна. Та й чули ми далеко не все, але для деяких речей цілком достатньо…
- Годі! Швидше кажи чого ти хочеш і розійдемось.
- Гаразд. Я хочу, щоб у кінці семестру в мене була гарний середній бал. Ну, це для того, що подати документи до Польщі, а там вже… Не важливо. Ви ж розумієте, який внесок для цього можете зробити? – Валерія досі хвилювалась, хоч і говорила доволі егоїстичні фрази.
- Здається, ти штовхаєш мене на службовий злочин і хочеш, щоб я брав твої оцінки просто з повітря?
- А хіба Ви не пішли на службовий злочин, приховавши від усіх те, що Поліна була накурена в дрова? Її теж потрібно було виключити за це, чи не так? Іванка ж і розраховувала на Вашу правильність і скромність, на те, що Ви навіть «улюбленців» не пошкодуєте. Але пошкодували. Я почула далеко не все. Було щось таке, від чого навіть Іванка зблідла. Сама вона не стане про це тріпатись усім підряд, але я можу в неї розпитати…
- Не треба нічого розпитувати. Хочеш оцінку – буде тобі оцінка. А тепер геть звідси!
Задоволена Валерія вийшла з аудиторії, де залишився лише розлючений Богдан. Його настрій сьогодні стрибав з такою швидкістю, що адреналін, тироксин та ендорфіни та не встигали змінювати одне одного.
«Можливо, це було занадто. Не вийде з мене нормального вчителя, якщо я вже впродовж практичних занять завів роман з однією ученицею, двічі побився з десятикласником і настукав на його сестру директору, а тепер мене ще й шантажує якась школярка. Здається, шукати спільну мову запізно. Нічого не змінити. Хто ж знав, що в Полю я закохаюсь, а Іванну зненавиджу за її хитрощі? Що ж, тепер хоч рідше її бачитиму. А там дивись, вона забуде про мене й від Поліниного брата відчепиться. Та й самій Полі менше шкоди робитиме. Чорт, Поліна ж досі під впливом тих сигарет!»
Богдан зібрав свої речі й побіг по сходах, роздивляючись коридори кожного поверху, де очима шукав дівчину, що без нагляду могла накоїти будь-що. І вчитель не помилився: Поліна не чекала його в гардеробі, а з несфокусованим поглядом блукала по сходовому майданчику згори вниз і навпаки. Можливо, це й на краще – якби її в такому вигляді побачили однокласниці-втікачки, то, певно, здогадалися б, що дівчину скосив аж ніяк не жар і застуда. Богдан взяв її за руку, повів до гардеробу та одягнув їй куртку. Зараз хлопцю було байдуже на те, що ходити разом зі своїми ученицями на території школи досить ризиковано. Коли він вивів дівчину на свіже повітря, де аромат весни просто влетів до дихальних шляхів, то подумав, що після тієї розмови за дверима Поліну лише сильніше «накрило».
- Полю, тебе хтось бачив?
- Ніхто, крім тебе, сонце моє, - очі Поліни лишались несфокусованими, а голос видавав, що дівчина досі знаходиться зовсім не тут. – Що там з Іванкою?
Це лише здавалось, що Поля досі в трансі. Вона навмисне прикидалась такою, бо ж прийшла в себе ще сидячи на підвіконні під час уроку. Скитаючись коридорами, дівчина роздумувала про події останнього часу.
«Здається, я таки його кохаю… Ще й до біса ревную. І наражаю на велику небезпеку. Чорт, як тільки про нас дізнається хтось з дорослих, Богдан миттю полетить за ґрати. Ще й Іванка чортзна-що може накоїти… Не так страшна Іванка, як Сашко.
Кохання – це лише гормони. З часом пройде. А штамп про судимість у паспорті – ні. І ті рубці на чолі й руках не зійдуть. Я не вірю в долю, але тут явно її рук справа: йому потрібна нормальна, красива і доросла дівчина. А я що? Навіть обіймати себе не даю. Далеко не факт, що колись це зміниться.
Все! Вирішила: скажу, що не кохаю його і хочу розійтись. Так буде краще для обох: і він знайде собі когось кращого, і мені плани на майбутнє змінювати не доведеться. Закінчу школу, переїду в столицю, вивчусь на психолога, знайду роботу, а тоді вже шукатиму собі другу половинку… Але ж він не дурний, щоб в таке повірити! А може… Повірить. Це ж потрібно бути або дівчиною-підлітком, або повним бовдуром, щоб кохати того, кому на тебе начхати».  
Зайшовши в маршрутку, яка їхала до будинку Поліни, Богдан розповів своїй супутниці і про знайдений ніж, і про цигарки, і про виключення зі школи її подруги, і про шантаж від її однокласниці. Тоді дівчина повільно перейшла до першого кроку розлучення з хлопцем, якому приносить лише проблеми.
- Ти взагалі розумієш, що наробив? Ти видав свою ученицю директору без розбору, просто за те, що вона почала тебе бісити?
- Усе було не так, Полю…
- Ні, Богдане, все було саме так. Тебе шантажують, бісять, а ти піддаєшся на провокації!
- Чорт візьми, це ж було заради тебе!
- Заради мене? Тобто, прикриваючи одну людину, ти готовий підставити іншу? А ти мене запитав? Чи хочу я, щоб заради мене виганяли когось? Це ж Іванка! Вона мститиметься в десять разів гіршим способом. Знаєш, якщо ти…
Поліна стисла губи. Їй не дуже хотілось говорити такі речі вголос у громадському транспорті. Та Богдан вже й сам здогадувався про суть незакінченого речення.
- Говори. Не зупиняйся. Про все, що думаєш.
- Як хочеш, - вона подивилась на стиснуті кулаки схвильованого Бодьки, але це не зупинило її. Поля твердо вирішила розійтись з ним сьогодні, не дивлячись на власні почуття. –  Якщо ти готовий заради одного учня жертвувати іншим, ставити оцінки від балди, то, можливо, тобі навіть не варто бути вчителем.
- Я знаю. Вже задумувався про це. Говори далі, я ж бачу, що тобі є що сказати.
Здавалося, що навіть повітря  в маршрутці ставало важчим. На сидіннях попереду знаходилось ще сім пасажирів і водій. Тобто, вісім людей, яким було байдуже на кожного присутнього поряд, абсолютно все одно на проблеми молодої пари позаду, нейтрально до глобальних проблем суспільства. В принципі, як завжди і всюди. Як сказала колись одна велика людина: «Хто ми? Усі усім – мільйони, а хтось комусь – однісінький один».
- А ще ти зізнався мені в коханні. Ти хоч розумієш, що ці слова означають? Не може бути в нас з тобою кохання, невже не розумієш? – на очах Поліни з’явились сльози, але вона не давала їм спуститись нижче повік. – Ти ж дорослий. Ти мій вчитель. Ти не кохаєш мене, бо, як мінімум, тобі цього не можна робити. Я тебе взагалі другом раніше вважала. Не можу звикнути до думки, що подобаюсь тобі, розумієш? Ти мені подобаєшся. Я б навіть сказала, що люблю тебе. Люблю, чуєш? Але не кохаю. І не бачу сенсу в стосунках, де ніхто нікого не кохає.
Маршрутка зупинилась разом з розбитим серцем. Богдан закляк. Він не міг зібрати свої думки до купи – з однієї сторони, була надія, що слова Полі були лише наслідком куріння заборонених рослин, а з іншої… З іншої сторони, ці слова зачепили хлопця настільки, що ота впевненість у собі, рішучість та сміливість знову сховалися за сором’язливістю, самокритичністю та стриманістю, яких він лише нещодавно позбувся.
Богдан кілька секунд знаходився в прострації. За цей нетривалий час двері маршрутки зачинились, а за ними лишилася й Поліна, хоч до її будинку потрібно було їхати ще дві зупинки. Коли ж хлопець отямився, було запізно: водій відмовився зупинятись, а заплакана дівчина накинула капюшон та опустила голову, звертаючи в інший провулок.
Богдан чекав Поліну біля під’їзду. Чекав. Чекав. Чекав. Цілу годину чекав. А коли їй нарешті набридло ховатися за парканом, чекаючи, поки хлопцю остогидне те холодне очікування, зарюмсане дівча вискочило зі своєї схованки й чимдуж побігло всередину будинку.
- Поля, зачекай! Нам треба поговорити!
- Про що? Я ж чітко все пояснила. Можливо, я й пожалкую про свої слова, але це краще, чим щодня остерігатися, що нас хтось побачить, чи Іванка знову щось витворить, чи ще якась дурня. Я хочу жити звичайним життям, поїхати навчатись і добитись чогось у цьому житті, а не боятися, що через мене тебе виженуть з роботи чи вб’ють під час бійки, розумієш?
- Але ж ти любиш мене, - Богдан підійшов ближче до Полі, яка трималася за ручку дверей. – Ревнуєш. Ти ж через ревнощі курила ту гидоту? І виходить, що й переживаєш за мене. Хіба це не кохання?
- Це дружба, змішана з прив’язаністю. Я ж сказала, що не кохаю. Чого ж тобі ще треба?
- Ти ж знаєш мене лише півтора місяці. Оте так зване «кохання» не з’являється відразу. Для нього потрібен час і я дуже прошу тебе про це подумати.
- Не хочу думати! Взагалі, про що йде мова? Хіба ж я не чітко дала зрозуміти, що тепер ми просто знайомі?
Вмить худенька постать зникла за важкими залізними дверима. Богдану нічого не залишалося, як піти додому. Він не міг ні про що думати й та бездумність озивалась болючим криком у його голові.
«Ну от… Те, чого так хотів, те, що так беріг, так кохав – просто вислизнуло з моїх рук. Ми розійшлись. Чорт, чому тоді, коли мене кидали інші дівчата, не було так боляче? Певно, вони не були цього варті. Я ще нікого не кохав так сильно... І де ж та бісова взаємність?
Хочу випити. Усе одно, що так зіп’юсь і стану схожим на батька-алкоголіка. Ситуація дозволяє. Але ж уроки… Стоп. Завтра четвер, а отже, у мене немає уроків. Можна ні в чому собі не відмовляти» - і свідомість Богдана загубилась серед п’янких напоїв у невеликій кав’ярні, неподалік від власного дому.

По дорозі до квартири Поліна мала твердий намір розповісти своїй матері про все це. Ну, майже про все. Факт того, що хлопець, з яким розійшлася Поля, був старшим, та ще й її учителем, мав замовчуватись. Та зайшовши в помешкання, дівчина побачила тітку Тому, свою матір, що сиділа за кухонним столом, вмиваючись гіркими сльозами.
- Мамо, щось сталось? Щось з Сашком? – Поліна одразу запідозрила Іванну, яка останнім часом докладала своїх рук та слова до всіх її бід.
- Ні, доню, тут… - слова матері заплутувались, стикаючись зі сльозами. – Справа… Справа в твоєму батьку.
- Тато? – здивована дівчина присіла на стілець поруч з матір’ю й обійняла її. – Мамо, не плач, будь ласка. Що сталося з татом? Він же у відрядженні був, хіба ні?
- Він в аварію потрапив. Повертався додому. Лишалося зовсім трохи, розумієш? – тітка Тома поклала голову на стіл та закрилась руками, не припиняючи плакати. – Недалеко від лікарні їхній водій не впорався з керуванням і злетів з дороги…
- Мамо, скажи мені: всі живі?
Тиша. Тітка Тома перестала схлипувати й підняла голову. Було чути лише голосний стукіт двох сердець, що ехом котився по всіх квартирі. Чи відоме комусь відчуття, коли не знаєш точно, жива дорога тобі людина чи ні? Коли хочеться проклинати весь за світ лише за те, що ти на нього з’явився? Коли різко розумієш, що всі попередні проблеми – цілковита дурня, адже виправити не можна лише смерть? Певно, це знайомо кожному, хто втрачав.
- Ні. Живі не всі. Якийсь батьків товариш загинув, а сам Ігор і водій зараз в лікарні. Стан середньої тяжкості.
- Ну то чого ми досі вдома! – Поля встала зі стільця й почала судорожно одягати куртку. – Не нервуйся. Все ж буде добре, правда? Просто зараз нам треба до тата.
- Не можна. Я вже була там. Лікарі не дозволяють заходити.
Матір Поліни знову зайшлася сльозами. Сама дівчина розуміла, що зараз розпускати нюні взагалі не варто – все одно не допоможе. У таких ситуаціях вона могла бути справді по-чоловічому сильною. Тож Поля дістала з шафи валер’янку, дала потрібну дозу тітці Томі, а потім і сама прийняла кілька крапель. Дочекавшись, поки мати трохи заспокоїться, дівча пошкандибало в свою кімнату. Години зо дві вона лежала на ліжку, очікуючи на Сашка, що от-от мав повернутись з побачення. За ці дві години Поліна уважно роздивилася всі нові тріщинки на стелі, старі збляклі постери на стінах та кількох мух, що літали від вікна до люстри й навпаки.
«Як так? Всього кілька кілометрів! А що, як… Ні, мій тато сильний. Він же військовий, він зобов’язаний справлятися з пораненнями, чи не так? От прийде Сашко й ми разом вирішимо, як зараз пробитися до батька.
Та де ж він ходить? Я не можу більше терпіти! Біс з ним, поїду до тата сама. Чи ж не на те я дочка військового, щоб проходити повз ворожих облич та заборон?»
Поліна зібрала рюкзак з усім необхідним: зарядка до телефона, проїзний та гроші, які заробляла ще на зимових канікулах. Ну, а раптом там потрібні будуть якісь бинти чи ліки? Швидко закинувши рюкзак на плече, дівчина тихо (щоб не тривожити матір) пройшла в коридор, взула кросівки й зачинила за собою залізні вхідні двері.
Лікарня була активною: медсестри бігали з одного входу до іншого, зустрічаючи все нових і нових постраждалих від погодних умов. Ще б пак, водії, проїжджаючи по слідах один одного, розбили дорогу на дві колії у мокрому снігу, і кожен, хто з тих колій випадково виїжджав, швидко опинявся в кюветі.
Впіймати когось з працівників лікарні було марною справою. Та й повним егоїзмом було б відволікати від роботи тих, від кого залежать людські життя. Все ж, на пункті прийому стояла жіночка в синенькому костюмчику, яка постійно підіймала трубку дротового телефону й відповідала на питання про прийнятих хворих.
- Вибачте, а Клименко Ігор не потрапляв сьогодні до вашого закладу?
- Тридцять дев’ять років?
- Так-так, саме він.
- Потрапляв. Дев’ята палата. Стан – стабільно тяжкий, але нещодавно прийшов до тями. Пацієнту зараз потрібен спокій. Зможете відвідати його завтра або через кілька днів.  
  Жінка в синьому лікарняному костюмі знову підняла слухавку й повністю відволіклась від попереднього питання, а Поліна направилась на другий поверх у пошуках палати №9. Знайшовши потрібну цифру, дівчина обережно відкрила двері. На одному з шести старезних ліжок з пружинними матрацами лежав її тато. Його права рука була міцно закута в гіпс, а ребра та голова надійно сховані під бинтами.
- Тату! Таточку! Я так за тебе злякалася, - вона кинулася до свого батька, який заледве підвів до неї погляд.
- Поля, доню, це ти? Не кричи, будь ласка, люди ж сплять, - голос дядька Ігора був зовсім тихий, ніби заледве живий. – Що ти тут робиш?
- Приїхала до тебе. Мама теж приїжджала, але їй не дозволили зайти. А я навіть дозволу не питала; дізналась про те, де саме ти є – і вскочила сюди.
- Солдате, це страшне порушення дисципліни, - батько дівчини злегка закашлявся, а тоді додав: - У тебе можуть бути проблеми. Їдь додому й перекажи мамі, що все гаразд.
- Але ж тату…
- Відставити! Додому. Це наказ! Був радий тебе бачити.
Хоч як Поліна не просилася, та лишатись поруч з татом проти його волі не було сенсу. Тож знесилене дівча повільно пошкандибало на перший поверх, приглядуючись та прислуховуючись до десятків людей довкола неї.
- Петрівна, неси розчин! Куди подівся хірург? Івановичу, тут треба твоя допомога! Прийміть хтось нових хворих! Котра операційна вільна? Ей, знову після аварії? У нас все майже переповнено! Тут хлопець молодий; схоже на пограбування. Можливий розрив внутрішніх органів. Швидше, він ще при тямі! Покличте травматолога, схоже, у бабусі струс мозку! Там дитину на швидкій привезли, можливо, запалення легень.
На ношах, якими лікарі доправляли хворих до операційної, Поліна побачила те, що змінило її плани про повернення до рідної домівки.

Батьки Іванни Борканини були не дуже задоволені, пишучи заяву на забирання документів зі школи №3. Тим не менш, Валерій Петрович чудово пояснив їм усю серйозність ситуації і факт того, що Іванну в будь-якому випадку  буде виключено зі списку учнів цього навчального закладу.
Одразу після візиту до директора дівчина відправилась на побачення з Сашком. Вона вже знала, як буде мститись своїй колишній подрузі та «коханому-зраднику», який чітко висловив свої почуття й дав знати, що в Іванки шансів на нього майже не лишилося.
«Що ж, якщо не мені, то й нікому!»
Іванна наближалася до місця зустрічі з Сашком. Він мав чекати її на зупинці, щоб разом йти до кав’ярні. Виходячи з тролейбусу, дівчина скорчила настільки сумний та жалібний вираз обличчя, що, побачивши її, будь-хто захотів би дістати з кишені кілька гривень та дати цій псевдо-бідоласі.
- Люба моя, що сталося? – Сашко був милий та люб’язний, не знаючи ні про махінації його коханої, ні про автомобільну аварію власного батька.
- Нічого особливого. Точніше, дуже особливе, але я не хочу про це говорити.
Хлопець одразу знітився. Ще ніколи Іванка не відповідала йому так грубо, зовсім не приховуючи роздратування.
- Як так? Ти не хочеш поділитись проблемами зі своїм майбутнім чоловіком? Ай-ай-ай, як же ми потім житимемо разом?
- З такими темпами, ми ніяк не житимемо разом.
- Не зрозумів, - Сашко навіть перестав крокувати до кав’ярні. Він зупинився й пильно дивився на Іванку. – Ну, і що ж я такого накоїв?
- Ти – нічого. А от я сьогодні забрала документи зі своєї школи й більше не вчитимуся з твоєю сестрою.
- Чого так? Та й до чого тут наші відносини?
Іванна оглянулась по сторонах й прикусила губу, а потім підвела очі до Сашка й промовила:
- А ти геть нічого не розумієш, правда? Твоя сестра зв’язалася з тим біологом, ще й конкретно. Він її навіть курити навчив.
- Та ну, Івасю, це повна маячня, - хлопець посміхнувся й хотів обійняти свою кохану, але та викрутилась з його рук. – Та й до чого тут ти? Навіщо тобі йти зі школи?
- Бо той вчитель біології почав мене домагатися. «Або в ліжко зі мною, - каже, - Або завалю по повній програмі». І як не відкручуюсь від його вульгарних натяків, а він знову й знову торочить те ж саме. Вже навіть кілька двійок поставив. Я гадаю, це Поліна просить його, щоб розсварити мене з тобою. Думає, що поведусь на його красиве личко й оцінки. Набридло, от і попросилась в батьків перевести мене до Олеся.
- Ти серйозно? Той кретин справді тебе домагався? – дівчина опустила погляд на мокрий асфальт, а Сашко взявся руками за голову. У його мозок ніяк не вкладалась інформація, що до такої тендітної, милої та беззахисної Іванни чіплявся якийсь студент-практикант, погрожуючи поганими оцінками, а до цього ще й причетна його рідна сестра! – Я вб’ю його. Зовсім уб’ю… Як тільки побачу.
Дівчина-обманщиця одразу притислась Сашкові до грудей, голосно рюмсаючи. Вона викликала в нього все більше й більше жалощів, підсвідомо змушуючи боротися за свою честь кулаками. Ще пощастило, що ніхто з них не знав адреси, за якою проживав Богдан, бо ж тоді Сашко без роздумів вирушив би туди. Та все-таки, ще гірше сталося, коли Іванка перестала вдавати ображену жертву й вони пішли до улюбленої кав’ярні Сашка.
Поки хлопець пішов замовляти каву та десерт, його дівчина шукала вільне місце. Присівши за столик, Іванка зняла шапку та легеньке пальто. Розмотуючи з шиї шарфик, вона випадково вдарила рукою по голові чоловіка, що сидів за столиком позаду неї.
- Вибачте, я не спеціально.
Знайомий голос ніби як змусив Богдана трошечки протверезіти, вигнав з його організму останню зайву пляшку горілки. Він підвівся й, спираючись на все, що траплялося під руку, став біля Іванки. Чотири проміле алкоголю в його крові не давали правильно вимовляти слова й нормально жестикулювати руками, але Бодька принаймні намагався себе контролювати.
- Чуєш, Іванко, це ти? Святкувати прийшла, правда ж? Це ж якою треба бути с-с-с… Якою ж треба бути скотиною, щоб отак себе поводити?
- Богдане Олександровичу, Ви п’яні? Я б могла порадити Вам швидше забиратися звідси, але не робитиму цього, - на лиці дівчини з’явилась посмішка, яка передрікала біду.
- Хіба ж ти можеш порадити щось добре? Ти ж така з-з-злюка… Через тебе Поліна мене навіть бачити не хоче. Я ж її так люблю, так люблю, а через тебе ми розійшлись, чуєш? І не буде в нас більше с-с-спільного майбутнього. А якби ти не дала їй сьогодні ті сигарети, то нічого б не сталося.
«Вони розлучились? Так просто? Тобто, тепер він вільний, скоро забуде Поліну, а в мене є шанс? Точно, у мене є шанс… Чорт, який же шанс, якщо Сашко вб’є його, як тільки побачить!»
  Іванна швидко прийнялася виводити Богдана з кав’ярні, хапала його за руки та комір сорочки, але п’яний вчитель тримався руками за стіл, не даючи їй зрушити себе бодай на крок.
- Чого тобі треба? Не ти мене сюди привела, не тобі й виганяти!
- Бовдур! Тобі жити лишилось кілька хвилин, а ти ще й пручаєшся!
Через кілька секунд перед ними вже стояв розлючений Сашко.
- Ти й тут її дістаєш, збоченцю! Ходімо на вулицю й поговоримо по-чоловічому!
- Тихо, любий, це не те, що ти подумав. Я все поясню…
- Та здались ви обидва мені під три чорти! Поліна точно не заговорить зі мною, якщо дізнається, що я знову побився з її братом, - Бодька потягнувся до свого столу за недопитою пляшкою горілки, але Сашко схопив її перший.
- Ти ще й алкоголік… Прекрасно, хоч бити не шкода буде. 
- Сашко, прошу, не треба! Ти не так все зрозумів, - але хлопець уже не чув навіть свою кохану.
Сашко взяв Богдана за руку й повів на  двір, подалі від зайвих очей. Той навіть не дуже то й опирався – діватись було нікуди, бо ж Сашко протягнув би п’яного по бетону, якби той впав. Іванна намагалася зупинити його, але хлопець точно вирішив до останнього боротися за її честь та гідність, караючи всякого, хто хотів їх потривожити.
Зайшовши в неосвітлюваний провулок, Сашко поставив Богдана спиною до цегляної стіни. Алкоголь зараз грав з учителем злий жарт, бо він не міг ні відбиватись, ні відвертатись від ударів, які раз за разом наносив брат його коханої Поліни. Кожна спроба Бодьки бодай прикрити голову руками чи вдарити противника закінчувалася повним провалом.
- Вона знову наговорила тобі дурні, - у цей момент Сашко схопив Богдана за плечі й вдарив коліном у живіт, але той, похитуючись, випростався, сплюнув кров і продовжив говорити. – А ти й повівся. Віриш їй, як справжній віслюк.
- Ти здурів! Він п’яний в дрова, навіть блок поставити не може. Ти ж вб’єш його! – Іванна вже навіть не дивилась на жахливе побоїще, а лише плакала, стоячи осторонь.
- Ну маленька, лише півгодини тому ти цього й хотіла, чи не так? Насолоджуйся падінням свого кривдника.
Вона продовжувала плакати. Вперше за весь час цієї історії Іванна плакала по-справжньому, вперше повноцінно усвідомлювала всю жахливість своїх вчинків.
- Облиш, кому кажу!
- Іванко, який з мене чоловік, якщо я просто так дозволю комусь домагатися моєї коханої?
- Якої ще коханої?! Ти повний придурок! Я його люблю, його, а не тебе!
Сашко завмер, тримаючи напівпритомного Богдана за плече. Було таке відчуття, ніби електричний розряд силою 220 Вольт пройшовся по його тілу. Іванна спробувала відтягнути свого вчителя від заціпенілого бійця, але той тримався мертвою хваткою.
- Скажи, що ти брешеш…
- Та я вперше говорю тобі правду! Яким же треба бути дегенератом, щоб вірити в усе те безглуздя! Відпусти його, будь ласка… Люди, хто-небуть, допоможіть!
Лють Сашка спалахнула з новою силою: з кожним ударом ногою у живіт та грудну клітку Богдану ставало все важче дихати, а після удару в обличчя з його носа струмком потекла тепла червона кров.
- Його?! Ти любиш його?! Та я б’ю його, як мішок з піском, а ти досі любиш його? Відповідай!
- Люблю, чорт забирай!
У цей момент Бодя звалився з ніг і вдарився головою об асфальт. Його очі були закриті. Жодних ознак життя, окрім крові, яка продовжувала витікати з розбитого чола.
- Ти вбив його? Ти вбив його! Монстр! – Іванна несамовито кричала, роздираючи нігтями шкіру на своїй голові.
Сашко сам не очікував такої жорстокості. Він не був прихильником вуличних бійок, але через свій запальний характер іноді ставав їхнім учасником. За хвилину Іванна зникла з місця пригоди, навіть не спробувавши допомогти Богдану самостійно. Вона вже вважала його мертвим, а Сашка – ув’язненим. І найменше їй зараз хотілось проходити по цій справі свідком, а то й співучасником. Це навіть не зважаючи на те, що ні поліцію, ні швидку ніхто так і не викликав.
Коли її зникнення помітив Сашко, було запізно: дівчина простувала прямо до квартири Ореста, бо потребувала нової дози ейфорії та іншого лиха. Сигарети допомагали їй забутись, розслабитись, випустити з голови ті проблеми, які вона сама ж і створювала. Курити Іванка навчилась з початком цієї зими: саме тоді вона познайомилась з Орестом і близько місяця вважала його своїм справжнім коханням. Дівчина навіть покинула б його, якби не стала залежною від безкоштовної марихуани. Так, це легкий наркотик, який не може викликати надто швидкого звикання, але вона в перший же місяць викурила її стільки, скільки Орест розтягував на півроку «кайфу». Ця отрута в’їлася в її кров та вени настільки, що проживши три дні без чергової порції диму Іванна буквально сходила з розуму й сама бігла до житла репера-наркомана. Та й зав’язувати з цією шкідливою звичкою їй не хотілось: Орест та його друзі-однодумці з легкими наркотиками вважають себе крутими, не дослухаючись до заборон суспільства, тож і сама Іванка ввійшла в ряди «білих ворон, вилітаючих з диму». Це стало таким собі способом самовираження.
Сашко злякався. Вперше за довгий час він не здивувався, не розгубився, а саме злякався. Та, яка мала підтримувати його будь-коли й будь-де, просто втекла. Та, з котрою він вже побудував уявний дім на окраїні міста та мріяв про дітей, не кохає його. Впевненість у правильності свого вчинку різко скотилася вниз, далеко за позначку «Нуль». Мурашки стадами забігали по його шкірі, змушуючи йти додому, відмитися від усього бруду та закритися у власній кімнаті.
Уже через сім хвилин кілька молодих людей, які прогулювались вечірніми вулицями, помітили темний силует біля цегляної стіни багатоповерхівки. На холодному асфальті досі лежав Богдан Бондар, але для лікарів, які приїдуть сюди аж через півгодини, він стане звичайним «Невідомим», адже так позначають всіх, кого знаходять без свідомості та документів, які засвідчують особу. Хлопець прийде в себе лише в кареті швидкої, де двоє молодиків (навряд чи старші від нього) у білих халатах надавали йому першу допомогу та запитували про групу крові й резус-фактор. Тоді ці слова здались йому лише набором літер, зовсім не пов’язаних між собою. Богдану позакладало вуха. Він напіввідкритими очима дивився на крапельницю, що підстрибувала на кожній ямочці розбитої міської дороги. Кілька уколів. Метушня. Запах препаратів та аміакового розчину. Крик сирени. Сигнали машин. Нерозбірливі слова. Сильний головний біль. І ще щось так коле під ребрами, так пече…
- Завелика втрата крові… Думаєш, виживе? – один з фельдшерів кинув шприци назад у кейс.
- Ти, головне, не припиняй працювати. Чуєш, який перегар? Він зовсім п’яний, а такі завше живучі. От тільки до тями зарано прийшов – знеболююче ще не діє.
- Алкоголь для нього знеболююче. Це ж додуматись тільки: п’яний, ввечері, нормально одягнений… Мрія грабіжника,  їй-богу!
- Слухай, а це нічого, що він під градусом, а ми вкололи знеболювальне? Якось зав відділенням мені за це знатну догану виписав.
Перед очима Богдана, за розмитому тлі крапельниць та фельдшерів, раптово й чітко вималювався образ коротко стриженої жінки. Вона похмуро дивилася на побитого юнака й ласкаво промовляла:
- Синочку, тобі ще рано до мене! Ти ще мусиш жити.
- Мамо…
- Ти диви, він ще й говорить! Точно витягне, - радів хлопець у білому халаті. – А вколи-но йому ще «Промедолу».
Силует матері зник так само швидко, як і з’явився. Богдана знудило. І ще раз. Тепер лікарня. Яскраве світло. Ще більше чужих розпливчастих постатей. Ще більше шуму. Медик, який чимдуж поспішав, везучи Богдана до рентген-кабінету, ще в коридорі вигукнув:
- Тут хлопець молодий; схоже на пограбування. Жодних документів. Навіть телефона з собою нема. Можливий розрив внутрішніх органів. Швидше, він ще при тямі! Терміновий рентген голови, хребта і грудної клітки!
І метушня довкола побитого стала ще більшою: одна медсестра на ходу розстібала йому куртку, інша знімала срібний хрестик, а третя прийнялася розрізувати сорочку. Раптом серед безлічі обличь з’явилося єдине таке знайоме і до болю рідне.
- Богдане, це ти? Богдане, що сталось? Скажи щось, Бодька! – нажахана Поліна тримала долоню пораненого пацієнта лікарні обома руками, заважаючи медперсоналу виконувати свою роботу.
- Я вмер і тепер ти зі мною, правда ж? – ледве чутно промовив Богдан. Хлопець не чув жодного слова, які говорила йому Поля. Зненацька він посміхнувся закривавленими губами, хоч ситуація вимагала зовсім інших емоцій. Біль у голові й грудях посилився. З уст Бодьки зірвався легенький кашель.
- Ні, ти живий! – з очей Полі покотилися сльози. Вона не стримувалась, та й, певно, зараз це було б недоречним. – Ти житимеш, Богданчику… Я ж кохаю тебе, як же ти можеш померти… Хто це зробив? Ні-ні, тільки не закривай очі, не закривай, не треба, не зараз! Богдане!
- Дівчино, не заважайте! Ви знайомі? – одна з медсестер взяла Поліну за руку, щоб та не зайшла в рентген-кабінет, а тоді відвела до іншої працівниці медичного закладу й сказала: - Нам потрібні ім’я, вік, адреса, можливі алергії і група крові пацієнта.
У дівчини навіть не виникло жодного дискомфорту, коли зовсім чужа людина тримала її за руку. Після сьогоднішніх стресів переосмислення таки прийшло в її голову: боятися треба лише тоді, коли тобі справді щось загрожує. І не настільки лякає страх за себе, як небезпека, що нависає над життям дорогих тобі людей.
- Бондар Богдан Олександрович, двадцять один рік. Вулиця Лесі Українки, дім 17, квартира 17. Алергії і група крові… Не знаю. Взагалі не знаю, - Поліна занурила руки у волосся й присіла на стілець.
- А хто знає? Ти взагалі ким йому приходишся? Де родичі? – медсестра явно нервувала, бо ж через великий наплив постраждалих в аваріях у неї й так був складний день, а тут ще й пацієнт без документів.
- Немає в нього родичів. Чекайте, він же з нашого міста, невже у цій лікарні немає його медичної картки? – дівчина підняла голову й подивилась на медсестер, які швидко побігли в реєстратуру й все ж знайшли всю потрібну інформацію.
Поліна залишилась сидіти на тому ж стільці, тихенько схлипуючи. Вона помітила, як Богдана перевезли з рентген-кабінету в операційну, але не знайшла в собі сил піднятися й знову поглянути на його закривавлене лице й «вм’ятину» на грудях. Телефон постійно обзивався мелодіями – це дзвонила мама. Вона б розказала своїй донечці, що її брат повернувся додому сам не свій, зачинився й нікого не хоче слухати, навіть не здогадується, де зараз його батько. Розказала б. Якби її донька підняла слухавку. І Поля зрозуміла б, що Бодьку не просто пограбували. Обов’язково зрозуміла б. Якби вислухала свою неньку.
Секунди тікали в небуття. Хвилини здавалися днями. Дві години минули в болючих роздумах.
«Тільки б він вижив, Боже, тільки б вижив! А що, як не виживе? Це… Все? Отак помре, перестане дихати, зупинить своє серцебиття? Ні, ні, не можна! Я не дозволю!
Та, зрештою, що ж я зроблю?.. Нічого. Я не можу зупинити це, просто прокинувшись від кошмарного сну. Він може померти. Отак просто. По суті, ні за що. Не стане і все. А потім що? Його сховають під землю, під ту бісову брудну землю, і я більше ніколи його не побачу. Як це? Як можна занурити людину в пісок і залишити гнисти там? Чорт забирай, як можна звикнутись з думкою, що оте таке рідне, таке тепле колись тіло лежатиме під масою землі, а ти стоїш біля могили й більше ніколи не зможеш доторкнутись до його м’якої шкіри, ніколи не почуєш його голос? Невже я так і не зрозумію, якого ж кольору його очі, невже ніколи більше він не спробує допомогти мені чи захистити, а я вже не побачу, як він, переживаючи, розкуйовджує своє волосся та голосно дихає? Невже?..
Дідько, чого ж я розрюмсалась? Я ж навіть не знаю, що з ним сталось. Можливо, все не так погано, як я собі понавигадувала. Хтозна, може там лише дрібниці й за тиждень-два ями знову питимемо чай у нього на кухні».
Зрештою, коли на годиннику було вже 21:49, з операційної вийшов чоловік у марлевій масці, швидше всього, хірург.
- Лікарю, як там він? Що з ним? – Поліна скочила з місця й направилась услід за дорослим чолов’ягою.
- Спершу скажіть, ким Ви приходитесь моєму пацієнту, а тоді задавайте питання.
Дівчина розуміла, що немає особливих прав на знання про стан Богдана, але терпіти й чекати на те, щоб почути це від нього самого, вона не могла. Саме з цієї причини Поля й зважилась на брехню.
- Я сестра йому, Поліна Бондар. Вибачте, документів з собою не маю.
- Ну що ж, сестра, сподіваюсь, що Ви такі ж везучі, як і Ваш брат, - лікар зайшов до ординаторської та налляв собі чаю.
- Приблизно така ж. Теж постійно в халепи потрапляю. То що з ним? Він одужає?
- Потрапити в халепу це одне, а вийти з неї – зовсім інша справа, - хірург дістав з шафи печиво й поставив його на стіл. – Якісь добродії влаштували вашому брату черепно-мозкову травму, перелом носа та ребра. Сильна втрата крові. Ну, ще по нирках трохи настукали, але порівняно з іншим це дрібниці. Дивовижно те, що якби був ще хоч один удар – ребро проштрикнуло б легені. Чим не везіння? О, а ще є ризик крововиливу в легенях. Продовжувати список?
Поліна зробилася білою, як стіна. Схоже, що скоро їй самій знадобиться допомога.
- Не треба, я ж усе одно толком не зрозумію… Краще скажіть: він житиме?
- Це вже час покаже. Не хочу загадувати наперед. Шансів мало, але вони є, - хірург присів, зробив перший ковток чаю, а після коротких роздумів додав: - Слухайте, там ці інтерни щось наплутали, він п’яний, а вони йому вкололи…
Та дівчина вже не слухала. «Шансів мало» - ці слова відлунювали ехом у її свідомості. Вибігши з ординаторської, вона побачила Богдана, якого направляли в реанімацію. Непритомний. Блідий. Навіть трохи синюватий. Зовсім холодний. Ледве живий. Незліченна кількість трубок втикалася в його тіло, підтримуючи там хоч якесь життя. Та серце б’ється, серце бореться!
- Богдане, чуєш мене? Я ж знаю, що чуєш. Не помирай, прошу, як же я без тебе? Я ж слідом піду, сам знаєш.
- Дівчино, не заважайте нам працювати!
Богдана завезли до вантажного ліфту, що одразу гучно захлопнув свої тяжкі металеві двері, а до ординаторської зайшли представники поліції.
«Чорт, це ж мене опитуватимуть, якщо лікар заїкнеться про «сестру потерпілого»! Треба звалювати додому. Та й мама вже мабуть зовсім змучилась. 27 пропущених дзвінків… Оце мені влетить!»
Поліна поїхала додому, одягла чорний Богданів светр та, знову виплакавшись, заснула. Їй снились чорно-білі сни, в яких її найкращого друга забирали постаті в чорних плащах. У сусідній кімнаті її схлипування чув Сашко, який ні на мить сьогодні не зможе стулити очей. Ревнощі ревнощами, а совість його мучить, хоч і не так сильно, як це зараз потрібно. Його розривають на частини здоровий глузд та наївне кохання.
«Що я накоїв? Дорослий вже ж ніби, а поводжусь як чортзна-хто. Але він сам винен! Я в нього дівчину не відбирав, і не домагався його сестри… От дідько, це ж виходить, що Іванка постійно мене обманювала, а отже, той біолог не чіплявся ні до неї, ні до Полі… Ну кретин. Я просто кретин. Побив його ні за що.
Ні. Причина була. Іванка не кохає мене. Любить його. Його, якогось дурного вчителя, чорт забирай! І що ці дівчата в ньому знаходять? Він отримав по заслузі. Нема чого зваблювати школярок, вони ж неповнолітні!
Іванна… А як же ті грандіозні плани на спільне майбутнє? Та якби я зараз побачив її, то ще й сам вибачення попросив би… Я тюхтій. Ганчірка. Бовдур. Мене можна обізвати найлайливішими словами, але за один її поцілунок я ладен битися з сотнями воїнів на смерть. Ай, не можна, не можна, не можна! Ти не потрібен їй, чуєш? Не потрібен!»  
Чого ж я постійно про одне й теж? Пропоную подивитись, як свій день провели другорядні герої.
А тітці Томі зараз було ой як непросто! З самого ранку прийшов листоноша й поклав до скриньки квитанцію за електроенергію, воду та газ. Згідно з нею, цього місяця комунальні послуги обійшлися родині мало не в половину Ігорової зарплати. Байдуже на ті гроші, а от зламаний чайник мало не позбавив їх всіх квартири: поки Поліна була в школі, а Сашко в інституті, Тома вирішила відпочити та випити кави й, увімкнувши чайник, прилягла на ліжку в своїй кімнаті. Через кілька хвилин з кухні почало доноситись страшне шипіння, тріскіт та щось ніби вибухів петарди. Перша думка була про злодія, але обережно зайшовши на кухню Тома побачила яскраві іскри, які летіли з палаючого чайника, та вогонь, який майже встиг перекинутись на шпалери. Пощастило, що Тома зайшла ще відносно рано й встигла залляти полум’я вишневим компотом, який саме потрапив їй під руку. Потім ще гірше – подзвонили з лікарні й сказали, що Ігор знаходиться там. Тітка Тома зібралася з майже космічною швидкістю, привезла своєму чоловікові продуктів та одягу, але це виявилося зайвим, бо лікарі не підпустили її навіть подивитися на нього здалеку. Це ще добре, що його лікування хоча б частково покриває страховка, бо інакше б у родини просто не вистачило б заощаджень навіть на сьогоднішню операцію. Після цього Тома побачилась зі своєю донькою, що прийшла зі школи заплакана, але так і не змогла розповісти, що ж з нею сталося, і згодом ще й втекла з дому й не бере слухавку. Син, який мав би підтримати матір за відсутності батька, пішов на побачення, а повернувся  злий, послав до біса все і всіх, ще й трясеться, як при гарячці. Тома не бачила іншого виходу, окрім як випити заспокійливого та чекати на завтра.
З самого ранку Ігореві зателефонувало начальство і повідомило, що операцію потрібно згортати.
- Дядьку Ігорю, не засмучуйтесь Ви так! Не перша і не остання наша зірвана операція.
- Ай, Грицько, та що ти розумієш? От підростеш ще років на десять і побачиш, як же страшно витрачати марно свій час. Треба ж кожну хвилину цінувати, а тут три тижні нанівець зійшло!
До розмови між зовсім молодим солдатом Григорієм та досвідченим Ігорем втрутився водій Кирило, який був ніби як середнім по віку.
- Ігор, ну невже ти не був «зеленим»? Куди йому думати про час? Наш Грицько тільки про те й мріє, як би то швидше до своєї нареченої вернутись. Правда ж, Грицько?
Молодик у камуфляжній формі засоромився, почервонів, та все ж відповів:
- Ну звісно, чого ж мені ще хотіти? Я ж навіть сидячи в засаді про неї думав. Люблю ж. До весілля готуємось потихеньку.
- Е-е-е, любов то діло молоде, - з-під сивих вусів Ігоря зблиснула посмішка. – Нам, стариганам, це вже ні до чого. Чи не так, Кирило?
- Говори за себе, а я ще молодий і гарний. Так сказати, цвіту і пахну! – і водій, і пасажири зайшлися сміхом.
Отак, жартуючи, вони поспішали додому. За вікном автомобіля швидко пробігали кілометри траси, а всередині салону стояв веселий гамір трьох напарників-військових. Проїхавши майже чотириста кілометрів, їхня машина марки «Нива» зіскочила з тих снігових колій на дорозі. Все сталося несподівано: світло, крик, удар і одразу ж непритомність. Тоді Ігорю та його команді пощастило, що вони вже були в межах міста, а той злощасний клен, в який влетіло їхнє авто, ріс неподалік від лікарні. Хоча… Не варто вживати слова «пощастило». Одному з них посміхнулась не вдача, а кістлява жіночка з гострою косою в руках. Знаєте, як важко матері визнати те, що її син не поліг героєм на війні, не на важливій спецоперації, а тоді, коли вже повертався звідти, але злетів з дороги, не розчищену тими, кого той мужній син своєї Батьківщини присягнувся захищати? Звісно ж не знаєте. Краще нікому про таке не знати.
Після операції, коли Ігор вже отямився, в палату зайшов той же хірург, який згодом оперував Богдана. Він зайшов задля того, щоб розповісти пацієнту про його стан.
- Ви ще відносно легко обійшлися: два-три тижні й знову вийдете на роботу. А от Ваш колега… Не пощастило, що ж зробиш.
- Не зрозумів… Який колега? Кому не пощастило? – дядько Ігор спробував піднятись, але різкий біль швидко поклав його назад у ліжко.
- Вибачте, я забув, що Ви не в курсі… Григорій Савченко загинув майже одразу після зіткнення. Травми були не сумісні з життям.
- Що? Грицько? Не вірю, не може бути…
- На жаль, я говорю правду. Розумію, з цим важко змиритись. Вам краще відпочити.
Двері тихенько зачинились. Лікар подумав, що в такій ситуації варто залишити пацієнта наодинці зі своїми думками. Та як же ті думки різали йому душу! Для кожного військового втрата свого напарника рівняється з втратою рідного по крові брата, а для Ігоря за останній рік спільної роботи Гриць став прийомним сином, якого він бачив навіть частіше, ніж рідного Сашка.
«Як? Як так? Хіба є Бог на небі, якщо він таке допустив? Це ж зовсім молодий, зовсім зелений, ще навіть не надихався цим життям сповна… А тепер? Замість одруження отримав власний похорон. Чого я живий? Чому не мене забрали в пекло за мої гріхи? Той малий ще навіть нікого не вбивав, не бачив війни та полону. І як же це по-дурному: померти не від кулі снайпера, а від маленького деревця! Навіть медалі чи ордена посмертного не отримає…»

Зі старих і змучених очей скотилася скупа чоловіча сльоза. Ігор багато бачив на цьому світі. Бачив як вбивають, і як втрачають. Бачив, як діти перебігають дорогу й граються на майданчику, коли поруч йде війна. Бачив, як життя зникає з зараженої радіацією зони. Бачив, як вмирають вороги. Багато бачив. Але побратима він хоронитиме вперше.
Із ліжка в іншому кутку кімнати почувся хрип, а потім важко вимовлені й ледве чутні слова:
- Горіти мені в пеклі за це, Ігорю.
- Кирило? Ти тут?
- На превеликий жаль. Це ж я винен, я, розумієш? Краще б я вмер замість нього. Поки ти спав, - слова обірвалися через захриплість голосу. – Кх-кх… Уже й наречена Грицькова приходила, аж червона від сліз. Знаєш, говорить, що рада, що хоча б хтось вижив, а я ж по очах бачу, як вона кляне мене, бо ж це я з кермом не впорався! Я ж цим дітям життя зламав, розумієш?
Кирило не витримав. Мабуть, немає сумнішого видовища, ніж сльози сильного й вольового чоловіка.
- Заспокойся. Це ж випадково. Бог все бачить.
- Який там Бог, коли все так! Ти ж і сам віруючим ніколи не був, то чого мені про божество розповідатимеш?
Ігор змовчав. Можливо, через старість, яка вже на підході, а можливо, через сьогоднішню трагедію він почувався морально вбитим і всі попередні вірування блякли перед бажанням колись зустріти Грицька в раю.
А потім ще й Поліна прийшла. «Так невчасно! Треба спровадити її додому». І таки спровадив, але лише в коридор.
Не можна не згадати про ще одного персонажа, хоч він вже досить давно тут не з’являвся. Життя цього героя круто змінилося з часу останнього епізоду за його участі. У Вас, можливо, склалося негативне враження про Олеся. Та це й не дивно: спроба зґвалтування, якась незрозуміла спроба виштовхнути Поліну з вікна (що ж їй сталося б з висоти другого поверху?), бійка з Богданом... Не варто його занадто осуджувати. Як писалось раніше, до його поведінки доклала рук Іванна. Двоє дівчат, які ще з самого початку бачили сварку й поцілунок Олеся та Полі на сходах, швидко доклали про стан справ Іванці. А коли вона помітила видалення спільноти, то миттю знайшла логічне для всього пояснення, і перше, що розлючена дівчина зробила, це розбила дорогу для свого братика ігрову приставку. Олесь не видавав Поліну, але Іванка й сама давно знала про його почуття до її подруги, тож навіть не сподівалася почути правду. Вона зустріла свого брата ще біля зупинки, одразу з розбитою іграшкою.
- Ти що наробила? Ти хоч знаєш, скільки вона коштує?!
- А ти знаєш, скільки часу мені коштувала та група в мережі? Не знаєш, - курячи сигарету, говорила Іванка. – Вважай, що ми квити. Чого повидаляв усе?
- Бо мені так захотілося!
- Не злись. На, краще, прикури.
Дівчина протягнула Олесеві сигарету, точно  таку ж, як згодом дасть Поліні. Він кілька секунд вагався, а тоді таки зробив кілька подихів. Цей десятикласник курив не вперше, але раніше в цигарках був лише звичайний тютюн. Разом брат із сестрою пішли додому, та вже через кілька хвилин Іванна помітила, що марихуана таки почала діяти на Олеся.
– Видалив… Біс з ним. Ти ж з якоюсь метою це зробив. Ну що ж, сподіваюся, воно того коштувало. Ти хоч отримав те, чого хотів? Бо якщо ні, то тобі негайно треба це зробити.
І як би не було сумно, але Олесь повівся на провокацію. Точніше, це дим в його крові на неї повівся. Він пішов назад до зупинки, щоб поїхати до дому Поліни, але за збігом обставин, застав її вже там. Що було далі –  всі чудово знають.
Упродовж двох тижнів Олесь знаходився на постільному режимі у власному будинку. Його мучила совість, хоч згадки приходили уривчасто, тож школяр навіть не міг остаточно зрозуміти що й чому чинив. Олесь сподівався повернутися до школи й вибачитися перед нещасною дівчиною, жертвою горе-ґвалтівника. Уже за день до того, як він мав піти до школи, хлопець скаржився своїй старшій сестрі на постійний головний біль.
- Ну що я можу зробити? Хоча… Знаєш, є в мене один препарат…  Вип’єш перед тим, як іти до школи. Усе як рукою зніме, чесно!
Олесь погодився на диво-пігулки. Хіба ж він підозрював тоді, що замість знеболюючого «Нурофену» Іванна дає йому так звані «колеса», які дав їй на пробу Орест? Вона й сама не знала, наскільки потужні чи слабкі галюцинації викликає наркотик такого типу. Та покидати справу Іванці не хотілось, тож перед уроками школяр прийняв одну таблетку, надану сестрою. Кілька уроків він просто погано почувався, а на великій перерві його й зовсім рознесло: блідий, робить те, що йому скажуть, перед очима з’являються монстри з комп’ютерних ігор… Коли Іванна помітила легку затуманеність в його очах, то поклала Олесю в долоню кишеньковий ножик та почала тихо наговорювати:
- От бачиш, до чого вона тебе довела? А ти ж любиш її, правда? Не піде так. Або твоє, або нічиє, братику. Розберись. Ти ж не тюхтій, чи не так? Вона сама у всьому винна.
Не зрозумілий досі факт того, кого саме треба боятися: хитру, але тверезу Іванку, чи Олеся, що не контролює себе через галюциногени. Не дуже довго думавши над цим, Олесь попросив батьків забрати зі школи його документи й убезпечити Поліну від свого товариства. Звісно ж, Іванна розповідала всім зовсім іншу версію.
За час відсутності в школі №3 Олесь навіть почав краще вчитися. Звичайно ж, адже тепер він позбавлений виходу в онлайн-ігри та соціальні мережі, бо батьки відібрали в нього ноутбук через проблему із зором, яка активно розвивалась після черепно-мозкової травми. Зараз він був тихий, боязкий, без впливу поганих звичок перетворився на звичайного школяра. Звів своє спілкування з Іванкою до мінімуму й став зразковим  хлопчиком. Та більш за все Олеся гризло сумління через свої знущання над Поліною, хоч хлопець вже й зрозумів, що основна провина лежить не на ньому.
На годиннику 21:57. Олесь досі вчить матеріал з фізики. Батьки поїхали у відрядження. У коридорі рипнули двері. Похитуючись, Іванна зайшла в кімнату до свого брата.
- Ну що, Олесику, вітаю, - весело говорила дівчина.
- З чим? – він відволікся через різкий неприємний запах диму й поглянув на дівчину, що спиралася на стіну. – Твою дивізію! Де ти так накурилася?
Хлопець спробував провести сестру у ванну кімнату, але вона пручалася. Тоді він відпустив її, Іванка поправила волосся й сказала:
- Не чіпай мене! Я ж не тому прийшла. Оця твоя, як там її… О, твоя Поля тепер вільна. Можеш спокійно підкотити до неї.
- Не зрозумів… Що ти знову накоїла? Я ж просив не лізти до неї!
Олесь кричав, розмахуючи руками, а Іванка стояла, не звертаючи на нього увагу. Тільки зараз Олесь помітив її неправильно застебнуту блузку, засоси на шиї та розмазану туш.
- Бачу, у тебе був бурний вечір… Ти, взагалі, де шлялася? Що з тобою робиться?
- Не твоя справа! Радій, твоя Поліночка розійшлася зі своїм Богданчиком.
- Ну й що? Не факт, що це надовго.
- А я точно знаю, що це назавжди, - Іванка сіла на підлогу та сперлася на двері до ванної, випроставши ноги.
- І звідки такі глибокі знання? Орест твій розповів?
- Та ні, він тут недо… Ніку… Ні при чому він тут, отак-от. Просто… - дівчина заплакала, але продовжувала посміхатись. – Просто Богдан мертвий. Усе, немає його! Розумієш? Немає! Вільна твоя Поля, як степова кобила. То чого ж ти тут? Чого не біжиш до неї? Вона ж така гарна, розумна, добра. Не те, що я, правда? Мабуть, тому Богдан і обрав її.
- Що ти верзеш? Як це він помер? – Олесь зняв окуляри й поклав їх на тумбу, а тоді присів поруч з Іванкою.
- Та запросто. Отак як ожив, тільки навпаки. Помер. Нема, - раптом вона голосно засміялась. – І знаєш, у чому прикол? У його смерті винна я. Подобався мені сильно. От зараз розумію, що то просто симпатія була, а ще кілька годин тому думала про неземне кохання. А тепер помер – і все пройшло, немов похмілля. Це ж я Сашка примусила до цього… Смішно, правда?
- Та ти хвора на всю голову. Ні, це не ти, ти ж просто залежна... Зав’язуй з наркотиками, інакше я розкажу все батькам.
- Що вони мені зроблять, га? Ні-чо-го. Нічого. Я пропала. Мене теж нема.
Олесь був вражений звісткою про смерть вчителя біології, але зміг швидко себе опанувати.
«Може це лише її глюки? Хто знає, чим саме вона розважалась сьогодні. Я ще ніколи не бачив, щоб Іванка доводила себе аж до такого стану… Хоч як ненавиджу її зараз, але допомогти треба. Сестра, як би там не було».
Хлопець підвівся, взяв Іванну, що досі хихотіла, під руку й повів у ванну. Цього разу вона вже не пручалася і її стан дуже нагадував шизофренію. Чесно кажучи, видовище було не з найкращих. Олесь вмив сестру холодною водою, але це не допомагало. Тоді він вирішив вкласти дівчину спати з надією, що завтра її попустить.
- Роззувайсь. Не лягай на ліжко в капцях, кому кажу! – кричав хлопець, та все ж сам зняв взуття Іванці, яка так швидко заснула.
«Аби не передоз… Та ні, вона ж свою дозу знає». Навіть Олесь помітив те, як його сестра змінилася від початку зими: біляве волосся тепер посічене, під очима все чіткіше видніються темні кола, колись здорова шкіра тепер зовсім не сяє без косметики, бо її блідність та місцеву синюватість можна приховати лише двома шарами тонального крему і хайлайтеру, а пальці, нігті та зуби набули жовтавого відтінку. Усього за якісь три місяці в Іванни з’явилися всі симптоми, яких затяті наркомани добиваються роками. Можливо, справа в тому, що звичайні наркозалежні зазвичай вживають один вид отрут, а ця дівчина змішувала алкоголь, марихуану, таблетки та швидкоплинні почуття, а разом це все утворювало ще ту суміш.

  У кожного свої проблеми. Хтось думає про нестачу грошей чи ридає через безвихідність ситуації, хтось з острахом спостерігає за рідними, життя яких готується забрати смерть, дехто не спить ночами, прикушуючи подушку, а хтось через гарячу кров, ревнощі та вітер в голові готовий піти на будь-що і його мало хвилює оточення.