Київ. Що я знав про нього? Мертва столиця мертвої країни. Гігантське місто, вскормлене мегатоннами немирного атома. Бетонне кладовище трьох мільйонів. Так вони казали. Завжди з чужих слів. Я не зустрічав ще нікого, хто бачив би Київ своїми очами. Не зустрічав навіть тих, хто брехав би про це.

  Єдине місто з усієї країни, що за ціле століття так і не змогло втратити своє перше їм'я.Чотири букви, котри вимовлялись так тихо, в пів голоса наче на похоронах. Навіть руїни Кістяника під боком не викликали такого благоговійного жаху. Про Кістяник я чув багато байок, моротошних і диких: в дитинстві ми, збираючись невеликою компанією ближче до ночі під тріск вже дотліваючого вогню, переказували їх, смакуючи кожну дрібничку, котра могла змусити серце зжатись, а дихання — сповільнитись. Але закінчувались такі посиділки зачасту диким ржачем і зведенням розмови в інше русло. Про Київ же розмови були куди рідше і коротше. Наче сама згадка про нього не сулила нічого хорошого. 

  І було всього два достовірні факти про це місто: там немає життя і є високий радіаційний фон. Саме тому, як тільки я дізнався про остаточну мітку моєї подорожі, мною був запрошений повний протирадіаційний комплект за безкоштовно, а також надбавка в ще двадцять золотих, десять з котрих були видані авансом. Мій запрос на захист від радіації був зустрінутий смішком, дивним на вид протигазом, лічильником Гейгера і цінною порадою: не залишати відритих діланок тіла. Також я не побоявся потребувати у Агатона одну з його снайперських глушоних пушок. Він же віддав мені, скриплячи зубами і зі сльозами на очах Гвинторіз з трьома повними магазинами і вирахував з гонорару п'ять золотих, з обіцянням повернути їх зі здачею арсеналу. Тепер треба було подумати над відкритими ділянками тіла. А це була не аби яка проблема: на вулиці вдень +55, а ви хочете, щоб я весь був у гумовому? Хоча, якщо подумати, життя мені все ж дорожче. Поки йшов в бік Афанасійовича, побачив одного з місцевих у довгому шкіряному плащі з піднятим догори воротом. Побазаривши, з'ясував, що робить такі місцевий ткач. А зі слів самого брата було зрозуміло, що шкіра ця незвичайна, і в ній не буде жарко навіть в ясний сонячний день. Зацікавив) Пройшовши за вказівками до головного трактиру, звернув наліво і спустився в невеликий за глибиною підвальчик. Постукав. Мені ніхто не відповів, але за дверима було чутно стукіт швейної машинки і якусь возню, що стала в рази гучнішою, коли я штохнув двері від себе.

— Здрастуй, хазяїн!

  В середині пахло характерним їдким запахом обробленої шкіри. На лавках і столі валялись різні шкури: вже покроєнні і свіжі. На поличках стояли різноманітні ниточки, ґудзики, голки і купа інших дрібничок, призначення котрих було мені невідомим.

— Добрий день! — відгукнулись звідкись з-за кута.

  Мені на зустріч вийшов широкоплечий, кріпкий на вигляд дядька за сорок, мішки під очами і щітина говорили про те, що зі своєї роботи він не вилазить, а значить для мне щось, да повинно знайтись.

— Мені плащик, підсобиш?

  Кравець змірив мене поглядом і, потиснувши плечима, сказав:

— Якщо сьогодні знімемо всі заміри, то через тиждень буде в кращому вигляді.

— Мені зараз потрібно, — дістав я з карману золотий.

  Ткач посміхнувся і повернувся до своїх справ, всівшись за швейну машинку:

— Ти що думаєш, що в мене тут магазин? — перейшов він на ти, —  Я все по замірам роблю, під замовлення.

— За терміновість. — до золотого, що з легкістю перекатувався по кісточкам моїх пальців, додався другий.

  Мужик подивився на стіл, трохи затримавши погляд на монетах, вагаючись, чи може вижидаючи чогось ще. Слідом за другою монетою, полетіла третя і я міг поклястись Роданою, що його очі блиснули як в молодої повії, котрій вперше пообіцяли, що будуть ніжно. Чи може то був просто відблиск золота?

— Ходімо, — пожвавішав той і, вставши з-за стола, махнув рукою в знак слідувати за ним.

  Ми пройшли в простору кімнату, заповнену не одним десятком дерев'яних істуканів, слугуючих манекенами для різного виду одежі: плащі, броники, жилети з підсумками, ремені для різних видів кріплень і нужд, та чого там тільки не було. 

— А чого саме тобі хочеться? Для яких цілей? 

— Мені тут на очі потрапив один з твоїх витворів, говорять не жарко в такому вдень. З "натуральної" шкіри) — ощерився я.

— Ага-а, — протягнув він, подивився на мене ще раз і грайливо посміхнувся, — Залишився тут в мене один екземплярчик)

***

— Ось! — демонстративно роздвинувши руки, похвалився кравець.

  На дерев'яному манекені, котрих тут була купа, висів темний, в чорно-бурих плямах плащ.

— Начебто твій розмір. — поділився він своєю безспорно експертною думкою, — Післязавтра обіцяв віддати, але ж бачу справа термінова)

— Забарвлення цікаве) — підмітив я.

— Ну так вийшло, — винувато потупив він погляд, — Але я можу підкрасити і через годин вісім стане краще, не прям уж однотонно звісно, але колір рівнішим буде, — почав щось придумувати він, але я його перебив.

— Не треба, мені так подобається) Не свинина?

— Не свинина-а))

  Через дві години, що пішли на доопрацювання плаща: пришивання капюшона, додаткової фурнітури для більш надійної фіксації стоячого ворота і петель, що не будуть давати рукавам задиратись, я отримав свій захист, дуже сумнівний в плані боротьби з радіацією, але психологічно заспокоюючий. Все ж два шари шкіри краще ніж один. Ще і враховуючи те, що зараз зима — сезон яких-неяких дощів і частих бурь, тому плащик зайвим точно не буде. Сидить зручно, навіть зверху розвантажувального пояса, рухатись не заважав, на дотик був еластичним і приємним.

— І хто тут в мене? — тримаючись за край плаща, поцікавився я.

— Чотири баби. Подробиць звідки, не маю, мені просто принесли їх. Там від шістнадцяти до двацяти років, тому і шкіра така гладенька. Сам би такий носив.

  Ну, за таке і грошей не шкода. Поміряв з протигазом: сидить добре, ніде не тисне, не натирає. Із повністю затягнутим коміром, шкіру закриває ідеально. Рукавички отримав безкоштовно в якості хорошого, зговірливого клієнта. Не люблю коли мені жопу лижуть, але такому подарунку був несказанно вдячний. Також вирішив купити ще один речмішок, набагато місткіше, ніж мій старий. Тут матеріал був вже простіше: звичайний брезент, але зшитий на совість. Гумові чоботи вирішив купити вже на піході до Київа, щоб не тащитись з цими бандурами всю дорогу туди.

  Короче кажучи ось так, кліпнути не встиг, як вже залишив значну частину тільки-но виданих мені грошей святими у цих самих святих.

  За наводкою Агатона група Мора повинна була вийти завтра на світанку з Безводську, місту розташованому між Міражом і Гаррю, посеред пустельного пейзажу, який колись, можливо, був зеленою зоною чи навіть берегом водойми. Я був там всього один раз і зарікся туди більше не суватись. Але хочеш не хочеш, а треба.

   Руїни старих водонапірних станцій, висохлі річища та канали вкриті пилом і піском — ось і весть Безводськ. Більшість будівель там виконані з перероблених матеріалів — старих металевих контейнерів, уламків бетонних споруд і будь-чого, що змогли знайти ті місцеві мешканці, що там залишились, щоб створити притулки від постійної спеки. У місті, колись усипаним зеленню, про що свідчили давно вже вицвівші таблички з написами національних парків, залишились лише сухостої і деякі пристосовані до екстремальних умов рослини. У центрі міста стоїть величезна, іржава водонапірна башта, яка більше нагадує пам’ятник минулим часам. Вода тут — місцева валюта. Їх не цікавить золото, або срібло, не цікавлять патрони і зброя, тільки вода тут ціниться як ніде інше. У місті є кілька скважин, які вже майже виснажені, тому мешканці змушені користуватися системами збору конденсату, очисними установками для фільтрації води з брудних джерел, а також торгувати і навіть воювати за краплі води, які залишилися в регіоні. Нерідко жителі влаштовують набіги на сусідні поселення в пошуках цього ресурсу. Зараз же в них настав "мирний період". Так я називаю у них зиму, ці жаданні три місяці, коли місцевий народ втихомирюється і насолоджується дощами.

  Поки прохажувся територією каплиці, зустрів свою давню знайому:

— Настька!

— Га? А! Привіт, Падальник) — вона дістала відро, наповнене водицею з колодязю і, поставивиши його на землю, обійняла мене.

  За ці роки ми встигли не аби як зріднитись. Вона стала мені як сестра, на заміну тій, що колись в мене була. Коли приїждаю сюди, завжди заходжу провідую її, приношу з собою невеликі подаруночки: історії з різних місць, де я бував, коли приходиться затриматись в церкві більше, ніж на пару годин, а вона взамін уважно слухає. І мені подобається це. Коли вона сидить на ліжку, а я лежу в неї на колінах і розповідаю їй як вбивав чергового мудака, поки вона, запускаючи свої руки мені у волосся, погладжує мою голову, або намотує собі на пальчик один з моїх локонів) 

— Що за плащ? А ну покрутись! Ой, ну жених)

— І не кажи.

— Агатон тебе знову кудись посилає?

— Ага, і знаєш, на цей раз я був би не проти бути посланим на хер, а не туди, куди мені треба.

— Далеко?

— Небезпечно...— я відвів її в сторінку і, нахилившись, пролепетав, — Київ.

  Настька вздрогнула і подивилась на мене, наче дивиться востаннє, наче я не повернусь більше.

— Та розслабся! Все нормально буде) — махнув я рукою і направився до машини.

— Я буду чекати історію. Не розчаруй мене!

— Золотце, ну як я і посмію таке?) — кинув я на останок.

  Ідучи до Миколи Афанасійовича в голові знову всплило питання, котре до цього було приглушене справами і розмовами: "Навіщо Мору і його команді йти туди, де нічого немає?"

  До речі, ніхто так і не знає точно чому в Київі настільки шалений радіаційний фон. Хоча символічно, чи не так? Колишня столиця, котра напевно повинна була користуватись шаленою популярністю, бути амбасадором цілої країни, розповідати головну історію, бути центром всього, зараз стала головним скопищем і пристанищем цілого нічого..Там нема живих: тварин, рослин, людей тим паче. Хоча багато різних байок ходить про це місце, але я думаю по дорозі туди, я ще встигну їх наслухатись до рефлекторного блювотиння.

  Далі ця братія самогубців  разом з торговельним обозом поїдуть в напрямку Сталі. Не так вже і багато часу в мене залишилось, щоб сісти їм на хвіст. Агатон розділяв зі мною цю думку, а ось М'ясник — ні.

— Та з якого такого фіга? — обурився Афанасійович, — Нікуди я не поїду, окрім Піщаного Сяйва! Я і так тут півдня вже сиджу, це мені вночі вже повертатись, чи що?

— Тут переночуєш, не помреш.

— Є-є ні-ні-ні-ні. А бензин мені хто оплатить? Я на таке не розраховував.

— Ну давай у Агатона спитаємо, може святі тобі компенсують?

  Після цього питання М'ясник якось притих, і бубнячи собі під ніс прокляття, поплентався до своєї ластівки. 

  Завжди дивуввався тому, наскільки сильно псуються люди, як тільки плути проблем слабшають. Притисне — зміцнішаєш, трохи відпустить — розслабишся і споганишся. Виходить я своїм існуванням роблю людей краще) Хм)) По-моєму, доволі гідна роль індивіда у соціумі. Людина, вона ж завжди такою була: чим сильніше лупили, тим загуртованішою вона вийшла, а кинули — стала гівно гівном. Он той же Афанасійович, мужику за п'ятдесят, а тримається бодрячком, хоча і він не без гріха: випиває частенько, але я в його житті виступаю тим самим джгутом. Не було б мене, я зуб даю, він би за рік другий спився б, розжирнішав і бороду видпустив би. А потім здох. Скотина лінива. Я його тут рятую, а він..

— Ти чого судорожний такий? — пристально подивившись на мене, шнуряючого речмішок, спитав М'ясник.

— Марлю схоже забув..сука та де вона?!

— Тю, ну подумаєш, тут всі і без цієї хріні на носі дихають, крім старців, а ти так переймаєшся. Я в твої роки від Піщаного Сяйва до Золи дохотив і без всяких допоміжних штук.

— А мені в радіацію херачити треба, тому замовкни. І взагалі, пиздиш. Ти напевно від дому свого і на п'ять метрів в дитинстві не відходив.

— Ага, а як же) Я взагалі-то не звідси, щоб ти знав. Народився я посеред пустелі. Вночі. Поки мою маму собаки сторожили, як стерв'ятники свою здобич, що вже от от і здохне.

— Бля, ну не говори під руку, зараз я піду, куплю марлі моток, а ти сиди чекай. Я швидко. — хлопнувши дверима, роздратовано сказав я.

— Ну ти й! А можна акуратніше?! — крикнув він мені вдогонку, але мені було вже всеодно.

  От же в'їдлива сволота. Бувають же такі люди: уткнуться язиком і мусолять, мусолять, мусолять. Так, складно мені без марлі. Ну не міг я без неї і все. Як починаю відчувати, що пісок в ніс потряпляє, паніка наростає, аж серце у п'яти падає. Якось в дитинстві в бурю потрапив..ледве відкачали. В пам'яті одразу починають вспливати ті жахливі почуття, і легені одразу згадують як це: піску нажратись. Коли блюєш слизом з піщугою, відхаркуєш її комками, котрі нещадно деруть твоє горло..і щось якось не по собі стає.

  Тут якось досвідом ділились з колегою. Нормальний наче мужик, ніколи про нього поганого не думав, а тут він почав про методи свої розповідати, мовляв, до чого же ефективний пісок. Говорить: "Кладеш значить гівнюка на спину, прив'язуєш, фіксуєш голову, скотчем очі йому відкриваєш і потехеньку так сиплеш на обличчя пісок, бажано неприривно хоча б хвилину. Він потрапляє до рота, носа, очей, жертва б'ється в конвульсіях і поступово втрачає зір і дихання." Сука. Я виколов йому очі і зламав трахею. Якось само собою вийшло. А ще зарікся, що катувати піском нікого і ніколи не буду. Загнати голки під ніготь, переламати всі пальці, полоскотати лівер — запросто, але пісок..ніколи. Можливо мені це ще аукнеться, але чхати я на це хотів.

— Купив, ссикло?

— Заводь.

— Ні, ну ось ти мені скажи, як можна народитись в пустелі і боятись піску?

— Заводь я сказав. — рука зачесалась на рукояті Кабару.

  Але у Миколи Афанасійовича вистачило розуму не продовжувати так безтактно почату тему:

— Ладно, — махнув він рукою, — Фіг з тобою, — він завів ластівку, хоч і не з першого разу. Та, надривно закашлявшись, повільно покотилась вперед, до воріт, котрі так люб'язно відчинили нам сторожі.

  Дорога зайняла час з копійками. Пісок розлітався по обидви сторони розвалюхи і лоскотав пальці моєї руки, висунотої з вікна. Протез зовсім губився на фоні блискучих піщинок і якщо прикрити очі до маленької щілинки, здавалось, наче і нема того протезу, тільки звичайний палець.. Я поглянув вдалечінь, у безкраї простори, і напено, якщо б не урчання машини, я б сказав, що тут і зараз цірювала романтична, навіть інтимна обстановка. Гаряче сонце заходило за горизонт великої дюни, розливаючи мідні і золоті відтінки по небу, що вже майже втратило своє денне блакитне сяйво. Пісок поступово холоднів, змінюючи свій колір на глибокий бурштиновий. Наближалася ніч — холодна, мовчазна, наповнена невідомими загрозами. Ще трохи — і небо запалиться першим сяйвом зірок, а пустеля зануриться в темряву. Але поки, поки сонце торкається краю землі, я відчував лише спокій і дивне відчуття, ніби ця пустеля належить тільки мені..

***

— Все. Приїхали блять. — М'ясник всплеснув руками, вдаривши по рулю.

  Ластівка заглохла на під'їзді до Безводську і більше не подавала ознаків життя, скільки б Микола Афанасійович не намагався пробудити їх в неї. 

— От казав, що нікуди не поїду, от як відчував! 

— Та заспокойся ти. Пройдешся до Міража, в них соляри хоч жопою жуй, на, — простягнув я йому два золотих, — компенсація за клопоти.

— Ой іди вже, сердобольний ти мій, — відмахнувся дід, — Тобі вони ще знадобляться, — він вийшов з машини, і потягнувся до карману шорт, — Будеш? — простягнув він мені папіросу.

— Ні, дякую, твоє гавно я курити більше не стану, — навчений гірким досвідом, відмовився я. 

— Ну..моє діло запропонувати, — потиснув М'ясник плечима, — Твоє ж відмовитись) 

  Він запалив самокрутку і затягнувся гірким димом. Ми стояли на вершині дюни і споглядали за тим, як поступово починають запалюватись вогні в будинках і вогнища на вулицях. До повного заходу сонця залишалось з пів години, тому прийшлось потиснути руку моєму зв'язному:

— Ні пуху, синок.

— До біса!

— Ти акуратніше там..

***

  "Акуратніше там". Там би ще опинитись..Скоро я залишився в компанії сухостою і запаху вигорілої землі. По моїм міркам, до Безводську залишалось кілометрів п'ять, не більше, і дорога до нього йшла прямісінько через один з минулих національних парків. І знаєте, не те щоб я остерігався місцевих жителів, але як то говорять, береженого Бог береже: це народ з великих міст до всього звикший, а ось такий як з Безводську..мда-а...є в мене одна історія. Якось мене малого послали сюди з братом, доставити партію води одному з клієнтів мого батька. Нас відправили невеликим обозом, більшу частину котрого займали наші баклахи з водою. І знаєте, коли я туди їхав, я не думав, точніше навіть уявити собі не міг, що наші люди так відрізняються від тих, що жили тоді і живуть по сьогодні в Безводську. Першим, що вразило тоді мене, малого, був туман. Вітер, котрий завжди був неспокійним у тому районі дюн підіймав пісок настільки високо, що все те і без цього невелике містечко, ставало зовсім невидимим. Коли заходиш у Безводськ не розумієш куди ти потрапив: у місце, де живуть люди, чи у селище-привид, вже давно покинуте і зруйноване. В пиловій завісі спочатку важко щось роздивитись, лише контури старих пошарпаних контейнерів і провулків, потім стає легше, очі звикають і ти починаєш бачити більше: ти починаєш бачити тіні. Так звуть жителей цього міста. Вони шниряються темними закуточками, накритими зверху тканиною, щоб сонце не потрапляло на них, закривають шторки своїх вікон, щоб ти не побачив їх, шугаються від будь-якого невідомого їм шороху і звуку. Дивний народ. Уж зовсім в голові не вкладалося як вони могли здійснювати набіги і жорстоко вбивати інші невеликі поселення біля них, щоб втихомирити свою спрагу. Але і досі пустуючі кладовища з руїн сусідніх селищ говорили зовсім протилежне..

  Павук наказав мені чекати зовні, поки він віддасть товар, і мені не залишалось нічого, окрім як сісти біля старої водяної, вже давно нічого не качаючої, башти. Пам'ятаю, що зі скуки дістав тоді з карману невелику іграшку, котру сам же і змайстрував: малесеньку юлу з гайок різної ширини. Крутив на потрісканому асфальті як заворожений..

— Гей..

  Хтось говорив так тихенько, що я не одразу розчув його.

— Гей.

— Га? — я підняв очі.

  Переді мною стояв..стояла......стоя-ло? Дитина. Вся в лохміттях, що і обличчя не видно. Голос був охриплий у цього щось через пересушене горло, тому було важко ідентифікувати хто це. Воно стояло переді мною і дивилось прямісінько мені у душу, а потім голову опустило донизу, присіло і так на карачках підповзло до моєї іграшки. Я тоді злякався трохи, назад подався, а воно зупинилось, на дупу всілось і дивиться..дивиться на юлу. І дивилось так до тих пір, поки іграшка не зупинилась і не впала на бік. Воно встрепенулось, походило навколо, але юлу не чіпало, а потім на мене як зиркне! Підбіжить так різко, за руку візьме і на юлу покладе.

— Ти що робиш?

— М-м!

— Що? Я не розумію тебе.

— М-М-м! — воно тикнуло на іграшку пальцем.

— Ти хочеш, щоб я покрутив?

— Мг)

— Ну..— я взявся за головний гвинтик і розкрутив іграшку. Вона тріскотала, крутячись на потрісканому, пильному асфальті.

  Я тремтів тоді. Від лютого страху. Не знаю чому..просто дико це було. Не звично. Але коли прийшло усвідомлення того, що це просто дитина, така сама як і я, тоді стало легше. Мені здалось, що воно навіть посміялось, коли я в черговий раз розкрутив іграшку. Але раптом..

— А зараз повільно..— голос Павука змусив мене вздрогнути, — Повільно встаєш, і ідеш до мене.

— Га? — я озирнувся.

  Мій старший брат стояв недалеко від мене і його погляд метався туди сюди: спочатку в мою сторону, а потім на..я поглянув перед собою..за дитиною, котра досі сиділа на дорозі і дивилась на юлу стояло щось високе, обмотане в такі самі лохміття, і нахилившись пристально наглядало за процесом. Як довго воно там було я не знаю і знати не хочу..

— Вибачте, — звернувся Павук до дорослого, — ми не хотіли турбувати вас, або якось нашкодити вашій дитині, мій брат, він просто тупенький, вибачте будь ласка його..іди сюди, я сказав! — прошипів він.

  Фігура стояла непохитно, а ось дитина встрепенулась і вхопивши іграшку приподнесло її високій людині. Та в свою чергу присіла і з неї злетів капюшон..то була мати. На її голові рідкими пасмами звисали тоненькі, майже прозорі, вигорівші волосинки. Шкіра була настільки тонкою, що було видно всі капілярчики і сосуди, по котрим її серце перекачувало кров. Вона була потрісканою, і в деяких місцях її обличчя, якщо його взагалі таким можна назвати, були видні засохлі м'язи і кістки.. Вона посміхнулась до свого дитинча, постукавши оголеними зубами і, взявши його на руки, судомними ривками занирнуло в черговий темний провулок.. 

  Я, ніби вийшовши з оцепеніння, вскочив на вже ватні ноги і підбіг до брата, від котрого в слідуючу секунду отримав смачну таку затріщину. Я був настільки наляканий, що навіть не обурився на нього. Потім-то він мені роз'яснив, що то і не люди вже. Від людей в них тільки назва залишилась. Вдень вони майже безсилі, вони бояться сонця, але вночі вони набагато активніше і агресивніше. Їм всеодно що пити, воду чи твою кров. Вони накидуються на свою жертву і роздерають її на шмаття, і поки кров бризгає з її тіла, вони п'ють її, вчіпляються зубами і висмоктують наче ті кажани, залишаючи після себе лише висохший скелет. 

  І тоді, тринадцять років тому назад ми везли воду одному старому чоловікові, що пристосувався до цього місця і ці істоти почали його сприймати як свого, того, хто може дати їм води коли вони захочуть, але взамін він просив миру. Щоб вони нікого не чіпали більше. Зараз і чоловіка того напевно вже немає. А ось випробовувати долю вже вдруге я не хочу. Сказав би я, якщо б діло було в цьому. Насправді ж справи в Безводську покращились з тих пір, тіней майже всіх викосили, а тих хто залишився задобрює водою місцева влада. Там почали функціонувати невеликі бари і один заїжджий двір для таких путників як наш Мор і його команда. Просто якщо в місті піде слушок про пару трупів, план мій може накритись, тому сухостоєм якось поспокійніше.

  До речі про команду Олексія Морозова: Агатон розповів мені про них трошки. Владислав Кіпіш — хлопець років двадцяти, в найманці подався зовсім нещодавно, повністю відповідав своїй кличці: вмів навести знатну метушню, постійно був як на взводі, в команду Мора потрапив саме завдяки цій своїй особливості завжди бути на сторожі. Уважності і реакції йому не займати. В бою віддає перевагу штурмовій гвинтівці з коротким стволом через її мобільність і швидкість пострілів. Радон — старий мужичок, палтос вже розміняв, був взятий в команду тільки через те, що знав і добре розбирався в радіації, її властивостях, як її правильно заміряти, як вберегтись від неї. З собою завжди носив револьвер. Сева по кличці Бро́ня — в найманцях вже років з десять, крупний мужик, гора мускулів, як то кажуть. Був нерозлучний зі своїм кулеметом. А ось з четвертим учасником групи я був вже знайомий. І знаєте, дуже розчарувався, коли Агатон назвав його. Фен. З ним я познайомився зовсім в іншій компанії і був не дуже радий його появі в команді Мора. Хороший мужик. Хірург, яких ще пошукати треба. Але була в нього одна особливість: його ніс перенюхав все, до чого зміг дотягнутись, а мозок його відчув на собі всі види приходів, які тільки існують. Сам він називав себе нейропілотом: випробувачем головного мозку людини..Завжди вражався його живучості: на питання про свій вік відповідав, що вмирати найближчим часом не збирається і іншим не радить, але на вид йому було тридцять, може навіть менше. Бачив Фена в ділі і скажу чесно, в разі чого, під його ніж не побоявся б лягти. Але як боєць він взагалі не годився: зачату віддавав перевагу вогнепальній збої з великим розкидом куль на "авось попаде". Проблема була в тому, що якщо він мене побачить, то впізнає і добром це не закінчиться. Тому треба ховати голову поглибше в капюшон.

  Взагалі я помітив закономірність зі своїх подорожей іншими містами: не жалують там брата нашого. Мені просто пощастило, що в Піщаному Сяйві до сяючих очей ніхто притензій особливо немає, оскільки в останні років вісім мутантів там стало набагато більше, ніж лаців, але чим далі від Південних Дюн, тим складніше мені було: справа в тому, що моя особливість іноді пробуджує в інших людях суцільно тваринні інстинкти. Паніку і ворожнечу. Але якщо вдень все більш-менш нормально і через паляще сонце моїх очей не видно, то вночі ситуація кардинально змінюється і приховати цю неконтрольовану хрінь мені стає набагото складніше. Я навіть пробував носити сонцезахісні окуляри, але виявилось, що лаци реагують на людину в темних окулярах вночі з не меншою підозрою, ніж на ту, в котрої можуть з ніхера засвітитись очі. З цього в мене і розвилась звичка занурювати голову в капюшон набагто глибше, ніж це роблять інші. Так, на всяк випадок.

— Кімнатка на ніч залишилась? — спитав я, розглядуючі жирні пальці хазяїна заїжджого двору, що нервово тарабанили по столу стійки реєстрації.

— Сріблястий, — вібповив хриплий бас і мені в капюшон заповзла сиза хмарка табачного диму, або шість п'ятірок.

— Не дешево.

— У мене тільки двомісні. Якщо знайдеться ще один бажаючий, знижу ціну до чотирьох п'ятірок.

— Не треба. Я заплачу вісім, і кімната повністю моя. — я дістав ражок і відсипав потрібну кількість патронів на стіл.

— Другий поверх, четвертий номер. Туалет на дворі.

— А перші три зайняті?

— Так, тільки завтра зранку будуть вільними. А що, потрібні?

— Ні.

  Кімната зустріла мене темрявою і сморідом затхлості. Запаливши гасову лампу, що була одна на всю кімнату переді мною предстали два крихкі ліжка під лівою стіною з неприємними з виду матрацами, на котрих ще були і якісь плями, нікому невідомого походження; стіл, завалений якимись папермами і стілець; дві пильні тумби біля ліжок. От і все. 

  Повноцінний готель тут би не окупився: надто маленьке селище, поблизу котрого особливо нічого немає, але на постій в свої власні будинки місцей народ пускає вкрай рідко. От і залишається, що кращим варіантом стає один-два постоялих двори на всю округу. Номери в таких дворах, як правило, невибагливі і прості, а їжа в трактирі прісна і добре, якщо свіжа. Але в цілому місця і можливостей для того, щоб відпочити і привети сбе в порядок — достатньо. Зовнішні стіни подібних споруд не особливо товсті, а внутрішні тим паче.

  Кинувши речмішок на одне з ліжок, я взяв замизгану кружку з прикраватної тумби, поставив біля правої стіни стілець і, добряче вмостившись, став слухати, розмістивши кружку між стіною і своїм вухом. Просидів так години дві, не менше. Сусіди мені дістались не особливо говіркі: побуркотіли вони спочатку про жахливе місцеве пойло, потім розмова зайшла про нефігові форми якоїсь там Нюрки і лише ближче до глубокої ночі розмова нарешті звернула в потрібне мені русло:

— Як гадаєш, вигорить план наш?

— Нам би самим не вигоріти..

Першим співрозмовником, судячи з хлоп'ячого говору, був Кіпіш, а ось другого було важко ідентифікувати, але це був точно не Фен.

— А як воно взагалі там? Як гадаєш, залишились там ще цілі будинки? Це ж ціле місто, нетронуте людиною з моменту як нагрянув пиздець. — з нотками мрійливості спитав перший.

— Та не залишилось там нічого, все розплавилось від радіації, будинки натурально попливли. Там ти побачиш тільки металобрухт..а через секунду осліпнеш к херам собачим. Якщо щось і залишилось, то тільки на околицях. Ми ж не в сам Київ ідемо, а тільки до Кістяника, груз заберемо і швиденько назад. А ти чого носа повісив? Що, думав на карусельках покататись, да на літаки подивитись?) От же молодняк..

  Кіпіш замовкнув, але раптом додав:

— Я чув, що і Дніпро висохло.

— Так, Сонце і радіація зробили своє діло.

— А ти звідкіля взагалі знаєш, що від Київа нічого не залишилось? — не заспокоювався перший.

— Та це лише мої здогадки, засновані на тому, що люди кажуть. 

— Ну от і подивимось, я все ж гадаю, що брехня це, що радіація будинки поплавила...а як гадаєш, в Кістянику живність якась водиться?

— Не знаю навіть, взагалі у радіаційних містах життя немає, але..— діалог перервався і за стіною почулася якась візня, — во.

— Це що? 

— А сам як гадаєш?

— Ну щелепа. Собача?

— Майже. Щюряча.

— Брешеш.

— Ні, сам від тіла голову відрізав, з собою як амулет таскаю, від нього не фонить вже давно, але він нагадує мені про те, на що спроможна радіація.

— Під Згаррю?

— Під нею самою. Ішов, думав то собака лежить, а підійшов..труп вже поїдений був, але лапи явно щурячі, з собачими тільки сліпий сплутає.

— Це ж скільки у цій животині було кілограмів..десять-п'ятнадцять?

— Десь так. З цього можна зробити висновок, що живність там є, вона ж повинна була щось жерти, щоб до таких розмірів вимахати. 

— Та і хтось же полакомився нею.. — продовжив думку співрозмовника Кіпіш.

— А я ж про що.

  Другий співрозмовник, скоріше за всього все ж Радон, замовкнув, але скоро знову заговорив, неабияк понизивши голос:

— Знаєш..нікому ще до цього не розповідав, думав за божевільного сприймуть..але там, під Згаррю, бачив я ще дещо.

  В кімнаті знову запанувала тиша і я щільніше припав вухом до кружки, яскраво уявляючи як лицеві м'язи Кіпіша розслабляються і щелепа його повільно осідає на грудину.

— Так ось. Коли я там сухостоєм прохажувався, вийшов до залізниці тамашньої, і там, серед покарьожених вагонів двічі просковзувала тінь..по контурам людська, але фон там мама не горюй, зблиська не заміряв, але 400 рад там точно було, а при такій радіації через тиждень-другий можна вже похорони влаштовувати...і знаєш, якось надто деформована та тінь була. 

— В сенсі?

— Ну от уяви собі хлопця в котрого одна рука більша за іншу і хребет через перевіс косить. От щось таке і я побачив краєм ока.

— Ну? — спитав перший після недовгої паузи в діалозі.

— Що "Ну"? 

— А далі що було?

— А нічого. Далі пішли. Ти, Влад, все ж туговат на голову, тільки і вмієш, що з автомата свого шмаляти. Я йому про людину в осередку радіації, а він мені "Що далі?". А сам факт тебе не дивує?

— Так а ти звідкіля знаєш, може він через пару днів і загнувся там?

— Ой, — тяжко зітхнув Радон, — Ні про що з вами молодими серйозно не поговориш...Ладно, піду в душ, помиюсь перед дорогою...Дай бог не в останній раз.

— Бля, Радон, тіпун тобі на язик!

  Розмова закінчилась, рипнули мостини, хлопнули двері. Я розім'яв затікшу шию і подивився у невелике віконце, котре знаходилось перед письменним столом. Луна, блакитна і повна, освічувала пустелю і пісок набував холодного сріблястого відтінку. Гарно, чорт тебе дери. Яким би вбивчим не був цей світ, він такий гарний, варто лише зупинитись на хвилину, вдихнути на повні груди і розслабитись. Вгледітись у далечінь, ні про що не думаючи. Мені навіть здалось, що я відчув як метелики пурхають в животі, але через секунду з'ясувалось, що то просто живіт прихватило)

  Все, досить триндіти, завтра рано вставати.

  Хоча, ні, все ж сходжу в туалет.