За вікном виспівують пташки. Промінчики вранішнього сонечка падають на мяку постіль. Будильник ще не дзвонив. Марина глянула на екран телефона і зрозуміла, що ще дуже рано і годинку можна полежати. Це був дивовижний ранок. Закрутившись в мяку ковдру, вона подумала, що ще жодного літа не чула таких пташиних співів…

Щойно Марина переступила поріг в кабінет свого начальника, зрозуміла, що щось не так. Ця занощива, підстаркувата шкапа вже метала іскри з очей. ЇЇ завжди незадоволене обличчя було обрамлене смоляним волоссям, зібраним ззаді у низький хвіст і обрубаною густою чолкою. Парадоксально, але опущені вниз вугли рота, завжди здавалися Марині дивовижними. Як? Що? Що повинно злити, гнітити, бісити людину, щоб та мала такий вираз обличчя? Людмила завжди не долюблювала Марину. Бо та могла сказати і відстояти свої права. Людка боялася, щоб та її не подвинула. Бо вік 45+ давав вже не такі великі шанси на пристойну роботу. Прибиральниця. От яка перспектива лякала Людку…

Три дні потому Людка таки звільнила Марину. Точніше змусила шантажем та погрозами написати за власним бажанням. Марині було прикро та їй так набридло їхнє вічне протистояння, що вона пішла. Вона не хотіла, щоб Людка її підставила на крупну суму з каси. А та могла.
Тож Марина-безробітна.
В неї були ще кошти в сховку, тому великої туги за роботою вона не відчувала. До того ж вона все частіше ловила себе на думці, що той її нечесний підробіток, був набагато прибутковішим і менше затратним по часу. “А чому нечесний?”-промайнуло в білявій голові. Так, звісно, пристойна дівчина не могла танцювати оголеною перед незнайомцями та ще й за гроші. Та з іншого боку, ну не можливо в нашому суспільстві за чесну і добропорядну працю отримати гідну винагороду. Цими думками вона майже очистила свою совість і потягнулася за телефоном.

-Привіт, Карино.-посміхалася Марина в телефон.

-Привіііт. Як справи? Чого телефонуєш? Сказати, що вже в строю?-сипала запитаннями Карина.

-Карино, давай щось там, як є. Бо сама знаєш, як багато грошей потрібно дівчині для щастя.

-Добре. Ти знаєш, подруго, а в мене насправді дещо є. Чекай повідомлення на месенджер.- обнадійливо хмикнула сутенерша.

Сказати, що вона була подругою Марині, то ні. Карина просто любила отримувати свої дивіденти з наївної дівчинки. Тим більше, що на неї був компромат, та ще й не один. По-перше, стриптиз. Це не сама благородна справа. Оголоска якої призвела би до зруйнованої репутації Марини. По-друге, клієнт в комі, якого вона ледь не вбила бутилкою по голові.
Карина приїхала з глухого села в Київ ще шість років тому. Вона не мала освіти окрім одинадцяти класів школи і одного року ПТУ. Вдома її ніхто не чекав. Лише стара, розтаскана мародерами хатина в якій не було навіть вікон. Бо коли крадії розбивали її будинок на металолом, там вже ніхто не мешкав. Матуся, яка була алкоголічкою, вже давно вмерла від цирозу. Все було так собі. Тому Карина і зачепилася тут в нічному клубі. Чіплялася за що було сили вчепитися. А тут такі дурненькі дівчатка, можливо студентки, які шукали підробітку, щоб оплатити гідну квартиру. І обовязково, щоб в ній стояло велике дзеркало у весь  зріст. Для селфі. Карина вважала їх всих дурними. Способом заробітку.

Марина стояла під підїздом і розуміла, що вже спізнюється. Спізнюватися до клієтнів не гарно. Та і взагалі вона любила пунктуальність. Тому ніколи не запізнювалась. Завжди виходила раніше. Та цього разу таксі затримувалось. “Потрібно завести собі постійного таксиста.”-подумала Марина. Та тільки знала, що вона цього ніколи не зробить. Їй потрібна була гарна конспірація. Адже вона не збиралась цим займатись вічно. Тим більше афішувати, що вона трішки розпусниця.
Була година пік. Всі поверталися з роботи, з супермаркетів. Марина опустила голову і дивилась в асфальт. На ньому, у неї під ногами була реклама “пластикових вікон”. “Як дивно. В цьому великому мегаполісі всі кудись біжать. Постійно! У людей немає часу підняти голову і роззирнутись, вдихнути повітря на повну. Тому реклами розміщують під ногами?”-подумки філософствувала дівчина, поки її не окликнув чоловік в автівці. Приїхало таксі.

Їхати прийшлося майже дві години. За місто, через пробки. В котеджне містечко в кооперативі “Чорнобилець”. Назва асоціювалась зовсім не з багатіями, а з літнім дитячим табором.
На подвір'ї трьох поверхового будинку, до якого вони під'їхали, стояв хлопчина років 20.
Марина вийшла з авто і трохи невпевнено до нього попрямувала. Він не йшов їй на зустріч, але свердлив її поглядом. Він був зовсім молодий. Підійшовши ближче вона почала вагатися чи є йому хоть би 20 рокув.

-Привіт. Я...а...Мене звати…

-Марта? То ось ти яка?-підсміювався молодик.
Марині здалося, що він трохи не при собі. Можливо пяний? Але ні. Мабуть це щось інше. Він дивився на неї абсолютно нечітким поглядом і постійно видавав з себе наркоманські смішки.

-Я- Мар'ян. Ха! Дивись, у нас імена на ту саму літеру починаються. Ха. Прикольно. Ти так не думаєш? Це-доля,крихітка моя.- перекидався парубок з ноги на ногу не дістаючи рук з карманів.
Потім рвучким рухом накинув одну руку Марті на плече.

- Це ти мене чекаєшь?-запитала Марина намагаючись скинути руку зі своєї шиї.

- Ха. Ну так. А що? Ти до пузатого папіка їхала? Не дрейф. Я тебе трахати не буду. Зізнаюсь тобі, що ти мені не до смаку. Та й стараша за мене. Трахати тебе, це те ж саме, що займатися інцестом з рідною матусею. Фу!-він зморщив свій ніс, забрав руку з плеча Марини і відчинив вхідні двері.-Прошу пані!

Переступивши поріг, вони опинилися у великому холі. По центру якого розгорнулись мраморні східці на другий поверх.

-Куди мені проходити? Де спальня?-поцікавилась дівчина.

-Тобі не потрібно в спальню. Ха. Я ж сказав, що трахати тебе не буду. Більше того. Якби навіть ти мені платила, а не я тобі, то все одно б не став. Ха. Для таких справ я люблю справжніх ципочок. Я-мажор! Розумієш? У мене непристойно заможний татко. Я можу все! Сідай отут. Я зараз повернуся. - Мар'ян вказав на диван, який стояв прямо в величезному холі.

Марина була зовсім спантеличена. Що він від неї хоче? Так. Занощивий і розбещений. Та на агресивного маняка він не схожий. Вона сіла на диван і на столику, що стояв поряд, побачила конверт. Це був її гонорар. Та ця ситуація вибила з її пам'яті всі думки про оплату. Вона ледь не забула. Згрібши конверт в сумку, Марина продовжувала чекати.
Через 15 хвилин в хол увірвалося чудо. Марина навіть не намагалася стриматись. Тому громко почала сміятись.

-Чому смієшся, сучка?! Хіба я не прекрасний?-вигукнув Мар'ян.

До Марини їхав Аполлон. Абсолютно голий парубок з відмінним стояком і одягнений лише в ролики. Поки Марина на це споглядала в якомусь сповільненому темпі, Аполлон підїхав і тикав їй своє хазяйство до рук.

-Бери. Бери! Я помив його.Ха. Він не заразний. Твоя задача така: ти будеш мене катати по холу на роликах, тримаючи за мого Богатиря. Зрозуміла?-сказав він, вкладаючи Богатиря Марині в руку.

-Ти-хворий? В тебе шизофренія?-вигукнула налякана дівчина.

-Ні!Ні! І ще раз ні! Я серйозно. Катай. Бо не випущу з дому!

Такого в Марини ще не було. Вона навіть не могла уявити, що таке може бути. Та їй не здалося. “Хворе дитя. І не болить в нього його Багатирь після годинної прогулянки?”- все думала Марина їхавши в таксі додому. Спочатку вона була спантеличена та потім сміялася не стримуючись.
“Диваки”-лунало в її голові.