Мені прийшлось багато з ким побалакати за своє життя і кожен з тих, з ким я бачився більше двох разів, що буває доволі рідко, розповідали мені свою історію того, що трапилось на нашій планеті. І в основному їхні басні чимось були схожі одна на одну. Чому басні? Да тому, що одна побрехенька перевершувала іншу, особливо мені подобаються історії стариганів у різних кабаках. Якось "пощастило" натрапити на одного такого: балакучий був такий, що в мене вже починали руки чухатись, як би рота не заткнути йому назавжди, але то вже інша історія. Розповідав він мені про те, що колись давно, коли ще нашу землю не покривав цілковито пісок і температура не переходила відмітку вище тридцяти двох градусів, були по всій планеті такі величезні труби, що випускали їдкий дим, і пари ці, настільки розігріли її, що одного дня все ж не витримала природа такого знущання над собою і вирішила показати людям, хто тут взагалі-то головний і все пішло шкереберть. Хтось говорив про те, що це був якийсь маштабний експеремент, котрий вийшов з-під контролю, деякі затирають про те, що наше світило просто збільшилось у своїх розмірах, тому і температура на Землі так стримко виросла, а є і ті, котрі видумують таке, що і на голову не надіти: ніби колись у людей були такі великі ракети, котрі могли вилітати за межі нашої планети, але щоб це зробити їм приходилось розривати верхній шар оболонки земного шару і через це в ній утворювались дірки, через котрі могли потрапляти сонячні промені, що так нещадно подіяли на температуру навкруги.

  А закінчувались подібні історії так: "Ну короче, людина сама себе і згубила. Казали нам, попереджали нас, а ми тупі. Все відкладали, і срати на всіх хотіли, ну от і обісрались."   Я завжди посміювався після всіх цих історій. Навіщо шукати пояснення всьому тому, що трапилось, якщо це вже є? Це вже не виправити, не змінити. Так чому б просто не плити за течією, не намагатись пристосуватись і прийняти світ таким яким він є? Так, він безжальний, несправедливий. А кого зараз можна назвати справедливим? Так чому б просто не зібрати свої соплі і думки до кучі і просто не спробувати полюбити його справжньою, як то кажуть, християнською любов'ю? Вона як відомо довготерпить, милосердствує і вірить. Але більшість людей так і залишились слабкими, не готовими прийняти реальність такою, яка вона є. Якось почув гарну фразу, котру частенько згадую в подібних ситуаціях, зустрічаючи ще одного "казкаря": "Надто довго ми купались у сонячних променях, що не помітили як вони почали зажарювати нас заживо." Ідея заключається в тому, що глобальне потепління не застало людей зненацька, вони цілковито віддавали собі звіт у тому, що роблять і які у цього можуть бути наслідки, якщо все ж у всіх тих історіях була хоча б доля правди, але чому ж тоді зараз вони не хочуть споглядати власний витвір? Чому жалкують? Через те, що те саме секундне купання в ніжних сонячних промінчиках все ж було не варте того, щоб в кінці кінців бути запеченим навіки? Ну а хто вам винен..

  Ви напевно спитаєте, що ж я тут інших засуджую, весь такий розумний, а сам що? А в тому-то і справа, шо нічо) Мені начхати, що там було до мене і що буде після мене, оскільки я не роблю нічого такого, що може привести нашу планету до тотального армагідону, навідміну від наших пращурів. Мене просто поставили перед фактом того, що я маю вижити, те саме життя нагнуло мене раком, а я маю зробити так, щоб мені в цій позі було хоч трохи приємно, я вже не говорю про те, щоб ми з життям помінялись ролями. Я ні про що не жалкую, не вигадую теорій з приводу того, чому життя таке, яким воно є, за що це все мені і так далі. І поки я пізнаю цей розпечений світ, з кожним днем знаходячи для себе щось нове у ньому і вчусь на помилках інших всеодно ризикуючи власним життям, інші продовжують жити у страху, котрий прививали їм з самого народження, вони живуть, так, але лише у власних фантазіях як би виправити все те, що вже скоїно. І виходить, що моє виживання варте більшого, ніж чиєсь життя. Забавно.

  Звісно, я не можу казати за всіх людей. Не всі вони жалкі. Говорять, що в перший рік як все почалось, люди взагалі зійшли з розуму. Ніби дуже розлютовану собаку нарешті спустили з ланцюга і вона почала вбивати все на своєму шляху. Так, вбивали всіх і за все. За їжу, безпечне місце, особливо за воду. В принципі нічого не змінилось з тих пір, якщо звісно мені правду казали. До всього треба відноситись з долею скептицизму і колись на фразу: "Люди з розуму посходили, коли почалось глобальне потепління", — я відповів: "А може все ж люди завжди були такими?" І тоді повідали мені, що я правий:

— Звісно були. А ти як думав? Просто раніше закони були жорсткіші і судимість краще.

— А ти звідкіля знаєш? Ти ж не жив ще тоді.

— Не жив, мені дід все це розповідав, котрий застав ще колишній світ і знаєш, я йому вірю. Надто він все це реалістично розповідав. Очі завжди були такі..б-рр, аж згадувати моторошно. Ну ладно, щось я від теми..— співрозмовник осушив рюмку, — ааах-х добре пішла! Ну так ось, — взяв він солоний огірок і відкусивши, направив в мою сторону ніби міг мене ним зачарувати, настільки активно ним розмахував, — Як влада тутешня згинула, чи пропала, тоді ніхто нічого не знав: всі прилади зв'язку накрились, люди впали в паніку, хтось почав займатись мародерством, хтось намагався зайняти владу в містах і у деяких виходило, не на довго звісно, поки ще один такий розумний не прийшов, але спражнє пекло почалось тоді, коли асфальт нарешті перестав плавитись і просто потріскався, давши можливість більшій кількості людей вийти з розжаренних будинків. Багато хто в той же день і загинув, оскільки мало того, що деякі були не готові до тієї температури, що була назовні, так ще і бої за території почались.. Кроваве місиво було. Тіла валялись повсюду, а ти собі можешь взагалі уявити, що це таке, коли вулиця всипана трупами, котрі від семидесятиградусної спеки жаряться на тому асфальті? Ти уявляєш яка вонища навкруги була?!

— Так. — напевно тоді я подивився на нього надто серйозно, він аж погляд відвів.

— Кхем-м, ну короче, потім почало все потроху втихомирюватись, люди почали пристосовуватись до нових реалій. Менше всіх повезло хворим, літнім людям і просто слабким. Почався, так скажемо, той самий природний відбір.

— Цікаво з тобою звісно, чоловіче, і водка в тебе смачна, але мені вже йти треба. Робота, —  я дістав револьвер і...

  Історій, короче кажучи, я наслухався вдосталь, але давайте я розкажу вам свою. Повірте, вона буде не менш цікавою)

  Ви коли-небудь замислювались над тим, що там, після смерті? Та звісно. Кожен хоча б раз у житті задавався питанням про те, куди він потрапить після того як його серце перестане битись, а душа покине вже їй не потрібну оболочку і..і що? А що далі? Хтось скаже, що попереду буде тільки нескіченна пітьма, хтось вірить у те, що після його смерті, він переродиться у тілі новонародженного, а хтось мислить так само просто як і я, без всіляких глибоких думок і виїбонів. Я потраплю в рай. Так-так, в той самий рай, де все таке біле і пухнасте, де пахне безтурботністю і грудасті діви готови виконати любу твою примху, варто тільки побажати. Вважаєте, це самовпевненністю? Ну не знаю, як на мене це залізна логіка, не більше. Оскільки куди ще може полетіти моя душа, крім раю, якщо народився і виріс я в пеклі? Натурально. І якщо хтось вважає, що пустеля, де крім розжаренного піску, уламків цивілізації, температури шістдесят градусів і бутилки брудної дощової води на четверих дітей і двох дорослих нічого не має — це не пекло, ну тоді я не знаю, що таке пекло насправді.

  Не скажу, що ми жили погано, по тутешнім міркам навіть нічогісінько так. В центрі торгівельної промисловості Південних Дюн, у місті з такою гарною назвою: Піщане Сяйво. Як звучи-ить ммм-м) Одразу в голові з'являється картинка такого красивого, прибранного пустельного міста з охайними будинками-палатками і купою ліхтариків, що аж здалеку заблудшим мандрівникам його видно. А на ділі ми маємо ще один Задрищанськ, котрий схожий на купу таких же, як він, якщо не гірше. Хоча на той момент він ще не встиг стати ще однією вигрібною ямою як, наприклад, Міраж — ще одне місто, що знаходилось недалеко від нас. І назва в нього не з бухти барахти виникла: дурна слава у нього. Ось уявіть собі: ви заблудша пустельна душенька, що тільки і шукає, що пригод собі на сраку. Вам як і всім вашим побратимам по роду людському хочеться грошеняток, і побільше) Як тут бац! Велике місто вимальовується на горизонті, Гігантські висотки так і манять вас до нього, а великі стіни, що возведені навколо Міража дають вам надію безпеки, котру ви так жадаєте отримати все своє життя. Ось так, прийти ввечері і, ні про що не думаючи, завалитись спати у великому постоялому дворі, замість того, щоб всю ніч караулити як би тебе не зжерло що постаршніше. Але Міраж не просто так названий міражом. Витративши останні сили і патрони, ти підходиш все ближче до гігантьского муру і починаєш помічати у великій і нерушимій на перший погляд здалечі стіни тріщини і обвали, а потім проходиш повз ворота, від котрих вже давно нічого не залишилось і опиняєшся..прямісінько на кладовищі.... Кладовищі надій тисячи таких же як і ти пілігримів. Вони заполонили місто своїми смердящими тілами, одні неробно шатаються по Міражу, інші шугаються від тебе як від прокаженого, треті готові вбити тебе, щоб угомонити свою спрагу твоєю кров'ю. Місто бруду. Місто спраги. Місто безнадії. Такі легенди ходять про це місто. Але насправді там справжня історія куди цікавіша побрехеньки)

  Але навіть там є своя влада, ієрархія і головне для мене — робота) Саме там я отримав своє перше замовлення, але про це ви ще встигнете послухати. Повернемось до мого раннього дитинства.

  Нас було четверо дітей: сарші двійняшки — брат з сестрою, я  і зовсім ще маленький брат. В нас були тато і мама, що було на диво рідкістю в той час, тому коли серед моїх знайомих друзів просковзувала тема батьків, мені чомусь всі заздрили. І вся концепція їхніх притензій представляла собою висновки, що стосувались або грошей, або статусу у суспільстві, а частіше все разом узяте. Бачите в чому справа: Піщане Сяйво — суцільно торгівельне місто і тут працює кожний. З самого малечку. Інакше ти просто не вивезеш це життя. І вибор тут був, ще й який: хочеш працюй на того жирдяя з продуктової лавки, зрання і до самої ночі таскаючи мішки з крупами, або на ту мадам хлопцем на побігеньках, якщо вмієш користуватись будь-яким видом зброї, то ласкаво просимо на охорону товару, також тут можна реалізуватись ремонтником, якщо шариш у техніці, ну є і такі, що вже змалечку їздять верхом на клячах і можуть бути корисними у розвозці товару, а якщо є фізична підготовка і сталева витривалість, то можна попроситись на поле: готувати землю до посадки, або збирати вже доспівший врожай, або якщо втратив сенс життя, то ласкаво просимо до кар'єрів і шахт на видобуток золота і срібла — основи економічної системи тутешнього світу. Золота монета була настільки цінною, що могла забезпечити цілий місяць життя середньої сім'ї. Срібні ж мали меншу вартість, але їх використовували для повсякденних покупок, таких як їжа і одяг. Колись чув, що ще у часи до глобального потепління ці метали особливо нічого не значили, були коштовності набагато і навіть дуже набагато цінніше і красивіше, що один такий зелений або небесно блакитний камінчик був по ціні новенького автомобіля, а за мішечок таких цацок можна було придбати невеликий безлюдний острів десь посеред великої кількості води, що раніше величали океаном. Ну не знаю точно як там було раніше, але зараз же золото і срібло не були просто металами – вони визначали долі, відкривали двері до нових можливостей і забезпечували владу та вплив: майже в кожному місті було багато обмінних пунктів, де можна було обміняти великі золоті монети на дрібніші срібні, щоб зручніше було здійснювати покупки, мандрівники завжди носили з собою кілька золотих монет, щоб заплатити за ночівлю в готелі або купити необхідні речі під час подорожей, багаті родини накопичували золото і срібло поколіннями, передаючи скарби як спадщину, що забезпечувала їхній статус і вплив.

  Доречі і платять більше всього саме на шахтах і полях, оскільки смертність там значно вище, ніж під крилом у якогось дядьки з прилавку: спрага і відсутність нормального повітря вбивають працюючих там людей.

  Також хочеться сказати, що Піщане Сяйво хоч і не єдине місто, де хоча б щось росте, але воно все ж вважається найбільшим землеробним містом в Південних Дюнах. Малий процент родючості на Землі пов'язаний не тільки з колосальними температурами, що просто висушували весь врожай на початку глобального потепління, допоки деякі культури не адаптувались. Бачите в чому тут справа: матінка природа не просто зійшла з розуму, таке враження, що вона конкретно так головою вдарилась після цього, оскільки вона зважила всі за і проти і вирішила, що цього душегубного клімату не достатньо і подарувала своєму позашлюбному чаду ще один презент: радіацію!  

  Так, вона була не всюди і доволі малою, але навіть такої її кількості було цілком достатньо, щоб з'явились нові рослини, види тварин і птахів. А ще мутанти. Мені, як і моїм батькам повезло, але, як то кажуть, в родині не без виродка, в нашому ж випадку — не без виродків. Але про все по порядку.

 Ринок. Що ви про нього знаєте? Так, все вірно, це система економічних і міжполітичних відносин в суспільстві, ринок являє собою конкуренцію, ціноутворення і регулювання ресурсів. Ринок - це обмін, який здійснюється за законами товарного виробництва і обігу. Ринок - це механізм координації різноманітної діяльності людей через систему цін. Він сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як і для кого виробляти. Дорослій людині треба все це розуміти і вдало користуватись цією інформацією, якщо вона збирається жити в моєму місті, а мені малому було достатньо знати, що мій батько Барон. 

  О-о, тяжко було знайти людину у Південних Дюнах, що не знала б в обличчя мого батька, або хоча б того, хто не чув його ім'я. Найкращий постачальник зброї на будь-який смак, лязг і вигляд, патрони всякої сили убойності і точності. Не хочешь ружбайку? Добре, не питання) Ось тобі холодна зброя: похідні ножики, кортики, фінки, армійські, мисливські ножі, кинджали, нунчаки, стилети, кастети, свинчатки і тощо тощо тощо. Добра́ в нього всякого і навалом завжди було. Справу свою добре знав мужик, і сперечатись не буду. Але це мене завжди так бісило. Цей авторитет, котрий я заробив з ніхера! Варто було шепнути на вухо комусь, що мій папаша Барон, так мені готові були і п'ятки вилизувати, не те, що жопу. "Синок Барона". Сука! Мене так бісило, що мене ніколи не звали на ім'я, завжди в моєму позивному просковзувало ім'я батька, що я готов був вбити його тільки заради того, щоб його забути, оскільки про покійників або добре, або ніяк. Ну а знаючи його не як торгаша, а як батька, хорошого мало було..

  Мама частенько згадувала, що моїм першим словом було "Барон". Вона завжди говорила це з теплою посмішкою, з іскорками в очах, котрі мені ніколи не хотілось гасити правдою. А діло ось у чому: саме це слово найчастіше можна було від неї почути. Переважно вночі. Коли мій батько повертався додому, напивався і з перепою міг прикласти силу на когось з домочадців, а частіше під його гарячу руку траплялась моя мати. "Барон..будь ласка", "Барон, зупинись", "Барон, ні" Барон, Барон, Барон. Вона могла виплакувати його ім'я, викрикувати, а іноді просто шепотіти без сил. Звісно дитячі мізки запам'ятають слова, котрі повторюватимуть частіше за будь-які інші, тому моїм першим словом було саме "Барон". 

  Зараз я розумію чому вона так і не пішла від нього, але в дитинстві таке їхнє взаєможиття викликало в мене щире недорозуміння. Благо— ось у чому була річ. І говорячи про це, я маю на увазі всі його аспекти, починаючи недоторканністю зі сторони місцевих, закінчуючи затишком. Оскільки ми були хоч і не єдиною сім'єю, але однією з небагатьох, кому пощастило жити не в шкіряних наметах, а у бетонних будинках, котрих залишилось дуже мало з тих пір як все пішло шкереберть. Звісно трохи пізніше вже більшість людей у моєму місті мали свою квартиру, але тоді ми вважались дуже забезпеченою родиною. Мій батько був авторитетом серед інших простолюдинів, його знали і його поважали, він приносив у дім не абиякі гроші, на котрі спокійно можна було купити води на всю сім'ю, або приміщення, котре буде хоч трішки годним для проживання у ньому. Але так було не завжди.

  Пам'ять — дивна штука. Зовсім не можу цілісно згадати перші роки свого життя. Лише уривками: солом'яний матрац у кутку підвального приміщення, запах вогкості і криси, котрих нам приходилось відлавлювати, щоб не померти з голодухи. А ще добре пам'ятаю як трусилась земля під ногами, потім тріск цегли і темрява. На цьому мої спогади обриваються..не знаю що там сталось насправді, ніколи не цікавився про це у батьків, а зараз вже і не спитаєш. Проте добре пам'ятаю переїзд на нове місце. Тоді мій батько вже встиг піднятись на ринку серед своїх конкурентів і заробити свою першу хорошу суму, котру одразу пустив на благоутворення і захисту своєї сім'ї: він викупив невелику кімнату на цокольному поверсі вже розваленої, але колись ґрунтовної багатоповерхівки. Трохи пізніше, на накопичені гроші він замовив у свого знайомого металевий щит на одне єдине вікно. А у той же день, трохи підрозкинувши мізками, він прийшов до висновку, що не гріє йому душу у бункері фанеркою прикриватись і купив не абиякі двері, а товстенну ковану залізом дуру, для підтримки котрої петель було замало, тож треба було віддати останні гроші на спеціальну установку, по котрій та могла спокійно і без перешкод їздити на колесиках по продовбаній в бетоні дугообразній колії. Але я вважаю, це було дуже гарним рішенням, оскільки квартир і лочуг в Піщаному Сайві я побачив багато, без запрошення звісно, але таких мір безпеки як у нас, не бачив ще ніде, а батько був обличчям видним серед інших, тому така система безпеки була необхідною, якщо одним вечором, повертаючись з ринку додому, не хочеш застати свою жінку і дітей під прицілом пушок своїх конкурентів, у тебе ж і куплених.

  В дитинстві ніколи не розумів свою родину: от на кой чорт було народжувати цілу ораву дітвори? Діти вони ж..такі...Занощеві, мерзенні, дратівливі, кровожадні і бісячі. Уживатись під одним, так при цьому ще і малим дахом трьом пацанам і дівчаті було складно, я вам так скажу, особливо коли ви всі різного і вразливого віку. Але потім нас стало менше. Помер наймолодший зі всього стада. Пам'ятаю незадовго до того дня, коли його нестало, він прибіг до мене зарьований, соплі і слюні текли по його заплаканій чумазій мордашці, а погляд його очей був наляканий. Він показав мені палець, з котрого стікала багряна і тягуча кров. Він ще малим зовсім був, говорити не вмів, а з домашніх нікого тоді поруч не було, лише він і я. І ось я в нього намагаюсь дізнатись, що трапилось і чого він так сильно розкис ніби перший раз у житті подряпався. А він в ніяку, реве і реве. Ну я ж розумів, що мені попаде за те, що не пригледів за молодшим, тому мені всими силами треба було хоч якось його заспокоїти, отже кров витерли, соплі висморкали, слюні підібрали і я повів його до ларьочку, що знаходився на вуглу нашої вулиці: там продавали крендельки, а що ще треба було малому пацаньонку для щастя? Ось він іде, смокче цей крендель, тримає мене за руку, а я дивлюсь на той палець, котрий він мені показував пару хвилин тому, а на ньому два сліди таких ніби вкусив хтось, а підходячи додому я помітив щура. Він валявся на тротуарі з роззявленою пащею, з котрої рясно витікала піна. Кінцівки його посмикувались, а очі-бусинки закатувались. Тоді для мене все стало ясно...

  Звісно я нікому нічого не сказав тоді. І сенсу не було б, а ось паніку би мати підняла. Знала б коли помре її дитя — не змогла б з цим змиритись.

  Пам'ятаю як ми стояли над його маленькою труною, пам'ятаю як плакала мати і як шмигав носом батько, не вилетіли з голови і сльози на очах брата з сестрою, але зовсім не згадую того, щоб якось сумував я. Не було всередині мене хоч чогось такого, що нагадувало мені скорботу або почуття провини. Мені було якось всеодно. Не розумію чому тоді всі так горевали, він навіть говорити не вмів ще, не встиг стати тим, про кого можна хоча б щось згадати, описати його як особистість, чорт тебе дери, я навіть імені його згадати не можу, він не приніс в дім нічого, крім своєї смерті. Неминучої і швидкої смерті від невиліковної хвороби під назвою сказ.

  Але зараз, будучи вже дорослим я розумію чому мої батьки були так опечалені смерттю свого чада: вони втратили свій майбутній дохід. Діти це чудовий матеріал для експлуатації, скажу я вам: вони можуть все, оскільки діти — це ніби чистий папірчик. Вони не знають, що таке інстинкт самозбереження, не знають пощади, не знають міри в своїх вчинках. Скажеш їм убити — вони уб'ють, скажешь вскрити квартиру на вуглу в певний час і принести те, що можна продати, вони зроблять це. Головне давати їм їхню долю і тоді такі взаємовыдносини можна вважати вдалими. Такої самої думки і притримувались мої батьки, точніше лише один із них, а іншій приходилось просто миритись з обставиннами. 

  Не дивлячись на те, що у мене з моїм братом і сестрою були абсолютно різні характери і темпераменти, у кожного були свої принципи і таракани в голові, до поножовщини ніколи не доходило. Багато в чому завдяки Павуку. Не по рокам фізично розвинений і спокійний наче бульдозер старший брат був гарантом порядку на довіреній території. Пам'ятаєте я казав, що на світ почали з'являтись мутанти? О-о ахахаха, знаєте, чув одного разу поговорку "На колiр i смак товариш не всяк". Повністю не згоден з цим: у нас можна знайти товариша якого тільки хочеш і не хочеш. Почати список можна з самого простого, наприклад, з шести пальців на руках, або неправильно сформованому черепу, а закінчити трьома цицьками, замість всім звичним двум. Так ось, Павук прізвисько своє отримав аж за шість кінцівок: дві пари знаходились на своєму звичному місці — одна пара ніг з жопи і пара рук з плечей, але були ще дві робочі й кріпкі руки під обома лопатками. Чотирирукий мордоворот спритно виписував мені затріщини в профілактичних цілях, а іноді і просто так, від нехер робити. Але якщо спочатку Павуку вдавалось за день дати мені разів зо п'ять, то згодом мені вдалось звести цю цифру в середньому до нуля. Часіше, скажу я вам, приходилось рознімати його з Химерою — його двійняшкою і моєю старшою сестрою. Вони постійно собачились за право бути головним у нашій групі. Химера на перший погляд нічим не відрізнялась від звичайної дівчинки, вона була навіть дуже привабливою, схожою на маму: шовковисте волосся чорного кольору, виразні сіро-зелені оченята, рівні зубки. Її ім'я не мало під собою якогось злого умислу образити свою хазяйку, а лише підкреслити своє первородне значення: вона мала хвіст. Так-так, цілком собі функціонуючий хвіст як у давньогрецького монстра Химери. Не сказав би, що ця її особливість якось заважала їй жити, навіть навпаки, вона вдало користувалась можливістю подраконити Павука: пройде повз і хвостом його по дупі як ляпасне, або накинеться на нього зверху, він її і так і сяк тримає всими своїми руками, скинути намагається, а воно хвостом його придушує. Ох уж ці діти. Ну не бовдури а? Я здивований як вони взагалі вижили, одне одного не повбиваючи.

  Але всі спори і розбіжності у думках і діях на час завдань і вилазок залишались удома. Справи вирішувались по дорослому: розподіл ролей, конкретний план дій, запасний вихід з незапланованих ситуацій, ніяких імпровізацій, ніякого "авось" і на кінець — ідеї куди кожен з нас троїх витратить свої кровно зароблені.

  Завдання нам частіше за всього давав батько: щоб залишатись авторитетом на ринку, треба зробити так, щоб твої конкуренти і не були для тебе конкурентами. Він збирав нас троїх малих після сніданку, говорив ім'я, і місцебазування свого конкуренту. Далі все переходило в наші руки. Дільця ми обстряпували раз на пів року, іноді частіше, оскільки це могло вплинути на шатку економіку ринку і більше нашкодити бізнесу Барона, ніж допомогти. Химера була мозгом нашої троїці — обережна і хитра — на ній завжди було дізнавання про договори і постачання товару: що привозять, коли привозять, яким маршрутом везуть. Павук відповідав за силову підтримку — він підривав поставки. Буквально. Тротила на базарі було хоч жопою жуй. На мені ж, як молодшому з усієї шобли було мізерне "прикривай". Я завжди був третім зайвим, але не надовго: колись і я мав відкрити свій талант.

   Час у перервах між основною роботою ми присвячували роботі другорядній: організації боїв без правил. На перший погляд може здатись, що це дуже просто, але для того, щоб зібрати людей і нелюдей, підібрати правильні ставки, знайти незайману територію потребувалось багато енергії і фінансових затрат, оскільки участь приймали усі, просто прийти і подивитись на бій не мав права ніхто, в тому числі і самі організатори — ми. Так вийшло, що всим цим займався я, як самий відповідальний і так уж вийшло: рідше за всіх хто помилявся на рахунок перспективності тих, хто брав участь у подібних аферах, оскільки для того, щоб поборотись за власне життя бажаючі мали пройти відбір на силові і фінансові аспекти: якщо тобі не було чого втрачати, окрім власного тіла, ти вилітав, бо переможець забирав усе — ставки а також будь-що, що тріуфатор вважав потрібним йому з твого тіла. Короче кажучи зняти з твого обм'якшого тіла все, що знімається. Таке собі легальне мародерство)

  На бої могли приходити всі: від малого до великого, як і боротись між собою. Особливо публіка любила двобій між собакою і людиною. За цим було просто дуже цікаво спостерігати. Природа проти людини. Так, колись вона вже перемогла, але таким чином ми беремо в неї реванш, всеодно частіше програючи їй. Колись чув, що раніше собаку називали першим другом людини. Мда-а, подивився я б на того, хто це сказав, поки його будуть розривати на шмаття ці хвостаті бестії просто за те, що він зайшов на їхню територію. Невже колись таке могутнє створіння могло ослабшати настільки, щоб підкорятись людині? Але це не змінює того факта, що зараз зграя диких собак це точно не те, що ти захочеш зустріти посеред дюн вночі. 

   Я любив спостерігати за такими боями. Дивитись на те, наскільки ж жалка сама по собі людина, дивитись як одна собака, по габаритам менше за дорослого мужика, анітрохи не уступає йому по мізкам, якщо не перевершує його. Оскільки будь ця людина хоч трошки розумніше за собаку, погодився б він на двобій з нею? Сумніваюсь.

  Але такі нестандартні бої організовувались доволі рідко за рахунок того, що відловити здорового пса і не вмерти при цьому було довллі складною задачею. Тому частіше за всього публіка задовільнялася поєдинками між прямоходящими. З таких особливо добре мені запам'ятався випадок, коли Химера — дівчинка десяти років от роду обвела за ніс здоровенного амбала Стьопку, старшого за неї на три десятка років, не менше. Амбал Стьопка, так, його саме так і звали. Він був місцевим вишибалою одного немалозвісного кабака в сусідньому районі. Славився Степан не тільки своєю репутацією безжалісного чувака, від стусана котрого пияниці ще довго не могли прийти у себе і так і валялись посеред вулиці поки до кінця не протризвіють, але і тим, що він був сліпим. Так-так, вам не почулось! Сліпий вишибала, ви колись чули щось подібне?) Говорять він в дитинстві з дружбанами своїми мав щастя сходити на хімичний завод за межею міста і був єдиним, хто вижив після тієї вилазки. Він розповідав, що останнє, що він встиг побачити за своє життя була калюжа з зеленими відходами, в котрій його друг ковирявся палицею, поки Стьопка стояв за його спиною і з непідробним захватом роздивлявся як та сама палка розплавлялась і піджарювалась у жижі невідомого характеру. 

  Битви зазвичай влаштовувались у руїнах розжарених будитків: цеглою розмічувалось доволі велике коло, що представляло собою таку собі арену, за межі котрої не можна було заходити глядачам. Поряд з ареною розташовувася столик з бумажкою зі ставками і купою мішочків монет, брязкалець і просто чогось цінного. Бої без правил були не зовсім без них. Було всього дві настанови: на бій не можна приносити свою зброю, ні вогнепальну, ні холодну, але на протязі бою можна змайструвати собі підручну зброю, якщо така можливість є, і друге правило — бій не закінчиться до тих пір, поки один з його учасників не зітхне востаннє.

  Жаркий день тоді видався. Натовп горів від спраги крові і видовища, всі горланили кожен на свій лад. Тоді більшість поставили на Стьопку, ну воно і не дивно було: майже кожен другий колись був їм же викинутий з кабака за буянство. Пам'ятаю у Химери тоді видався поганий день, а вуличні бої були саме тим, що потрібно для випущення агресії. Вона стояла непорушно, тільки її хвіст ходив зі сторони в сторону ніби в розлютованої кішки, що в любу секунду кинеться в атаку не попереджаючи. Вона дивилась на свого супротивника і, стискаючи кулаки, тяжко дихала. Степан в цей момент спокійно стояв і принюхувався. Нюх у цього засранця як і слух розвились до того моменту, що він міг по незнайомій території рухатись так, ніби вже сто раз тут ходив і кожен камінчик як свої п'ять пальців знає. 

  Він підняв долоню догори, щоб натовп стих і Химера кинулась вперед, впавши накарчки. Амбалу нічого не варто було відійти в сторону, моя сестра зробила крутий поворот, піднявши багато пилу і Степан ніби побачивши розгубленість дівчинки навалився на неї, всім своїм тілом припавши до землі. Химера розгублено намагалась знайти лаз, поки Степан лежав і награно позіхав, посміюючись. Натовп зареготав разом з ним, але це був ще не кінець) Химера, зрозумівши, що простими способами в неї не вийде одержати над ним вгору, вирішила піти дорогою трохи інакшою: вона вкусила хлопця за цицьку. Зараз я віддав би все що завгодно для того, щоб ще раз почути його пісклявий крик. Амбал підскочив догори і заметався по колу не встигаючи за проворністю моєї сестри, що намотувала круги навколо нього. Скоро Степану набридло це і він з криками і прокльонами кинувся на Химеру, але завчасно підставлений нею камінь зробив своє діло: велетень впав, перечепившись. І дівча подумавши, що ігор достатньо, застрибнула йому на спину і спробувала вкусити його за горло, але амбалу такий хід здався ну дуже неприємним і він спритно зірвав її з себе, кинувши в інший бік арени. Натовп зовсім розійшовся. Загудів. Крики, плескання в долоні, поважні погляди. Химеру це виводило з себе, вона лежала на піску, переводячи дух, поки Стьопка купався в своїй миті слави. Її тільце слабко дихало і натовп подумав, що бій вже закінчився, але вона почала потихеньку вставати на руки.

— Гей, сліпе!

  Амбал повернувся до неї з недорозумінням у очах.

— Що? Думав все буде так легко?! Та я гівно своє краще все життя хаватиму, ніж тобі програю! — з цією фразою вона кинулась у бій. 

  В моменті вона підстрибнула і в польоті встигла зачепитись за бриту голову Степана. Вона бігала по ньому наче мартишка по дереву, кусала і царапала, її удари були слабкими, але точними — від того болючими. А він не встигав схопити її. Його вага, котра спочатку допомогла йому зараз же грала проти нього: він став неповоротним тяжким куском сала, що тільки і міг як крутитись навколо себе, намагаючись зняти з себе малу, проворну хижачку, що була наче його тінню. 

  І коли Химера нарешті зістрибнула з нього, він впав від слабкості свого вестибулярного апарату. Це і було її планом. Вона йшла до нього, поваленого, неспішно ніби знаючи, що він більше не встане. Хвіст її плентався по землі, поки не зачепився об щось блискуче, що вона зі знанням діла підняла. Я не одразу зміг розгледіти що це, але перешоптування затихшого натовпу донесли до мене відголоски слова "скло". Ми переглянулись з Павуком і усмішка якось невольно з'явилась на наших обличчях) 

  Химера обійшла велетня і встала якраз навпроти його голови. Степан почувши це, підняв свій лик до неї і так само швидко опустив. Напевно тяжко тримати голову задранною, коли з твоєї яремної віни фонтаном виривається кров: вона розрізала йому горло одним точним рухом свого хвоста. І коли амбал Стьопка остаточно позбавився бажання рухатись, Химера поставила свою ногу на його голову, придавивши її. 

  Натовп мовчав. Скло було кинуто на землю, по котрій досі струїлась бардова кров Степана. Степана від котрого шугалась міська школота. Степана, котрий кожен день виписував зуботичини кожному, хто косо подивиться на нього. Вже не дихаючого Степана, котрого вбила десятирічна дівчинка-мутант. 

  Химера підняла руки догори і по-переможницьки загорланила. Хвіст її ходив ходуном а очі горіли. Тяжке дихання означало, що бій не дався їй легко, але він був того вартий.

  Натовп все мовчав. Напевно деякі були у шоці, але більшість просто поки не змогли змиритись з тим скільки ж грошей вони сьогодні втратили. І я вирішив розрядити цю задухлу обстановочку, залізши на стіл, завалений грошами і викрикнув:  "Це моя сеструха, виблюдки! Схавалии?! Юху-ууу!" Павук вирішив, що негоже мені одному голосити і приєднався.

   В той же вечір Химера поставила переді мною ящик з інструментами, шкіряний ремін і новенький кинжал зі словами "Зроби мені так, щоб в мене був хвіст-нож". А справа в тому була, що я захоплювався майструванням. Бувало іду по вулиці, побачу якусь банку, гвинт і решито і в голову одразу приходять міліарди ідей, що з цього можна буде зробити. Ну а задача Химери мене звісно потішила, але в мене аж руки зачухались після її слів. Ну слово за слово, заміри, відрізання зайвого, підтачування кинжалу і ось — щось на кшталт протезу з висувною гострою зброєю готов. 

  Мені здається саме після цього мене почали поважати, брати на серйозні завдання не просто прикривати, а бути механіком-архітектором. Скоро у Химери було по меншій мірі чотири різних протези для абсолютно різних завдань і я був готовий зробити їх ще більше, якщо б це було потрібно. Мені дійсно подобалось це, але не можу точно сказати чи-то через те, що мене нарешті прийняли у команду за моє вміння, чи-то через те, що мене це розслабляло. 

  І колись, влаштовуючи чергові бої, я побачив дещо цікаве: пацан, трохи старший за мене, відправивши свого супротивника на той світ, відрізав йому великий палець правої руки, забравши його з собою. В мене тоді навіть промайнула думка про те, що він з тих, хто не проти і собі подібних вживати, але тоді він би узяв не палець, а відрізав частинку покрупніше, а то і зовсім все тіло би з собою забрав, але трохи згодом мені пощастило з ним перетнутись в одній компанії. Нас було троє: одинадцятирічний я, п'ятнадцятирічний Кречет і зовсім ще хлопчина — Хмурий — пацан восьми років зроду. Я з тими хлопцями водився рідко, зачасту тільки тоді, коли нам з ними вдавалось збарижити реально хорошу грамовку наркотиків: так, і цим бізнесом я промишляв, коли взагалі було нічим займатись. І ось якось той пацан просто попросився до нас, ну а нам чим більше народу, тим краще. А я його одразу впізнав. Тоді нам дуже повезло і ми змогли продати доволі велику кількість морфію і під кінець нашого "робочого" дня за бутилкою горючки і закусончику у вигляді засолених, висушених до стану тонкої пластинки мишей, ми з ним заговорились і я вирішив спитати, що це взагалі було:

— Гей, чувак! Так-так, ти. Як ти говорив тебе звати?

— Безпалий.

— А чого так? Пальці в тебе наче всі на місті.

— А ти чого цікавишся? — питанням на питання відповів він.

  Я опустошив свою рюмку і закусив мишею. Вичекав паузу, зробивши вигляд, що мені не дуже то і цікаво.

— Та просто пам'ятаю як ти на арені моїй палець чуваку відрізав, тому тебе так звати? Чи може я дурню якусь несу?)

— Ну, було таке, і не тільки з тим. Хмурий, налий мені ще.

  Було видно, що він і сам не спішить розповідати все, значить тут є два варіанти: або боїться що його на сміх піднімуть, або..

— Тобі це типу по приколу? — не здавався я.

 Він крутив у руках повну стопку і мовчав про щось замислившись.

— Безпалий, тобі питання задали. — вже не витримав Кречет.

— Просто чув колись, що у скіфів — це народ такий був колись ще дуже дуже давно, — пояснив він для всіх, — було повір'я: щоб переможений тобою ворог не зміг на тому світі тебе зустріти зі зброєю в руках, треба йому палець великий на правій руці відрізати.

  Голос його був рівний, спокійний. Очі дивились прямо, таких людей було дуже складно вивести з себе, але я постараюсь)

— М-м. — зі знанням справи хмикнув я. — І ти.., — я витримав театральну паузу, — Ти не вважаєш це боягудством?)

— Чого б це? — щиро здивувався Безпалий.

— Ну, якщо ти відрізаєш своїм ворогам пальці, щоб, як ти сказав "вони не змогли тебе зі зброєю зустріти на тому світі", значить ти боїшся своїх ворогів?

  Безпалий замислився, трохи почервонівши як трохи згодом з'ясувалось, від гніву:

— Це ти мене боягузом тільки що назвав?! Да ти себе бачив мудозв..!

— А ну тихо. — Кречет стукнув своєю пустою рюмкою об фанерний стіл так, що той пішов тріщиною. — Ми тут взагаліто відмічаємо зірваний куш, мені не потрібна різанина зараз. Якщо вже так хочеться посваритись, то будьте ласкаві, зробіть це трохи пізніше. А зараз я хочу підняти тост за тих, хто не боїться!

  Його слово ніколи не оспарювалось, це знав кожен із нас, але я замовкнув із задоволенням на обличчі, а ось винуватець урочистості так і залишився червоним до кінця наших посиділок.

  Звісно згодом цей діалог забувся, ми з Безпалим інколи навіть знаходили сумісні теми для розмови, разом ходили забирати нашу поставку, я почав все частіше бачити його на боях, коли ми з домашніми мали таку змогу їх проводити. Звісно ця його "фішечка" досі здавалась мені дивною, але я готов був з нею миритись. Я вже було думав що ось, ось він — справжній друг. Той самий друг, про котрого пишуть у книжках, про котрого співають балади. Відважний, у біді одного не кине, душу за тебе віддасть, якщо треба буде, але ось у чому справа: людини властиво помилятись. І я помилився.

                                                                    ***

    Це була зима. Сезон рідких, але все ж дощів, частих піщаних бурь і гроз. Нам тоді затримали поставку, але ніхто не знав чому і Кречет довірив нам з Безпалим піти на кордон і розібратись у чому ж справа. Точніше саме це завдання я отримав не напряму від старшого, а безпосередньо через Безпалого. Це було легке дільце, ми не раз вже з'ясовували відносини з контролерами частіше за всього шляхом кровавим, але бувало і таке, що просто словесним, звісно не без "добровільного" презента у вигляді декількох грам. Поставку могли затримати по декільком причинам: жадібність прикордонників, як зазначалось вище, або їхня лінивість у оформленні документів і дозволів. Звісно поставку може затримуватись і не на кордоні і це була задачка вже поскладніше, оскільки в такому випадку могло статись все що завгодно, починаючи рейдерами, закінчуючи погодою, особливо враховуючи факт того, що важкій техніці дуже важко проїхати колись просто занесеній піском дорозі, котру зараз могло розмити дощами, або машина могла просто потрапити в піщану бурю. Але не зважаючи на тяжкість завдання, нашою задачею було зробити так, щоб поставка дійшла до Піщаного Сайва. Будь-якими способами.

  Паршива була погода в той день: сильний вітер гнав пісок в обличчя, тому прийшлось одягнути спеціальний костюм на все тіло з маскою на обличчя і окулярами на очі, котрий я зробив для себе і Химери з Павуком спеціально для такої погоди. Виходив з дому я раненько, а повертався мало не опівночі. Інколи бувало і таке, що міг не повертатись додому декілька днів, а то і цілий тиждень. І домашніх це не те що б сильно дратувало, але лише трохи викликало недорозуміння. І супротивником всіх моїх вилазок зачасту був Барон-я колись порешу цього гада.

 Я в той ранок напевно надто шумно одягався, чим і потривожив його величність.

— І куди ти зібрався? — не без дративливості спитав батько.

— В мене поставку затримують, Кречет сказав розібратись. — я намагався не вступати з ним у довгі розмови, тому завжди відповідав нейтрально і коротко.

— Та в тебе ті поставки кожен раз затримують, хай Кречет сам іде і розбирається, чого ти як хлопець на побігушках? 

— На мене чекають, я пішов. 

— Стій де стоїш.

— Да що тобі треба?

— Ти себе надто дорослим відчув? — він схопив мене за руку і розвернув обличчям до себе, — Дивись на мене! — від нього пахло сильним перегаром, — А якщо ти мені будеш потрібен сьогодні? Якщо в мене для тебе з Химерою і Павуком буде на сьогодні завдання, а тебе не буде вдома, мені що робити? 

— В них є знайомі, котрі зможуть мене замінити.

— Не перебивай мене. Якщо твій Кречет скаже тобі у піщану бурю зайти, ти також зайдеш?

— Зайду. Це моя робота і я на відміну від деяких не перекладаю її на інших.

— Що ти сказав?! А ну!

  Все що він казав далі мені було вже не цікаво, я був вже за межами хати-бункера. Такі перепалки в нас були рідко, але я все чекав коли ж він все ж таки заспокоїться і змириться з тим, що я не хочу вести сімейний бізнес, я хочу мати власну думку, власні бажання і власне життя. "Ошийник раба звісно буде легшим за обладунки воїна", — думав я тоді, не помічаючи очевидних речей.

  Я біг на зустріч Безпалому, що вже чекав мене на назначеному місці.

  Він стояв біля свинарника, що давав роботу більшості населення в цьому районі і щось пив. 

— Привіт, вибач, мене батько як завжди затримав.

— Та нічого. Одразу до завдання: нам зараз треба до Північних воріт, саме там повинна бути наша поставка. Тримай, напевно захекався? — він простягнув мені бутилку з водою.

  Це був великий жест серед наших людей. Поділитись водою, це ж треба. Скажу честно, тоді я дуже здивувався, але зараз я розумію, що тут до чого.

Дорога була б куди складнішою, якщо я б не знав як можна обійти будинками і дворами головну дрогу, по котрій було дуже багато пилу і піску. Нам залишалось всього нічого: вже виднівся колись машинобудівний, зараз же покинутий завод, обігнувши котрий ми опинились би на єдиній трасі, котра через декілька хвилин прискореної ходьби вивела б нас прямісінько до воріт. Вітер почав посилюватись, пішов дощ, не було видно нічого далі витягнутої руки, тому я досі гадки не маю як Безлапий помітив їх. Як кажуть: "Нічого не віщувало".

— Стій! Давай сюди.

— Що? Що таке?

— Сюди я сказав! — він потягнув мене за собою і ми забігли в найблищий і на чудо не розвалений будинок.

— Що там? — виглядуючи з-за його спини шепітом спитав досі нічого не розуміючий я.

— Водяні...— прошелестів він, ніби боячись того, що сам тільки що сказав.

— Хто?

— Дивись, — він кивнув в бік кам'яних глиб на котрих стояв..стояли люди, чи може і не люди зовсім. Я бачив лише силуети. 

  Один з них стояв на самому краю цих глиб з широко розставленними руками, на ньому була довга накидка і капюшон, у руці якась палиця, з якоюсь посудиною прикріпленною до неї. Він наче простягував руки до неба. А позаду нього були такі ж фігури у плащах, але голови їхні були опущенні донизу. Дивне було видовище. Настільке незвичне, що я, забувшись, відступаючи назад, перечепився через..черепушку людини.

— Сука! — через несподівану знахідку шугнувся я, видавши нас з потрохами.

  Безпалий повернувся до мене і у його очах я побачив нереальний жах. Навіть не через те, що я впав, він дивився не на мене, його перелякані очі дивились кудись позаду мене.

— Що там? — я обернувся, — твою ж..

— Ти куди нас завів, придурок?..

  Позаду нас було кладовище. Буквально. Черепа, кістки, цілі скелети, розпластані по землі куски м'яса невідомого походження, мізки, засохла кров. Всього цього було не видно до цього, але тепер, коли очі вже звикли до темряви ця картина предстала перед нами в повному обсязі. 

  І я б напевно і далі в шоковому стані продовжив сидіти на дупі, як би не різкий і гучний звук схожий на те, що хтось б'є чимось металевим об великий гонг. Незрозумілий гул, схожий на десятки голосів пронзив мої вуха і ми більше не намірені були стояти на місті. Перший побіг Безпалий, а я за ним. На жаль людський мозок влаштований так, що в стресовій ситуації ти або піддаєшся паніці, і взагалі не думаючи головою несешся туди, куди взагалі не слід було нестись, або завмираєш на місці, і як би мені не кортілось вибрати варіант "прийняти вірне рішення і не йти за натовпом" я обрав перший. Ноги понесли мене за моїм напарником: вгору по сходам. І не задумались тоді дитячі голови про те, що прах і кістки валяються на першому поверсі не просто так. Справа в тому, що сходи обривались на п'ятому поверсі, а прольоти все ще залишались. Ми заточили себе в найстрашнішу як мені тоді здавалось пастку. Десь внизу вже чулось тупотіння і гомін, погода все погіршувалась, вже були чутні розкати грому, блискавки осліплювали на секунду, і нарешті мій мозок видав ідею: за вікном на прольоті виднівся торчащий з бетону металевий штир, котрий був нижче самого вікна на два прольоти, в теорії все було доволі легко, на практиці ж..

— Безпалий, сюди! — я розбив вікно, — Бачиш штир? треба в польоті захопитись за нього і зістрибнути на козирьок під'їзду. 

  Вирішивши стати прикладом, я переліз через раму і стрибнув. Знаєте, досі вражаюсь власній безстрашності і відсутністю інстинкту самозахисту, чи може навпаки? Його активній роботі? В іншому, суть у тому, що в мене вийшло, а ось напарнику моєму повезло не дуже, він приземлився на горизонтальний штир животом в останню секунду зумівши захопитись руками і втримати рівновагу.

  Дочекавшись коли він злізе на землю, ми побігли, і я не знаю як Безпалий, але я озирнувся.. Вся ця процесія стояла біля під'їзду і їх "головний" все так само був у капюшоні, але на цей раз з-під нього на мене дивились чисті голубі очі. Я таких ще не бачив. Вони наче світились. "Здалось напевно", — промайнуло тоді в голові, все ж я всього секунду дивився на них. Більше я не озирався, біг за Безпалим. 

  І тільки тоді, коли ми оббігли машинобудівний завод, я дозволив собі зупинитись і перевести дихання. Друг послідував моєму прикладу. Ми стояли під дощем, всі у пилюці і намагались дихати, не загрібаючи у рота тонни піщинок, що так і норовили потрабити у тебе через рот, ніс і очі. "Треба буде колись подумати над створенням якоїсь маски для носу, щоб дихати було легше".

— Що це було? Хто такі ці Водяні? Ти що-небудь про них знаєш, чи не так?

— Це щось типу релігійних фанатиків, котрі фу-ух, — він перевів дух, — котрі помішані на воді, а ми схоже на їхній території.., — він оглянувся і його погляд упав кудись далеко, — Так, дивись. Он там, — його вказівний палець указав на ледве проглядуючі крізь пилову завісу крести. 

  Це була церква. Я чув про них, чув про те, для чого їх будуали і хто їх будував, але я був впевнений, що на зараз вони пустують. 

— Знав би я, що тут ці Водяні, не повів би нас цією дорогою. І в сенсі помішані на воді?

— Ну типу вони їй поклоняються. Роблять жертвоприношення там усілякі на дощ і родючість землі, короче просто кончені маразматики. Мене інше турбує, додому ми ще не скоро повернемось, — він взглянув вдаличінь, — на нас рухається ще одна піщана буря, це раз. А по-друге, нам прийдеться обходити це місце десятою дорогою, коли будемо повертатись.

— Так, тому давай не гаяти часу.

  До Північних воріт ми дійшли доволі швидко, але і там на нас вже чекала невдача.

— Да що тут коїться?

  Безпалий просто мовчав. Постових не було на воротах. Нікого не було. 

— Он там! Машина.

  І справді, пригледівшись можна було побачити контури грузової вантажівки. Проблема була в тому, що підійшовши до неї, водія ми також не виявили. Мене бентежило все: безлюдність, ці фанатики, а ще тиша, така громоголоса тиша..хоча....

— Що це? — я почув шарудіння чиїхось ніг по піску.

— Нічого не бачу.

  Ми крутили головою на всі 360, але буря, що з кожною секундою ставала все сильнішою, не давала нічого розгледіти. І раптом...щось червоне і яскраве взлетіло недалеко від нас. Сигнальна ракета. Не думав, що вони ще є.

— Це що за..?

— Руки вгору.

— Га? — повернувшись до Безпалого я помітив у того пістолет у руках направлений в мою сторону. — Ти що робиш, кретин? Що це все значить?

— Те і значить. Руки вгору я сказав. Пістолет зараз свій повільно дістаєш і кидаєш мені.

— Так ти спочатку визначся: мені руки вгору підняти, чи пістолет тобі кинути?

— Пістолет. Потім руки вгору.

Ага, зараз. Засранець.

— Безпалий-Безпали-ий..скільки ж з тобою всього пройшли, друже, а ти отак зі мною?

— Пістолет. — все не заспокоювався він.

— Ну як знаєш, пістолет, так пістолет. — смикнув я плечами і рипнувся в сторону, заходячи за кузов машини.

  Одразу почулись постріли в мою сторону. Я дістав свою зброю і також почав вести вогонь, але знизу, по ногам. Почувся крик) Трохи згодом пусті гільзи посипались додолу, а скоро туди впав і пістолет мого минулого товариша.

— Агов, Безпалий! Друже, а патронів вистачить? Палиш по мені так ніби вони в тебе нескінченні.

— На тебе вистачить, не переймайся! — він все ще стогнав від болю, я підбив йому лодижку.

  Варто сказати, що блефує він добре. Я обійшов машину з іншої сторони і..

— Ти де, засранець?

Тупотіння донеслось зверху машини. Він стрибнув на мене з ножем у руках. Варто сказати, що особливою реакцією я не відрізнявся, але тоді поцілив гада прямісінько в плече. Це був мій останній патрон. Він відлетів в сторону.

— Так у чому ж заключався твій грандіозний план? Не розповісиш мені? — я відкинув пістолет у сторону і дістав ніж.

— Ти думаєш це Кречет дав тобі завдання?

— ...

  Безпалий підводився на одну ногу. Навкруги шаркали. І це була не одна пара ніг.

— Якщо ти мене вб'єш, ці люди вистрелять в тебе.

— Добре. — перевіряти чи є патрони в інших мені якось не кортіло, — Але ти дай мені відповідь: невже все це через морфій? Нафіга було влаштовувати весь цей цирк? Невже було так складно просто попросити його в нас?

— Знаєш, аххаха, я всю дорогу молився, щоб ти не почав задавати питань, щоб ти не згадав, що ваша поставка повинна під'їхати сюди тільки через три дні, — він відкашлявся.

— Ах ти..

— Так-так, ти просто став моїм супровідником. Дякую тобі велике) Не знаю, що я робив би з цими Водяними без тебе.

— І що ж такого в цій машині?

— А це вже не твоє собаче діло.

— А люди ці хто? Ти хто взагалі такий?

— Які люди?) 

— Що?..— я оглянувся навкруги, — Да чорт тебе дери! Як ти це робиш? — було чисто, не було чутно ніяких кроків, не було видно силуетів.

— Дивись хто там. Твоя сестричка така мила)

  Я озирнувся. Химера. Вона стояла недалеко від мене. Вона махала мені рукою і наче кликала мене, але я не чув її голоса. Але вона почала спотворюватись, деформуватись.

— Химера, що з тобою? — я зробив крок в її сторону і тут картинка світу попливла перед очима. У вухах загуділо, а голова нила в області потилиці.