До полудня ми їздимо містом, перевіряючи чи ніхто не сів нам на хвіст. На щастя підозрілих автомобілів не має, і нас жодного разу не зупиняють патрульні, щоб перевірити документи. Це добре, бо я думала, ніби ще зранку нас оголосять у розшук.

Ближче до першої години дня зупиняємося біля першої ліпшої забігайлівки, щоб перекусити. Холланд замовляє собі сосиски на грилі з овочами, а я рибу, Саманта нас дивує несподіваним вибором.

— А що? Мені подобаються крем-супи! Грибний припав б вам до смаку! — каже вона.

— Ага! —киває Холланд.

— Огидно, — встряю я.

— Підтримую Мег, — показує на мене пальцем Холланд.

— Мені такі бабуся варить, — бентежиться Саманта. — Вона класна. Буду сумувати за нею.

Долонею торкаюся її спини, щоб показати: мені шкода, що її життя так склалося. Напевно, бабуся, коли дізнається правду, теж буде сумувати за онукою.

Пообідавши, шукаємо дешевий готель поблизу. Знімаємо паршивий номер на другому поверсі, щоб було де дочекатися вечора.

Саманта займає одне з двох ліжок і дивиться телевізор. Йде мексиканська мильна опера. З почутого, чесно кажучи, не розумію жодного слова, але там явно йдеться про стосунки та любов. Сем, мабуть, не вимикає цю дурню лише з тієї причини, щоб прогнати погані думки.

О десятій годині вечора залишаємо готель і вирушаємо до голлівудських пагорбів. Під'їжджаємо по Малхолланд Драйв, потім звертаємо на Маунт Лі Драйв.

Зупиняємось. Першою з авто виходить Саманта. Оглядається довкола. Але, крім нас, тут, сподіваюся, більше нікого.

Холланд вимикає фари, і ми виходимо на дорогу.

— Ти справді хочеш, щоб тебе поховали на горі Лі? — питаю я Саманту.

Тримається вона мужньо, за що я їй безмежно вдячна. Якби вона ридала та сумнівалась, я б вже збожеволіла.

Ми стоїмо біля підніжжя пагорбів і дивимося на знак "Голлівуд". Колись натовпи туристів валився сюди вдень і вночі, нині тут жодної живої душі. На цю територію заборонено потикатися через нещодавній сплеск самогубств, коли понад десяток людей, — у різний час, звичайно, — стрибали з напису.

— Так, — впевнено відповідає Саманта. — Ми із сім'єю колись їздили сюди фотографуватися. Мені сподобалося тут.

Холланд дає мені ручний ліхтарик, пробую горить він. Клацаю кнопкою — і на землю падає коло білого світла.

Майже північ, і ми маємо пішки піднятися на гору. Вона огороджена парканом із сітки, тож нам доведеться ще й перелізти через неї. Сподіваюся, все пройде чудово.

— Можна тебе на секунду? — звертається до мене Холланд. — Хочу поговорити з тобою.

Вже здогадуюся про що саме. Ми весь день практично не розмовляли, щоб не посваритися і не нашкодити один одному. Ми жили рік разом, все було добре, а зараз ми не можемо зрозуміти, що нам потрібно. Це жахливо. Холланд повинен знати мою думку, і чому я не можу відступити від цілі. Це цинічно, але я мушу це зробити. Але він, на мою думку, бачить лише факт злочину.

З іншого боку він правий. Це вбивство. Я майбутня вбивця. І ні чорта подібного я не спасаю цей світ.

Ми обходимо машину, зупиняємось перед капотом.

— Що ми робимо, Меган? — запитує хлопець.

— Виконуємо завдання, — нагадую я йому.

— Божевільне завдання! Тільки безсердечна тварюка могла його придумати і тобі поручити! — Холланд дивиться собі під ноги, а потім піднімає повний розпачі погляд. — Ми порушуємо закон. Нам слід відмовитись від плану. Нам краще забратися звідси кудись подалі і сховати Саманту. А потім… щось придумаємо.

— Вона дала зрозуміти, що це не спрацює, — підходжу до Холланда, довго вивчаю його обличчя. Він не дивиться на мене, а кудись у далечінь. Напевно, я йому гидка. — Ти чув, що сказала Саманта? Джеффрі перетворить цей світ на пекло, коли дівчина буде у нього. Ми не можемо забрати дар у Саманти, а її відпустити. Її сила у неї в крові. Це її доля – померти тут і зараз!

— Ну, а тобі що з того? Ти хочеш врятувати світ, га? — раптом випалює Холланд. — Він не полював на нас. Ми були в безпеці до сих пір. Ми могли б працювати далі, жити як нормальні люди.

Він не розуміє, не хоче зрозуміти…

Торкаюся втомленого обличчя Холланда.

— Я б не змогла, — відповідаю я пошепки. — Мені хочеться допомогти хоч комусь. І я займалась цим весь останній рік. Ми були командою! Чому зараз ти проти мене? Мені потрібна підтримка. Знаю, у тебе добре серце і тобі важко прийняти те, що буде далі...

— Так, мені важко за цим спостерігати, — перебиває мою промову Холланд. — Я влаштований інакше. На твоєму місці відмовився б від цього завдання і будь що буде.

Відходжу від Холланда на три кроки і сідаю на капот автомобіля. Руки тремтять і задихаюся.

— Але ж тебе там не було! Приймала рішення я! Я! Фібі доручила справу та пояснила, чому так важливо дійти до кінця!

— Ця стерво, яка палець об палець за життя не вдарила, тебе використовує! — випалює Холланд.

— Ні, — відповів я. — Це ти використовував мене. Ти підійшов до мене в барі і запропонував допомогти тобі в одній справі. Ти хотів, щоб я прикривала твій зад, коли ти отримував похвали від Дженнаро.

Холланд ошелешений моїми голосіннями. Я закипаю від злості. А й справді, це він мене втягнув! Чи він вже про це забув? Він почав цей шлях, а закінчити маю я...

— Ми повинні розлучитися, Меган, — каже він.

Щось подібне я очікувала від нього почути. Але його слова все ж таки застали зненацька.

— Ти хочеш піти? — перепитує я. — Після одного випадку, коли я роблю щось, що тобі не подобається? Та й взагалі, після всього через те, що ми пройшли?!

— Я не можу з цим жити! Її кров буде на твоїх руках. Я завжди це згадуватиму. Але я можу залишитись, якщо ти все кинеш і відпустиш її!

Розум трохи затуманений почуттями, але мені здається, що Холланд ставить ультиматум. Не погоджуюся! На мені лежить відповідальність і я виконаю все, що задумала.

— Ми кохаємо одне одного, Меган! — шепоче напарник. — Ми дуже близькі та схожі. Ми повинні бути разом.

Витираю сльози з обличчя. Якогось дідька вони течуть з очей всупереч моєму бажанню тримати себе в руках.

— Ні, ми не схожі. — Встаю. — Я б тебе не покинула в такій ситуації! А знаєш що? Взагалі-то, мені начхати! Іди! Вали звідси!

Якщо Холланд не збирається мене підтримувати та захищати, то нам справді краще розбігтися. Безумовно, шкода витраченого часу на нього. Ми довго вибудовували стосунки, але з'ясувалося, що для нього вони нічого не означають.

Прямую до Саманти. Чую кроки позаду — Холланд чомусь плететься слідом.

— Ти готова, Сем? — питаю я дівчинку.

— Так. Пішли.

Саманта дивиться через мене на Холланда. Мабуть, він витягує з багажника свої речі. Не зупинятиму його навіть якщо мені за це запалять. Хоче піти — хай іде. Попутного йому вітру. Я думала, він надійний, але зараз він поводиться як сопляк.

— Гаразд,— кажу Саманті,— мені тільки треба взяти лопату. Холланде, поки ти не втік, подай мені лопату, будь ласка!

— Тобі не слід цього робити, — каже дівчина. Я не розумію до кого вона звертається.

— Але мені треба чимось викопати яму, — проливаю світло на твердження Сем.

Сем посміхається:

— Це я до твого хлопця говорю.

Обертаюся подивитися, що такого витворяє там Холланд. Він тримає в руках лопату і хитає нею, ніби перевіряє чи вона важка. А ще він моторошно дивиться спідлоба, як той чувак з фільму "Воно".

— Знаєш що, Меган? — видає він, скрипучи зубами. — Ти була такою зайкою весь цей рік. Мені подобалось зустрічатися з тобою, грати в ці ігри. І ми могли б усе продовжити...

Клянуся, у мене зараз такий вираз обличчя, як у людини ні чорта, що не розуміє.

— Про що ти говориш?

— Я не дозволю тобі вбити Саманту.

— Іди ти до біса собачого, зрозумів?! — кричу я.

Холланд піднімає лопату і замахується. Її нижня плоска частина летить мені прямо в обличчя. Не встигаю ухилитися і отримую удар у голову. Падаю. Вимикаюсь.