Слово

Химера Зеленоока

У храмі слова впавши на коліна Зігнулась в кому від душевних ран. Я почала лірично, наче Ліна, А закінчу цинічно, як Жадан. Я не вдягаю лавр собі на скроні - Його вдягати може лише час. Та мої строфи зовсім безборонні Перед прицілом кожного із вас. І кожен з тих, хто зараз за дверима Поруччя гне, рвучись в мій Пантеон. Це звір із полум'яними очима, Прозорий, та реальний наче сон. І кожна крапля крові, що пролита, І кожна мною зронена сльоза, Була чорнилом в каламар улита, Уплетена в рядок немов лоза. Нехай підніме строфи лютий вихор. Най буде Слово, інше най горить! В поезії немає слова "тихо", Тут кожен символ, наче меч бринить!

2019-02-18 20:33:00

23

4

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (4)

Химера Зеленоока

Merci 😊

Відповісти

2019-02-18 20:44:36

Подобається

Есмеральда Еверфрі

Неймовірно...ти неперевершена, Даро😉

Відповісти

2019-02-19 04:30:31

1

Химера Зеленоока

@Есмеральда Еверфрі Дякую😊

Відповісти

2019-02-19 05:37:34

Подобається

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

13090

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

84

2

5281