Саманта падає в мої обійми. Її плечі здригаються. Хочеться її заспокоїти, але не можу знайти потрібних слів. Її серце розбили ще задовго до сьогоднішнього чи вчорашнього дня. Вона з самого початку знала, як будуть вести себе її батьки, коли дар їхньої доньки розсекретять.

Вона знала, що стануть на сторону Джеффрі.

— Не плач, — прошу я, погладжуючи Сем по спині. — Ти з нами, все буде гаразд. У тебе є Холланд, він тебе захистить.

— Не впевнена, — хмикає Сем.

— Він захистив тебе від мене, — нагадую я.

— Так, точно, — чую, що вона посміхається. — Але мої батьки — це мої батьки, найближчі люди. І вони мене зрадили.

Навіщо я її заспокоюю, нехай Саманта виплесне всі емоції. Їй потрібна розрядка, бо  до цього часу вона себе контролювала, а воно все одно її боліло.

— Мені потрібно вмитись, — каже вона.

— Хочеш піду з тобою?

— Ні. З краном якось розберуся. Хочу побути сама. Зібратися з думками.

Міцно стискаю Саманту в обіймах, потім відпускаю, і дівчинка тікає до кімнати наприкінці коридору.

Прекрасно її розумію. Я теж плакала б і злилася. До подібних речей неможливо підготуватись. Ти просто поранений і розбитий ще до того моменту, як тебе зрадили. Це ніби я дізналася про зраду Холланда ще до того, як би він зізнався. А коли б він сказав правду, все одно відчувала б образу та лють. А дівчинку зрадили батьки — пара людей, які оточували її та дбали про неї від самого народження. Але раптом злякалися та перефарбувалися, щоб урятувати свої шкури.

Залишивши Сем маленькі подарунки, спускаюся до Холланда. Він сидить за старою барною стійкою, склавши на ній руки. Сідаю навпроти. Розповідаю йому про те, що бачила у ранковому повторі. Він анітрохи не здивований. Його обличчя не виражає жодних емоцій: ні злості, ні розчарування.

— Люди налякані, — вимовляє він, — тому поводяться так. І ними керує інстинкт самозбереження. Якби їм сказали, що такі, як Саманта, корисні та безпечні, що вони можуть допомагати, рятувати та зцілювати від хвороб просто так, з доброї волі, не було б забобонів і цих мітингів.

— Ти маєш рацію, — погоджуюсь я.

— Одна людина сказала, що обдаровані небезпечні, інші повторили, а решта повірила.

— Не було б Джеффрі, все склалося б інакше.

— Джеффрі скривджений і розлючений, — нагадує хлопець. — Він втратив дитину, і їй ніхто не допоміг. А Тімоті не мав такої сили, щоб забрати хворобу.

— Пам'ятаю Тімоті, — говорю я.

Тімоті Кіттон був першим, кого спалили на вогні у вечірньому шоу "Давайте поговоримо...". Його довго тримали у одиночній камері, заборонили пускати до нього відвідувачів, морили голодом. Зрештою, в нього поїхав дах. Коли йому було вже далеко за тридцять, Джеффрі вирішив, що з того вже достатньо мук і наказав стратити нещасного. Прямий ефір дивилися мільйони телеглядачів по всьому світу. Пам'ятаю, мої батьки плакали, спостерігаючи, як худе тіло зникало в нещадних язиках полум'я. На очах моїх родичів трималися сльози, губи тата тремтіли, а мама просто закрила рота долонями, щоб не закричати від жаху. Це було багато років тому. Нині все змінилося. Громадяни країни чекають чергового видовища що вихідних з такою жагою, як колись домогосподарки чекали на черговий епізод шоу Опри Вінфрі.

Незважаючи на складнощі та ситуацію, яку маємо зараз, я не шкодую, що погодилась допомогати Холланду. Ми врятували багато життів. Вони всі цього заслуговували. Деякі обдаровані все ж таки попалися в мережі "правосуддя" Джеффрі, але всім не допоможеш. Ми не можемо розірватися на частини, щоб скрізь встигнути.

Стискаю руку Холланда у своїй. Колись він розповідав, яким чином Фібі залучила його до цієї афери. Холланд служив в академії, був найкращим на курсі, мав усі шанси потрапити на роботу до Федерального бюро розслідувань. Його запримітила Фібі Дженнаро і без зайвих сумнівів запропонувала завдання. Холланд вирішив спробувати свої сили. Прохання він виконав. Тільки після цього Холланд мав бути обережним, у ФБР дорога була закрита. Він залишився у поліції Анахайма рядовим офіцером. Згодом його перевели до спеціального відділу, куди потім кинули і мене. Шеф Уоллес вічно підкидав роботу бути сек'юріті Джеффрі, коли той приїжджав у місто. Анахайм він часто відвідував. Завжди розривався між рідним містом та Вашингтоном. Фібі воліла залишатися вдома, відхиляючи пропозицію перебратися в інше місце.

— Все буде гаразд, — каже Холланд. — Ми поїдемо ввечері, і покінчимо з цим раз і назавжди.

— Було б чудово, — гірко посміхаюсь я.

— У Канаді нам буде простіше. Поживемо там пару тижнів і вирушимо до Азії.

— Я казала, що завжди хотіла побувати у Джакарті?

— Сотні разів, — усміхається Холланд. — Колись туди поїмо. Обіцяю.

— Впіймала тебе на слові, — відповідаю я, підморгнувши.

День перетікає у вечір. Холланд повертається після короткої вилазки — оглядав територію навколо нашого притулку. Я із Самантою сиджу за стійкою. Дівчинка похмура, немає бажання розмовляти. А я не намагаюся витягти з неї хоч слово, не хочу лізти їй у душу. Зараз вона має все переосмислити та вирішити, як їй краще. Вона знає, що ми підтримаємо і подбаємо про неї.

Холланд спускається сходами. Його куртка наскрізь мокра, мабуть, почався дощ.

— На вулиці злива, — попереджає Холланд. — Майже нічого не розгледіти. Але здається там усе тихо. Ніхто підозрілий у вічі не кинувся.

— Чудово, — відповів я.

Холланд сідає біля Саманти. Вона кидає на нього короткий погляд.

— А ти що скажеш, Сем? — запитує хлопець.

— Нічого, — знизує плечима дівчинка. — Все пройде чудово. Піду спати. Візьму твою куртку, Мег, можна? Мені холодно.

— Звичайно, бери, — відповідаю я. — Якщо тобі не вдасться заснути чи насниться щось страшне, клич.

— Я вже велика дівчинка, щоб боятися кошмарів, — трохи посміхається вона.

Сем підводиться з-за стійки і вирушає нагору.

— Навіщо ти так із нею? — питаю я в Холланда.

— Як так? — перепитує він, ніби не розуміє, про що я кажу.

— Її дар став її прокляттям. Вона втратила своїх батьків. І, природно, не хоче більше ним користуватися.

— Вона давно все передбачила! — каже Холланд. — А те, що вона не хоче сказати нам, що може статися в майбутньому, це дивно і підозріло. Вона щось знає та мовчить.

— Чому так вирішив?

— Це й сліпому зрозуміло. Подивися на неї, на її обличчя та звички. Вона уникає мене щоразу, коли я щось запитую.

— Ти надто тиснеш на неї. Давай не будемо цього робити, домовилися? У неї в житті все складно. Її ненавидять і на неї полюють. Якщо на нас щось і чекає, ми впораємося. Нас навчили боротися та виживати.

Холланд барабанить пальцями по столу. Я прожила з цією людиною рік під одним дахом і добре його вивчила. Він просто запалився бажанням отримати інформацію. А мені треба стежити за тим, щоб він не психанув і не влаштував допит у стилі поганого поліцейського.

— Дай їй спокій, — прошу я. — Ми з усім впораємось.

Підійшовши до Холланда, сідаю на коліна та ніжно обіймаю. Його руки обвивають мою талію, як ліани.

— Окей, — погоджується він. — Але ти маєш пам'ятати, що Саманта щось приховує від нас.

— Я зрозуміла тебе. Їй потрібен час, щоб заспокоїтися. Тоді поговорю з нею, о'кей?

О десятій вечора заходжу до Саманти перевірити, як вона. Дівча спить, одягнена в мою куртку. А подушка, яку вона так хотіла, лежить на столику біля дивана. Я не наважуюсь покласти її під голову Сем, бо можу розбудити нещасне дитя.

— Вона спить, — кажу Холланду, вийшовши в коридор і зачинивши двері.

— Зрозуміло.

— Почекаємо до півночі, а потім розбудимо. Мастерс обіцяв відправити хлопців до дванадцятої. У нас ще дві години.

Холланд дивиться на наручний годинник і киває. Він нервує, передчуваючи щось недобре. Але він лише турбується за те, щоб наша евакуація з країни пройшла гладко і взагалі відбулася.

— Ти довіряєш Мастерсу... — говорю я.

— Звичайно, — киває напарник. — Він не раз рятував мене ще до того, як я познайомився з тобою.

— Значить, не підведе.

Холланд обіймає мене за плечі і цілує у скроню.

Без п'ятнадцяти дванадцять Холланд втрачає самовладання. Натягуючи куртку, він наказує мені збирати речі, які ще можуть пригодитися. А потім підбирає з крісла підроблені паспорти та ховає їх у кишеню. Хлопці Мастерса так і не з'явилися. Зателефонувати йому неможливо — таксофон лише через два квартали. За такого поганого стану справ ніхто не стане в черговий раз йти в місто.

— Виїжджатимемо своїм шляхом. Для початку вкрадемо машину...

— А що далі? — питаю я. — Мастерс давав гарантії, що на кордоні він має своїх людей. А в нас нікого немає, ніхто не проведе нас на територію іншої країни. Може, ляжем на дно в якомусь маленькому містечку? Хоча б на кілька тижнів? Перечекаємо...

— Тільки якщо не вдасться перетнути кордон.

Я не готова сперечатися із Холландом. Більше того, я з ним погоджуюся. Ми спробуємо щастя. При невдачі повернемо назад і сховаємось у якомусь занедбаному будинку. Просто спочатку необхідно перевірити всі варіанти, щоб потім не шкодувати.

Холланд відкриває кейс із пістолетами. Один віддає мені, а другий залишає собі. І тут я чую постріл. Постріл?

Очі Холланда миттю заблищали і почали метатися залом у пошуках джерела звуку. Ми вилітаємо на середину танцювального залу, щоб подивитися, що сталося. На сходах верхнього поверху бачу людську постать. Звук пострілу, куля зі свистом пролітає на відстані витягнутої руки. Холланд хапає мене за руку і тягне за стійку. Ми присідаємо навпочіпки. Невідомий палить зі зброї безупинно.

До невідомого приєднується ще один стрілець. Їхні рушниці стріляють майже синхронно. Ми з Холландом відстрілюємось.

В один момент стає тихо.

— Чорт! Меган, це не ти, блять, була в тій кімнаті?

Голос належить Джею. Виходить, агенти вийшли на нас. І, що ймовірно, з легкої подачі Мастерса.

— Я думав, що це ти, бо в тебе відсутній смак. Ти не вмієш гарно одягатися.

— Що ти зробив? — питаю я, очікуючи почути не найкращу новину за сьогодні.

— Застрелив Саманту! — відповідає Джей. — Треба було подивитись їй в обличчя, а потім стріляти. Так ні, блін! Взяв подушку і закрив її морду, щоб вона не кричала. Ти мене підставила!

Глибоко дихаю. Серце стискається. На очі навертаються сльози. Холланд притискає мене до грудей. Я шепочу йому:

— Не може бути...

— Тобі не цікаво, як ми вас знайшли? — репетує Джей на всю горлянку. — Цей дурень Джетро розповів все і своїй дорогій бабусі. А її рот ніколи не закривається. В свою чергу, вона пішла на церковні збори та розповіла всім. Найприкріше те, що вони були на вашому боці. Вони вас підтримували.

— Що ти хочеш? — втручається Холланд.

— А ти як думаєш? — відповідає питанням на питання Джей. — Я прийшов по ваші душі. Чесно кажучи, ніколи не думав, що ти з цим стервом будеш заодно. Хоча давно підозрював вас у поганих справах.

Повзу до входу за барну стійку. Притискаючись до бічної стінки, визираю. Сподіваюся, мене не помітять. Прицілююсь.

— Меган, Холланд, — каже Джей, — ви просто чокнуті на всю голову. Навіщо ви вляпались в це лайно? Вам не вибратися звідси!

Натискаю на курок разів з десять. Бах-бах-бах. Відкривається стрілянина у відповідь. Бачу, як один із них падає. Ще одного прибирає Холланд. Він прикриває мене. Я піднімаюсь з колін та біжу до сходів, потім нагору. Стріляю в третього, той падає за поручні, прямо на танцпол.

Коли піднімаюсь на верхній поверх, бачу лежачого на підлозі Рейлі. Він поранений у гомілку. Обходжу його, тримаючи на на прицілі.

— Догляну за ним, — каже Холланд, що приєднався до нас. Він піднімає зброю мого колишнього напарника.

Переступивши через пораненого Джея, біжу до кімнати Саманти. Вона мертва. Насправді мертва. У лобі зяє рана, що кровоточить, очі як і раніше закриті. Кидаю погляд на подушку, що лежить на підлозі. Саманта знала, що так все станеться, тож попросила її купити. Якби Джей не закрив обличчя сплячої дівчинки, він би побачив, що це насправді його ціль. Він би її забрав і пішов. Але Джей думав, що на дивані сплю я, і вирішив усунути небезпеку. Сем все знала і не попередила... Вона навмисне лягла спиною до виходу. Коли вона відчула, що задихається, почала пручатися і викручуватися. Джей дозволив їй лягти на спину і тоді вистрілив. Все виглядає саме так. Якби вона нас попередила, ми б давно втекли. Але, мабуть, після всього, що відбулось, вона хотіла лише умиротворення. Саманта зробила власний вибір.

Повертаюся до Холланда та Джея, який знерухомлено лежить на підлозі.

— Ти плачеш? — уїдливо запитує Джей. На його обличчі з'являється зловтішна посмішка.

— Ти згориш в Пеклі! — відрізаю я. — Ходімо, Холланде.

— Куди? — цікавиться поранений. — Вам не втекти! Усі полюють на вас. Ви прибрали моїх хлопців, але це не означає, що на вулиці нікого не має.

— Ти вже зв'язався б з ними по рації, і вони прибігли б, — будую теорію я. — Але ніхто не прийшов тобі на допомогу, бо ти вирішив взяти лише двох для прикриття. Хай би їх убили, але ти привів би Джеффрі Сем і тоді він, можливо, помітив би тебе.

Піднімаю пістолет і тричі стріляю в іншу ногу Джея. Він репетує на всю горлянку, схопившись за рани.

— Сука! — виривається в нього. — Я вб'ю тебе!

Холланд піднімає зброю стрільця, що лежить збоку, і ми прямуємо до виходу. Хлопець прочиняє двері, я виглядаю, щоб подивитися чи немає кого на парковці. Неподалік стоять два джипи, на яких приїхали агенти. Більше нікого не бачу, жодного підозрілого руху.

— Чисто, — говорю я.

Виходимо надвір. Прохолодний нічний вітерець пестить шкіру обличчя. Асфальт мокрий, але дощ скінчився. Дорогою проїжджають машини, весь шум міста доноситься через відстань.

— Візьмемо ту машину з іншого боку дороги, — пропонує Холланд. — Вона не приверне уваги. Поліцейські номери на джипі нам ні до чого.

Постріл. Холланд торкається грудей і падає. Він не рухається. Не розумію, що відбувається. У дверному отворі ледве стоїть Джей, блідий як полотно. Тримає пістолет. Звідки він у нього? Холланд не обшукав ворога, чи той сховав зброю у трусах? Стріляю в Рейлі, а він стріляє у відповідь. Падаю на землю. Ноги страшенно болять. Намагаюся підвестися, але спроби марні. Я не потрапила в Джея, але він стріляв прямо по моїм ногам.

Джей шкутильгає в моєму напрямку. Він застрелить мене, треба щось зробити. Знову стріляю, але руки тремтять, а пальці не слухаються. Випускаю пістолет і повзу в напрямку джипа, який стоїть зовсім поряд. Колись бачила у кіно, як дівчина ховалася під машиною, щоб її не знайшов бандит.

— Я все одно пристрелю тебе, сучка! — виплескує з гнівом Джей. — В Пеклі ми горітимемо разом!

Заповзаю під машину і щиро сподіваюся, що Рейлі ось-ось впаде, втративши багато крові. Але він наближається, а я починаю шкодувати, що кинула зброю, навіть якщо вона заважала повзти.

Джей зупиняється.

— Залиш мене в спокої! — благаю я його.

— Краще здохну, ніж тебе, таку гидоту та зрадницю, залишу в живих! — рішуче відрізає він. — Завжди здогадувався, що з тобою щось не так. Треба було написати на тебе скаргу ще тоді. Гнила б у в'язниці, де тобі місце.

Джей падає навколішки, як перед вівтарем, і лягає на бік. Ми дивимось один одному в обличчя. Його погляд повний зневаги прорізає мене наскрізь точно списом. Він спрямовує на мене дуло пістолета, його губи шепочуть:

— Здохни, стерво!

Постріл. Тіло Джея здригається, як від розряду шокера. Рука безвольно розтискається і дев'ятиміліметровий ствол падає. Погляд застигає, очі стають порожніми крижинками.

— Холланд? — кричу я. — Ти мене чуєш? Відповідай, прошу!

Але відповіді немає. Намагаюсь вибратися з-під машини, почувши звук поліцейських сирен. Хочеться побачити Холланда, перш ніж мене заарештують. Аби тільки він був живий! Мабуть, стріляв він. Більше ж немає нікого поряд.

Сирени стрімко наближаються. Заїзд на паркування перекриває червоний фургон із написом "Чистка килимів". Бічні двері відчиняються, з салону виходить високий хлопчина, якого оточує синя оболонка, що світиться, ніби він всередині мильної бульки. Жіночий голос з авто кричить:

— Джейсон, поспішай! Копи!

Незнайомець хапає Холланда за руки і тягне до фургона, потім заносить його до салону. Спостерігаючи за цим, не розумію, хто цей юнак у синьому світлі і навіщо йому знадобився Холланд.

Поліцейські машини блокують рух дорогою. З фургона намагаються зробити решето. Дівчина всередині кричить. Джейсон же, вистрибнувши з авто, біжить до позашляховика, під яким я лежу.

— Саме тебе шукаю, — промовляє хлопець, ставши навколішки.

— Хто тебе послав? — запитую я. Раптом його послав Джеффрі? Краще мене прикінчать на місці, ніж потраплю до його пут.

— Власне ніхто, — усміхається він. — Почув, що ви у місті, але, схоже, на тусовку ми трохи запізнилися.

З фургону звучить жіночий голос:

— Джейсон, шевели задом!

Поліцейські продовжують стріляти.

— Треба тебе забрати, — каже він. — І швидше. Моя дівчина не любить довго чекати, особливо коли у неї стріляють. Залишити тебе не можу, ти потрібна нам для справи. Крім вас таких, як я нема кому рятувати. Але, незважаючи на все, ви можете працювати тільки після того, як вас залатають.

Джейсон витягає мене з-під машини. Потім бере на руки і тягне до фургона.

— Синє світло захистить нас від куль, — заспокоює хлопець.

— Зупиніться та підніміть руки! — наказує офіцер через гучномовець. — Здавайтеся, інакше ми продовжимо стріляти.

Джейсон кладе мене на сидіння у фургоні і зачиняє двері. Холланд лежить на підлозі, груди його здіймаються при вдиху. Значить він живий, хоч і непритомний.

— Відсмокчіть! — репетує дівчина у вікно та показує копам середній палець. — Виродки!

— Побережи нерви, Габі. Ну і давай їдь! — вимовляє хлопець, перебираючись на переднє сидіння.

Дівчина викручує кермо та натискає на газ. Машина проїжджає трохи і врізається у поліцейський автомобіль. Габріела здає назад, потім знову тисне на газ. З другої спроби вона проїжджає повз дві патрульні машини. По фургону продовжують стріляти.

— Відірвемося? — запитує Джейсон.

— Ти ж мене знаєш! — хтиво тягне вона кожне слово.