Наступного ранку Поліна прокинулась о сьомій годині, поклала підручник з історії в рюкзак і одразу зібралась до школи, хоч перший урок починався лише о дев’ятій. Вона не хотіла залишатись в квартирі жодної зайвої хвилини через небажання знову розмовляти зі своїм братом, який останнім часом скоординовує свою надмірну опіку не в те русло.
Дівчина вирішила перекусити бутербродом і пройтись до школи пішки, щоб люди не відволікали її від роздумів. Та тепер її думки відганяли не перехожі, а біль у грудях і кашель. Схоже, вчорашню порожнечу в грудній клітці таки було заповнено бронхітом.
  Коли Поліна прийшла до свого навчального закладу, годинник якраз пробив восьму. Там не було нікого, окрім літньої вахтерки. Учениця піднялась до кабінету української літератури, де з учорашнього дня був повний розгром. Вона зайшла в аудиторію і мовчки дивилась на весь цей гармидер, який анітрохи не змінився.
- Ну що, явилась? Я вже подумала, що це все доведеться прибирати мені, - Поліна озирнулась і побачила Тетяну Вікторівну.
- До чого тут я? Це ж Олесь все розкидав.
- Не вигадуй. Олесь – хороший хлопчик, вихований, з поважної родини… - вчителька могла довго перераховувати вигадані позитивні риси цього десятикласника, але Поля перервала її слова.
- З поважної родини? То Ви людей судите за походженням і грошима, а не вчинками? Є гроші – хороший, немає – поганий. Так? – Поліна мало не викрикнула останні слова. Класна керівниця ніколи не ставилась до неї з особливою прихильністю, але ця ситуація була апогеєм знущань. – Ви ж бачили, як він вчора Бодьку порізав! Що, Вас їхні батьки теж купили?
- Дівчино, слідкуй за язиком! По-перше, говори на два тони тихіше. А по-друге, для тебе він не Бодька, а Богдан Олександрович, - Тетяна Вікторівна згадала вчорашні слова Іванни про те, що вчитель біології проводжав цю ученицю додому, й це зовсім вивело її з себе. – Ти б краще не романи крутила з біологом, а навчанням займалась.
- Яке Ви маєте право говорити мені такі речі? – Поліна була ошелешена такими словами. Та чого ж ще можна очікувати від Бульки?
- Ну, я ж тобі не матір, панькатись не буду. Бери в руки віник чи ганчірку й давай, працюй! Май на увазі, що до першого уроку все повинно бути чисто.
Поля не могла ослухатись свою керівницю. Як не як, а за три місяці Тетяна Вікторівна ще могла круто зіпсувати їй атестат про повну середню освіту. Тож дівчина, все-таки, взяла відро й пішла на перший поверх за водою для миття підлоги.

Богдан прокинувся з майже невідчутним болем у голові й нозі та гірким присмаком у роті. Це було легке похмілля, але розбудило вчителя зовсім не воно. Його сон порушив кур’єр зі служби доставки, який з самого ранку приніс йому скло для шафи в школу. Хоч сьогодні був четвер, а отже в Бодьки методичний день, він вирішив все одно навідатись на роботу й завезти туди скло.
Богдан не знав, як саме реагуватиме, якщо побачить Поліну. Йому було дуже незручно через свій вчорашній вчинок, але тим не менше, він ні про що не шкодував. Хлопця тішило лише те, що нарешті Поля дізналась про його ставлення до неї, хоч її реакція і була далеко не позитивна.
Зайшовши в приміщення школи, Богдан одразу побачив Поліну з повним відром води. Він не був готовий до такої скорої зустрічі, але поспішив дівчині на допомогу.
- Давай, я віднесу, - біолог взяв відро в свою вільну руку, перемотану бинтами. – Привіт.
- Доброго ранку, - серце Полі вистрибувало з грудей. Зараз її хвилювала сама присутність Бодьки поруч, хоч ще вчора це було звичним явищем.
- Куди це нести?
- У кабінет української літератури.
Вони йшли коридором, не говорячи більше ні слова. Коли ж зайшли в потрібну аудиторію, Богдан спочатку здивувався від того, що там досі панує хаос, а потім тому, що туди прийшла Поліна.
- Чекай, а ти чого так рано в школі? Уроки ж лише о дев’ятій починаються.
- Просто. Захотілось так. А ти чого приїхав? У тебе взагалі вихідний, - дівчина розмовляла, паралельно змітаючи прозорі осколки й розбиті шматки крейди.
- Та я скло для шафи привіз, щоб одразу полагодити, - він окинув оком весь кабінет, а тоді додав: - Ти що, збираєшся все це приводити в порядок?
- Так, це наказ Тетяни Вікторівни. Якраз встигну до першого уроку й вона відчепиться.
Богдан відкрив свій пакунок й дістав з нього широке скло. Коли він встановив його, то прийнявся рівняти парти, а потім взявся за дерев’яну швабру й ганчірку.
- Ей, ти чого? Не чіпай, я сама приберу, - Поліна відклала віник і підійшла до вчителя біології, щоб забрати швабру, але він міцно тримав її й продовжував мити підлогу.
Досі ніхто з них не зважився порушити тему вчорашнього поцілунку. Здавалось, вони обидва вирішили забути про це, продовжуючи дружнє спілкування. Але це лише здавалося – подумки кожен вже формулював у своїй голові питання, яке мало б вирішити подальший план дій.
- Слухай, я маю тобі дещо сказати, - Богдан почервонів і навіть не дивився на дівчину, яка вже сама хотіла почати розмову.
- Так, я теж хотіла поговорити…
- Чекай. Не перебивай. Я хочу вибачитись за вчорашнє. За те, що налякав тебе. За те, що поцілував. Вибач, я знаю, що вчинив як повний бовдур, але я дуже ціную наше спілкування, - хлопець говорив свій завчений текст і не відводив очей від швабри, якою все ще протирав паркет. – Я не хочу, щоб ти вважала мене збоченцем чи кимось ще. Обіцяю, що старатимусь не допустити такого знову. Просто давай залишимо нашу дружбу, гаразд?
Поліна зніяковіла. Богдан дуже щиро вибачався, але її турбували взагалі не ті питання. «Чорт! Я вже на інше налаштувалась! Ну що ти робиш? Тобто, це все-таки було не по-справжньому?» - ці думки крутились вихором у її голові, не даючи нормально зв’язати складнопідрядне речення.
- Добре, без проблем… Але я… Я хотіла дізнатись не це.  Мені цікаво, чому так сталось. Ти поцілував мене просто тому, що тобі щось стукнуло в голову чи стало нудно жити?
- Що? Ні, зовсім ні! Я зробив це тому, що ти мені подобаєшся, - Богдан нарешті випустив з рук дерев’яну швабру, випростався й подивився прямо в очі Поліні. – Дуже сильно подоб…
Поля не дала йому закінчити цю фразу. Вона підійшла на крок ближче, поклала руки Богданові на торс, піднялася на пальчики й сильно притислась до його губ. На секунду хлопцю здалося, що це лише продовження того сну, в якому він хотів лишитися назавжди. Тож Бодька поклав руки дівчині на талію й палко відповів на цей цілунок. Знову ж таки, не вигадали ще люди такого прикметника, який би зміг описати всю радість Богдана, коли він зрозумів, що знаходиться в реальності, а не сновидіннях.
Чому Поліна це зробила? Вона порилась у своїй голові й просто прийняла той факт, що Богдан їй подобається. Прийняла те, що він – єдина людина, якій можна до неї торкатись. Прийняла те, що може йому довіряти. І єдине, чого їй не вистачало – упевненість. Вона не була впевнена, що він дійсно відчуває симпатію до неї, а не жалість через її невдачі. Не вистачало лише маленької краплі впевненості для того, щоб наважитись на щось ризиковане. І як тільки ця впевненість з'явилась – всі слова стали зайві. Лише тут. Лише зараз. Лише поцілунок. І нехай усі дурнуваті умовності цього світу йдуть до біса! Суспільство саме їх вигадало - саме нехай їх і дотримується.
Богдан перший перервав цей цілунок. Він оперся підборіддям Поліні на голову, міцно-міцно притис її до себе й, посміхаючись, тихо промовив:
- Якби ти тільки знала, як я цього чекав… І от, тільки отримав, а вже мушу відпустити.
- Ну тоді не відпускай. У чому проблема? – дівчина підняла свої карі оченята й з посмішкою дивилась на хлопця, який подарував їй перший поцілунок.
Так, саме це був її перший поцілунок. Справжній. Не насильницький, як майже три тижні тому з Олесем, і взаємний, а не як вчора з Богданом.
- Проблема в тому, що тобі час на урок, а сюди скоро зайдуть діти. Треба розходитись… - хлопець посмутнів, але вже за секунду став ще радіснішим. – Але я повернусь по тебе після школи. Ну що, сходиш сьогодні зі мною на побачення?
- Ну не знаю… - Поліна зробила вигляд, що задумалась, а потім посміхнулась і сказала:  - Звісно ж піду. Ну, тільки якщо ти мого брата не боїшся.
- Та з тобою мені нічого не страшно, Полю, - Богдан лагідно поцілував дівчину в чоло.
Хоч яка прекрасна буває мить, та колись вона мусить скінчитись. Так і цій парі, що тільки-но створилась, тільки-но вони нарешті зрозуміли одне одного, потрібно на якийсь час розлучитись. Тож Поліна в піднесеному настрої вирушила на урок англійської, а Бодька – на ринок, за новою пластиковою шваброю для Тетяни Вікторівни.
На заняттях Поліна сиділа з таким виразом обличчя, ніби в один день здала на «відмінно» всі екзамени, влаштувалась на високооплачувану роботу, вдало вийшла заміж і побачила Париж з висоти Ейфелевої башти. Але насправді вона просто знайшла людину, яка її цінувала. Не закохалась, не зійшла з розуму, але точно відчувала симпатію. Тепер у грудях не було гнітючої порожнечі, а, скоріше, щось зігрівало той простір поряд з серцем, витісняючи бронхіт на другий план.
Надворі знову лютувала зима. Сніг замітав стежки, ховаючи під собою все, що хоч трохи нагадує про весну. Богдан повернувся до школи, відніс новеньку пластикову швабру в кабінет Тетяні Вікторівні, що сиділа там зовсім сама,  і вже хотів іти за Поліною, коли вчителька його перепинила.
- Чекайте! Богдане, вибачте мене. Я підставила Вас, але на це були свої причини, - Тетяна Вікторівна підійшла до біолога надзвичайно близько, тож він мусив відсунутись ближче до дошки.
За дверима в цей час стояла Іванна. У неї з Булькою був цілий план того, як закохати Богдана в Тетяну Вікторівну. Точніше, вона лише думала, що він мусить закохатись в неї, а от в Іванки були інші плани – розсварити Полю з Бодею назавжди. Дивно, адже вони ще навіть не почали зустрічатись, а плітки про це ходять майже три тижні. Тож зараз Тетяна Вікторівна йшла суворо по тексту, а хитра школярка тримала напоготові телефонну камеру.
- Мене не цікавить це. Вибачте, але я мушу йти, - Богдан поклав вчительці руки на плечі, щоб відсунути від себе, але вона різко обійняла його за талію та притисла до себе. – Ви що робите?!
- Не відпущу, поки не пробачиш, - у цей момент, поки увага біолога була прикута до шаленої жіночки, Іванна й зробила кілька провокативних кадрів.
- Все-все, вибачаю! А тепер відпустіть! Та що з Вами таке? Ви ж доросла жінка, - Тетяна Вікторівна послабила хватку й Бодька таки пішов на пошуки Поліни.
Але пролунав дзвінок, тож зустрітись зараз їм не судилось. До закінчення занять залишилось ще дві години, тож Богдан вирішив проїхатись в місто й дещо придбати. А в кабінеті світової літератури почалися мирні переговори: Іванна сіла за парту до Поліни й першою почала розмову.
- Привіт, Поль. Не скучила?
- Знаєш, не доводилось, - дівчата спілкувались пошепки, щоб не привернути увагу вчительки, але навіть шепіт у Поліни був злий.
- Та перестань, я вибачитись прийшла. Так сказати, помиритись. Знаєш, вчора батьки перевели Олеся до іншої школи.
- Що, справді? – дівчина одразу пожвавішала. – І чому це раптом?
- Та тому, що не розповідає з ким тут б’ється. Ну і Валерій Петрович їх уже дістав своїм неробством, - Іванна на мить замовкла, а потім додала: - Слухай, Полю, я хочу помиритись з тобою. Ти згодна?
- Це тобі ще навіщо? Нема над ким познущатись вже? – Поліна спочатку розгнівалась через повернення в своє життя людини, яка принесла їй стільки проблем.
- Ти серйозно вважаєш мене аж такою егоїстичною? Це образливо, але мені зараз не до цього. Просто Сашко дуже хоче, щоб ми нормально реагували одна на одну.
Поля сильно вагалась, та все ж погодилась. Вона переживала за свого брата, хоч знала, що оці побачення з її «подругою» не доведуть хлопця до добра. «Може, вона змінилась? Взялась за голову і не змінює хлопців, як рукавички? В усякому разі, це буде не моя проблема. Якщо не лізти їй в голову й не розбирати її поведінку на хорошу й погану, то спілкуватись цілком прийнятно. Якось же я робила це кілька років підряд».
Вийшовши за територію школи, Поліна побачила Богдана. У сніговій заметілі, з капюшоном на голові та двома клаптиками паперу у руках, він чекав її вже понад двадцять хвилин, поки вона одягала куртку та шукала вчительку астрономії для перездачі тестів.
- Пані, не гоже змушувати кавалера чекати, - Бодька ласкаво усміхнувся і взяв дівчину за руку, повільно ведучи до зупинки.
- Можна і зачекати, якщо воно того варте, - голос Поліни був засмучений.
- Ти чого, Полю?
– Уяви собі: вже цілий тиждень намагаюсь перездати самостійну астрономічці, а в неї щоразу з’являються відмовки.
- Ну і що? Спробуєш ще. Колись ти її дістанеш і вона або прийме роботу, або поставить оцінку автоматом, - все-таки, цей хлопець мав природжений талант заспокоювати.
- Ну звісно, як завжди… Що це в тебе?
- Де? – Богдан робив вигляд, що не розуміє, про що мова. Йому хотілось жартувати, веселитись, кидатись сніжками та стрибати в замети. Він просто почувався підлітком, якому не потрібно бути стриманим перед учнями чи колегами. – А-а, ти про оце? Це наш завдаток гарного дня.
- В якому сенсі?
- У тому сенсі, що це квитки в кінотеатр. Якась там романтична комедія.
- Навіщо ти їх взяв? Можна ж було просто подивитись фільм в Інтернеті, - дівчина зовсім не розуміла свого вчителя. – Навіщо витрачати гроші на те, що можна отримати безкоштовно?
Богдан спинився. Він посміхався й дивився на Поліну так, немов перед ним стояла не кохана дівчина, а зовсім мала дитина.
- Я щось не те сказала? – вона розгубилась і прокручувала в своїй голові слова, які промовила лиш кілька секунд тому. – Ну от. Ти як всі - посміхаєшся й мовчиш. Хіба ж я така смішна?
- Ні, лише трошки, - хлопець торкнувся тильною стороною долоні до щоки Поліни й повільно провів пальцями аж до плеча. – Найкращі речі за гроші не купиш. Це лише папір, а емоції – безцінні.
Поліна задумалась над словами Бодьки. Справді, щастя ж полягає далеко не в зарплатні чи премії. Яка різниця де ти живеш, якщо головне – з ким?
- Ну гаразд, можеш з мене сміятись. Але, поки не забула, давай я тобі гроші за білет поверну, - вона зняла рюкзак і почала активно шукати в ньому гроші.
- Ти що, геть дурненька? Мені не потрібні твої гроші, - Бодька продовжував посміхатися й не зрушував з місця, ніби він і не простояв майже півгодини на морозі, у сніговій хуртовині, й міг знаходитись тут до нескінченності.
- Потрібні, все одно ж за репетиторство ти їх в мене не береш. Ось, знайшла. Тримай, - Поля протягнула своєму співрозмовнику кілька зім’ятих купюр.
- Не візьму. Навіть не проси.
- А я не прошу. Мені незручно перед тобою, бо я не люблю, коли за мене хтось платить. Бери кажу! – Поля була схожа на роздратоване кошеня, тож Богдан засміявся вголос. – Ну ти зовсім знущаєшся?
- Та не знущаюсь я. Просто зрозумій мене: я веду тебе на побачення, отже тепер ти моя дівчина. Так? – хлопець знову взяв дівчину за руку та дивився прямо в її темно-карі оченята.
- Ну, напевно, так… Я не знаю точно.
- Не розчаровуй мене, будь ласка. Скажи, тепер ти моя дівчина чи я неправильно все зрозумів зранку? – на секунду серце Бодьки перестало битись. Невже він щось переплутав чи випустив?
- Та виходить, що дівчина, але звикнути складно, - цього разу Поліна теж посміхнулась і хлопець зітхнув з якимось полегшенням.
- Ну, якщо ти вже моя дівчина, то як я можу брати з тебе гроші? Невже я схожий на жаднюгу?
- Та не схожий, просто незручно мені і все. Тримай гроші і не геройствуй.
- Не треба. Знаєш, я ж не можу повести тебе на перше побачення одразу до себе додому, ти ж і так там часто буваєш. Хіба можна буде вважати мене чоловіком, якщо я, маючи роботу, не зможу зводити свою дівчину в кіно? І взагалі, досить. Якщо хочемо встигнути на сеанс, виїжджати треба вже зараз.
Хоч вони вже й вирушили тролейбусом до кінотеатру, але для впертої школярки ця суперечка була далеко не закрита. Поліна не могла допустити для себе робити щось за чужий рахунок. Ну, не стільки за чужий, як за рахунок людини, що не була їй рідною по крові і не повинна була її забезпечувати. Тож вона взяла ті кілька купюр і поклала їх Боді у кишеню, коли той допомагав їй вийти з транспорту.
Серед семи залів кінотеатру Богдан та Поліна легко знайшли потрібний. Та тільки-но вони підійшли до східців, як у дівчина почала кашляти. Від того кашлю їй паморочилась голова й туманився зір. Врешті-решт, ноги не втримали її та зробилися ватними. Тоді вона мала б впасти й вдаритись головою, але в останній момент її підхопив шокований Бодька.
- Полю, що з тобою? Ти чуєш мене? Поля! – вчитель бив Поліну по щоках, але в цьому не було особливої потреби, бо ж вона не втратила свідомість.
- Та тихіше, все нормально. Просто таке буває, ми щойно з вулиці, а я трохи прихворіла і… Може, відпустиш мене?
Хлопець зніяковів і, поставивши бліду Поліну на ноги, продовжував притримувати її за талію.
- Дівчино, візьміть води, - промовила одна з відвідувачів кінотеатру й простягнула прозору пляшку мінералки.
- Може, ну його все? Давай я відведу тебе додому?
- Ні. Знаєш, мені покращало, а якщо вже приїхали, то давай подивимось фільм, - дівчина взяла Богдана за руку й повела до зали кіноперегляду.
Стрічка розпочалась. Екран засвітився кольоровими картинками, а на перших рядах сиділи молодий хлопець та дівчина, років шістнадцяти. Це була саме та відвідувачка, що так вчасно подала води в тій малоприємній ситуації на сходах. Парубок, що сидів поряд з цією випадковою рятівницею, зовсім не звертав уваги на фільм – його очі були прикуті до тієї низенької дівчинки з світло-каштановим волоссям, з якою він вже дуже довго знайомий, та досі не переставав відкривати для себе нові риси її характеру. Щодня вона дивувала його своїми капризами, поведінкою, а тепер ще й готовністю допомогти. Так дивно, що раніше він вважав її просто кращим другом, з яким можна обговорити все на світі, а зараз закоханий у її жіночність, харизму та зелені очі. Він не звертав увагу на її шрамик над губою, проблемну шкіру чи маленький зріст – тепер це ставало її достоїнством та окрасою. Та й ця дівчина теж іноді поглядала на його такі ж само зеленкуваті очі, приховані за окулярами, та темні кучеряві пасма. Вона теж раніше вважала його другом, хоч зараз відчуває набагато більше, ніж просто симпатію до його незмінної врівноваженості та дивного почуття гумору.
Поліна спостерігала за цією парочкою впродовж усього кіносеансу. Їй не була відома їхня історія чи тонкощі їхнього ставлення одне до одного, але вона подумки проводила паралелі.
«Вони такі закохані… Це видно навіть в очах. І як люди знаходять одне одного? Чорт, а біля мене зараз сидить Богдан і в нас все може бути точно так само! Ні, не може. Я взагалі не впевнена, що це надовго. Він, звісно, не схожий на того, хто використає і покине, але… Як забути те, що він був моїм другом? Я ж так звикла до цього. Мені ж взагалі не потрібні стосунки перед екзаменами. Про що я тільки думала? Але ж, все-таки, він мені подобається… Не знаходжу сенсу відмовлятись від цього. Навіть заради екзаменів».
Схоже, думки Полі зовсім не змахували на мрії закоханого дівчиська чи чогось в такому роді. Її розмисли тільки іноді порушував кашель, що нестримно рвався з грудей на волю. Цей симптом дуже хвилював Богдана. Він переживав через цю дівчинку більше, ніж за будь-кого й будь-коли, хоч і не завжди насмілювався говорити про це вголос.
«А що, як вона схопила запалення легенів на морозі? Такий кашель не виникне просто так. Ще б пак, на ній, окрім тієї сірої куртки, лише тоненька шкільна сорочка. Ну хто ж так одягається взимку? Ох вже ці дівчата. Як можна зовсім не думати про своє здоров’я? Вона ж лишиться гарною навіть тоді, коли вдягне три светри, махровий халат і закутається у ватну ковдру. Дурненька моя… Тепер я її точно нікому не віддам».
Такі ситуації виникають саме тоді, коли ми неправильно виражаємо свої почуття. Богдан сказав Поліні не зовсім ті слова, які б могли описати його стан. На місці «ти мені подобаєшся» мало б бути «я тебе кохаю». Мало б бути. Але не було. Не прозвучало. На відміну від Полі, хлопець не бачив особливої різниці між цим. Та для неї такі фрази несли зовсім різне значення. Навіть слова «кохаю» і «люблю» тримають в собі зовсім різний зміст, тож треба дуже добре подумати, перш ніж вживати їх. Поліна навіть не задумалась про те, що Бодька попросту переплутав кілька слів, не звернувши на це увагу.
- Ну що, куди далі? – це питання задала дівчина по закінченню сеансу.
- Є в мене ідея… Поїхали до мене?
Богдан виглядав радісним. Дивлячись на його синьо-зелено-блакитну райдужну оболонку та білосніжну посмішку, вона не могла відмовитись. По дорозі до будинку вони зайшли в аптеку та в магазин за продуктами. Якщо у Вашій голові, любі читачі, виникли якісь вульгарні асоціації – відкиньте їх одразу. Ще кілька днів тому Бодя не дозволив би собі зайвий раз торкнутись до цієї дівчинки, тож зараз пошлість буде зовсім недоречною.
  Перше, що зробив хлопець по прибутті додому – увімкнув чайник. Поки Поліна знімала зимову куртку, він пішов у свою кімнату й активно шукав щось по поличках і шафах.
- Батьки не сваритимуть, якщо я пізно поверну тебе додому? – у цей момент щось гучно впало йому на голову.
- Сваритимуть, але не батьки. Для них я на роботі, - дівчина намагалась поглянути, що там коїлось, але, на жаль, крізь двері та стіни їй бачити не судилось. – Тобі допомогти?
- Ні, не треба. Чекай. Як це «на роботі» і хто ж, як не вони, тебе сваритиме? – зі спальні все ще доносився гуркіт.
- Ну, як сказати… Я запевнила їх, що на репетитора з біології зароблю сама. Не могла я сказати своєму батьку, що дружу з учителем і він для мене уроки безкоштовно дає. А контролює мене Сашко, хоч і забуває про це останні кілька тижнів.
Нарешті двері відчинились. На порозі, тримаючи якийсь одяг та противірусні препарати, куплені сьогодні в аптеці, стояв Богдан.
- Вибач, шукав для тебе тепліший одяг. Зараз поїмо, а потім будемо лікувати тебе.
- Знущаєшся? Мені це не потрібно, - Поліна буквально засміялась вголос.
- Не сперечайся зі старшими. Мені, до речі, теж потрібно змінити пов'язки.
Протистояти цьому було марно. Повечерявши (чи пообідавши) о п’ятій годині вечора, дівчина змінила Богданові забруднені бинти, які нагадували про вчорашні біди.
- То ти одягнеш чи ні? Я ж бачу, що тобі холодно, - хлопець тримав на витягнутій руці одяг, знайдений спеціально для Поліни.
- Що це? Ти хочеш, щоб я знову забрала собі твій светр? З такими темпами ти скоро залишишся голий і босий.
- Цього разу це светр і футболка, які я носив ще в твоєму віці. Одягай прямо на свою сорочку і буде тепліше. Мені ці речі ні до чого, а тобі ж приємно буде, чи не так?
- Ну, так...
Дівчині справді подобалась така ідея. Вона полюбляла широкий одяг, тож, відвернувшись, приміряла чорну футболку з намальованим вовком та теплий светр. Тим часом, Богдан заварив лікувальний ромашковий чай та дістав з пачки кілька різнокольорових пігулок. Він передав чашку з чаєм Поліні, а тоді поправив їй комірець сорочки, що неохайно виглядав з-під його старого в’язаного светра.
- Ну що, смачно? – ці слова були відвертими насмішками Богдана з його хворої учениці.
- Ага, навіть не можу передати словами, - сарказм так і лився з уст Полі.
- Отже, запам’ятовуй: спочатку чай, через п’ять хвилин синя таблетка, а потім – коричнева.
Вони посиділи кілька хвилин зовсім тихо. Дівчина пила чай з гидким присмаком, а закоханий хлопець споглядав за кривлянням її обличчя, аж поки в його голову не закралась дивовижна ідея. Він схопився зі свого стільчика, побіг у свою кімнату, а за кілька секунд вийшов з мольбертом та фарбами в руках.
- Що ти надумав?
- Ти мене надихнула. Сиди, дивися в сторону й старайся не рухатись, - на обличчі Богдана сяяла така щира дитяча посмішка, що дівчині хотілось дати йому цукерку й фломастери.
Хлопець взявся креслити олівцем ескіз Поліни. Він старанно виводив усі контури та лінії, постійно щось десь підправляючи. Наступним кроком було нанесення кольорових олійних фарб поверх графіту. Раз за разом, з кожним помахом пензлика портрет набирав усе більше рис, схожих на його натурщицю.
- Можна вже глянути? – цікавість не давала Поліні нормально сидіти за столом і виконувати свої завдання.
- Почекай ще трошки, будь ласка.
- Та куди вже чекати? Ти вже майже годину щось там вимальовуєш, але так і не дав мені подивитись.
Бодька не зважав на дівоче скиглення. Його повністю поглинув процес створення шедевру.
- Все! Готово. Оцінюй картину.
На полотні була зображена Поліна, що сиділа за столом з великою білою чашкою в руках та поглядом, спрямованим кудись далеко.
- Фон я пізніше домалюю, не затримуватиму тебе, - художник почав складати пензлі та фарби в маленьку скриньку.
- Та тут і без фону все шикарно. Можна навіть не ускладнювати.
Поля не впізнавала себе на цьому портреті. Намальована дівчина здавалась їй набагато красивішою, ніж вона є насправді, але для самого Бодьки вони були схожі як дві краплі води.
Часу милуватись картиною не лишилось – годинник майже вказував на сьому.
- Навіщо ти знімаєш це? – здивовано запитав Богдан, коли його дівчина скинула светр і футболку, які він дав їй зовсім нещодавно.
- Щоб ні Сашко, ні батьки не побачили цього. Не хочу зайвих проблем. Вибач.
- Але надворі холодно, Полю! Одягнись назад, будь ласка.
- Там уже не так морозно, як було зранку. Сніг уже падає лише зрідка, завірюх немає, - Поліна уважно вдивлялась у пейзаж за вікном, ніби від цього вона зрозуміє, наскільки там низька температура.
- Я так думаю, вмовляти тебе даремно?
- Звісно, - вона посміхнулась хлопцю, що підійшов до неї майже впритул.
Богдан обійняв Поліну за талію і ткнувся носом у її волосся.
- Я й не очікував, що ти така вередлива.
- Що ж поробиш? Таке життя, - дівчина обійняла його у відповідь, оперлась підборіддям йому на груди і весело промовила: - Ну я ж тобі все одно подобаюсь, правда?
- Ну звичайно ж.
Богдан повільно торкнувся вустами до своєї коханої. Це не було неочікувано, але через те, що ініціатором поцілунку була не сама Поліна, їй знову стало страшно. А можливо, дівчину соромило те, що вона заледве знає того вчителя, який зараз її обіймає. Ні. Справа таки була в тій моральній травмі, яку наніс Олесь, бо ж тепер Поля не могла остаточно дозволити наблизитись до себе навіть Богдану. Якщо обійми чи прогулянки «за ручку» приносили радість, то поцілунки знаходяться поза зоною комфорту. Ці панічні атаки схожі на старий поламаний годинник: він може довго працювати, потім зупинитись, але не назовсім, лише на якийсь час. І зараз настав момент, коли той годинник зрушив зі сталої точки.
- Ти чого? – Бодька зупинився. Хоч він і поставив запитання, але сам чудово знав на нього відповідь.
- Не знаю… Вибач, краще не робити цього поки що, - на очах Поліни з’явились сльози, але вони вмить зникли десь за повіками. - Ти мені подобаєшся, чесно, але я не можу цього тобі пояснити. Просто…
- І не треба нічого пояснювати, - Богдан відійшов на кілька кроків, вдарив кулаком у холодильник і зробив свій «коронний жест» - занурив руки у волосся. – Я з самого початку знав, що довго не зможу до тебе торкнутись. Знав, що цього взагалі не варто робити. Знав, що ти ще не готова. Знав навіть те, що для тебе зараз набагато важливіше навчання, ніж якісь відносини. Але, чорт візьми, я не втримався! Я забув про все це.
- Мовчи. Будь ласка. Не в тобі ж проблема, сам знаєш, - Поліна пішла в коридор, взяла свою куртку і спокійно продовжила свої слова. – Просто я починаю згадувати той вечір, Олеся, кров… Мені стає страшно, що це може повторитись, хоч якби це не було по-дурному.
- Це не по-дурному, Полю…
- Не перебивай. Знаєш, Олеся перевели в іншу школу. Мені здається, що скоро я повністю забуду про це все, але не треба поспішати.
- Я не поспішаю! Повір, Поля, я тебе ні до чого не примушую, просто… Ти мені подобаєшся. Сильно. Так і хочеться обійняти тебе й міцно притиснути до себе. Та я стримаюсь, обіцяю.
Вони більше не розмовляли. Мовчки зібрались і Богдан провів дівчину додому. Лише біля свого будинку вона міцно обійняла його й тихо промовила на вушко:
- Дякую…
- За що?
- За розуміння, і за захист, і за гарний день теж… За все.
У квартирі на Поліну чекав лише її брат, бо ж батьки знову поїхали до дідуся в село. Сашко сидів на кухні, попиваючи чай під голоси героїв якогось нового фільму.
- Що, цього разу без крові? Аж дивно, – насмішкувато сказав Сашко.
- Еге ж, сама в шоці, - відповіла байдужа дівчина.
- Іванка казала, що ви помирились. Це правда?
- Правда.
  Поліна замкнулась у своїй кімнаті. Їй не хотілось вчити уроки чи шукати розради у віртуальному світі. Зараз її єдиним бажанням було виспатись, тож за сон вона взялася негайно, без зайвих думок. Змінюючи свої чорні джинси на піжаму, вона помітила, що в кишені щось є. Там  лежали гроші, які Поля віддала Богдану за білет в кінотеатр. Певно, він поклав їй їх ще під час обіймів на кухні, після того, як вона віддала хлопцеві його одяг.

Описувати те, що було з Богданом немає особливої потреби. Він повернувся додому, домалював свою картину і, відчуваючи фізичне і моральне знесилення, ліг спати. Та перед тим сновидінням, яке так і хотіло влізти хлопцеві в свідомість, в його голові крутилась єдина думка, що викликала певну ейфорію: «І все-таки, тепер ми разом…»