Глибокий вдих та видих. Мені треба пережити цей злощасний вечір так само, як і всі попередні — зі стиснутими зубами та люто пригніченими почуттями. Попереду ще багато горя, адже не все воно прожите. Усі події повторюватимуться, знову і знову. Я приходитиму сюди доти, поки цьому божевіллю не покладуть край. І мене повільно будуть нищити докори совісті. Але хто посміє зупинити все це?

Просто створювати видимість, начебто все нормально, що це звичайна частина нашого життя — витончена гра професіонала. Насправді, спостерігати чергове шоу "Давайте поговоримо..." — випробування на міцність і жахливе катування. Мій напарник Джей Рейлі, не відступає від мене ні на крок з того самого моменту, як ми увійшли до павільйону для зйомки шоу. Він зупинився біля виходу, стоїть нерухомо, як солдат "ведмежої шкіри", а погляд його темних очей кидається по приміщенню в пошуках якоїсь небезпеки. Його широколике обличчя зовсім позбавлене дрібних проявів емоцій, що мені починає здаватися, ніби Рейлі абсолютно начхати на те свавілля і жорстокість, що відбуватиметься через пару хвилин. Я намагаюся придушити бунт усередині. Насправді Джей — це Джей, у нього своя ідеологія, яка не відрізняється від ідеології більшості. Він не бачить далі власного носа та його уявлення виключно поверхневі, як у першого зустрічного.

Я змушую себе перестати нервово стукати носком черевика, ковтаю грудку, що застрягла в горлі, і пригнічую роздратування, що опалює нутрощі. Треба потерпіти ще якихось двадцять хвилин. Це ж не так і багато часу. Коли все закінчиться, я зможу поїхати додому.

Знову дивлюся на партнера, а потім оглядаю приміщення та знімальний майданчик. Права рука лежить на пістолеті, кобура якого прикріплена до ременя на поясі. Вже як п'ять років я працюю в особливому відділі Департамента поліції Анахайма. Все було б набагато простіше, якби я просто ловила злочинців, убивць та злодіїв. Але все далеко не так. Я не напрошувалася на цю роботу, мене просто повідомили — ти, тут і зараз, виконуєш поставлені умови або йдеш до біса, перебираєшся до іншого міста і нудишся в очікуванні кінця, або тебе кидають у в'язницю. Час диктує свої правила, твій голос не зараховується, і ніхто нічого не може виправити.

У будинку душно, кондиціонери не можуть знизити температуру. Люди рятуються від зневоднення лише величезною кількістю води. Відчуваючи, як по спині під блузкою стікають струмки поту, я йду до столика з напоями повз операторський візок. Камера спрямована на диван із кріслом та столиком, які розставлені на зеленому тлі. Ведуча телепередачі Софія Моррісон вже стала практично легендою завдяки цьому шоу. Нещодавно їй виповнилося сорок два, блондинка, займається своєю фігурою, і вона завжди ходить у костюмах а-ля Джекі Кеннеді, які їй анітрохи не йдуть.

Справжня потвора.

Беру собі пляшку газованої води, роблю три ковтки. І думаю про те, що Софія Моррісон горітиме в пеклі. Там для неї організують окремий люксовий котел, як найкращий номер в найкращому готелі, тільки там вона не зможе ніжитися під шовковими простинями, а буде піддана всім відомим методам тортур. Ця кар'єристська безсердечна тварюка заслужила на те, що їй приготовлено.

— Сьогодні ми говоримо про Енді Джонса, — нагадує Моррісон глядачам, дивлячись прямо в камеру і сяючи сліпучою голлівудською посмішкою. — Цей хлопчик стверджує, що здатен бачити крізь стіни, крізь предмети. Це якесь божевілля. Хіба ні?

У студії на пару секунд з'являється молода жінка, що кидає на мене короткий погляд, як сигнал до дії, і віддаляється назад в коридор.

— Так, — погоджується Ніколас Джеффрі. Він сидить на білому дивані, закинувши ногу на ногу, а його ліва рука лежить на підлокітнику. Одягнений він у чорний костюм у тонку смужку, який пошив його особистий портьє. — Ми провели купу тестів, і всі вони показали, що Енді здатний бачити те, що, наприклад, знаходиться у сусідньому приміщенні, перебуваючи у цій кімнаті з нами. Для нас це неможливо, але він має цей надприродний дар.

— Дуже цікаво, — підтримує ведуча розмова.

— У своєму житті я зустрічав сотні талановитих дітей, підлітків, дорослих... — каже Ніколас Джеффрі. — І кожен із них особливий. Кожен має свої неперевершені здібності. Ці люди справді можуть усе. Їхня сила може бути безмежною і руйнівною одночасно. Це грандіозно.

Моррісон кривиться від жаху. Її награність і вдавання огиди просто відразливі. Визнаю, вона страшенно добре грає свою роль, природно зображує, що їй страшно, бридко і гидко для глядачів, але мене від неї нудить.

— Який жах! — вимовляє вона, прикриваючи рота долонею. — І наскільки вони можуть бути небезпечними?

— Вони можуть убити невинну людину, навмисне чи випадково, — відповідає Ніколас Джеффрі. — Можуть зрівняти місто із землею. На жаль, не всі вони здатні контролювати свою силу. Дехто піддається емоціям, а дехто керується холодним розумом.

— Це недопустимо! — зсуває брови Софія. — Вони можуть знищити людство! Нормальні люди не повинні страждати через цих виродків!

— Ми запобігаємо катастрофу за катастрофою, — на обличчі Ніколаса Джеффрі з'являється стримана посмішка, — щодня, щохвилини, щосекунди ми попереджаємо злочин за злочином. Власне, через це ми тут і збираємося, щоб засудити неправомірні дії та тих, хто не дотримуються закону.

Моррісон поправляє свою зачіску, зроблену точно під горщик.

— І я неймовірно пишаюся тим, що причетна до цього. Спільноту потрібно час від часу очищати від сумнівних елементів. Ми маємо жити в кращому світі, без болі та сліз, у спокої та любові, а не у тому середовищі, що маємо зараз, — киває жінка. — Пане Джеффрі, заради правосуддя ми збираємося в цій студії вже сто двадцять шостий раз. Вперше моє шоу вийшло у дві тисячі двадцять шостому році, — віддаляється в історію ведуча. — Мене завжди турбує одне й те саме питання. Коли це все почалося? З чого? Хто дав початок нашим стражданням?

Ніколас Джеффрі дивиться в очі Моррісон з тою ж самою легкою посмішкою, яка не зникає з його обличчя весь час, що він сидить перед об'єктивом. Мабуть, таким чином хоче показати, що він абсолютно впевнений в собі та у своїх діях. Камера бере його обличчя великим планом.

Це не перше шоу, на зйомках якого я присутня. Але я ніколи не дивлюся його по телевізорі. І якби не мої обов'язки, я б сюди жодного разу не прийшла. Те, що вони роблять, — злочин проти людяності. Вбивство! Спалювання живої людини у прямому ефірі!... Дикість! Навіть думати про це та уявляти зловісну картину страшно! Але для цих двох і більшої частини жителів держави — це розвага та втіха. Безліч людей переконані в тому, що хлопці та дівчата, жінки та чоловіки, яким пощастило вижити до сих пір, з надздібностями — найнебезпечніші елементи суспільства. Їм приписують дев'яносто відсотків від усіх злочинів. Справедливо чи ні, але їх засуджують до смертної кари. Їх бояться. Можливо, саме це є мотивом для такого вироку. Але це наразі не важливо, адже більшість забула, що вони теж хочуть жити.

— Все, що ми бачимо сьогодні, — наголошує Джеффрі, — сплески агресії з боку обдарованих, усі їхні злочини, і врешті-решт їхні сили, спрямовані виключно на руйнування цього світу та помсту. І дісталося все це нам внаслідок некомпетентних дій та нерозсудливості Джейн Соледад.

Звичайно, думаю я, у всьому винна Джейн Соледад. Я чула це зухвале і брехливе твердження мільйон разів лише у різному контексті. Основна теорія Джеффрі будується на тому, що Джейн Соледад зруйнувала цей світ, коли вона прийняла невірне рішення і в ній прокинулися руйнівні сили. Але якщо теорію придумав Джеффрі, то в неї не варто вірити. Він просто створює свій світ, в якому немає місця таким хоробрим воїнам та героям, як Джейн Соледад.

— Я пам'ятаю той фатальний день, коли вперше світ дізнався про силу, яка мало не стерла все живе з лиця землі, — киває здоровенною головою Моррісон. — Тоді моя донька була ще зовсім маленькою. Ми з родиною жили у Нью-Джерсі. Вона вийшла рано вранці з дому за нашим собакою, а я бігом побігла за нею, і те, що ми побачили все ще стоїть страшною картинкою перед очима. Половина будинків на нашій вулиці вже була зруйнована, де-не-де горів вогонь, асфальт покрився товстим шаром попелу, наче сірим килимом. Еббі сильно злякалася, а я була глибоко шокована. Стояла, наче вкопана, не розуміющи, що відбувається і куди тікати.

— На щастя, та нерозсудливість залишилася в минулому. Зараз ми в безпеці, — заспокоює Джеффрі ведучу, яка розхвилювалася і почервоніла, точно помідор.

— І я дуже рада, що приєдналася до вашої команди по боротьбі з людьми, що володіють надздібностями. І для мене дійсно честь бути пліч-о-пліч з тими, хто робить світ кращим та безпечним.

Моррісон кладе долоню собі на груди, гордо випинаючи її, а на її очах блищать сльози гордості.

В мене зараз голова лусне від тої маячні, яку вони несуть маячню. Насправді, обдаровані вже багато років не створювали якихось надзвичайних ситуацій, не намагалися влаштувати кінець світу, нікого не засуджували до страти, і не пропагували такий спосіб покарання. Все це брехня, в яку мають повірити мільйони, щоб страти стали законними.

Переступаючи через кабелі, що переплітаються на підлозі наче змії, прямую до виходу. Думаю, моє обличчя багряне від злості, і мені треба піти вмитися.

Джей затримує мене. Опускаю погляд на руку, якою він схопив мене за передпліччя. Джей патріот до мозку кісток, інакше й не скажеш. Він підтримував рух Джеффрі ще тоді, коли той тільки йшов у велику політику. Тепер Ніколас Джеффрі права рука президента США, і Рейлі розповідає всім, що завжди був на його боці, наче йому за відданість дадуть якусь медаль.

— Мені потрібно в туалет, — повідомляю я, відчуваючи себе дівчиськом, яке натрапило на хулігана. — Це вагома причина піти? Прикриєш?

— Ми маємо охороняти Джеффрі.

— Йому тут нічого не загрожує. Забереш руку?

Джей повільно розтискає пальці.

— Дякую, — кажу я йому якомога ввічливо. — За кілька хвилин повернуся.

У коридорі я можу зітхнути з полегшенням, адже ніхто не дивиться за тим, як я поводжуся. Озираюся то вліво, то вправо. У затемненому кутку стоїть та сама жінка, яка з'явилася в студії на коротку мить. Вона обертається і йде далі коридором, стукіт підборів супроводжує кожен її крок. Я йду за нею.

Я знаю про неї зовсім мало, бо забороняю собі копати глибше. Її ім'я - Фібі Дженнаро, і всупереч своєму чоловікові, всупереч його політиці та ідеям, вона залишається доброю людиною. Мені важливі її вчинки, але, на жаль, вона не може завжди вибрати те, що буде правильним, хоча вона робить для цього світу все можливе.

— Доброго вечора, місіс Джеффрі, — вітається один із працівників студії, який з компаньйоном переносить декорації.

— Доброго дня! — люб'язно відповідає Дженнаро. — Не варто тягнути вдвох таку важкість.

— Робота така! — із запалом відповідає працівник. — Дякую, що потурбувалися.

Фібі Дженнаро повертає до однієї з гримерок.

А я залишаюся в коридорі, чекаючи, коли двоє із квадратом розмальованого картону відійдуть досить далеко.