Енді Джонса, хлопчика, який бачить крізь предмети, спалять на вогні рівно о сьомій вечора.

Зйомка у студії закінчилася. Вся знімальна команда розслаблена, оператори пораються біля обладнання, гримери поправляють макіяж і зачіску Моррісон, а вона сама невимушено базікає з Ніколасом Джеффрі, наче вони старі друзі. Мені нестерпно на них дивитися, але й дивитися на екран праворуч від них теж не маю бажання.

Наразі транслюють підготовку до страти. Енді Джонс вечеряє востаннє в компанії призначеного психолога Чарлі Уейда, хоча вигляд у хлопчика сумний, напевно, його ще й нудить, бо з'їв він зовсім трохи. Само собою, ніхто перед власною стратою не буде веселитися. Особисто я послала б усіх на хрін і наїлась до відвалу, та ще й би всіх зафакала.

Про Енді... Як тільки Чарлі Уейд оголосить, що трапеза завершена, його переодягнуть в помаранчеву робу, руки і ноги закують в наручники, ніби він серійний вбивця (хоча нічого поганого не встиг зробити), і поведуть коридором до кімнати, де й спалять, прикувавши до стовпа. Кожен його крок та кожен рух, кожне слово бачать і чують мільйони глядачів по всьому світу.

Особисто я стала свідком трьох страт, але віддала б буквально все, щоб стерти ці спогади.

— Нам час, — каже Джей. — Чи ти хочеш подивитись?

Кидаю на нього різкий погляд. Кожне його слово мене дратує, а за пихатий тон прибила б.

— Пан Джеффрі збирається йти, — сповіщає мене напарник все в тому ж настрої.

— Він не затримається як завжди?

— Цього разу фінальна промова скасовується.

Мабуть, згадав про залишену на столі справу Саманти, то ж і поспішає додому.

— Окей. Ідемо.

Насправді я рада, що все так обернулося. Джеффрі йде передчасно і ми маємо його супроводжувати. А це означає, що я піду з цього проклятого місця трохи раніше.

Озираюся на диван, але віце-президента та ведучої і слід простиг. Джей усмішкою реагує на моє здивоване обличчя.

— Поки ти дивилася трансляцію з камери Енді, Джеффрі пішов. Він чекає на виході. Поспішає додому. Щось термінове.

Отже, я не помилилася, сформулювавши свою причину поспіху Ніколаса.

— Тоді пішли, — звертаюсь до Джея.

Ми прямуємо до виходу зі студії.

— Ти вже знаєш останні новини? — цікавиться Джей. Чую, як його зуби скреготять від дикого бажання розповісти останні плітки.

— Ні! — обурююсь я. — Звідки!?

— Джеффрі стане батьком, — мало не на вухо шепоче мені Рейлі і медовим голосом продовжує: — Місіс Джеффрі на другому місяці.

Джей приніс справді грандіозну новину. Але як на неї реагувати? Здивуванням? Скоріше я розгублена, тому що вагітність Дженнаро все змінює. Тобто вже все змінила.

Кров відливає від обличчя.

Дитина — вагома причина для Дженнаро, щоб кинути справу життя і більше не допомагати обдарованим. Тепер їй потрібно берегти себе і малюка, який ще не народився.

— Круто, — промовляю я, вдаючи, що дійсно рада цій новині.

— Так! Я теж радий! Нарешті в містера Джеффрі буде наступник, який піде його шляхом і продовжить його діло.

Я дивлюсь в карі очі напарника і розумію, що Рейлі просто-таки бовдур, якому звмилили мізки. Немовляти ще по суті не має, а він мріє, що воно в майбутньому буде керувати країною та вбивати людей.

Джей заспокійливо плескає мене по плечу:

— Ходімо.

Ми прямуємо до багатолюдного коридору, простір якого заповнюють галасливі розмови. Потім повертаємо праворуч і йдемо до парадного виходу. Ніколаса Джеффрі оточує команда охоронців, ми приєднуємося до цієї купки. Як тільки один з охоронців відчиняє двері перед віце-президентом, ми відразу поринаємо в скандування натовпу, що зібрався під студією. Людей багато, і всі вони тримають транспаранти та стяги США, закликаючи винищити людей із надздібностями.

— Знищте цю чуму! — кричить хтось із натовпу.

— Так! Їх усіх! — волає товста темношкіра жінка. — Усіх до останнього!

— Вбити монстрів!

Джеффрі махає рукою своїм численним шанувальникам як телезірка. Колись давно він міг з ними фотографуватися і тиснути їм руки, але більше цього не робить. Він боїться, що серед натовпу затаїться хтось із тих, на кого він полює. Джеффрі не хоче ризикувати і наражати своє життя на небезпеку.

Він сідає на переднє пасажирське сидіння. За кермом уже сидить Олівер. Джей обходить "ленд ровер" ззаду, щоб сісти ліворуч Фібі Дженнаро, ну, а я сідаю праворуч від неї. Вітаюсь з нею, ніби бачу її вперше, але вона нічого не відповідає.

Прищурившись, Дженнаро вдивляється в крихітний телевізор на спинці сидіння.

Джип рушив з місця. Попереду, як і позаду, його супроводжують два броньовані мерседеси.

У цей момент в Державній в'язниці Анахайма, в залі, де зібралося чоловік десять — не більше, — Енді Джонса приковують до стовпа сталевими ланцюгами. Енді безпечний, це навіть сліпому та глухому зрозуміло. Він може бачити крізь стіни — це межа його здібностей. А вони прив'язують його наче маніяка, перестраховуються, коли в жодному разі він не зможе вирватися. Достатньо було б і наручників. Наглядачі просто влаштовують шоу: чим більше ланцюгів, тим сильніше глядачі повірять, що Енді небезпечний.

Хлопчика спалять рівно о сьомій вечора. Дивлюся на свій наручний годинник. Залишилося ще п'ятдесят дев'ять секунд.

Люди, що зібралися у залі в'язниці, — тамтешні охоронці та психологи. Батьки Енді, швидше за все, сидять вдома, п'ють чай і дивляться трансляцію у вітальні. Гадаю, вони вірять у те, що держава чинить правильно. Усі вірять, що люди не такі як більшість, не такі як я, чи Джей, чи Ніколас Джеффрі, мають бути стертими з лиця землі. Їх не має існувати. Вони не повинні змушувати нас почуватися нікчемними і порушувати наш комфорт. Вони мають силу, а ми не маємо нічого. Вони хоробрі, вони зцілюють хвороби, рятують із пожеж, не постраждавши, вони роблять будь-яку роботу набагато швидше і якісніше, а ми повільні та обмежені. Люди з надздібностями не повинні показувати нам нашу справжню сутність. Насправді ми нікчемні проти них. Ось що не влаштовує більшість — правда. Тому Джеффрі має величезну підтримку. Маси йдуть за ним. Без підтримки та фанатів він би був звичайнісіньким вбивцею.

На екрані телевізора з'являється крупним планом обличчя техніка, що займає місце за пультом керування. Він хвилюється, його лоб покрили капельки поту. Потім увага переключається на Енді. Він в нірвані, бо його накачали транквілізаторами.

Наразі йде зворотній відлік.

П'ять, чотири, три, два, один.

Товста рука техніка натискає на червону кнопку. З-під диска, на якому стоїть Енді, вириваються величезні язики полум'я. Вогонь просочується крізь невеликі отвори та охоплює Енді до пояса. Хлопчик піднімає голову, ще погано розуміючи, що відбувається. Коли приходить усвідомлення, він намагається вирватися. Але все марно. Він несамовито кричить і викручується. Технік додає потужності – вогонь спалахує з новою силою. Від крику Енді в мене зводить вилиці.

Ненавиджу! Ненавиджу цей проклятий світ!

Енді горить. Він останній раз брикається, а потім затихає.

Полум'я дістає до стелі, яка забруднена золою.

Все скінчено.

Дивлюся на потилицю Джеффрі і уявляю, як миттєво дістаю ніж і перерізаю йому горлянку. "Цей нелюд повинен здохнути", — у думках промовляю я. Повинен здохнути!...

Фібі Дженнаро торкається моєї руки. Вона бере її свою теплу долоню і стискає так сильно, що мої пальці перестають тремтіти. На її обличчі відбився відчай, в очах сум. Вона відчуває те саме, що я. Те саме, що і я. Чорт... Ненавиджу Джеффрі за те, що він вбив Енді, Джордана, Адель та сотні інших…