— Потрібен телефон, щоб зателефонувати Мастерсу. Він мій старий друг і нам точно допоможе, — видає Холланд.

Намагаюся на нього не дивитись, притискаючи пакет з льодом до шиї і сподіваючись, що вона перестане нити. Холланд безперечно не вміє бити лопатою. Йому треба піти на якісь курси, чи що? Ну, на ті, де вчать користуватися садовим інвентарем. Бив в голову, а потрапив по шиї, ніби в нього косоокість. Тепер в мене здоровенний, болючий синець. Випила вже три таблетки знеболювального, але вони не допомагають.

Ми сидимо за столиком біля вікна у невеликій забігайлівці. На годиннику, що праворуч на стіні, восьма ранку. Я вивчаю меню, вибираючи сніданок. А Саманта з Холландом складають план втечі з Лос-Анджелеса, та із країни. Вони хочуть до Канади. Я не згодна з ними. Якщо тікати, то на інший кінець світу. Усіх тих, кого ми намагалися врятувати, відправляли до Азії. З багатьох причин і нам краще вирушити туди — у Канаді небезпечно. Там всюди шпигуни Джеффрі.

— Чудово! — вигукує Саманта. — Він зробить нам підроблені документи та знайде тимчасовий притулок?

— Так, — відповідає Холланд. — Якщо зможу з ним зв'язатись. Не думаю, що поки що ми снідаємо, звідси безпечно телефонувати. На стійці є телефон, але ми справді не ризикуємо ним користуватись.

— Цілком згодна з тобою, — киває Саманта.

Ми викинули свої мобільні телефони, щоби нас не відстежили. Вкрали у якось бабусі автомобіль і залишили їй наш. Ніколи не думала, що буду щось красти у стареньких, навіть якщо ми в бігах. Взагалі, маємо бути обережними і не привертати зайву увагу, але іноді щось іде не по плану.

— Гаразд, — каже хлопець і встає. — Залишайтеся тут. Мег, а ти не хочеш сказати, чи правильно все я роблю чи ні?

Я не розмовляю з Холландом. Думаю, якщо заговорю, то виплесну на нього всю злість, що поїдає нутро. Я не чекала, що він мене вдарить. Не чекала від нього такої підлості. Негідник! Як я могла з ним крутити шури-мури і тим більше жити? Я дуже помилялася на рахунок нього. Але зараз немає вибору. Я не можу залишити Саманту і просто піти. Все це неправильно. Тепер не лише дівчинка у небезпеці, а й ми двоє.

— Чудова відповідь, — жваво промовляє Холланд. Я тільки хлопаю очима.

— Іди вже, — підганяє його Саманта. — Часу мало залишилося.

Холланд відчалює від столика, крокує до дверей, відчиняє, дзвенять дзвіночки, а з вулиці долинає шум машин. Через пару миттєвостей Холланд ховається з поля зору. Сподіваюся, він зв'яжеться з Мастерсом і той знайде місце, де ми на якийсь час заляжимо на дно.

— Навіщо ти так із ним? — раптом запитує мене Сем.

Забираю від шиї лід і показую їй синець. Вона глибоко зітхає і кривиться, відчуваючи жах від неприємного видовища.

— Він мене захищав! — захищає Холланда дівчинка.

— Ти його адвокат? Так? Дідько, ти знала, що він має зробити, і не попередила цього. Навіщо так вчинила? — обурююсь я. — Ти прекрасно розумієш,мій план був і є твоїм порятунком! Ти не працюватимеш на Джеффрі. Нізащо!

— Ти маєш рацію, Меган, — погоджується Сем. — Не буду я йому служити, ніколи. Але Холланд подарував мені ще кілька днів. І я щаслива, що вони в мене є.

Переводжу погляд зі співрозмовниці на офіціантку, яка наближається до нашого столика. Невисока жінка щільної статури в червоному фартуху і білих капцях, а на її голові невеликий червоний ковпачок, прикріплений невидимками до каштанового волосся.

— Щось уже вибрали? — питає вона і виймає з кишені блокнот та ручку.

Кладу меню на стіл і тицяю пальцем:

— Це, це, — перегортаю сторінку, — це. Побільше салату. А ще кави, будь ласка.

Вона дивиться на мене так, ніби від з'їденого я маю луснути, а вона те все буде прибирати.

— П'ятнадцять хвилин і замовлення буде у вас на столі, — натхненно вимовляє офіціантка.

— Дякую, — посміхаюся я.

Жінка йде, оцінивши місце удару й з засудженням показавши головою. Чесно кажучи, з того самого моменту, як ми зайшли до забігайлівки, вона не зводить з мене неспокійного погляду. Але я, здається, нічого не повинна їй пояснювати, та й будь-кому.

Саманта штовхає по столі свою тарілку до мене.

— Що ти робиш? — запитую я.

— Ти страшенно зголодніла, тому я віддаю тобі свою страву, — відповідає вона.

— Я не їстиму твої недоїдки, — обурююсь я. — Я собі замовила.

— На жаль, в тебе не буде часу поснідати. За вікном, через дорогу. Чорний позашляховик, — каже Саманта, дивлячись мені у вічі. Вона сидить спиною до вікна. — Один виходить із авто, одягнений у дорогий костюм. Троє вже стоять, а поряд із ним хлопець у темно-сірій кофті.

Я уважно стежу за тим, що відбувається через дорогу. Вона це знала! Знала заздалегідь, що вони нас знайдуть, а попереджає лише зараз.

— Чорт, Сем! — виривається в мене.

— Не рухайся, — шепоче вона. — Краще вони зруйнують це місце, де всього декілька людей, ніж якесь інше.

— Нам треба йти, — говорю я.

— Зачекай, — вона хватає мене за руку, коли я збираюся встати. — Не зараз. Дочекаємось Холланда, окей? Без нього ти не впораєшся.

Я киваю:

— Добре.

Ще раз дивлюся на хлопців у чорних костюмах. Це безсумнівно агенти Джеффрі — абсолютно всі вони ходять з пихатим виразом обличчя, як ті павліни. А ось щуплий хлопчина високого зросту зовсім не знайомий. Хто він?

— Хто цей хлопець? — запитую я, дивуючись його рукавичкам у сонячний спекотний день. Ні, нічого доброго це не обіцяє.

— Дік, — відповідає Саманта.

— Чому його руки у шкіряних рукавичках? — цікавлюся у Сем.

— Тому, що він не вміє контролювати свою силу. І це дуже незвичайні рукавички.

— І яка в нього сила?

— Скажімо, він здатний розпалити багаття помахом руки.

— Це, звичайно, дуже сумно і погано... — Уявляю, як Дік спопеляє тут все за долю секунди. Деякі з обдарованих здатні на таке, що не може наснитись здоровій людині, а якщо цього тренували вбивати та нищити все підряд, то це буде фіаско. Нам треба швидко забиратись звідси, в цю саму хвилину, поки не стало занадто спекотно.

— Меган, не впадай у відчай, — просить Сем. — Я залишусь тут. А тобі треба вивести людей із кухні.

Саме так я й планувала зробити.

— Зрозуміла.

— Поки я в полі зору агентів, вони будуть зволікати. Я потрібна їм жива.

Іду на кухню, сподіваючись, що агенти не вживатимуть жодних дій, поки мене не має, і скривдять дівчину.

Заходжу, і переді мною відразу з'являється офіціантка з обуреним виглядом.

— Агов, підбита пташечко, вам сюди не можна! - стверджує роздратована жінка. — І взагалі, гарнір буде готовий за кілька хвилин. Хіба не можна почекати, чи що?

— Я бачу, що всі працюють, і я прийшла не скаржитись на сервіс.

Діставши пістолет, стріляю у стелаж праворуч. Уламки білого посуду розлітаються довкола. Жінка кричить і тікає. Два кухарі ховаються за плитою.

— Народ! — починаю говорити я. — Прошу всіх підвестися і покинути приміщення. — Офіціантка визирає з-за столу. Я знову стріляю у стопки тарілок. По ідеї, це має навести на них страху паніку та змусити рухатися. — Ззовні знаходяться озброєні агенти пана Джеффрі та їхній юний палій, який незабаром перетворить ваше миле містечко на згарище. То, ви хочете засмажитись? Якщо ні, попрошу підібгати свої дупи і покинули кафе.

— Не стріляйте тільки! — репетує офіціантка і рачки повзе до чорного виходу.

— Я не збираюся у вас стріляти. Просто йдіть.

Кухарі вибігають із кухні, залишивши жінку напризволяще.

Вимкнувши газову плиту, повертаюся до зали.

Сідаю біля Саманти.

— Вони пішли, — звітую я. — Холланд скоро повернеться?

— Гадаю, він помітив агентів. І спробує їх усунути.

— Один? Він здурів?

— Він хоче нас врятувати. Він впорається. Ти маєш йому довіряти.

— Не після вчорашнього. Гаразд, Сем, тебе треба вивести звідси. Доберемося до машини та поїдемо з міста. А потім вирішимо, куди рухатись далі.

— Якщо хочеш піти, то зараз саме час, — каже Саманта.

Дивлюсь у вікно. Дік переходить дорогу і на ходу знімає рукавички. Я хапаю Сем за рукав і витягаю її з-за столу.

— Треба сховатися, — радить вона. — За стійку.

Ховаємося за стійку, і наступного моменту вітрину забігайлівки розбиває вогненна куля. Як астероїд, вона падає десь посеред зали. Столи та дивани перевертаються та спалахують. Стає спекотно. Дим піднімається до стелі. Ще одна куля розбиває стійку — тріски летять точно ножі. Ми тікаємо на кухню.

Крізь дверну десятисантиметрову щілину бачу, як у забігайлівку через вцілілі двері входить один із агентів, а через вікно — Дік. Уламки битого скла хрумтять під його ногами як сухі гілки.

Прицілююсь і стріляю. Пряме влучення в груди агента. Дурні які! Вони не в бронежилетах!

Цілюсь в палія, але він включає задню та тікає назад на вулицю.

— Тобі треба стріляти більш прицільно. Є план, — каже Саманта.

— І, напевно, він щойно дозрів у моїй голові, — вимовляю у відповідь, усміхнувшись куточком губ. — Це спрацює?

— Якщо ми потягнемо час. Добре, увімкну газ.

Саманта включає газ на всіх плитах. Мені хотілося б, щоб ідея з газом спрацювала. Ми підірвемо цього Діка-палія. Використовуємо його силу проти нього. Потрібно лише почекати, доки маленьке приміщення заповниться газом і тоді – бум!

Саманта відходить до чорного виходу. Вдивляється в коридорчик.

— Нікого, — каже вона. — Але незабаром має прийти Холланд. Він залишиться з того боку. Спробує когось прибрати. А потім піджене для нас машину.

— Сподіваюся, стрілець із нього вийшов що треба!

— Будь впевнена.

Знову привідкриваю двері.

Троє агентів стоять навпроти Діка, який їм щось пояснює. Руки хлопчика палахкотять, як два смолоскипи. Що дивно, його одяг не пошкоджений. З якого матеріалу його зшито?

— Гей, Сем. Мені потрібно чимось забарикадувати двері.

Саманта йде в коридор і за мить повертається зі швабрами. Я закладаю їх за ручку. Потім ми пересуваємо до входу холодильник та стелаж із усяким мотлохом. На полиці ставимо ящики із овочами. Це має затримати супротивників.

— Думаю, газу достатньо, щоб усе злетіло, як на пороховій бочці, — видає Саманта.

Відходимо в коридор. Відступатимемо цим шляхом. Але спершу спробуємо втілити план у життя. Молюся, щоби все вийшло.

Присідаю біля пластикових дверей, витягуюся, щоб заглянути всередину через віконце зверху. Хтось намагається вибити ті двері, що ведуть в зал. Стелаж небезпечно хитається. Якщо він впаде, агенти вільно потраплять на кухню.

Чую голос підлітка:

— Відійдіть!

З цієї сторони відходити більше немає кому, тож, думаю, він звертається до агентів. 

Наступної миті стулками дверей проривається тонка смуга полум'я.

Лунає один постріл. Після них ще три. Ще один. І тиша, вогонь погас.

— Холланд, — пояснює Саманта, — вбив одного агента, а другого поранив. Тепер іде до машини. Він чекатиме нас. А нам потрібно ще кілька хвилин.

— Не потрібно чекати. Відходимо зараз, — говорю я Саманті, схопивши її за руку. — Негайно.

— Це неправильно, — зупиняє мене Саманта. — Потрібно ще потягнути час.

Знову зазираю в віконце. Дік взявся за своє. Він намагається спалити двері та проникнути всередину. Нехай він знищує все, що хоче, а нам потрібно забиратись.

Наказую Сем йти на вулицю. Вона сердиться — надула щоки. Розумію її, але нічого вдіяти не можу.

— Гей, Діку! — кричу я, сподіваючись, що він мене почує. — Ми тут, на кухні! Спробуй нас дістати.

Чую, як агент наказує Діку, щоб той не зволікав. Полум'я спалахує з новою силою.

Відчуваю запах газу а ж в коридорі, поволі відповзаю до виходу.

Виходжу на сонячне світло. Озираючись то ліворуч, то праворуч. Саманта хапає мене за одяг і тягне за собою.

— Лягай! — кричить вона.

Вибух. Нас хвилею відкидає до сміттєвих баків. З дверного отвору виривається вогонь. Приміщення закусочної горить.

Лежачи в неприродній позі, ледь можу пошевелитись.

— Ти в порядку? — запитую у Саманти, сподіваючись, що вона не поранена.

— Цілком, — відповідає вона. — Вставай, не має коли лежати! На нас чекає Холланд.

Десь наприкінці вулиці звучать сирени поліцейських, "швидкої" та пожежної машини.

Ми з Самантою йдемо до дороги. В боку болить, мабуть, забилась. На іншому боці вулиці стоїть наш автомобіль. Ну, тобто той, що ми позичили у бабусі.

Сем переходить шосе. А я дивлюся на збіговисько громадян, які збираються повитріщатись на пожежу. Ще те видовище. З залу ресторанчика вириваються язики полум'я, дим валить з усіх щілин, уламки битого скла розлетілися в радіусі трьох метрів.

— Скажи, що ти маєш добрі новини, — звертаюсь до Холланда, сівши на пасажирське сидіння.

— За містом чекає нова машина, — відповідає він і торкається мого вуха. — У тебе кров. А ще волосся підсмалось. Тебе треба переодягнути.

— Зі мною все добре, — смикаю я його руку. — Вибух трохи оглушив, байдуже. Поїхали.