Увійшовши до аудиторії, Мая посміхнулась групі студентів які одразу затихли одразу після її появи.

-Доброго дня, шановні – звернулась жінка до аудиторії

- Добрий день, Мая Олександрівна — почулося  не дуже дружнє вітання.

- Отже, сьогодні я хочу познайомити вас з зарубіжною лірикою, і зачитати уривок – почала Мая — отже…

«Панна Альбертина поїхала!» Страждання діймає дужче душу, ніж розум. Щойно намагаючись дати лад своїм думкам, я гадав, що розлука без останнього прощай — це саме те, чого я прагнув, і, порівнюючи убогість утіх, зажитих з Альбертиною, з багатством прагнень, яких вона мене позбавила, дивувався своїй проникливості та дійшов висновку, що не хочу більше її бачити, що вже розкохав її. Але слова: «Панна Альбертина поїхала» різонули ножем по серцю, і біль той був такий гострий, що мені здавалося: ще трохи — і я не витримаю. Виходить, те, що для мене, на позір, нічого не важило, було власне сенсом мого життя; я мав негайно покласти край цим мукам; жаліючи себе, як жаліла моя мати смертенну бабусю, я спробував підбадьорити себе, як намагаються втішати в стражданнях любих нам істот: «Потерпи лишень хвильку, ми знайдемо якісь ліки, не хвилюйся, ми тебе порятуємо». А все тому, що мій інстинкт самозбереження заходився шукати перших неболючих засобів на мою відкриту рану: «Все це пусте, бо ще сьогодні я її поверну. Із шкури вилізу, але в кожному разі ввечері вона буде вдома. А тому нема чим перейматися». «Все це пусте», — так я переконував не лише самого себе, а й спробував, криючись зі своїм болем, утішити й Франсуазу, бо коли я сохнув за Альбертиною, ніколи не забував, що моє кохання має виглядати щасливим, взаємним, особливо в очах Франсуази, яка не любила Альбертини і завше сумнівалася в її щирості. Так, допіру, перед Франсуазиним приходом, я гадав, що розлюбив Альбертину і був достеменно, як справдешній аналітик, переконаний, що від мого почуття нічого не залишилося. Однак наш розум, хоч який проникливий, не може спостерегти своїх власних складників і не здогадується про їхнє існування доти, поки під впливом явища, здатного їх виокремити, вони почнуть зі свого звичного леткого стану переходити в тужавий. Я помилково думав, що розумію своє серце. Однак це знання, якого я не здобув би найтоншими розумовими виправами, знання тверде, лискуче, дивне, ніби кристалічна сіль, дав мені раптовий напад болю. Я так звик бачити Альбертину коло себе, аж це мені відкрився новий лик Звичаю. Досі я сприймав її як руїнницьку силу, що гнітить мою особу, притлумлює сприйняття дійсности; а зараз я бачив у ній грізне божество, так злучене з нами, так уросле своїм безбарвним обличчям у наше серце, що, коли воно відірветься, відвернеться од нас, це майже непомітне для нас божество, то завдасть нам нестерпного страждання, страждання ще лютішого, ніж сама смерть.»

- Якщо він так любив Альбертину, чому так знущався з неї і змусив її втекти?

- Мая Олександрівна, а як цей роман називається?

Мая подивилась на час і відповіла:

-Відповідаю одразу на два питання. Чому Альбертина втікла обговоримо коли прочитаєте роман Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу АЛЬБЕРТИНА зникає». А на сьогодні все, до наступного заняття.

Коли продзвенів дзвінок з заняття Мая неквапливо вийшла з приміщення на вулицю і замружила очі від сонця.

«Який все ж сьогодні гарний день!» - подумала посміхаючись дівчина. Вона встигла зробити пару кроків прямуючи до парку що розташовувався неподалік транспортної зупинки, аж раптом почула розмову колег:

- Ой, Давид такий смішний. На кожен випадок у нього якийсь жарт у запасі. А ще він дуже харизматичний. – почула Мая розмову викладачок іноземної та української мов, яким до речі ледве виповнилось по 25 років.

Першою реакцією, Маї було легке розчарування «Дурна ти все ж таки та наївна. Давид тобі лише запропонував звертатись друг до друга на ти. А ти, Мая Олександрівна щось собі вже нафантазувала. А воно, бач, як, у нього просто манера така, до всіх на ім’я звертатись. Навіть до значно молодших колег.» жінка навіть тихенько посміялась з себе і продовжила шлях до парку.

Опинившись в парку жінка повільно пройшла до озерця з вутками та сріблястими рибками яких підгодовували діти з батьками. Вдихаючи тепле повітря і насолоджуючись теплим сонечком жінка пройшла вглиб парку де знаходилось її, так би мовити, укромне містечко-лавочка яка чомусь стояла осторонь пішохідної зони з однієї сторони схована сосновою хвоєю. Ще у дитинстві дівчина мала своє місце-схованку дерево волоський горіх з розгалуженими товстими гілками по яких було дуже зручно збиратись на гору і так само зручно сидіти на горі та читати цікаву книгу чи просто спостерігати за людьми що проходили повз. Так вийшло і з цією лавкою, схована від очей з одного боку і відкритий кругозір з іншого. Присівши на лавочку Мая підставила лице теплому вітерцю і сонечку та прикрила очі від задоволення і навіть не помітила як задрімала.

- Прокидайся спляча красуня. — хтось звертався до неї, але дівчині було так добре, так спокійно, що вона не захотіла виринати зі свого стану.

-Ну добре, сама напросилась — почула вона шепіт біля вуха, чиясь рука торкнулась її щоки та прибрала з неї локон лоскотнувши ним ніс. Маї стало лоскотно і вона скривила ніс. І тут її вуста хтось накрив поцілунком, обережно, але безкомпромісно захопивши її вуста у полон. Це було так солодко, так добре зі смаком лайма, меліси та, як не дивно, абрикосів. Ще остаточно не прокинувшись потягнула ближче, зітхнула і посміхнулась у вісні. Але тут її розум затьмарений сном почав прокидатись і вона згадала ДЕ ЗАРАЗ ЗНАХОДИТЬСЯ !! У парку де її хтось поцілував і вона зреагувала!!! Різко відкривши очі жінка побачила..