Трішки за північ
Юлія Мушак
Дванадцята нуль-нуль. Спокійно і тихо. На небі - зірки, А під небом - квіти. Десь там літають мрії, Там скачуть примарні Недоспані сни, Чудові і гарні. Дванадцять нуль-один. Все місто мов у чарах І в ньому кожен спить, Живе у снах кумарних. Під дахом спить кажан Й малятко пригортає. Сімя - це найдорожче: У місті кожен знає!!! Дванадцята нуль-два. Гора поруч дрімає. Вона усіх у місті Від бід оберігає. Застиг холодний вітер, Теж очі закриває... І навіть кіт - гуляка Вже солодко дрімає. Дванадцята нуль-три. Я чую подих міста. Чую, як під вікном Тихенько хтось насвиснув. То, мабуть, місяць вийшов. До зіроньок гукає: Він же їх усіх До тиші закликає. Дванадцята нуль-пять. Як швидко час спливає! Ми у своїм житті Чомусь все не вспіваєм... Та зараз місто спить, А так рідко буває!
2018-03-21 12:35:09
0
0
Інші вірші поета
Патріотичний А знаєш, мамо... Картаті сорочки, картаті душі... Повіндалимо?
Інші поети
White_Fox_
@White_Fox_
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12516
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4912