На годиннику дев'ять тридцять вісім ранку. Холланд першим виходить із дому, а я слідом за ним. На нас чекає чорний "кадилак" моделі дві тисячі одинадцятого року. Машина практично непомітна на тлі інших автомобілів. Більшість сімей цього міста мають авто середнього класу.

Ми взяли курс до будинку батьків Саманти за адресою 615 Лемон-стріт. Половину дороги Холланд мовчить. Ненавиджу його мовчання. Напевно, обмірковує ситуацію, що склалася, і засуджує мене за те, що я збираюся зробити. Коли я завантажувала в багажник садову лопату, він дивився на мене так, як дивляться на серійного вбивцю — з ненавистю та зневагою. Таке враження, що у його розумінні я вже переступила закон.

Каліфорнійське сонце підіймається все вище небосхилом. Їдемо не поспішаючи, бо Холланд вирішив потягти час. Опускаю сонцезахисний козирок і відкидаюсь на спинку сидіння. Мій терпець лопає як мильна бульбашка.

— Ми не могли б їхати швидше? — питаю я його. Мене шалено дратує, що він навмисне зволікає, а ще те, що він вчепився в кермо як бабуля. Хіба це їзда? Ми повземо як двохсотрічна черепаха! У нас місія, і заради нашого майбутнього та майбутнього цього світу не хочу її провалити. А раптом агенти Джеффрі вже схопили Саманту? Якщо ще ні, це може статися будь-коли. Ми не маємо права запізнитися!

Відповідь Холланда коротка:

— Ні. Ти можеш взяти таксі, якщо тебе не влаштовує сьогоднішній водій.

Всередині все перевертається та закипає. Холланд косо дивиться на мене, мабуть, чекає на відповідну реакцію. Я стискаю руки у кулаки, та наказую не балакати лишнього. Ми ще зранку посварилися, коли виявилося, що у ванній нам раптом стало тісно.

— Смієшся? — огризаюсь я. — Давай поміняємося! Я поведу.

— Хочеш за кермо? — перепитує він.

— ...Просто натисни на газ.

Холланд зосереджує увагу на дорозі. Проїжджаємо світлофор, і я чую:

— Даю останній шанс.

— Мені не потрібні останні шанси. І здається, вчора ми домовились про все.

Хлопець нервово барабанить пальцями по керму.

— Ти можеш змінити план і залишитися тою самою Меган. Тебе не гризтиме совість, будуть снитися прекрасні сни. Ми можемо сховати Саманту. Запитаємо, куди б вона хотіла поїхати, і відправимо її туди. Все! Хіба це не варіант?

— Варіант… Але не дієвий.

— Ми щось вигадаємо. Зателефоную старому другу, щоб він зробив для неї документи...

Поки Холланд будує план, я знову вивчаю анкету Саманти. У ній написано, що більшу частину свого життя дівчина і не підозрювала про свій дар. Він відкрився нещодавно, коли вона раптом втратила свідомість. А потім в ній щось переключилось, немов хтось змінив налаштування. До цього моменту у неї були друзі і з'являлися шанувальники, але після того, як вона стала "неадекватно" поводитися, відсторонилася від усіх і "викачувала" з однолітків гроші, передбачаючи їхнє майбутнє і не тільки. Її почали обходити стороною.

— Не знаю, як вчинити правильно, — кажу я, поглянувши на співрозмовника. — Але Джеффрі не повинен її піймати.

— Само собою, але Фібі вбила тобі в голову складну істину.

— Нічого подібного.

Ми під'їжджаємо до будинку Саманти. Зупиняємось за темно-зеленим джипом. У сімейства Одрі милий крихітний будиночок із коричневим дахом та червоними дверима, а перед входом росте декоративний кущ у величезному горщику. З іншого боку – три невисокі пальмочки. На веранді ще купа рослин. Квадрат газону розділяє доріжка із коричневої цегли. Траву нещодавно стригли.

Виходимо з машини. Поправляю жетон на поясі та кобуру.

Холланд іде першим, а я — за ним. Піднімаємось на веранду. Тричі стукаю у двері і через пару секунд на порозі з'являється жінка середнього віку, одягнена в брючний костюм двійку, з зачіскою а-ля Грейс Келлі.

— Доброго дня, — вітається напарник, — спеціальний відділ поліції Анахайма, офіцер Холланд Вуд. А це Меган Найтлі.

Ми стільки разів промовляли ці слова, що Холланд робить все бездоганно. У нього немає і натяку на те, що ми замислили щось проти її дочки.

Ми дружно виймаємо посвідчення та показуємо їх місіс Одрі. Жінка кидає на них короткий погляд — вона надто збентежена нашим візитом, щоб вивчати, що там написано.

— Нейталі Одрі, — представляється вона. — Чим можу допомогти?

— Нам потрібно поговорити з вашою дочкою, Самантою, — в гру вступаю я, вибравши заспокійливий тон працівника кол-центру психології допомоги.

Здається, Нейталі Одрі від початку зрозуміла причину візиту. Її плечі здригаються як від плачу, але вона скоріше в розпачі, аніж готова розридатись. Жінка робить крок назад, відчинивши двері ширше.

— Проходьте, — вона запрошує нас увійти до будинку. — Ви з приводу інциденту минулого тижня? — Ми з Холландом переглядаємося. — Я дуже просила Саманту так не робити, адже не можна лякати людей своїми пророкуваннями. А вона все не може стриматись. Господи, діти ненавидять її за це! Вона втратила всіх подруг. Ми водили Саманту до психолога, намагалися їй допомогти, припинити це... На жаль, терапія поки що не дає результатів.

— Ми все розуміємо, — промовляє співчутливим голосом Холланд. — Для вас це важко.

— Так і є! — підтримує теорію місіс Одрі.

— Ми хотіли б поговорити з Самантою, — просить напарник.

— Вона дома? — цікавлюся я, глянувши на сходи. Можливо, вона сидить десь біля них та прислухається до нашої розмови, щоб зрозуміти, що відбувається. 

Місіс Одрі мямлить, ніби намагається згадати де і коли востаннє бачила дочку.

— Хвилин п'ятнадцять тому Саманта пішла гуляти, — згадала жінка.

— Не знаєте, де вона може бути? — запитує Холланд.

— Вона з дитинства обожнює Пірсон Парк. Іноді сидіть там годинами. Я можу піти з вами?

Мене приголомшує питання Нейталі Одрі, і я бігом намагаюся її відфутболити. Третій — лишній, тим паче матір дівчинки, яку ми маємо вбити.

— Місіс Одрі, — кажу я ласкаво, ніби звертаюся до хворої людини, — ми лише хочемо поговорити з вашою дочкою. Ми не зашкодимо їй.

— Будьте спокійні, — встряє Холланд. — Ми намагатимемося діяти обережно. Все буде добре.

— Звісно, ​​— киває жінка. Сльози блищать на її очах. — Якщо це просто невинна розмова…

— Так і є. Ми хочемо поставити їй кілька запитань. Кажете, вона у Пірсон Парк? Тоді ми сходимо туди.

— Так, вона там…

— Всього найкращого, — прощається Холланд.

— До побачення, — промовляю я, і розвертаюсь на сто вісімдесят градусів.

Повертаємось у машину і їдемо до Пірсон Парку, щоб відшукати Саманту. Водночас, мене охоплює злісне передчуття, що її там давно не має. Вона в курсі, що за нею от-от прийдуть, то чому їй там залишатися?

Зупиняємось на парковці навпроти спортивно-розважального комплексу. Раніше на цьому місці знаходився амфітеатр, але два роки тому його зрівняли із землею. Потім висадили пару сотень дерев, збудували штучні ставки та величезні фонтани з підсвічуванням, взявши їх в кільце кількома десятками лавочок. На одній із них ми знаходимо Саманту, до останнього не вірячи своїм очам. Виглядає вона трохи старше, ніж на фото, але це нам ніскільки не заважає її впізнати, але наштовхує на думку, ніби вона вже давно знаходилась у полі зору Джеффрі.

Перше, що впадає у вічі, — її зріст, як у подіумної моделі. Одягнена у сині джинси, темну толстовку, на голові сонцезахисні окуляри. На колінах лежить розгорнута книга в м'якій палітурці, яку вона читає.


— Привіт, Саманта, — звертаюсь я до неї.

Вона піднімає голову, щоб подивитись, хто її потурбував.

— Мама телефонувала, — зізнається вона, — попередила, що мене шукають двоє копів. Як вона могла повестись, га? На копів ви зовсім не схожі!

— Ми копи, але в минулому. Ти знаєш, чому ми шукаємо тебе? — запитує Холланд.

— Звісно! — обурюється дівчинка. — З моїм даром! Можу передбачити кожен ваш крок у різних варіаціях того, що відбувається. Розумієте, що я таке?

— Дуже чітко, — погоджуюсь я.

— А ще я знаю, з якими намірами ви прийшли. — Саманта дивиться прямо мені у вічі, наче заглядає в душу.

— Але чому ж тоді ти не тікаєш? - цікавиться Холланд.

— А ви як думаєте? — різко кидає вона слова в нас. — Мені краще піти з вами і прийняти ту долю, яку ви для мене приготували, ніж чекати на армію пана Джеффрі під дверима мого будинку. Так, він має намір послати за мною цілий загін сьогодні ввечері. Сідайте, я вам дещо розповім, поки є час.

Холланд опускається на лавку поряд із Самантою, вона продовжує говорити:

— Отже, можливі п'ять варіантів розвитку подій, але хочу обговорити з вами лише два, — видає дівчисько доволі розважливим тоном. — Перший. Ми вирушаємо до голлівудських пагорбів. Піднімаємось на вершину і там, агент Найтлі, ви в мене стріляєте, а потім поховаєте. Не дарма ви прихопили з собою інструменти, якими викопаєте могилу. На жаль, на вас чекають дуже великі проблеми. Агент Вуд кидає вас і за кілька днів, коли все стає для Джеффрі зрозумілим, його вбиває снайпер. А ви довгий час ховаєтесь по країні, але вас все одно знаходять шукачі і кидають у в'язницю на довгі роки.

Я в шоці і не приховую свого стану.

— Все, що ти кажеш, правда? — лице Холланду марніє.

— А ви зможете на неї дивитись після того, як вона вб'є мене? — задає болюче питання Сем. — Безневинну п'ятнадцятирічну дівчинку?

Ловлю себе на думці, що мене анітрохи не турбує те, що Холланд може мене покинути. Після такого, я б сама від себе бігла стрімголов.

— І варіант другий, — продовжує висувати теорії дівчина. — Ми їдемо до Вегаса. Знаходимо притулок, перечікуємо там всю метушню, пов'язану з моїм зникненням. Ми намагаємося вижити і втекти від бійців пана Джеффрі, але нас однаково знаходять. Вас розстрілюють на місці, а мене заковують у кайдани та кидають у камеру до кінця моїх днів. Кінець. І теж сумний.

— А якщо ми махнемо далі? Одразу до Канади? — припускає Холланд. — Чи до Мексики?

— Нічого не зміниться. Фінал такий самий. Ви не можете змінити сценарій. Мені шкода, — промовляє здавлено Саманта. — Ви маєте нелегкий вибір. Але найкраще пристрелити мене одразу з вашого дев'ятиміліметрового.

Погляд дівчини зупиняється на моєму пістолеті.

Припущення Саманти насправді жахливі. І гадаю, що вони можуть справдитись. Вона має силу бачити майбутнє. Навіщо їй брехати, коли вона знає, що правильно, а що ні? Ми всі в безвиході. Як нам врятуватися? Що нам робити, аби вижити? Схоже, ми у пастці.

— Хочете знати, що буде, якщо я почну працювати на пана Джеффрі? — Саманта жестом руки пропонує мені сісти. — За рік чинному президентові оголосять імпічмент. На виборах переможе Джеффрі. Він зосередить усю владу у своїх руках, бо я скажу йому, як це швидко зробити. Я буду змушена працювати на нього, щоб мене перестали катувати. Мають народитися сотні тисяч обдарованих, і якщо є шанс запобігти їх загибелі, я готова пожертвувати своїм життям. Все одно воно ніколи не стане веселим та безтурботним, як у звичайних людей.

— Думаєш, — починає Холланд, — Джеффрі без тебе не впорається?

Саманта сміється.

— Звісно, ​​впорається! Коли зі мною все буде покінчено, він займеться пошуком іншої людини. Окей. — Дівчина встає, закидає рюкзак за спину і каже: — Нам пора.

— Ти хочеш заїхати додому? — запитує Холланд.

— У цій ситуації не варто цього робити, — відмовляється Саманта. — Ми лише втратимо час. Ходімо.

Переглядаюсь із Холланд. Незрозуміло, чому Саманта не втекла раніше і не втекла перед нашим приходом. Вона досі знала, що ми прийдемо. А також незрозуміло, чому вона йде з нами. На її місці я б спробувала перехитрити самого Джеффрі і змитися кудись подалі.

Сідаємо у машину. Дівча розташовується на задньому сидінні і опускає скло у дверцятах.

— Хочу подихати свіжим повітрям, — каже вона.

Холланд вичавлює зчеплення, тисне на газ, і ми беремо курс на Лос-Анджелес.

— Можна я зватиму вас Меган? — запитує Сем.

— Звісно, ​​— відповідає він. — І звертайся до нас на "ти".

— Чудово. Дякую. Хочете розповім про те, що відбуватиметься найближчим часом? Ви все одно не зможете щось змінити або комусь розповісти, тому що проживете на тиждень довше за мене, та ще й тікаючи від переслідувань.

Холланд знову стукає пальцями по керму. Кидаю на нього дратівливий погляд, і він стискає руки.

— Цікаво послухати, — вимовляю я, хоча Сем уже встигла відбити будь-яке бажання.

— Живе на цьому світі маленький хлопчик на ім'я Зік. Поки що він не знає про свою силу привертати удачу, але розкриється вона зовсім скоро. Нині йому чотири роки, наступного місяця виповниться п'ять. Його батьки влаштують йому грандіозне свято, яке негайно зіпсують агенти Джеффрі. Вони схоплять його та відвезуть до Державної в'язниці Анахайма, кинуть у тісну камеру. Він житиме там до кінця своїх днів і навіть Еллен Прайм його не звільнить. Ніхто. Він притягуватиме удачу Джеффрі, наче ручний талісман, але йому самому страшенно не пощастить.

Вислухавши попередження Саманти, запитую себе: чи можемо ми врятувати Зіка? Або хоча б попередити його батьків про небезпеку, щоб вони сховали свого сина десь, де Джеффрі його не знайде.

— Меган, не варто про це навіть замислюватися! Зіка вам не врятувати, тому що я у вас остання. Ти сама казала Фібі Дженнаро, що кидаєш цю справу.

— Так, ти остання, — погоджуюсь я. — За інших обставин Фібі не дала б нам більше наведень. Можна тебе запитати? Хто така Еллен Прайм?

Озираюсь на Саманту, а вона загадково посміхається. Її карі очі покриваються плівкою сліз, і Сем натхненно каже:

— Ця дівчина змінить усе. Усе закінчиться після її падіння. Так, ви зміните багато чого, вбивши мене, але ви не зробите того, що вона зробить. На жаль, Еллен ще не народилася. І момент ікс настане лише за двадцять років.

— Шкода це чути, — говорить Холланд.

— Через двадцять років світ зміниться, і Джеффрі проклинатимуть за те, що він наробив. Але зараз народ сліпий, люди вірять ніби такі, як я, небезпечні для їхнього життя. Правда, ми не зробили нічого поганого, і не зробимо.

— На жаль, ми не дуже й вам допомогли. А ти не могла розповісти це комусь, хто допоміг би?

— Небезпечно базікати зайве всім підряд. Я не знайшла людину, якій могла довіритися на сто відсотків. Усі вони продажні. І ні в кого немає такої влади, щоби врятувати нас. Кожен сам за себе.

Халланд дивиться в дзеркало заднього виду.

— Тобі не страшно через те, що ми збираємося з тобою зробити? — запитує він. — Особисто я б вже дав дьору.

Саманта мотає головою:

— Вже змирилася. Коли в мені прокинулась ця сила, я ніби відчула виверження внутрішнього крихітного вулкана. І перше, що побачила, — момент своєї смерті. Мені важко було прийняти такий трагічний результат, але потім зрозуміла — це єдиний правильний вихід. Не хочу вихвалятися, але я вже зробила багато добрих справ: врятувала безліч людей, які могли потрапити під машину; попередила десяток аварій, пожеж і таке інше. Все добре. Я ніби якийсь супергерой, на зразок Тоні Старка, — сміється вона. — І я гарно піду на захід сонця.