[Марина(Марта)]
Йшли дні. Один за одним. Марина вже майже одужала і з нетерпінням чекала, коли знімуть гіпс. Їй подобалася увага Дениса, який частенько забігав до неї. Вони перекидувались кількома фразами, він запитував про її самопочуття і зникав за дверима довгого коридору відділення.

Вона не могла зрозуміти, що відчуває до нього. Він її скривдив. Щей не один раз. Марина не знала як себе поводити. Він знав про неї більше, ніж самі ближчі знайомі і вірні друзі. Та що там! Навіть більше, ніж її мати.
Не дивлячись на те, що йому відомий її самий найбільший секрет, він не відносився до неї, як до шльондри. Коли Денис відвідував її в лікані, вони не розмовляли на вселенські теми. Не розмовляли, як старі друзі. Він не розпитував про її таємне заняття. Ні!
Він заходив до палати, вітався, цікавився самопочуттям, а далі ним оволодівав ступор. Так, це був брак тем для розмов. Вони не знали один одного насправді. Інколи Марині здавалося, що вона йому подобається. Але часом вона проганяла ці думки. Тому що він міг робити хороші жести, щоб дівчина не зверталась в поліцію, наприклад.
Чим ближчим був день її виписки з лікарні, тим твердішим було її рішення припинити спілкування з Денисом взагалі. Воно було убогим. Тому він і зникав так швидко.

Чого не скажеш про няню його доньки. Вона всіляко намагалася подружитися з дівчиною.
Галина Макарівна була жінкою з великим серцем та не меншим досвідом доглядати чужих дітей. Так, саме чужих. Рідних у неї не було. Коли світила медицини сказали їй про її невиліковне безпліддя, від неї пішов чоловік. Вона пережила велике потрясіння залишившись сама. Та, як не крути, життя все одно продовжувалося. Маючи педагогічну освіту, вона зуміла знайти своє спасіння в дитячому будинку. Там вона виховувала сиріт та душі не чаяла в світловолосій дівчинці на ім'я Світланка. Вона по своєму її любила та вкладала в неї свою душу, приділяючи найбільше уваги. Світланка була спокійним дитям, старанною ученицею, вдячною приємницею.
Галина Макарівна не змогла її удочерити. Бо мешкала одна в маленькій однокімнатній квартирі, мала невелику зарплатню. Та вона мріяла, що коли Світланка виросте і залишить стіни інтернату, то зможе мешкати з нею.
Згодом так і сталося. Дівчина вступила до університету та стала вчитися на економіста. Жінка дуже пишалася нею. Допомагала, як могла. Вона була їй мамою. Тією мамою, якої Світлана не мала від народження. А жодна мати не схоче відпускати свою кровиночку від себе. Так сталося і з ними.
Коли одного дня Світланка привела знайомити Галину Макарівну зі своїм хлопцем Денисом, жінка зрозуміла, що скоро її кохане дитя полишить цей дім. Та вона розуміла, що так повинно бути, тому була першою, хто благословив їх нову сім'ю.
Згодом діти порадували Галину Макарівну звісткою про Світланину вагітність. Все як у звичайних людей. Та щось пішло не так, як гадалося. При пологах Світлана померла, залишивши Дениса з новонародженою Христинкою самих. Галина Макарівна не забарилася і поки Денис найтяжче справлявся з горем, взяла опіку на себе. Як справжня бабуся вона душу вкладала в це немовля. Ціловувала її, бавила, та й за Денисом приглядала.
Марина сподобалась цій добродушній жінці. Вона нагадувала їй її Світлану. Така ж вишукана, але не розбещена розкішшю дівчина. І жінка стала думати, що саме Марина змогла б поставити Дениса знову на тверду землю, бо Христині все ж потрібна була повноцінна родина.

Яким чудовим видався день, коли Марину виписали з лікарні. Біля дверей відділення її зустрів Денис. Та він був чимось заклопотаний. Дівчина не наважилась запитати чим саме. Це не було її приоритетом. Вона не хотіла цього знати. Не знати нічого, щоб не прив'язатися і не розчинитися в цій людині. Дівчина попрямувала слідом за цим кремезним чоловіком. Біля центрального входу їх чекав автомобіль.

Денис наполягав, щоб всі витрати за лікування оплачував він. Його мучила совість, переповнював жаль. Він корив себе за свій вчинок. Марина була ідеальною дівчиною. Світлою, чистою. З вогником в душі. Принаймні йому так здавалося. Тому, коли він відвідував її в лікарні, не міг довго знаходитися поряд з нею. Не через відсутність тем для розмов. А через дурне відчуття в ньому самому. Він ніби зламав стеблинку ідеальної квітки. Денис не оправдовував свій вчинок і тим, що він нещодавно втратив дружину. Його з'їдала думка про те, що час не повернути. Бо як би так, то він не образив би її.

Вони сіли в авто та зібрались вже від'їжджати, коли в тоноване вікно іномарки хтось почав голосно стукати. Денис вийшов з авто та підійшов до білявки років тридцяти. Марину це насторожило, адже вона знала, що дружини в нього не має. Тож вона стала прислухатись до їхньої розмови. Але ті уривки, що до неї доносились були більше схожі на суперечку.

-Як ти міг?! - запитала білявка.

-Тут його не вилікують, Альбіно! Я не можу зрозуміти. Ти не зацікавлена в його одужанні? - тримав її за плечі Денис.

-Зацікавлена! Більше за всіх зацікавлена, та як піде щось не так? Я ... дуже хвилююся за нього! - її крик стрімко переходив в плач.

Марині стало жаль цю дівчину. Вона зрозуміла, що це дружина саме того Денисового друга, який вже декілька місяців перебуває в комі.
Дівчина просто підійшла до них. Денис обіймав Альбіну, а вона сумирно пускала сльози на його плече.

-Привіт. - посміхнулася Марина.

-А... А ти хто?- підняла голову Альбіна.

-О! Альбіна, це моя знайома - Марина. Вона також перебувала в лікарні... - Денис осікся, зрозумівши, яку нісенітницю він несе.

-Можливо по стаканчику? - запропонувала Марина.

Альбіна поглянула на неї дещо здивованим поглядом, але все ж погодилася. Вона не шукала жалю. Вона шукала можливість бути вільною від свого нерадивого чоловіка.

[Галина Макарівна]
Приспати Христинку не вдавалося. Галина Макарівна витратила на це вже не одну годину, та все марно. Дівчинка капризувала. Ніби відчувала щось лихе. Та що могло статися, якщо ніби все тільки почало налагоджуватись.
Всі зусилля були марними. Стара жінка колихала немовля на руках. З кімнати в кімнату. З піснями та без. Їй потрапило на очі фото її Світланки. Жінка зупинилася. Стала вдивлятися в світлину та плакати. Спочатку тихо, потім навзрид. Їй захотілось втекти звідси. На свіже повітря. Тому вона витерла сльози, зібрала дитя і пішла на подвір'я.
На вулиці світило сонце. Галина Макарівна йшла до парку, що знаходився поблизу. Попереду неї котилася коляска. В ній невпевненою посмішкою посміхалося дитя. Жінка знову плакала. Вона присіла на лавку та підкотила до себе Христинку, яка заспокоїлась та майже заснула.

[Марина(Марта)]
Тим часом троє молодих людей, які щойно сиділи в кафетерії, вже прощались один з одним. Альбіна попрямувала назад у лікарню, а Марина з Денисом сіли у автівку.

-Чому вона так? Він же потребує цієї поїздки. - запитала Марина.

-Так. Та вона ексцентрична жінка. Я її сам іноді не розумію. Та годі про неї, давай я тебе підвезу.