Ніколи не замислювались, чому коні бояться трупів? Я ще б зрозумів, будь ті трупи — кіньскими, але ні, то були наші — людьскі мертвяки. Точніше те, що від них залишилось: обуглені, чорні, з пустими очницями і роззявленими пащами, оскаленими в жахливих гримасах. 

  Буян встав дибки і напружено заіржав, злякавши зграю ворон, таких же вугільно чорних, як і їхній сніданок. Вони взлетіли і закружляли над дорогою, невдоволено каркаючи.

— Б-р-рр спокійно, друже, спокіно, — поплескав я коня по шиї, відчуваючи тремтіння під долонею, — давай вперед, ось так, молодець.

  По асфальту розповзались сяючі нитки багряної чуми, вони переблискували і притягували до себе увагу, намагаючись притушити твою пильність. Я вів Буяна повільно, і хоча тварина і сама розуміла, що наступати на жили хвороби не слід, контроль я не відпускав.

  Хитаючись по сторонах, не вагаючись ступити вперед, щоб не натрапити на чергову руку або голову, Буян все ж поплентався на той бік моста. Його копита ступали обережно і невпевнено по тріснутому асфальту, залитому спеченою кров'ю, вуха притиснулись вниз, а хвіст заходив ходуном. Кінь хитав головою і тяжко фиркав. Як же я розумів його..Вітровці виявляється не такі вже і гостинні: мало того, що баб з дітворою постріляли, так ще і людей палили, поки ті ще живі були. Деякі тіла завмерли в позах, наданих їм явно не кулею:когось вогняна струя наздогнала у спробі відповзти, хтось застиг із виставленними вперед скрюченими руками, ніби закриваючи ними обличчя..одне тіло, сюдячи з тазової кістки — жіноче — валялось на боку з підігнутими колінами, уткнувшись головою в землю..в руках воно стискало якесь обуглене лохміття, я навіть не одразу розгледів, що з-під нього стирчить, але пригледівшись..це була ступня..крихітна така....Почернілі пальці спеклись, шкіра почервоніла і вздулась, лопнувши від жару: недопрацювали "дезинфектори", не довели тіло до попільного залишку. Можливо немовля було ще живим, коли обійнявша його матір палала, залита вогняною сумішшю, можливо воно навіть кричало, допоки його легені, наповнюючись їдким димом і розжареним до неможливості повітрям, не відмовили.

  Немовля в лохміттях під бензиново-мазутним соусом, запечений на палаючому асфальті. М-м, передайте шефу моє шанування. Ч-чорт. Не смішно. І нехай це всього лише маленький, безмозглий шмат м'яса..він не заслуговував такої смерті..

  Сподіваюсь зараза ще жива в його тілі і ворони, набивши брюха, подохнуть в живій частині Вітрова і стануть їжею для тамашніх щурів, розносящих смерть по будинках.

                                                                        ***

  Вартовий щось казав про сотню людей, так куди ж вони ділись? Пішли назад, додому? Сумніваюся. Принаймні я б не став. А ось гектари Мертвого Лісу, огортаючі дорогу до Перехреся своїми корявими суч'ями, дивились куди як приємніше..для них, не для мене. Тому, ВСС, мирно висячий на моєму плечі, перекочував в праву руку, поки ліва вела по кривій дорозі дивно притихшого коня.

  Дорога, котра раніше, напевно, була широкою, зараз значно звузилась, знищена рідкими, маленькими і сухими деревцями, і не рідкими бур'янами, що проростали крізь потрісканий асфальт. В період Святих Дощів вони могли взагалі покрити собою майже не всю трасу, розростаючись по ній, як хвороба по слабкому, виснаженному тілі. Дерева ж стояли скелетами, їхні чорні, обгорілі стовбури здіймалися до неба, немов судомно зчеплені руки мерців. Листя давно згнило, а те, що залишилося, висіло рваними клаптями, схожими на старі бинти. Вітер іноді здіймав попіл, змушуючи його вихорами кружляти над дорогою, а потім осідати на потрісканому покритті. Якщо вгледітись в глибину сухостою можна ненароком натрапити на пусті очниці, спостерігаючі за тобою. То машини, іржави, гнилі, покинуті. Їхні вибиті вікна і, розібрані на металобрухт, двері, наглядають за кожним, хто посмів увірватись в тишу, давно вже вбитого природою, лісу. 

  Вдалині почулись постріли і крики, розірвавші умиротворення Мертвого Лісу, але це було не єдиним, що посміло змінити атмосферу: спочатку повітря було сухе і важке, наповнене гірким запахом згарища, але десь далеко, за небокраєм вигорілих гілок, щось почало стрімко змінюватись. Спершу майже непомітно: вітер став вологішим, принісши із собою слабкий, але виразний запах дощу. Небо, ще кілька хвилин тому сліпучо-сіре, почало темнішати, немов хтось розлив по ньому чорнильні плями. По верхівках мертвого лісу поповзли тіні, а на горизонті з’явився перший спалах блискавки — короткий, але зловісний. Хмари насувалися швидко, важкі, низькі, вони несли із собою щось більше, ніж просто дощ: чорні плями почали зсуватись під впливом чогось темно-помаранчевого. 

  Піщана буря. В цю пору року вони виникали вкрай рідко, але відрізнялись своєю нещадно-руйнівною силою, навідміну від осіні, коли вони були частими, але не довгими і доволі слабкими. Тільки-но завидівши помаранчеві кольори в небі, на душі стало некомфортно, тіло благало сховатись, перечекати піщаного звіра, але холодна голова розуміла: відпусти я зараз Моровців, наврядчи потім колись знайду їх. Раптом небо знову спихнуло і прогриміло, розжарене блискавкою. Буян запихтів, відчувши коливання температури повітря, а я лише занурив голову в капюшон поглибше і, поправивши металеву конструкцію на носі, пустив коня галопом по кровавим слідам, ведучим все ж в селище. Невже я помилявся?

  Відповідь на це питання сама вибігла мені на зустріч хвилин через 5. Буян різко затормозив, ставши дибки, а мій ВСС моментально направився в сторону чоловіка. 

— Це не багряна ч-чума! 

  Очі його були божевільними, тіло тремтіло в лихоманці, всипане плямами різного розміру.

— Це н-не вона! — все не вгамомувався він, — всього лише клятий дерматит! У мене такий пару років тому був, це він! 

  Буян поплентався назад, а псих бідходив ближче, постягаючи до мене тремтячі руки, мовляв, диви:

— На, глянь, це звичайні цятки, я-я не заразний, це просто д-дерматит! — голос його зірвався на фольцет.

— Ти ж не медик, з чого взяв, що не заразний? — досі не розумію чому спитав це, напевно почуття жалю за вмерших на мосту не відпускало.

  Людина, не думаючи ні скенунди, з надією в очах, випалила:

— Ти прав, я не медик, — він помотав головою, — а ось людина, що з бандитами їхали повз наше село, дай Родана йому здоров'я, просвітив, що то звичайний дерматит, — чоловік затих, явно похмурнівши, і повернувся до мене спиною, не дивлячісь на гледівший йому, тепер вже спину, ВСС, — тільки людей шкода, за зря подохли під Вітровським вогнем, і як тепер з цими м-мразотами уживатись..м-мм, — людина раптом скрючилась від болю, а напливша темрява гарно дала розгледіти сяючі червоно-жовті вени, що переблискували, розносячи по тілу заражену кров..

  Що робити? Натисну на спуск зараз, вистріли дійдут до моїх підопічних, навіть не дивлячись на глушник, змусивши нервувати; дістану кинжал — зроблю гірше лише собі. Вдалині знов прогриміло, вітер піднявся ще більше. Буян іржав і плентався назад. 

— Куди ж ти..? — людина, чий хрипучий голос, звертається чи то до мене, чи до коня, повернула голову.

  Знову блискавка освітила потемніле небо і тієї секунди сліпучого світла було цілком достатньо, щоб побачити, як його рука відривається від плеча, падаючи на землю зі смачним "хлюп", як він корчачись від болю, падає ниць, як лоскути шкіри повільно скатуються з нього, оголюючи м'ясо з кістками. Сяюче м'ясо, від котрого йшов пар, ніби воно горіло..

  Вдаривши переляканого коня по боку, я затримав дихання. Той неістово заіржав, і стрімглав понісся в бурю.

                                                                      ***

  Вітер завивав, ніби голодний звір, вгризаючись у пісок і розриваючи землю на клапті. Ноги маленького чорноволосого хлопчини тонули в гарячому, сипкому морі, а дрібні гострі крупинки боляче били по щоках. Він плакав, але сльози тут же висихали, залишаючи на шкірі білі солоні сліди. 

  Мати ще секунду тому була поруч. Він відчував її руку, теплу, сильну, що тягнула його вперед. Але вітер ревів, відштовхуючи їх один від одного, поки її пальці не вислизнули.

— Мамо! — хрипло закричав він, але відповіддю йому був лише свист піску.

  Світ зменшився до кольору жовтої люті. Неба не було. Землі теж. Тільки буря. Пекучий потік, що рвав одяг, дер шкіру, заповзав у вуха, рот, ніс. Він задихався. Кашляв, вдихаючи ще більше піску, наповнюючи їм горло, легені, шлунок і слизисті носу. Він роздерав хлопця зсередини, кожен ковток слини був для нього наче наждачний папір. Крупинки осідали все дужче в альвеолах, викликаючи різкий, пекучий біль при кожному вдиху. Раптом легені стиснуло спазмом. Хлопця скрутило, але будь-який рух був для п'ятирічної дитини наче вибух болю. 

  Щось просвистіло позаду нього і в слідуючу секунду боляче вдарило хлопця в плече, приземлившись гострим кутом в землю. Він впав, все глибше занурюючись в пісок. То був уламок двері автомобіля, автомобіля, на корому пару хвилин тому він їхав з мамою додому. На ньому було щось написано чорними, великими літерами, але хлопець не встиг прочитати: безжалісний вітер підхопив уламок і, піднявши його вгору, поніс далі. Дитина намагалась закрити обличчя руками, але це не допомагало. Коліна обдерлися об невидиме каміння, губи вже давно потріскалися. Знову закашлявшись, на пісок почало крапати щось червоне..в чорноволосого хлопця двоїлося і пливло перед очима, тому він не одразу зрозумів, що то була його кров. 

  Час розчинився, хлопцю здавалось, що навіть зупинився. Він чув власне сердцебиття, божевільне, приривчасте, натужне...темрява. Він не знав, скільки лежав отак. Дитяча свідомість балансувала на межі між страхом і забуттям, між болем і незворушністю. Його маленьке тіло затихло під завісою піску.

  А потім… дотик.

  Грубий, різкий, чужий. Чиїсь сильні руки підняли його, витягнули з цього жовтого пекла. Він слабо смикнувся, намагаючись побачити, хто це.

  Це була не мати.

  І ця людина не сказала ані слова. Але він знав її.

                                                                    ***

  Прильнувши до шиї Буяна, я намагався вести його по сухостою, в надії, що стовбури хиленьких, але не рідких дерев хоч трохи допоможуть, захистивши від, роздираючого лице, повітря з піском. Все ревіло навкруги, ноги коня підкашувались і постійно заплітались, але тварина не здавалась.

  Я не міг залишитись тут, мені потрібно було наздогнати Моровців, а інакше..

— Давай! Ну! — діставши Кабар, я порізав стегно Буяна.

  Той, заіржавши, отримав потрібний адреналін і рвонув вперед, шукаючи вихід. Я довірився його чуйці, чув його міцне сердцебиття..і воно повинно було винести нас обох з цього пекла.

  Раптом повз мене з глухим свистом пронеслась гілка. Ледве встигнувши ухилитись, я не помітив як інша, відірвавшись від якогось сухостою, прилетіла мені по нозі, буляче порізавши литковий м'яз. Кріпко стиснувши зуби, я лише сильніше вчепився в поводи. Буян то і діло перестрибував повз коріння дерев, що ставали непомітнішими з кожною секундою через пісок, котрий поглинав все на своєму шляху.

  І ось, загледівши цятку, світліше, ніж все навкруги, я направив Буяна в ту сторону. Ми мчались ніби на світло в кінці тунелю, воно ставало все яскравіше, і яскравіше, вітер поступово вщухав, пісок рідшав і нарешті ми виринули з бурі, мов зі страшного сну. Десь позаду почувся грім. 

— Все-все, спокійно, б-ррр! — потягнув я повідки донизу, зупиняючи ошаленівшого коня, — вже все позаду, друже, позаду..— я озирнувся.

  Буря все ще вирувала десь на обрії, її безжалісний рев змушував волосся встати дибки. Вона неслась далі, підіймаючи догори і розкидуючи уламки всього, що встало на її шляху, вона мчалась прямісінько на Вітрове. Сердце все ще билося в горлі, а рана пульсувала і нила, нагадуючи про себе. Але варто було повернутись назад, як біль швидко забувся..

— Присвята Родана..— я зліз з коня і, взявши його за повідки, прихрамуючи, повільно пішов в сторону..в сторону колишнього поселення..

  Похилені будинки в будь-якій іншій ситуації поганили б картину, але не зараз..зараз же вони виглядали найнепохитнішими вежами, на відміну від уламків своїх колишніх побратимів, що погребли під собою хоч і заражених, але все ж людей. В повітрі стояв сморід праху і чогось гнилого. Очі постійно сльозились через все ще не осівший пісок. Раптом мою увагу пригорнуло ворушіння зправа: дерев'яні дошки трохи ворушились, а з-під них доносилось тихеньке поскиглювання..

                                                                  ***

  Ви коли-небудь бачили смерть? Дивне питання, так, звісно бачили, можливо не раз, можливо навіть не десять. У всіх нас колись вмирали тварини, вмирали родичі, друзі, знайомі. Смерть — невід'ємна частина життя. Але чи випадала вам нагода подивитись смерті прямо у вічі? Зазирнути в її темну душу в пошуках відповіді на питання з приводу справедливості її рішення, щодо забирання душі в свої скрючені пальці. Мені в більшості випадків саме так і доводилось зустрічатись із костлявою: віч на віч.

  Хлопчина років дев'яти був все ще живий, на ньому не було сяючих вен, не було навіть характерних для багряної чуми цяток, він приривчасто дихав, намагаючись підняти дошки колишнього дому, можливо навіть його дому, що навалились на нього, придавивши до землі. Не знаю був він заражений чи ні, але багряна калюжа під ним ясно давала мені зрозуміти, що він доживає свої останні секунди. Дитина не звертала на мене уваги, лише тремтіла, бездумно озираючись і ковтаючи пильне повітря, намагаючись підняти непосильну тяжкість.

  Я знав, що буде далі. 

  В одну секунду очі його розширились, дихання зупинилось і його голова рухнула назад..очі, пару секунд назад наповненні рішучим бажанням жити, в одну секунду втратили те, що робило їх живими — блиск. Той невловими відблиск світла, який тремтів у зіницях, згас першим. Ось він: погляд смерті. Я бачив його десятки, сотні разів, але кожен з цих разів було в різних очах різних людей щось спільне. Погляд їх ставав мутним, направленим ніби крізь тебе, колір очей починав тьмяніти, поступово перетворюючись на бліду, розмиту тінь того, чим був колись. Сяючі блакитні очі ставали блідими, сірими, мов холодна вода під льодом, карі — ніби вкриті тонкою плівкою пилу, що вбирає в себе світло. А в нього були яскраві зелені, вони нагадували листя тих небагатьох квітів, що мені вдалося побачити за своє життя..колись нагадували. Зараз же вони перетворились на бляклу суміш сірого і болотного кольору. Зіниці його застигли, розширені, неначе намагалися увібрати останній промінь світла. Проте воно вже не відбивалося — тепер вони були схожі на каламутне скло, крізь яке не було видно нічого. Під пеленою тьмяності проглядалося щось тривожне, ніби очі ще пам’ятали про останній подих, про останню мить болю..Ось він: погляд смерті.

                                                                     ***

  Останнім часом все частіше почав ловити себе на думці, що відчуваю образу. Ха, все життя терпіти не міг ображених, а тут такий конфус. От і зараз, дивлячись у вічі мертвої дитини щось заскребло на душі. Скільки там поклав кулеметник на КПП? Двадцять вісім голів. Двадцять вісім беззброєних, потребуючих медичної допомоги, жалких людей. Вони нікого не замочили, не кинули на бабло, не згвалували нічиїх сестер, дочок чи мам, не ставили нічий авторитет публічно під сумнів. Вони просто хотіли поговорити. Хотіли, щоб вийшов медик і винес свій вердикт: жити чи померти. Навіть дай він другу відповідь, натовп просто мирно розійшовся б хто куди, доживати відведені їм дні. Але замість медика, вони дочекались лише черги з ПКМ. Один мудак, один раз натиснувши на спуск, зробив двадцять вісім трупів. І що, його заклеймили позором? Та ніхера! Він виконував наказ, захищаючи рідне місто від смертельної небезпеки. 

  А тепер віьмемо мене. Не знаю скількох я вбив, але не більше сотні, це точно. Сотня трупів за десять років активної трудової діяльності, тобто я — десять виродків за рік, тот мужик — двадцять вісім беззахисних, хворих людей, серед яких баби і дітвора, в числі котрих немовля за п'ять секунд. На кого будуть косо дивитись і перешоптуватись, думаючи, що їх не чутно: "Це той самий, точно тобі кажу, він з людей мозок через очниці висмоктує, а дітей взагалі живцем жере!"? Невдячні виблюдки. Я всього лише двох малоліток замочив, і то, коли сам таким же сопляком був! І нікого я не жер, ну, може лише Клина трохи покусав. А про висмоктування мізків це взагалі чуш собача, яка тільки безграмотна падла до цього додумалась?! Знайти б суку і продемонструвати як насправді мозок з черепа дістається! 

  Хоча, в нашій роботі чим твоя репутація гірша, тим краще. От ви думаєте, як я собі ім'я таке дивне взяв? Хах, цікава взагалі історія вийшла. Якось не пощастило іншим в барі стати свідками замученого, втомленого з далекої дороги безіменного мисливця за головами, всього в результатах своєї плідної праці: крові, шматах м'яса і головою в мішку. Я сидів, нікого не чіпав, посьорбуючи гидке пойло, але до моїх вух доносились обривки чужих фраз, котрі тяжко було ігнорувати.

— Мерзенний стерв'ятник, без подібних тобі багато хороших людей залишись би вживих, — процедив крізь зуби старий чоловік за столиком навпроти, — багато синів і дочок повернулись би додому, — харкнув він на підлогу.

— Спражній падальник, обвісився нутрощами якоїсь своєї чергової жертви і думає, що може дозволити собі так ходити по місту! Від тебе смерттю тхне за кілометр! — приєдналась до діда якась жінка з іншого кутка бару.

  Взагалі багато хто чомусь думає, що я і подібні мені мисливці за головами не здатні співчувати чужому горю, та і самі скупі на емоції. Тварюки, мерзотні виблюдки, яких ще пошукати треба. Але це на корню не вірна думка. Під суровою, покритою шрамами оболонкою ховається піддатлива м'якоть, котру легко ранити неправильним словом, косим поглядом, недоречним покашлюванням, поганими манерами, смрадним диханням і просто хмурою хліборізкою. Ми далеко не бездушні, як прийнято думати. Повірте, ваші сльози, ваш біль і горе обов'язково викличуть у нас дитячий, чисто сердечний емоційний відклик. А все тому, що ми любимо життя і знаємо йому ціну)

  Що ж, не гоже псувати людям вечір своєю смрадною присутністю. Допивши останні краплини барменської гидоди, я встав і спокійно вийшов з бару. А потім вирізав нахрен їхні сім'ї, написавши кров'ю їхніх дітей, чоловіків і жінок "Це був Падальник" на стінах їхніх будинків)

                                                                      ***

  Натужне фиркання Буяна вивело мене з думок. Озирнувшись на коня, я побачив не глибоку рану на його нозі, залишену мною. Кров стікала на піщаний асфальт, зливаючись з багровою калюжою під дитиною.

— Вибач, друже, — погладив я коня по морді, а потім оглянув поріз, — жити будеш) 

  За час, поки я оговтувався від бурі, моя рана встигла покритись тромбом, з-під котрого все ще рясно сочилась кров. Ліва штанина в області нижче коліна була розірвана і пропитана наскрізь бурою плямою. Рану не можна було залишати так, не вистачало ще ногу втратити, підхопивши заразу. Тим паче, на дорозі було видно слід від колес возу, котрим їхали Моровці, тож виділити пів години на "зализування" я міг собі дозволити.

  На такі випадки завжди тримаю в пришитому додатковому кармані штанів хірургічні нитки з голками, порох, негашене вапно і коробок сірників. Відірвавши шмат від розірваних штанів, висипав на нього вапно, вставив в зуби повід упражі і приклав шмат штанів до ноги..Сказати що це було боляче, нічого не сказати. Боляче — прищімити палець, наступити на цвях, а це просто писець, нахер, бля що таке. Вапно одразу вступає в реакцію з відкритою раною, воно шипить, ніби розлютована, хвора на сказ, дика кішка. Цей звук пронзає твої вуха, вгризаючись у мозок, викликаючи відчуття, що щось скварчить всередині тебе. Якщо пригледітись, то можна побачити як з рани здіймається легкий димок, їдкий і різкий, він нагадує щось між пересмаженим мясом і хлоркою. Цей запах в'їдається в твою пам'ять назавжди, і його звідти вже не вишкребти.. 

  Насправді все це катування проходить менше, ніж за хвилину: края рани сірішають, ніби хтось присипав їх попелом і поступово стягуються, припікаючись, але навіть коли та хвилина пекла закінчується, тобі здається, що ти ще там..

  Нарешті розжавши щелепу, я тяжко задихав, повалившись на землю:

— А-ах..фу-ух, с-сука... — все перед очима пливло, а зіроньки перед ними кружили мені свідомість. 

                                                                      ***

  Трохи відхекавшись, дозволив собі вгамувати спрагу, що після такого знущання над організмом, не на жарт як розігралась. Перев'язавши рану, я з трудом, навіть не з першої спроби всівся на коня і як сказав би письменник-романтик — відправився на зустріч пригодам.