— Тобі голова, мені — нові шрами) — схопив я головний трофей за патли і, діставши з мішка, поклав у раковину.
— Та на підлогу ти не лий, от же ж тьфу! — обурився Жар декількома плямами крові, що встигли розтектись по паласу.
— Не хвилюйся, брудніше не стане)
— Ну-ну, за язиком слідкуй, — він хмикнув і покосився на мене, — тобі б помитись..хоча б якось.
— А що, тобі не подобається? — я повернувся до нього обличчям і розтавив широко руки, красуючись окровавленим торсом і замизганими у людських внутрощах штанами, — Як на мене, це додає антуражу)
— Та від тебе смертю тхне за кілометр, — заткнув він носа, — Падальник, бля.
— Від мене смердить не гірше, ніж у твоїй конурі.
— Да що ж таке, хамить і хамить. Ти що, думаєш я тебе спеціально декілька раз ганяв би? Мені що, зайнятись більше нічим? Який тут, скажи мені на милість, мій інтерес?
— Та мені начхати які в тебе там інтереси. Я лише знаю, що витратив на виконання замовлення більше двох місяців, зробив сім трупів і поніс великі втрати по своєму бойовому арсеналу. А в результаті що маю я?! Всього лише десять золотих.
— Ми домовлялись на сім. Три — компенсація за клопоти. Скажи спасибі, що хоча б це вибити вдалось. І тобі б заспокоїтись..ее, — Жар повів пальцем навколо свого здорового ока.
Я озирнувся до дзеркала. Звідти, із замизганого, в деяких місцях тріснутого люстра на мене гледіла темна фігура із сяючими синіми очами. Погоджусь, виглядало це дико, але на відміну від оточуючих, я вже давно звикся з цією своєю особливістю. Але коли це тільки почалось..ох, нажив я тоді собі проблем.
Пам'ятаю, перший раз, коли мені на це вказали, мені було років сімь від сили. Це була якась чергова малесенька угода з місцевими за територію чи щось таке і батько наказав брату з сестрою взяти мене з собою, аргументуючи це тим, що малий повинен вже з юного віку розумітись в подібних темах. І все йшло доволі добре, ми сіли за стіл, брат говорив з головним іншої банди — хлопцем трохи старшим за нього з кличкою Клин, котру він отримав за надмірну пристрасть до ножів-метеликів, які рідко випускав із рук, витворюючи ними різні викрутаси, а Химера пропонувала різні варіанти поділення території іншим. Я ж сидів і намагався зрозуміти хоч щось з тиз заумних слів, що звучали над моєю головою нестримним потоком. Але щось в них там пішло не по плану і Клин дістав ніж. Звичайний такий балісонг. Я сидів навпроти нього, поки він крутив цим ножем у мене перед носом.
— А мені гроші потрібні.
— Навіщо?
— Ти хоч зрозумів, що спитав? — балісонг у руках Клина завертівся з подвійною швидкістю, видаючи роздратування.
— Свалити хочеш?) — поцікавився Павук.
— А може і так. Куплю снаряги побільше і піду.
— Найближче від сюди місто, до котрого тобі грошей з боїв вистачить це Міраж, або Кістяник, що те, що те — повний відстій.
— А от візму і піду в Кістяник.
— Кістяник! — повторив один із банди Клина, тича в головного пальцем, зайшовшись в істеричному ґоґоті, явно не визнаючи його авторитет.
— Хулі ржеш?! Ти там був? От і заглохни!
Пам'ятаю, що в той момент в мене страшенно розболілась голова..Воно почалося як легке пульсування в скронях, що поволі наростало, перетворюючись на нестерпний тиск, і здавалось наче голки проштрикують мій мозок. Сонце, котре до цього здавалось просто палящим, тепер пронизувало мою голову наскрізь, пробурючи своїми лучами вихід назовні і навіть тінь, від закритих рукою очей не принесла очікуванного полегшення.
— Заспокойтесь, — порадила Химера, — пропоную випити за хорошу угоду. Всі ж згодні?
Всі мовчали.
— Я не згоден, — заперечив Клин, хмуро дивлячись на нас з-під лоба, — З якого такого дуба ми повинні віддавати вам п'ятницю? Не забувайте, що цей район наш, ми тільки із доброти душевної вирішили прийти на ці переговори, і не збираємося втрачати через вас свій особистий дохід, — балісонг у його лівій долоні замелькав так швидко, що леза і половинки рукояті сплелись в одну фігуру, схожу на метелика, а клацання метала об метал набуло темпу кулеметної черги.
Сонце відбивалось від наточеного леза і било мені в очі. Голова розболілась ще сильніше. Все навкруги потемніло і поплило і лише силуєт метелика був чітким і ясним. Пам'ятаю його крила, ритм котрих був просто безумним. А ще відривки фраз. Далеко. Немовби через стіну. А потім щось торкнулось мого плеча..
— Чорт!
— Якого?
— Відтягніть його!
— Охриніти можна..
Із темряви, окропленою червоними пульсующими цятками, проступило лице Клина. До цього завжди зневажливе, зараз же до чортиків злякане. Він дивився на мене округленними очима і відкривав рот, ніби йому дуже сильно не вистачало дихання. А потім смикнувся і захрипів. Червона слюна пішла бульбашками з його роту і для Клина все було скінчено: очі закатились, вираз обличчя став нерухомим..
— Ти в своєму розумі?! — тремтящий голос Павука зірвався на фольцет.
Щось вологе стікало в мене з обличчя на грудину до торсу і крапало донизу. У роті чітко відчувався різкий присмак заліза.
— Я валю звідси нахер!
— Забирайте вашу п'ятницю, ну вас!
— Ідіть у дупу..
Я дивився у слід силуетів, що поступово віддалялись, пришвидшуючи темп все скоріше і скоріше і потихеньку повертався у цей світ.
— Ти що робиш?.. — Химера обережно наблизилась до мене, не наважуючись більше мене торкатись.
— Га?..
— Я просто не знаю що і сказати..— Павук відійшов назад, напевно тільки зараз цілковито усвідомивши, що сталось.
Я подивився униз і погляд мій впав на той самий балісонг. Тепер він навічно залишиться прив'язаним до свого господаря, чи може Клин до нього: він був убитий своєю ж зброєю. Ніж-метелик стирчав з його розпоратого тіла від грудини до паха. Ребра стирчали назовні..
— Що? Що тут сталось? — голос мій затремтів.
— Це ти в нас питаєш?! — Химеру пробило на істеричний смішок.
Щоб ось так пропахати людину, ще і з одежою зверху, треба неабияк постаратись. Як же я зумів зробити таке?
— За що? — Павук, котрий досі стояв в декількох метрах від мене, вказав однією зі своїх кінцівок на тіло Клина, на котрому я досі сидів.
— Я..я не знаю..
— Я в ахуї, — доселі смирно сидівший за столом напарник Клина нарешті оговтався від того, що сталось, — я просто.. — він тяжко задихав, — Тримайте цього виродка подалі! — він вскочив з-за стула і поплентався на ватних ногах у провулок, звідки вже скоро донеслись звуки опорожнення шлунку.
По обличчю Павука було зрозуміло, що його гаряче бажання виписати мені з ноги по зубам розбивається об стіну тваринного жаху.
— Химера за плече тебе поплескала, хотіла спитати чи все в тебе добре, ти сидів гледів в одну точку, а потім накинувся на Клина і давай його..— він нервово ковтнув, напевно згадуючи весь той жах, що тут стався пару хвилин тому, — А ще в тебе.., — він повів пальцем іншої руки навколо своїх очей, — вони сяють синім...
— Дивно..
— Дивно штани чрез голову надягати, — не втрималась Химера, — А це просто пиздець!
Слово за слово і через пів години тіло Клина було закопаним неподалік від місця його вбиства. Поки дійшли додому пил старших не те, що зійшов на ні, але і переріс у якусь радість за те, що тільки завдяки мені ми вийграли угоду. Батьку не сказали ні слова про те, що сталось, але з тих пір я був присутній на кожних подібних переговорах, оскільки слухи встигають розлітатись скоріше за справжні новини. І в них я був чудовиськом. Монстром, з котрого тільки варто зняти повідок, натиснути кнопку в мозку і він порве будь-кого на частини. І це грало нам на руку.
І знаєте, спочатку було страшно. Дійсно страшно. За життя близьких людей, за себе, що ось так, в один день зірвусь, і влаштую кроваву бійню ні з того ні з сього. Страшно було усвідомлювати, що насправді ти взагалі не той, ким ти вважав себе. Важко було змиритись з тим, що тепер ти той, кого завжди зневажав, вважав відходами збожеволівшої матінки-природи.
Мені не подобалось бути ручною псиною. Згодом все це взагалі забулось, не було більше ні подібних спалахів, ні припадків. Здавалось, що то було лише вигадкою моєї яркої уяви.
Але коли там, на дюні, я буквально вибухнув, клянусь Роданою, в мене був той самий спалах. І що очі мої мерехтіли синім. І коли я здійснив своє перше замовлення, я зрозумів, що втрачаю потенціал не в те русло. Саме в ту ніч, ту саму тиху ніч я усвідомив, що я не звичайний виродок, і якщо всеж таки ядерна матінка і могла створити щось ідеальне, то цим щось точно був я) І саме тоді я знайшов себе.
До сих пір пам'ятаю день, коли дістав з канави жмура. Свіженького такого лаца. Присобачив його на дошку і поставив посеред кімнати. Я хотів навчитись контролювати спалахи. Для гарантії безпеки як ні в чому неповинних оточуючих, так і для себе самого. А то, ну знаєте, дивно це якось, коли сидиш навпроти свого замовлення, котре ні про що не підозрює, він почуває себе в безпеці і ні про що не думає, і тут тебе раптом видають твої сині очі, що починають мерехтіти з ніхера. Замовлення все розуміє і починає тікати, все. План пішов собаці під хвіст. Тебе видали твої ж власні очі. Тому треба навчитись це контролювати, і якщо не в хованні цього, то хоча б у визванні.
І ось переді мною "стоїть" цей жмур, я розхажую туди сюди. Намагаюсь визвати у себе хоч якісь емоції, обзиваю його, штовхаю, а він як стояв, так і стоїть. А складно це: він же труп. Ні слова не скаже, не обуриться у відповідь. І всіляке я уявляв собі: що він намагається напасти на мене, і що то він мою маму вбив, але не виводить це мене. І тоді мені прийшлось бути винахідливіше)
В яких ситуаціях зазвичай людина може мовчки дивитись у підлогу і стояти на місці? Вірно, коли її звинувачують, ловлять на брехні, або за чимось поганим. І ось я уявив, що жмур цей, котрому я навіть встиг ім'я дати, зірвав нам план нападу на ворожу банду. Уявив, що я командир.
— Ну що, сука, задоволений?! Чого мовчиш?
— ....
— Я тебе питаю, гнида ти підкаблучна! Ти собі хоч уявляєш чого нам буде варта твоя помилка, га?! — я розходжував навколо нього і горланив як не в себе і схоже надто добре вжився у роль..— Очі підніми свої і дивись на мене! — я схопив його за підборіддя і підняв його голову до себе, — І ти блять мені заплатиш за це!
Ох) Я навіть не знаю як вам описати ці почуття, коли тебе накриває спалах. Ці мурахи по шиї, волосся стає дибом, дух захватує від нахлинувшої кінської дози адреналіну, звуки приглушаються, час сповільнюється..ніж..кров і м'ясо. На підлозі, стінах, стелі, на тобі. І запах металу, його присмак у роті) Коли тебе накриває, твоя реакція покращується в сотні разів, ти стаєш скорішим, твій нюх і зір загострюються. В одну секунду перед тобою людина, в слідуючу ти вже можеш в сповільненому часі розгледити окремі краплини крові, що тільки починають розбризгуватись з її шиї, можеш почути як десь поруч дихає щур, можеш встигнути нанести жертві ще десять ударів, поки вона досі не встигла освідомити перший.
В тій кімнаті було дзеркало, і першим, що я побачив, прийшовши у себе, це своє окровавлене лице і сяючи синім очі, що в слідуючу секунду почали затухати. З тих пір я навчився викликати спалах коли мені було це необхідно, а ось проблема з його приховуванням вирішилась носінням капюшона. Хоча іноді були ситуації, коли мої очі робили за мене мою ж роботу: вони були красномовніше за те, що я міг розповісти майбутній жертві. І замість того, щоб гаяти час на те, щоб вони нарешті зрозуміли, що їх чекатиме в наступні дні зі мною, варто було просто зняти капюшон і подивитись на них) Це навіть стало моєю фішкою.
— І взагалі, замовник вважає, що ти сам дав маху. Наведення було вірним..ну..так він каже.
— Знаєш що? — я виринув зі спогадів і, повернувшись назад до Жару, згріб зі стола монети і поклав їх в карман, — Жадібність — це гріх. Смертельний)
Не варто було звісно так базарити з Жаром. Злопам'ятна сволота. Але в мене були на то свої причини, тим паче троє з його підручних нещодавно віддали душу, героїчно виконуючи борг. Ходять слухи, що вони і за Мертвий Ліс, що за стільки років встиг стати для мене чимось більшим, ніж звичайний сухостій, не змогли зайти, пішовши на корм святим) А мені що? Мені тільки краще: менше конкурентів — більше заплатять. От хай Жар тепер посидить и подумає над своєю поведінкою. А на мене чекали справи, обіцяючі реально крупний навар)
До зустрічі із Жаром я заглянув по ставшому ледве не рідним за минулі десять років адресочком: маленький тихий будиночок на вулиці Тіней. Господар — Микола Афанасійович. Що примітно — найчистішої води лац! На момент нашої першої зустрічі йому було під сорокет, але він досі не сильно змінився: високий, сухий, з правильними, я би навіть сказав, інтелигентними рисами обличчя. Але серед місцевих мій зв'язковий був більше відомий як Коля М'ясник: витягував різні предмети, за часту вогнепального характеру, з кінцівок і органів своїх пацієнтів, заштопував поранених, бинтував розтягнення і переломи, і славився тим, що міг при необхідності навіть відтяти заражену кінцівку, задля збереження життя потерпілого. Короче кажучи, був місцевим хірургом і взагалі цікавим дядькою. Був одним з тих небагатьох співрозмовників, з ким можна було потрендіти не тільки про лаве, повій і волини. Різностороння, як то кажуть, особистість.
Але заглянув я до нього зовсім по іншій справі.
— Добрий ранок) — привітав я сонні зенки, котрі дивились на мене з оглядової щелини кованої дури після умовного стуку.
— А-а, Падальник..— зенки декілька разів блимнули і сховались за заслонкою.
Почувся скрип засува і двері відчинились.
— Проходь, рідненький.
Вигляд у Миколи Афанасійовича був ну зовсім плачевний: лице опухше, очі червоні, на голові щось схоже на вороняче гніздо і від нього настільки тхло перегаром, що запах мого недільно немитого тіла просто тлів на фоні дідка.
— Мдаа..— хмикнув я, пройшовши в будинок.
В кімнатах, завжди таких прибраних і акуратних, зараз був суцільний бардак: стільці валяються на підлозі, посуд побитий, на столі перед покоцаним диваном стоїть недоїдена вечера, на самому ж дивані — доїдена..
— Не звертай уваги, все чікі-пукі, — ощерився М'ясник і навіть спробував сплясати незамислуватий танець з похлопуванням по ляшкам, але підступаюче блювотиння іспоганило весь номер, — Ух..трясця...— він схопився за голову і, проковилявши до дивану, всівся, — Де ж тебе черті носили, га?
— Робота) — потряс я за лямки висівшого на плечі мішка, — А що вже сталось? Якийсь переполох?
— Ха-ха, переполох ще м'яко сказано: Агатон мені всі мізки промив, такі листи шле, що хоч вішайся.
— А чого хоче?
— Тебе. І швидко. Говорить: "З-під землі дістань і до мене негайно, а інакше сам під землю спустишся". Типу бабла на нас спущено, а товку від нас як від машини без двигуна. Ось та-ак..Знаєш, я вже від безвиході готовий був манатки збирати, — обвів він рукою безлад навколо, — Кудись на Північні Дюни валити думав) — він спробував посміятись, але замість цього зайшовся в жахливому кашлі, — Цей пісок..старі легені вже не вивозять, слухай, — поглянув він на мій ніс, — а не помреш, якщо старику по дружби старій таку ж штуку як у себе зробиш?
Справа в тому, що ще давно я придумав спеціальний фільтр на ніс, що був зроблений зі звичайних прутиків, під котрим була марля, що відсіювала маленькі піщинки і допомагала дихати на повні груди.
— Зроблю звісно)
— Ех, Падальник, до завершення терміну залишилась всього доба, я не знаю що б зі мною було, якщо ти б не прийшов сьогодні, — він запустив п'ятирню в лохмату шевелюру і задумливо потряс головою, — Як же я втомився від цього мудака..— М'ясник потягнувся вниз і дістав з-під столу незакінчену бутилку чогось напівпрозорого, протер об футболку стопки і поставив все на стіл, — Давай за Євфимія вип'ємо, за батька рідного. Царство йому небесне.
Ну, під озвучений тост і зрання накатити не гріх) З тих пір як минулий Хранитель віддав Родані, а може і ще комусь душу, пройшло всього два роки, але прийшовший до влади, так званий Агатон встиг зашугати Афанасійовича самим капітальним чином. І тут я можу його зрозуміти, оскільки я також на нього працюю. Але на відміну від мене постійне гноблення на протязі декількох років хоч і повільно, але впевнено зводило старигана в могилу.
Агатон не любив довгі переговори, майже ніколи не йшов на уступки, був не дипломатичним короче кажучи, на відміну від того ж самого Євфимія. А уж після голодних років з 75-го по 78-ий, коли кістлява викосила ледве не всю громаду, характер його зовсім споганився. Зі смертю попереднього Хранителя, по слухам до речі, досить неприродньої, справи почали вестись інакше, хоча чому тільки справи? Навіть вірування змінились! Не знаю чи були у Водяних до цього моменту писання про заборону на канібалізм, але чогось це дуже бентежило сектантів: коли головним Жрецем був Євфимій, він строго-настрого забороняв жрати собі подібних. Навіть тоді, коли кора останніх сосен була зрублена і з'їдена. І саме тоді, мені здається, Агатон і взяв діло в свої руки. Голод, як відомо, не тітка. І яка тут може бути совість і мораль, коли сусідні секти, котрі і так до цього не розрізняли людятину від свинини, зараз так і зовсім розпаясались, кладучи під ніж трохи не своїх рідних сестер і батьків? І вибір був не складний: молись і подохни, або вбивай і живи.
Тому коли труп попереднього Хранителя ще не встиг охолонути, по каплиці пронеслось таке вчення: "Родані не потрібні слабкі, вона послала на Землю повну засуху для того, щоб відсіяти достойних і сильних духом і тілом людей від слабкого, ні на що не здатного непотребу. Оскільки виживає найсильніший." А кому від цього гірше стало? Набивай брюхо людятинкою без докорів. І для мене зовсім не дивно, що чотири клани Водяних, котрі розділились і воювали між собою ледве не три десятки років, зараз об'єднались і готові були цілувати хрест Агатону — свіжоспеченому патріарху канібалів.
Хоча варто відмітити, що ще до засухи будь-який кабак Піщаного Сяйва, або того ж Кістяника, Присвята Родана, та будь-яке місто Південних Дюн мали в меню м'ясні блюда. Без уточнень його походження. Але коли стало вже зовсім погано і до нас поперли переселенці із Міража, людятину стали продавати відкрито: на прилавках. Бувало зайдеш на ринок, а там мама рідненька! Справжній гастрономічний рай для любителів перекусити свіжим м'ясцем) Ось тобі і грудинка, і стегенця, і лівер. За це треба подякувати нашим братам без мутацій) Ті лаци, котрим не пощастило вчасно здриснути, і лягали під ніж м'ясоруба.
У Химери з Павуком все було стабільно. Старший брат подався в охоронні кадри до якогось хера з гори, а Химера по слухам того ж Павука зовсім вже озвіріла і відправилась кудись далеко на пошуки чогось цікавого в цьому житті. Ну не дура, га? Чого їй вдома не сиділось? Хто зрозуміє цих старших сестер) Бої давно вже ніхто не проводив. Навіть сумно якось: справа твого дитинства, така ностальгічна і тепла до серця не змогла зачепити якихось послідовників.
Хоча я на життя ані трохи не жалкую. Особливо зараз, коли замовлення від Жара стали вже надто одноообразними, а тут звалився цей Агатон. І скажу чесно, мене зацікавило, що там в нього за справа до мене. Крім того, не зацікавленність могла бути черевата проблемами зі здоров'ям. Як Миколи Афанасійовича, так і що особливо, мого власного.
— Твоя раздолбайка ще на ходу?
— А як же! — пожвавів М'ясоруб, — Ще жива ластівка моя)
— Тоді готуй її, через дві години виїжджаємо до святих.
Завірені дві години я витратив на візит до Жару і відвідування дому) Так, стару квартиру я продав маленькій сім'ї за шість золотих, коли закінчив там всі справи, а сам купив собі непримітні двокімнатні апартаменти на Центральній. Хороший райончик взагалі. Одразу сподобався тим, що однотипні будівлі розташовані таким чином, що спочатку мені і самому було складно знайти свій, а значить не місцевий взагалі тут заблукає і добре, якщо зможе вийти звідси живим, оскільки район чисто для братів мутантів і лаци якщо тут і з'являються, то вони або самогубці, або чиїсь раби. Так-так, ви все правильно зрозуміли) Мої апартаменти, наприклад, будували чотири лаци. Не дешево вони мені звісно обійшлись, але Павук підсобив. Попрацювали ці браві молодці на славу звісно: через п'ять місяців старанної роботи звичайна лочуга була перетворена в справжній бункер, забетонований з усіх сторін, мав спеціальні вентиляційні отвори, цілий душ і охоронну систему дверей, подібну тій, що була в нашій старій сімейній квартирі. Я обіцяв цим лацам, що відпущу їх, як тільки робота буде виконана, навіть підсоблю з транспортом до ближнього міста. Наївні) Один правда сам помер: рак шкіри.
Як буде вільний від роботи час, планую зайнятись чорний ходом: бункер хорош тільки до тих пір, поки тебе в ньому не запечатають, тому план відступу непогано було б проробити. Ну а поки моє бетонне сховище слугувало мені більше складом. А за останній місяць арсенал мій почав страждати.
І знаєте, немає напевно замовлень затратніших за довжників. Якщо, наприклад, рейдери або купці ходять однією дорогою, то ці засранці можуть залізти в таку дупу, що і не подумаєш, що шукати потрібно було саме там. І коли ти, відловивши нарешті цього ідіота, питаєш в нього: "На що ти, безголовий, розраховував беручи гроші у кортелей?", він відповідає: "Думав сховаюсь, світ то великий.." Світ може і великий, але такі як я, можуть зробити його значно меншим, і безкраї простори безмежної пустелі рано чи пізно перетворяться на темний, холодний і зассаний вугол маленької кімнати. А далі будут ножі, розжаренні металеві прути, кліщі, голки під нігтями, біль і страждання. Замовники частіше за всього просять не просто вбити гівнюка, а хочуть від нього розплати. І якщо не грошима, то кров'ю і сльозами. А в цьому я, без прикрашень і перебільшень, справжній майстер)
І коли замовники бачать відрізані голови своїх ворогів, вони ледве не плачуть від радості, настільки ці обличчя спотворені гримасами болю і жаху, а їх страшні рани настільки не сумісні з життям, що по їх образу і подобі можна було б писати образи святих великомученників. І одна така голова, насаджена на металеву палку і поставлена посеред головної площі, стає красномовніше будь-яких погроз і терад, одним своїм виглядом вводячи неплатників в благоговійний жах.
Тому для таких цілей в мене зачасту простий, але перевірений часом арсенал, на котрий не посягнуться інші: той же АК 74м з пристріляною оптикою цілком згодиться. Ідеальний приклад сумісності надійності, затратності і убойності в одному автоматі. До цього ж п'ятіркою розжитись куди легше, ніж 9*39, або снайперськими. Пошириніше п'ятірки, пожалуй лише дванадцятка. Тому на останнє завдання брав рушницю MP-133: знав, що прийдеться від села до села шастати, а там того добра хоч жопою жуй. Але судячи з нещодавнього діалогу з М'ясником, інтереси Хранителя лежать взагалі не в тих широтах, тому зупинив свій вибір на пістолеті-кулеметі MP5, що встиг полюбитись мені ще з дитинства: невеликий за розмірами, точний у стрільбі, хоч і не особливо убойний, витривалий в умовах жарюки, пилу і піску, чим може похвастатись далеко не кожна вогнепальна зброя.
В цілому арсеналом можна було закупитись у святих: пушок, гранат і клинків в них достатньо, але не люблю я якось користуватись зброєю з чужих рук. Якось воно не гігієнічно: надто великий ризик нашкодити своєму здоров'ю. До мікробів і болячок я байдужий, з роду нічим таким не страждав, а ось заклини, переклини і осічки — уви, такого дуже не люблю і остерігаюсь. Тому для мене краще потасканий, але власноруч обстріляний калаш, ніж чужий автомат з невідомими болячками, котрі мають вдачу вилазити в самий непідходящий для цього момент.
Але наскільки б мені не подобалась вогнепальна зброя, надійніше за ніж, або кинжал нічого не знайти) Кабар для мене зручніше за все. З цим ножем мене не розлучить навіть смерть! Настільки універсального інструменту я не бачив більше ні в кого: хочешь рубати — рубай, різати? Ну будь ласка! Не виходить відкрити ящик? Кабар допоможе)
Одяг, як вже запримітив Жар, після моїх вилазок перетворюється на кровавий фарш, смердящий потом і кров'ю, тому ополоснувшись, я накинув чисті штани, капюшон котрий був зшитий таким чином, щоб стати повноцінно окремим елементом одягу, прикріплений за міцні широкі полоси тканини, котрі одягаються через руки, а верх мого тіла залишається відкритим. Другу смінну білизну поклав у невеликий мішок. Туди ж закинув дещо по ділу: їжу тривалого зберігання, змінне взуття. Інше розпихав по карманам. Патрони розклав по спеціальному ременю, котрий закріпив на поясі, інші коробки полетіли в той же мішок. Кинжал вставив у ножни, ПК відправився в три-точковий ремінь через плече. Ось і все. Бувай милий дім)
***
Машина, котру Микола Афанасійович так гордо величав ластівкою, скоріше походила невдале схрещення металобрухту і грязюки. Куце безглузде абищо з латаною-перелатаною двомісною кабіною і дирявим від багаточисленних куль кузовом завжди нагадувало мені клячу: стару, неймовірно тощу, котра давно вже повинна була здохнути, але якимось чином все ще дихала. О-о, дихання ластівки це було щось! Чорне, густе, з приступами сухотного кашлю і масляних відхаркувань. І ще одним "бонусом" поїздки на цьому монстрі є "незабутні" бляха муха атракціони: твоя дупа відчує на собі всі нерівності дороги, позбирає всі камінці і тріщинки з ямами, а твоя голова вдариться не один десяток разів об хедлайнер.
— Ти б хоч тряпок якихось накидав на сидіння — обурився я, в черговий раз підлетівши на кочці, і боляче приземлившись назад.
— Ти би м'ясця на дупі наростив. — парирував М'ясник.
— Це не практично.
— Не сказав би) Прискакав колись до мене один кабан підранений. Кілограм під сто тридцять напевно, жопа отакенна, — Афанасійович відірвав руки від руля і роздвинув їх у необ'ятних широтах, демонструючи розмір описуваної частини тіла, — Скулить: "Підлатай, ходити не можу вже!". Ну а я що? Ну подивився, помацав.
— Фу, блять! М'ясник, на дорогу дивись і позбав мене від таких подробиць!
— Я про рану, бовдур. Вона сліпа була, я думав він масльонка піймав, не більше, а туди поліз, а там матір божа — 7,62-мм! Тобі, с твоєю тощою дупою хозяйство назовні винесло би будь здоров, а він вважай легким переляком обійшовся хехе-кхе.
***
Дорога зайняла дві години, і мати машину — це кайф, навіть таку, як ластівка. Хоч і з синяками на дупі і шишками на голові ми завжди дістаємось форту набагато скоріше, ніж би це було на своїх обох.
Каплиця за ці десять років встигла не ахті як змінитись: сторожові башні стали на порядок вищими і обзавелись бетонними блоками знизу для укріплення, а також новими, більш обладнаними кулемтними вікнами. Ворота і стіну по периметру місцеві роботяги зробили товстішою, з залізними штирями зверху. В останньому не було навіть і сенсу, оскільки коли тільки починаєш під'їзжати до околиць церкви, бажання на неї нападати одразу відпадає: на протязі всього маршруту до неї то тут, то там були розкидані трупи, так старанно підвишені місцевими на дерева, або прибиті до дошок і воткнуті в землю таким чином, щоб ти точно не пропустив жодного такого. Ну а якщо навіть це не відбило в тебе бажання робити сектантам зло, то кулемети "УТЕС" у сторожових башнях і перевернути машини на узбіччі дороги вже точно мають дати тобі поняття того, що ти в даних обставинах здобич, а не вони для тебе.
М'ясник пам'ятав про це, тому ще за півтора кілометри від церкви педал газу натискалась з крайньою обережністю і ніжністю.
— Вони вже давно помітили твій тарантас.
— Гадаєш? — Микола Афанасійович вжався у сидіння і обхватив руль міцніше.
Я закатив очі і це не залишилось без його уваги: він нагнувся і подивився догори, в щілини кулеметних отворів, а потім вдалечінь:
— Він напевно також думав, що його вже помітили, — кивнув він на пронизану кулями автівку на узбіччі.
І навіть мої доводи про убогість, безоружність і побитість нашого транспорту, що може викликати лише співчуття, не змогли переконати нашого водія натискати газ частіше. Тому останні п'ять хвилин ми плелись зі швидкістю безногого каліки.
На пості довелося здати всю свою зброю. Завжди вважав це іронічним: справа в тому, що у місцевих фанатиків був культ зброї, тут кожний мав свій автомат, котрому його хазяїн, хто б міг подумати, навіть давав ім'я. Коли я вперше про це дізнався, в голові одразу уявив, як бородатий дядька, вбивши останнього недруга, сидячи за каменем, слугувавшим огорожею від куль, ніжно погладжує свій автомат і з подихом приговорює: "Так, Люська, так, мила)".
Так ось, іронічно те, що місцеві, що майже не дрочать на власну зброю і ніколи не віддають її комусь іншому в руки, ні в грош не ставлять чужі переконання схожого характера. І в черговий раз прочитавши воротарям лекцію про те, що мій улюбленій ніж дуже негодує від розлуки з господарем, а тисячи забраних ним душ горланять у страшних муках, протестуючи проти такої поведінки. І в черговий раз не був почутий.
Скоро мене провели до покоїв Агатона. Від колишньої кімнати колишнього Хранителя не залишилось нічого аскетичного: теперішньому Жрецю здалось, що кімната Євфимія занадто мала для нього, тому було прийнято рішення об'єднати її з двома поруч. Маленька іконка на задній стіні перемїхала на масивний стіл і була замінена на величезний портрет Агатона. Стіни ж по боках величезної кімнати були прикрашені величезною кількістю різної рідкої зброї. Справа в тому, що однією з пристрастей Хранителя було колекціонування рідких вогнепальних штучок. Це ж і було його головною і єдиною слабкістю, котру він міг собі вибачити.
— О, здраствуй, пропаща ти моя душа!
— І тобі не хворати.
— Як в нас справи?
— Слухай, не люблю довгі прилюдії, давай ближче до діла. — нотки роздратованності просковзнули в моєму голосі.
Агатон нахмурив брові і прищурився, але в слідуючий момент послабшав і відкинувся на спинку стула:
— Ось це мені в тобі і подобається) Що ж, до діла, так до діла. Сідай.
Я давно знав цього гада, і можу з точністю сказати, що він змінився так само, як і це місце: від того жополизи Агатона, що ошивався за Настькою не залишилось нічого, крім його сірих маленьких оченяток, котрі і зараз нагадують мені щурячі. Такі пронизливі, бридкі, дивишся на цю жирну морду і розумієш, що з таким шуткувати краще не треба.
— Знаєш його?
До мене в руки перекочував портрет мужика років за тридцять, акуратна борідка, недовгі, але гарно вкладені темні патли, широкі скули, шрам від переносиці до щоки, очі трохи прищурені.
— Ні, не знаю. А повинен?
— Якщо не знаєш, то краще добряче його запам'ятай. Це Олексій Морозов. Найманець. Серед своїх відомий більше як Мор. Тридцять три роки. Рост: метр вісімдесят сім.
— Він ціль?
— Ні, не зовсім.
— Що значить не зовсім? Мені вбити його тільки наполовину?
— Ух ти ж мій кровожадний) Одразу вбивати не треба. Навпаки — твоєю задачею буде зробити так, щоб він прибув в потрібне місце цілим і неушкодженим.
— А ну ще раз. Мені не почулося?
— Не почулося. Приглядиш за цим гавриком і всього лише.
Від такого суперечливого завдання мене пробило на нервовий смішок:
— Ні-ні, стоп, Агатон, ми вже давно знайомі, і ти не гірше за мене знаєш, що охорона — не мій профіль. Та і в чому тут моя необхідність? Пішли он своїх пацанів, я гадаю, вони справляться з цією задачею не гірше, а то і краще за мене.
— Я би може так і зробив, але Мор не повинен знати, що знаходиться під прикриттям. З ним буде його команда з чотирьох людей, котрі користуються особливою довірою. Бажано, щоб вони також не двинули коней раніше положенного.
— Мені здається ти чогось недоговорюєш.
Трохи помовчавши, Агатон подивився на мене з-під лоба і хмикнув:
— Нам відомо, що його відряд — кістяк.
— Я вперше чую, щоб командири ділили відряд. Вони ж розбігнуться як таргани, і місяцю не мине. Як він всіх під одно крило згрібе? Виходить він ахуєнно авторитетний, але тоді я б чув про нього, або ахуєнно тупий, що більше походить на правду. З цього я можу зробити висновок, що охорона клієнтів, до цього ж ще і тупих, це діло, котре не варте навіть срібного.
— Є-є ні-іі, Мор далеко не тупий і відрядом жертвує спеціально. Виходить ціль їхнього рейду того варта.
— А що за ціль?
— А ось це тобі і треба буде дізнатись, — Агатон блиснув очима, — Ну що, зацікавив?)
— Та щось якось не зовсім.
— Ах, точно-о, ти чекаєш, коли я перейду до чисел. Сорок золотих.
— Умови оплати?
— А вони дуже прості: потайки супроводжуєш команду Мора до назначеного місця, з'ясовуєш ціль їхньої вилазки, як тільки вона знайдеться, всіх вбиваєш, якщо ціль підйомна, тагнеш її сюди, якщо ж ні — запам'ятовуєш місце і дуєш назад, ми висилаємо туди свій відряд і, якщо слова твої підтверджуються — отримаєш своє бабло.
— Ні.
— Га?
— Я сказав ні. Занадто багато в твоїй умові слова "якщо". Мені зовсім не усміхається витрачати купу часу і ризикувати головою, покладаючись лише на везіння. Так що звиняй, я — пас.
Агатон зітхнув і покачав головою. Так зітхнув ніби світ перевернувся на його очах. Віра рухнула, ікони потріскались, надія на людство втрачена.
— Ох, Падальник, не хотів я згадувати цю історію знов, але ти мене змушуєш..
— Та ну йоп твою..
І ось так завжди, якщо щось іде не так як Агатон цього хоче, він дістає на світ божий цю історію. Сталася вона з рік тому назад, коли я і Віанор — один з небагатьох братів, з ким можна було адекватно про щось побазарити, відпочивали в кабаку в Піщаному Сяйві. Вже і не пам'ятаю що там був за привід, але напились ми будь здоров. Але щось там слово за слово і зачепились ми з місцевою гоп-компанією. Там недовго і дійшло до стрілянини. Ми то відбились, вже і в машину сіли, а Віанор мене гукає і так здивовано в пузо своє тичить, а я дивлюсь, а там кровище розтікається і дірка у футболці. Всю дорогу він дивувався поки не віддав Родані душу. А потім з'ясувалась, що куля, що поцілила його, була не чиясь там, а моя власна. Як на зло таскав тоді з собою Гюрзу з СП-10. Ось тобі, бабуся, і візуалізація "Думав, думав, та спіймав".
— Агатон, не починай. За той випадок я вже сповна розплатився.
— А мені здається, що ні) Але, якщо погодишся на це дільце, гарантую тобі повне відпущення гріхів. Що скажеш?)
— Да фіг з тобою..Куди йти то треба?
— Та тут недалеко. Північні Дюни — місто Київ.