Машини зупинились на ніч у форті. Ясне діло, що суватись за ними всередину — ідея не найкраща, то ж обігнувши Сухівці по невеликій дузі, зайшовши в Мертвий Ліс, я зробив невеличкий привал близь Східних воріт, з котрих обоз повинен був вийхати вранці.

Ближче до Бастіона, на Західних Дюнах форти зустрічаються вкрай рідко, це навколо Піщаного Сяйва окрім них нічого немає, тому не дивно, що тут налякані ідіоти водяться ще в неабиякій кількості. Маленькі деревушки і поселення біля крупних міст сподіваються на допомогу великих сусідів, ті що подалі — розраховують на власну дружину і Пресвяту Родану, або якесь своє божество, а деякі індивідууми клінічних недоумків все ще вірять і уповають на людську добродушність і милосердя. Але це не на довго) Варто лише недобитим пацифістам пережити хоча б один рейдерський набіг, як навколо деревушки починають зростати стіни да вежі: різке зменшення кількості ідіотів у результаті набігу призводить до звільнення готового будівельного матеріалу у вигляді пустуючих тепер будинків. Народ кучкується ближче до центру, а околиці розбираються для возведення фортифікацій. Рік-другий непокладної роботи і навколо селища з'являється стіна: яка не яка, але видимість безпеки. Але здебільшого ніхто не хоче вйобувати декілька років самостійно, а буває таке, що і огороджувати вже і нема чого, тому зачасту маленькі поселення переселяються, але тепер — навчені гірким досвідом — не уповаючи на людяність, а до сусідів із уже збудованою стіною — у форт. І чим масивніше його стіни, чим вище його вежі і чим більше рейдерських трупів розвішано навколо нього, тим більше бажаючих. І чим більше у форті стає людей, тим скоріше навколо першого кільця оборони з'являється друге, а потім і третє. Фактично це вже невеликі міста з населенням в п'ять-шість тисяч, котрим колись був і Міраж. Але там з самого початку в людей не було шансу дати цьому місту хоч щось для його подальшого існування і процвітання. Міраж тримався лише на легендах і страху: легендах про незламність його стін і страху невдалих путників подохнути серед дюн вночі. Звісно поруч було Піщана Сяйво, але з тих пір як воно стало пристанищем мутантів, а лаців там почали зрівнювати з рабами, пілігрими слушно вирішували залишитись на ніч в загниваючому борделі міста мертвих надій, оскільки шанс прокинутись зранку там вище, ніж в моєму рідному місті. 

  Але в останній час навіть Міраж почав розвиватись: відкривались нові кабаки, будувались наметові містечка, торговці почали завозити туди тканину, торгувати зброєю і яким-неяким хлібом.

  Сухівцям до таких укріплень звісно було далеко, оскільки в шістнадцяти кілометрах знаходився Південний Канйон, що перетягував на себе більший потік тутешніх переселенців. Через це форт і не розвивався і стояв вже років вісім, нагадуючи пень посеред великого нічого, даючи притулок для своїх п'яти сотень людей і нерідких торговців, тримаючих дорогу на Брянськ і назад, за невелику плату.

***

  Я ще раз озирнувся на "пеньок" Сухівців, зняв з Буяна мішок з овсом, побажав коню сладких снів і сам примостився під деревом. Звісно відпускати Моровців самих було не кращою ідеєю, мало що їм в голови може стукнути — як зайшли, так і через годину вийти зможуть, але і йти за ними — ризиковано — надто видна я особа в місцевих краях, якась сволота да впізнає. Ще і цей Фен, якби не він, все було б набагато легше. Один раз мені свезло не зіткнутись ніс к носу з ним ще в Безводську, з туалету виходячи, більше долю я випробовувати не стану, а то потім день і ніч без сну на Модафіліні прийдеться слід брати. А ця хрінь нині не дешева..

***

  Прокинувся я від горлання крикуна, цей птах скоро з розуму тут всіх зведе, досі не розумію, чому йому не вирізають голосові зв'язки. Навіть при невеликих розмірах ця тварюка змусить тебе прокинутись в холодній іспарині посеред жаркої пустелі. Чув, що раніше їх називали півнями. Сука, ну який дегенерат придумував назви тваринам раніше? То собака — кращий друг людини, то горланячий надривно птах — півень. Ні. Півень це про спів, про мелодію. Ось так протяжно: "Пі-ііі-веееень" і з придиханням в кінці: "Пі-іі-івееен-ньь...". Зараз же назви почали давати слушні: крикуни, дзиги, хапуни, медузники. Звісно, ще повно всілякої погані наплодилось, але залишились і нормальні тварини, майже не тронуті радіацією, природою і величною еволюцією.

  Але те, що розбудило мене о пів на шосту ранку, півнем точно не було. Буян стояв біля мене, опустивши голову додолу, і спав. Завжди дивувався такій особливості коней: спати стоячи. Хоча сном це назвати не можна, це скоріше дрьома, для повного відновлення сил вони лягають, але теж не на довго. А все діло в магічному колінному суставі, котрі простіше кажучи просто замикається. Наче тільки-но змазаний і підточений складний ніж: клац! М'язи при цьому в коня розслаблені і тримаються виключно на скелеті. 

  А здавалось би, людина — вінець творіння, але навіть в такій дурниці поступається худобі. Тоді, може, вона і не вінець зовсім? Ось взяти наприклад хапунів. Здоровенні тварюки. Чимось нагадують маленьких скорпіонів, але мають лише чотири лапи, навідміну від своїм молодших побратимів, тіла їхні вкриті кістковими пластинами, що утворюють щось типу непробивного панциру з невеликими шипами на поверхні. Зачасту вони пересуваються під піском, а ось коли полюють, а полюють вони переважно вночі, то можуть просидіти нерухомо на одному місці декілька годин, залишаючи на поверхні лише маленькі очі-бусинки, а коли нічого не підозрююча жертва підійшла надто близько, клешні хапуна вириваються з-під засідки і як не дивно, хапають їжу. Їхній хвіст має на своєму кінці жало з отрутою. Ви напевно думаєте, що то — нездоланнй монстр, страшний і могутній. Егеж) Знали б ви які ж вони пугливі: полюють лише на ту здобич, котра не зможе дати їм відсіч, а отрута їхня має лише одне призначення: забрати разом із собою того, хто провів вдале полювання на нього самого. Але що таке людина перед цим звірем? Нічого. Хоча зачасту ці тварюки неповоротні через свій розмір і обирають варіант здриснути, коли бачать людину, чув я історію від одного мужика, котрому непощастило вижити після чергового полювання на хапуна..

  Бачите в чому справа: з отрути хапуна роблять мазь, що за добу спроможна затягнути серйозні рани в польових умовах. На хапуна зазвичай ходять цілим відрядом: декілька людей розставляють сіті, інші заманюють хапуна, а останні викачують отруту після захоплення тварюки. І ось, одного звичайного дня на звичайнісінькому полюванні, котрих група того мужика провела вже з десяток, трапилася їм здоровезна махина. Сітка клацнула, захлопнулась. Хапун притих, браві молодці на рослабоні почали підходити ближче, будучи впевнені в тому, що хапун знерухомлений і абсолютно безпечний. Як же вони помилялись. Мужик той, розповідав все це заїкаючись, вже навіть отрезвівши, дививлячись наче в пустоту, крізь мене. Мовляв: "Я навіть не зроз-зумів, що трапилось, просто в-всі почали горланити, а ти ж прикинь, не видно майже ніхера, я з цим ліхтариком і ружбайкою совєю блять як дитина с-стою, нічого не розумію, а мені р-рука чиясь прилітає в обличчя, я під ноги дивлюсь..а...а потім навколо, к-кров, лівер..і воно......дивиться на мене своїми маленькими очима, з-знаєш так дивиться, ніби все розуміє: хто ми, для чого ми, ніби знає в-всі мої гріхи..мені здавалось, що то тривало вічність: оці наші дивалки, а п-потім..". Він опустив голову додолу ніби знову бачачи перед собою власні нутрощі, звисаючі додолу. Так. Хапун розділив цього бідолагу навпіл.  

  І я його не звинувачую у тому, що він не встиг зорієнтуватись. Що я міг би протиставити дикій звірині?  Нічого..ну хоча..мій Кабар. Він дістався мені в подарунок, здається, на четвертий день народження. Барон кинув його мені під ноги, і зі зневагою в очах процедив крізь зуби: "Ти більшого не заслуговуєш". А потім цей ніж його і вбив. Іронічно, чи не так?) Хоча називати це ножем язик не повертається, це не просто ніж — це продовження моєї руки. Лезо завдовжки з долоню, товсте і міцне настільки, що з легкістю може пробити кістку, навіть не помітивши її. В ньому немає нічого зайвого: зручне руків'я, обмотане зеленою широкою полоскою тканини для зручності, да гостре лезо, наточування якого щоранку стало для мене вже чимось на кшталт ритуалу. Ось тільки послухайте: мертва тиша, п'ята ранку, і тільки точильний камінь порушує цю, не побоюсь цього слова, інтимну обсатновку, розрізаючи тишу своїм скрегітливим монотонним "посапуванням", злизуючи з вістря Кабара залишки крові. 

  Від Водяних наслухався історій, що коли річ перебуває у тісному контакті зі своїм госопдарем, їй передається частинка його душі. Але якщо річ рік за роком забирає душі..десятки душ, ціаво, чи передається їй хочь щось від тих, в кому вона пошурувала? Іноді мені здається, що ця залізяка в пластику не так проста. О таак) Вона безперечно сама собі хазяйка. Достатньо просто покласти долоню на лезо. Я відчуваю як воно пульсує, тремтить ніби той нарколига, давно не отрумуючий дози. А коли витягаєш його з мертвого тіла воно тихе, безтурботне..сите. 

  Дивно. Якщо так подумати, я нікого за все своє життя не вбив голими руками. Завжди в них щось було. Завжди між мною і людиною стояло щось. Свинець, сталь, камінь, скло, дерево, нейлон..таак, сумно. До чого ж ми залежні. Залежні абсолютно від усього, що нас оточує..навіть більше, ніж це оточуюче залежить від нас. Залиш кинжал без нагляду, він пролежить ще з десяток років трохи покрившись іржею, а може і взагалі залишиться таким самим, як і десять років тому, але залиш людину без кинжала — вона не протяне і дня. Ми раби своїх речей і з цього рабства нам вже не врятуватись. Ну справді, що ж мені тепер ламати хребти і виривати кадики, коли я можу сунути пером в бочину, або плавно натиснути спуск, поціливши жертву? Ми стирчались. Ми не можемо без них: крутий мужик виходить на вулицю, плескає по кишенях і розуміє, що десь загубив валину. Жаах( В колінах тремтіння, в очах відчай( Хто він тепер? Людина? Ні — худоба. Безпорадна і жалка. Він загубив не просто річ, він загубив більшу частину того людяного, що мав. І не ясно тепер, хто від кого бере частину. Мавпа стала людиною, бо взяла в руки палицю. Тобто ця палиця і робить нас людиною? Забери в людини її іграшку, і вона знову стане мавпою..

  Поки роздумував над сенсом людського буття, встиг два рази звіритись з годинником, розвести невелике багаття і підігріти банку тушонки. Вдень в цьому не було б необхідності — пісок сам би за пару хвилин впорався, але за ніч земля остигає до доволі прохолодної температури, особливо взимку. Іноді настільки "прохолодної", що я можу знайти себе тремтячим від холоду, а людина не звикша проводити свій нічний досуг на матінці землі і зовсім здохне від переохолодження.

— Мдаа, хорош філософ, — покачав я головою, вискрибуючи останні шматочки м'яса з консервної банки, — зате мізки розім'яв.

  Буян, відчувши дим також прокинувся і тепер жадібно поглинал овес зі свого намордника.

  О восьмій ранку, як і планувалось, обоз виїхав зі Східних воріт.

— П'ята машина, шоста..сьома, та де ж вони?! — серце йокнуло, але..— А, ага-а) 

  Моровці всілись всі в останню машину. Я зібрав речі, потушив багаття, закинув гвинторіз за спину і всівся на коня. Через три години ми оминули Південний Канйон. Гарний форт, від нього віє прогресом, безпекою і затишком. Особливо коли бачиш всі ці гримаси болю і жаху на рейдерських головах, насаджених на коли понад дорогою)

***

  Вечоріло, фари машин освітлювали мені дорогу далеко попереду, "розплескуючи" пісок своїми великими колесами. Буян різко зупинився, піднявши голову. Я послідував його прикладу. Велика дощова крапля впала мені на обличчя.

— Святі Дощі.. — я виставив руку вперед і дощ, котрий посилювався з кожною секундою, омив її від бруду і піску. 

  Відкупоривши фляги, я повісив їх на боки коня і хотів було пустити його неспішною ходою, але вуха буяна метнулись вправо і кінь, заіржавши, почав відступати вліво.

— Що таке? — я направив свій погляд в ту сторону від котрої метнувся доволі безбоязний кінь.

  Пісок в ста метрах від мене зашевелився..і маленькі, ледве помітні оченятка-бусинки визирнули назовні. А потім і велика, вкрита панцирем голова здійнялась до неба. Звір роззявив пащу і більше не звертав на нас уваги — спрага мучила навіть створінь, створених за умов глобального потепління.

  Не відводячи погляд від хапуна, я пополескав Буяна по його масивній шиї і наказав іти далі. 

***

  Ще через три години ми в'їхали в славне місто Вітрове.