Вже пройшло пів року як Денис відправили свого друга і бізнес-партнера на лікування в Німеччину.
Денис стояв перед таблом аеропорта "Борисріль" і шукав свій рейс. Точніше рейс на якому через декілька хвилин прилетить Роман. Він був сповнений радості. Їм вдалось. Романа поставили на ноги закордонні ескулами. Правда ще потрібен курс реабілітації, та критичну точку вони пройшли.
Він спостерігав за першии снігом. Це здавалось йому символічним. Денис насправді вважав Романа своїм другом. Вони знайомі ще з дитинства. Виросли в одному дворі.
В дитинстві над Романом всі сміялися. З ним ніхто не хотів дружити. Роман був товстеньким хлопчиком в окулярах, який завжди сидів на лавці з бутербродом. В той час, коли всі гуляли в м'яча чи каталися на велосипедах.
Дениса виховували совістливим і чесним хлопчиком з великим внутрішнім почуттям відповідальності. Тому йому завжди було жаль Романа і він з ним дружив. Через жаль? Можливо. Та цю дружбу вони пронесли через роки. І вже зараз стали впевненими в собі і самодостатніми чоловіками.

Коли вони стали підлітками і почали зустрічатися з дівчатами, Романа відштовхували всі ті, хто йому подобався. Роман дуже ображався, але потім це почуття змінилося на ненависть. Роман ненавидів дівчат.

Потім, коли Роман познайомив зі своєю нареченною Альбіною, Денис дуже дивувався. Але те, що насправді коїлося в їхній сім'ї, нікому не було відомим. Все залишалося за зачиненими дверима. Хоча Денис і здогадувався про добру жменю тріщин в їхньому шлюбі та знав Альбіну. Вона дуже любила гроші і те, що могла дозволити собі розкіш. Тому вибачала і терпіла Романові виходки.

Альбіна котила Романа на інвалідному візку. Не те, щоб він не міг ходити взагалі. Просто в нього дуже часто паморочилась голова.
Друзі обійнялися і попрямували до автівки.

"Все налагоджується" - синхронно подумали двоє друзів.

"Бог мене зовсім не любить" - подумала жінка передаючи інвалідний візок Денису.

***

"Все налагоджується" - подумала Марина перераховуючи готівку у своєму сховку.
Вона так і не пішла на офіційну роботу. З Кариною вони ладно співпрацювали. Періодично та підкидувала Марті клієнтів. Та постійним був лише один.
Мар'ян став її постійним клієнтом. Він все ж таки визнав в ній справжню ципочку і справно платив за зустрічі. А Марина продовжувала час від часу катати його на роликах, але при умові, що він не буде вживати наркотики. Він здавався їй дуже кумедним і відкритим хлопцем.

Світило нейрохірургії Ігор продовжував шефствувати над нею в спортивній залі та басейні. Але тепер не тільки це їх пов'язувало. Інколи Марина супроводжувала його на наукові конференції за кордон. Як асистент. Безоплатно. Він знав, що вона також пов'язана з медициною. А їй було просто цікаво. Вони стали справжніми друзями.

Бідовий колишній клієнт Денис регулярно надсилав розкішні букети квітів. Без записок. Але це все. Вони не спілкувались. Та і не потрібно воно було. Марина намагалася викинути з голови всі ситуації пов'язані з ним.

Навідміну від Дениса Галина Макарівна постійно дзвонила Марині. Вона ніби намагалася не втратити контакту. Більшість її розповідей були абсолютно ні про що. Вона розповідала про всі нові досягнення маленької Христини. Про те, що Денисового друга Романа вже привезли з лікування. Що йому значно краще і, що це радує Дениса. Запрошує в гості. Та Марина постійно відмовляється, спираючись на постійну зайнятість. Вона б і трубку не брала, але не хотіла ображати літню жінку. Надто вона була життєрадісною і позитивною.
Сьогодні їй потрібно до нового клієнта.

***

"Де вона? Невже їй щось сказали? Хто міг пробовтатися? Та яка їй різниця? Я ж все-одно заплачу."-він сидів в своєму кріслі і скоса поглядав на годинник. Він дуже часто думав про своє життя. Інколи, навіть, хотів би з ним розпрощатись. Як би міг. Та не може. Бо йому не дає це зробити Вікторія і ще дещо. Яка іронія! В нього було все, крім одного. І ще була страшенна депресія.

-Вона прийшла. Я зараз її проінструктую і вона зайде.-протянула помічниця Вікторія просунувши голову у ледь відчинені двері.

***

Центр Києва. Пентхаус під кришею елітної новобудови. Так високо Марина ще не працювала. На вході її зустріла молода, рудоволоса жінка, років 35. Усміхнена і щира. Таких людей видно одразу. Щирих. Жінка? Партнерша? Може збоченці якісь?

-Доброго дня. Проходьте. Марта? Правильно?Мене звати Вікторія. Я-помічниця.-протягнула руку Вікторія.-Я вам зараз розповім, що саме потрібно робити.

Вікторія розповіла, що її роботодавець-пересувається на візку. Марину це спантеличило, бо вона й гадки не мала, що з цим робити. Та Вікторія все пояснила і простянула конверт з винагородою.

Марина обережно відчинила двері кімнати. На ній був звичайний купальник. Такими були умови. В кімнаті було темно. Зашторені масивні штори не пропускали жодного промінчика. Пахло ліками і праною білизною.Все, що вдалося розгледіти, це пілон в центрі кімнати. Тільки на нього падало трішки штучного світла з підсвіток. Пролунала зовсім не підходяща музика. Не єротична. Не така, під яку танцюють стрептиз. Це був лаунж. Плавна і спокійна. Під таку лише спати. Але Марті було без різниці. Їй за це добре заплатили. Вона почала танцювати. Через десять хвилин вона почула чоловічий стогін. Спочатку в її голові промайнула думка, що йому не добре чи, ще чого гірше, він помирає. Та за мить стогін став частішим і обривистим. Потім затих. Він вздихнув і розсміявся. Марина зрозуміла, що її клієнт отримав свою розрядку.
Вона відійшла від пілона і направилась в темряву до чоловіка. В її проплачений час входило ще дещо. Та було зовсім темно і вона не бачила його.

-Стій! Зупинись! Не підходь!-пролунало з темряви.
Марина зупинилась і почала хвилюватись.

-На сьогодні все. Йди! Можеш йти.-закомандував чоловік.
Марина зробила ще крок вперед та потім розвернулась і вийшла з кімнати.

По дорозі додому її переповнювали самі різні думки. Вона дивувалася тому, що за п'ятнадцять хвилин вона ще ніколи скільки не заробляла. Так. Це був її новий рекорд. Також не могла збагнути чи все пройшло добре? Так, як він і хотів? Чи, можливо, він розізлився і виставив її. Насправді їй було все одно. Те, заради чого вона це робила, зараз лежить в білосніжному конверті в її сумці.

***

За вікном запорошило все подвір'я. Галина Макарівна готувала їжу і думала про те, що маленьку Христику можна буде катати на санях. Це перша зима дівчинки. Їй дуже сподобався сніг. Вона навіть ловила сніжинки ротом. Думка про це викликала посмішку на обличчі старої жінки, в якої скоро буде день народження. Подумки Галина Макарівна вирішила все ж здійснити задумане нею. Тому взяла телефон і позвонила Марині, щоб запросити її на своє свято.