Дуалістичність потягів душевних
Я все так ніби вчора пам'ятаю:
Зневаги вуст розпечений метал.
Ненавиджу тебе чи все ж кохаю?
На це мій розум відповідь не дав.
Чуття галопом мчало крізь пустелю
В примарний рай обіцяних оаз.
Моя наївність підпирає стелю,
Зігріта блиском натяків прикрас.
Ти граєш соло порухами тіла
І віртуозністю сплетіння слів.
А я іще невміло й несміливо,
Іду на поклик твій, як ти велів.
Ти - слабкість, за яку себе картаю.
Але з життя мого не йди, молю.
Ти - сон, в якому ранку не чекаю.
Ненавиджу тебе і все ж люблю.
2018-06-17 19:46:06
8
5