Вірші
Птаха (переклад)
Весняний сад той тишею повитий,
Квітіння строю повне сил.
А квітами по вінця був налитий,
Що мерехтів довкола небосхил.
Стояла скриня з білим ликом,
Забуло серце світу ритм.
О, сонце меркло над лиманом,
Не був гучніше тиші грім.
Але порушивши цноту мовчання,
У час скорботи і коси,
Безжурно птаха завела співання
І повернула сенс краси.
1
0
104
Поганий прогноз
Сьогодні вперше не наснилась,
Минуло рівно сорок дев'ять днів.
Уже настільки в серці заселилась,
Що матінка страшиться: "Помарнів!"
Я грав руками в ранній сивині,
Коли лежав на лікарнянім ліжку.
Ти тихо з фото посміхалася мені,
Не міг нудну долати далі книжку.
Полинути до тебе - от так диво! –
Задумав я зробити під обід.
Помітити пропажу неможливо,
Аж лікар вийде на новий обхід.
Від санітарів я не мушу утікати,
Вони раптово засопіли в унісон.
Не стане вже мене сім'я шукати,
Бо ти мій зимній вічний сон.
Я загубився у твоїй очах,
Яка ж стара й банальна дурість.
Але в таких простих речах,
Пускали слухи, жиє мудрість.
Мені прогноз робив мастак з наук,
І я тримав неділями дистанцію.
Щоб вберегти тебе від власних мук,
Я змушений іти на обсервацію!
Але сказав мені у сні провидець,
Я лікуватись можу через яд.
І спробувати хочу, бо безумець,
Хоча не вірю у його слова, навряд.
З палати крадькома зробити крок,
Позбутись думи гострої, як жало.
А серце раптом озиває голосок,
Вернуть назад, воно мене благало.
Бо знають всі, мені не кажуть,
Бояться навіть ближче підійти.
Усі аналізи на ту біду укажуть,
Що мій страшиний діагноз - ти.
29.01.2023
1
0
97
Нічне марення моє
Мені ворожка
нагадала
піки даму...
А я про тебе
думати не перестав...
Візміть хоч душу мóю
під заставу!
В твоїх обіймах
(лиш прошу)
ви обалаштуйте браму,
Яку із втрачених надій,
сам чорт кував.
І буду реготати
над старою
безугаву.
Ти ж знаєш,
ну не мав я звички
нарікать на рок.
Ми це проходили -
тебе вже забував я!
Подумала,
що, дивлячись,
тебе! -
сприймаю за забаву,
А я тоді замало
у безодню
не зробив останній крок.
Ти пам'ятай,
життя для мене все -
безкрів'я,
Якщо захочеш,раптом,
усміх свій забрать...
Так знай,
ридатиме страженно
на іконі тій,
пророк,
І затрясеться гулом
все наше надгір'я.
Бо нам з тобою
долю вибирать кісток!
Бо нам з тобою
руйнувать безвір'я!
Бо нам з тобою
разом линуть до зірок!
Душа моя,
лиш із тобою я повірю.
Благаю... на волосся -
одягни вінок...
Кохаю.
Чую.
Мила!..
Я ж увесь горю!
А, ні...
Потроху...
Тихо...
Тлію...
17.01.2023
1
3
85
Боржник своєї величі (балада)
Весна розмила скорб пройдешньої зими,
І молоко завзято пив він милістю Семи.
Батьки молебінь гучно до небес звертали,
Ще купу днів пісні та музика звучали.
Минуло аж не так багато мирних снів,
Вона на світ явила цвітом крові і вогнів.
І знов васали, королівські ви́на пили гучно,
І супротивників збивали з коней влучно.
А з кожним роком був лютіше рев страшних істот,
Відлуння слави їх почув і той далекий старий грот.
Весняний хлопчик став безстрашний чоловік,
Вона - його прави́ця, сміх і томний скрик.
Вже більше слів один без одного не знали,
Разом цвіли в вогні і пристрасно кохали.
Забули всі навколо те, що доля із прокляттям в змові.
Бо був безстрашний чоловік. І була кров від його крові.
Удвох жили для себе, не несли тяжку корону,
Величність їх була в свободі неба й свисті гону.
Зухвалостю, немов мечем, вона розбила злі окови,
І ніч за ніччю затісні були для них покрови.
Здалось йому, що свій уділ їм удалось здобути:
"А може і на щастя - у майбутнє нам не зазирнути?
Які б тяжкі не траплялись випробування,
Хай нам залишаться лише весна і жериво кохання!"
Але відомо - маєстат у подарунки не годиться...
І час прийшов за силу й волю розплатиться.
Затрясся в плачі древній кам'янистий грот,
Тримав весняний хлопчик у руках своїх сирот.
У день один забрали вже навіки боги щастя,
Залишилось лише у снах як цілував її зап'ястя.
Пізнав тепер і страх безстрашний чоловік,
І борг могутності сплатив він рівно ще на рік...
1
0
84
Смерть яничара
Туйдук* заграв останній спів,
Заплакав, мов людина, вітерець.
До шаблі у руках щось шепотів,
Померлого, старий уже отець. "
Мене зірвали із ланів моїх,
Як той солодкий дикий плод...
Забрали із країв безкраїх,
Примусили забути свій народ.
А я надіями ся жити змусив,
Про силу, віру і життя.
Я вибору не мав, я, сину, мусив!
Немає більше, серце, вороття...
Серед пустелі заблукалих душ,
Я проростити насінину зміг...
...Мій милий, ти сокоріше руш –
Цвітіння саду б подивитись встиг!..
Хай піді мной провалиться земля!
І хай шайтан розжарить своє пекло!
Не заслужив побачить журавля,
Яким ти став, як все навколо смеркло...
Повинен я, і заслужив гоніння кари.
За те, ще хлопчиком рудоволосим,
Водив тебе в чужинські ті отари,
Де ми молитви в дар Аллахові підносим...
Не міг, мій сину, навіть вже побачить,
Горіння неба Батьківщини уві сні.
Ось так я зміг тобі віддячить,
Коли в своїх очах вернув ти це мені?!
Навіки чорний день зрадливий,
Я тихой рабськой люттю проклинаю.
Коли маленькому тобі, щасливий,
Свій власний ятаган** вручаю!.."
Туйдук заграв останній спів,
Заплакав, мов людина, вітерець.
До шаблі у руках щось шепотів,
Померлого, старий уже отець.
_____________________________________
*Тайдук (або зурна) - народний духовий інструмент з тростини, поширений у країнах Близького Сходу .
** Ятаган - османський меч-шабля XVI-XIX століття.
19.01.2023
1
0
78
Перенародженний
В холодному поту прокинувся
Від свисту суховія.
А у грудя́х -
Нестерпно запекло.
Благав, випитував,
Куди пішла надія?
Де ділося степне тепло?
Кричав. Сміявсь, раптово,
Тишею збентежений.
Хотів зірвати
У долонь полинь.
Але недобровільно
В світ живих повернений,
Я вже не міг згадать
земну блакить.
Давно забутий і замерзлий -
ураз я кров'ю розпашів.
Роковано, шукати не свогó -
чужого миру,
Дорогами ішов,
без квітів-споришів...
І знав лише одне -
не оминути цього виру.
Приречений, не страчений,
а значно більше...
Засуджений вже не собою жити -
ось найгірше.
1
0
78
