Мастерс зробив свою справу. Завдяки йому та його хлопцям ми дісталися до Сан-Франциско. І вже сім днів живемо у покинутому клубі під назвою "Брабс" на Харрісон-стріт. Напевно, раніше це було миле місце, але воно вже не працює щонайменше п'ять років. Будівля у хорошому стані та має вигідне розташування. За інших обставин його можна було б взяти в оренду та відкрити свою справу.

Коли сюди в'їхали, нам довелося трохи навести порядок. Шар пилу був завтовшки з палець і навів на нас жах. Ми не могли жити в таких умовах: що не торкнешся, піднімається задушлива хмара. Щоб уникнути цього, вимили все за день.

В офісних кімнатах на верхньому поверсі виявили пару диванів та крісел. Вони були в такому стані, ніби їх подерли кішки, але на них спати зручніше, ніж на підлозі. Життя в бігах не цукор, але ми приймає кожен його подарунок. Навіть старі дивани із рваною обшивкою.

На самому початку мені довелося зробити одну вилазку в магазин, щоб купити продукти харчування та постільну білизну. Я старалась вести себе обережно. Втім, тоді ще не було такого глобального полювання на нас. Ніхто не звертав на мене уваги і я поводився максимально природно. Ми обмежилися одною вилазкою й заборонили собі будь-які походи в місто. Мастерс попередив, що на вулиці виводять більше копів. Тож ми жили у старому нічному клубі, обходилися без телефонів та телевізора. Зв'язок зі світом тримали через людей Мастерса.

Ранок сьомого дня розпочався з появи хлопця на ім'я Джетро. Одягнений у джинси, синю толстовку. Сам він середнього зросту, темношкірий, трохи нервовий. Має вигляд шістнадцятирічного підлітка, але точної цифри не бажаю уточнювати, вважаючи, що це зайве. Мабуть, його вперше відправили із завданням. Не одразу йому відчиняю двері чорного ходу. Чекаю, поки він візьме себе в руки і скаже кодову фразу «Мереживна білизна не для пампушечок». Він ледве вимовляє ці слова, бо йому до чортів смішно. Посильний Мастерса прийшов не з порожніми руками, а приніс пакет із новими документами, трохи грошей та кейс зі зброєю.

Ми спускаємося залізними сходами до основної зали, яка колись була танцювальним майданчиком. Джетро кладе на стіл усе, що приволік. Холланд відкриває кейс, оцінює пістолети. Бере один і довго дивиться на нього таким поглядом сповненим пристрасті, що мені стає незручно — на мене він так ніколи не дивився. Холланду подобається ця зброя. Мастерс зробив хороший вибір і подумав про запас патронів.

— Дякую, Джетро, ​​що приніс, — звертається до хлопця Холланд. — Те, що нам треба.

— Та нема за що, — відповідає пацан, потираючи долоні. У його голосі звучить міцний ентузіазм. — Радий, що все пройшло тіп-топ. Тепер мені лишилося швиденько злиняти звідси.

— Все буде добре, — каже Холланд. — Як там ситуація у місті?

— Ніштяк, — киває хлопчина. — Але ваші обличчя на кожному каналі. Вже трохи набридли, чесно кажучи. Моя бабуся вважає вас зірками.

— Передавай вітання бабусі. Хоча це не найкраща новина за сьогодні, — промовляє Холланд. — Коли чекати на Мастерса?

Джетро піднімає брови, неначе чимось здивований.

— Ближче до ночі, — відповідає він, поміркувавши.

— Чудово.

Сьогодні ми маємо залишити країну. І на цей переломний момент чекали вже тиждень. Мастерс подбав про безпечний шлях і про нашу безпеку теж, приставивши до нас пару хлопців. Залишилося лише дочекатися, коли вони прибудуть, щоби супроводжувати до кордону. Очікування тяжке, а час зараз чомусь тече повільно.

— Можна вже йти? В мене ще є деякі справи, і мені треба їх зробити, щоб не запізнитися на вечерю. Бабуся буде злитися. Якби я мав постер з вами, то попросив би, щоб ви підписали його. Це був и найкращий подарунок для неї. Щось я розпатякався, — Джетро чеше потилицю і замовкає, а потім опускає руки в кишені джинсів. — Я ніби виконав завдання... Приніс те, що вам потрібно.

— Звичайно, йди, — вимовляє Холланд.

— Я проведу, — кажу я, ступивши вперед.

Джетро рухається до сходів. Ми піднімаємося нагору. Іду позаду посланця коридором, ніби я його охоронець. Потім він відчиняє двері, які виходять на парковку, переступає поріг і каже:

— Ви все правильно робите.

— Я теж так гадаю.

— Мастерс усе зробить як треба. Він не кидає слова на вітер. Не той чувак.

— Отже, ми довірили своє життя правильній людині.

Хлопець здає назад, вказуючи на мене двома вказівними пальцями, мовляв, так і є, а потім розвертається і крокує до виходу зі стоянки на проїжджу частину.

Кидаю швидкоплинний погляд на будівлю навпроти, виглядаючи щось підозріле. Втім, ми були обережні, майже не висуваючи носа з нори. Поблизу ніби ніякого підозрілого руху, і нікого у вікнах сусіднього приміщення.

Зачинивши двері на замок, знову спускаюсь до танцювального залу. Холланд вивчає нові паспорти та запитує:

— Я схожий на Джорджа чи Тобіаса? — Холланд ігриво піднімає одну брову.

— Радуйся, що вони не назвали тебе Октавіус чи Бетмен, — посміхаюся я.

— Було б дуже підозріло, — відповідає він. — Гаразд, зійде.

Холланд ховає документи назад у пакет.

— Агов, Меган! — чую голос Саманти з балкона і піднімаю голову. — Можна тебе на пару слів? Терміново!

Сем спала в одній із кімнат, але вже прокинулась та щось від мене хоче. Переключаюсь на Холланда, Коротким жестом він дає мені дозвіл залишити його та піти до дівчинки.

Саманта, після того, як я піднялася до неї, заводить у першу кімнату праворуч і каже:

— Хочу попросити, щоб ти пішла в магазин.

— Але... — видаю нерішуче я. Вона в курсі правил, ми не можемо покидати укриття. — Їжі в нас не сьогодні має вистачити. Ми залишили тобі пару снеків.

— Дякую, але я не голодна. Я хочу, щоб ти купила мені подушку.

Подушку? Я в шоці. Вона хоче, аби я підставила всіх нас через якусь подушку!

— Ні, я нікуди не піду. Та й нащо вона тобі, якщо ми скоро поїдемо звідси?

Саманта стискає мої плечі. Її тонкі пальці впиваються мені в шкіру через одяг, наче залізні лозини. Її великі карі очі дивляться в мої, ніби намагаються зазирнути мені в душу. 

— Будь ласка! Мені дуже треба!

— Справді?

— Ага! Хочу мати маленьку подушку у різнобарвну смужку, — відповідає Саманта. — Знаю, все, що зараз кажу, — безглуздо, але сьогодні я поїду з вами, так і не маючи жодного предмету на згадку про наше місто і нашу країну.

В голові не вкладається її по-дитячому наївне бажання. Хіба вона не розуміє, що нам небезпечно з'являтись на людях? Джетро сказав, що наші обличчя по всіх каналах, мабуть, і на перших шпальтах, тому нас знають всі. Хтось із перехожих помітить мене, і нас здадуть копам на рахунок три. Занадто небезпечно. Я не можу порушити умову та покинути клуб. Ми встановили правила, а вона намагається порушити одне із них. Вихід у місто лише в екстреній ситуації.

— І мені не зручно спати на своєму лікті та куртці, — зізнається дівчинка. — Я в курсі, там небезпечно, Мег. Але ти вирвала мене з мого тихого світу, тепер я втікачка. Не бачила тиждень батьків, вони вдома божеволіють, напевно. Зроби для мене щось приємне.

— Купити тобі подушку це приємне, по-твоєму? - видаю я, не стримуючи емоцій. Саманта точно вирішила з мене познущатись. Божевілля їй не позичати.

— Дихай глибше, — усміхається дівчинка. — Коли ти сердишся, ти дуже мила.

— Нічого подібного! — заперечую я, відчуваючи, як щоки починають горіти. — Хочеш подушку? Буде тобі подушка, але за умови, що ти скажеш, що чекає на вулиці.

Саманта розводить руками.

— Нічого, — швидко відповідає вона. — Все буде в повному ажурі. Ніхто тебе не впізнає, якщо ти одягнеш зелену кофту з капюшоном.

— Чудове маскування, — зауважую я.

— Ти повернешся до "Брабса" цілою і неушкодженою. Але йти треба зараз, доки не розвиднілося. Магазин цілодобовий.

Саманта піднімає з ліжка скручену у валик кофту і дає її мені. В мені щось протестує. Не слід перед від'їздом кудись йти. Але дівчина хоче клятий подарунок. Вона хоче ідіотську подушку. Нічого розумнішого не могла придумати?

Одягаю куртку і чую надтріснутий голос дівчинки:

— Ця річ мені справді потрібна. І ти поняття не маєш наскільки.

— Гаразд, — відповів я. — Напевно, вона із чергового передбачення.

— Ти прочитала мої думки? — запитує Саманта, почервонівши.

— Інтуїція, — знизую я плечима. — Ходімо, закриєш за мною.