Пустеля
Пустельний вітер зносив усе на своєму шляху,
Він вивертав назовні живі істоти, а потім висушував їх у страху.
Пухкі бархани та дюни вбирали змертвілі тіла,
А трупний запах хапала нестерпна піщана імла.
Пекуче сонце обпалювало вразливі душевні кутки,
Воно вбивало всю воду, а з нею й життєві квитки.
У бідних руках залишились лиш виснажені пелюстки,
А в спраглих легенях повисли ледь вчасні повітря ковтки.
Розжарений шепіт тонких, незволожених губ,
Ще не народившись у горлі, уже в ньому згуб.
Кришталики солі відсутніх знесилених сліз
Змогли б поміститись у купу дірявих прогнилих валіз.
Бліді темні очі не бачили вже міражів,
Ослаблений погляд до дійсності враз збайдужів.
Подряпана шкіра піщинками ниє в крові,
А ступні хотіли б знов бігти по свіжій траві.
Безжалісна спека не нищить каміння й пісок,
Вона всім єством прагне бити тіла до кісток,
До бурої плями, до тіні, до стертих дірок,
Вона лиш бажає позбутись від виру думок,
Усесвіту мрій, поривань і палкого «люблю»,
Від доброго серця та зірваних з неба зірок,
Чутливого «Я» до зневаг, підлих зрад без жалю,
Ця спека вбиває людину - людину живу!
11.07.2022
2022-11-21 14:48:44
4
1