Наступним пунктом моєї "веселої подорожі" було Прокляте Поле. Місто з недвозначною назвою і такою ж репутацією. До цього ніколи там не бував, але історій всіляких наслухався. І чутки про це місто тривожили мене..мене! Того, хто народився в пристанищі гнилі і аморальних уродів, хто водиться з нарколигами, вбивцями, людожерами, работорговцями і сектантами, того, хто відправив в пекло майже не сотню виблюдків! Але візит в Поле мене майже лякав.

  По відомим мені даним, раніше населення Поля налічувало близько двадцяти тисяч, це місто було одним серед всієї країни, що давало хліб: не знаю як так сталося, але земля тут була родючіше, ніж будь-де. Сюди стікався народ зі всієї країни на роботу, але після зародження Піщаного Сяйва, будинки тут почали пустішати, людей ставало все менше, поля загнивали і засихали без відповідного нагляду, а потім..багато страшилок ходить про Поле, одна потворніша за іншу, але залишалась лише одна деталь, один незмінний момент, що перекочовував з історію в історію: населення Проклятого Поля зникло.

  Так, завжди бувало таке, що поселення, деревушка, або навіть ціле місто поступово вимерає, стирається з карти і про нього нагадують лише рідкі басні, по котрим вже і не ясно чи існувало таке місце насправді, чи це з самого початку було лише легендою, але щоб за одну ніч і весь народ..

  Найближче велике місто від Поля — Вітрове — завжди підтримувало зв'язок із сусідом, в тому числі і радіозв'язок, але одного дня влада Вітрова почула лише шипіння радіохвиль в приймачі. Перша розвідувальна група повідомляла про нерідкі, обгладані до скелету тіла близь міста, друга, котру послали відрядом в уже в тридцять гарно озброєних бравих молодців глибже, до місцевого мера, нічого нового розповісти не змогла, оскільки живими їх більше ніхто не бачив. Як і третю групу. На четвертій Вітровська влада вирішила, що втратила вже надто багато людей на розвідку ситуації і забила великий хер на цій справі.

  Після цього і почали називати те Поле з приставкою "Прокляте".

***

    Та частина дороги, по котрій ми з Буяном проскакали добру частину усього шляху з Перехрестя до Проклятого Поля була ще неабияким подарунком, а ось те, що почалось при в'їзді в місто, дорогою було не те що складно, а навіть істерично смішно назвати: це була справжня пустеля, великі і зовсім маленькі пагорби хвилеподібного характеру здіймались то тут, то там, створюючи ефект повного вимерання; і лише глибокі сліди від повозки на піску давали натяк на те, що людство все ще живе, хоча навіть ті сліди з кожною хвилиною ставали все непомітніше, скриваючись вітром, що вирівнював поверхню до поперднього, незайманого людиною, стану.

  Але в цьому однотонному, помаранчево-жовтому пейзажі виділялася темна пляма в метрах ста на схід. Хоча її і ховав рідкий сухостій, але зором я обділений не був, тому одразу зрозумів, що то був труп. Кінський жмур лежав, спершись залишками морди на камені, об котрий його і приклали..тіло його було деінде покусаним, але в цілому складалось враження, що животина тут лише нещодавно, може годин шість, не більше, що підтверджував і запах: легкий, кислуватий. Я зупинив Буяна і спішився, взявши тварину за поводи. Тіло почившого товариша ніяк не збентежило тварину, можливо через те, що від морди залишилось лише кроваве місиво з уламків черепу, мізків і крові? Не знаю, але мене більше зацікавили рани на тілі коня: глибокі, але короткі, складалось враження, ніби кусали чимось на кшталт клешень, як в хапунів, але меншими разів в п'ять. Дивно було те, що коня не з'їли, ніби вбили задля розваги, що в тваринному світі коїться вкрай рідко, але коня вбила не людина, це точно: ми завжди шукаємо вигоду для себе в усьому. Ось як я зараз: озирнувшись по сторонах я дістав кинджал з ножон і присів над задньою, майже не тронутою частиною трупа. Упершись коліном в піщану землю, зробив довгий розріз — від основи хвоста вгору. Кріп — м'язиста частина стегна, гарно підходить для засолювання в жарких умовах пустелі, тому вибір пав саме на неї. Інструмент плавно розрізав ще піддатливу м'якоть, оголюючи м’язову масу — темно-червону, майже бардову. Від неї тягнуло парою й чимось мінеральним. Запах сирого заліза лоскотав мій ніс. Натужно прокряхтівши, я відрізав невеликий шмат і відкривши речмішок дістав звідти невелику, плотно закриту баночку — справжній скарб — сіль і ще один речмішок, поменше, але набагато плотніше, прошитий з двох сторін, я використовую його як робочий, для голів своїх жертв, але на цей раз він згодиться і для засолення м'яса. Присипавши шмат конини з усіх боків, поклав у мішок і присипав ще зверху. Одну ніч протримається, далі ж прийдеться в'ялити.

  Застрибнувши на коня ще раз озирнувся на потурбовану мною тушу:

— Дякую, пустеле, за майбутнью вечерю) — покряхтів я, кивнувши і пустив Буяна галопом.

***

  Чим далі я скакав, тим більше змінювалось все навкруги і мені це не подобалось: рідкі сухостої зникнули, перекотиполя не стрибали по дюнах, пісок став рівним, а потім я помітив що на обрії пісок виглядав якось не так — над однією доволі великою ділянкою тремтіло марево, немов повітря там дихало. Ні одна піщинка не здійнялась від вітру там..це могло означати тільки одне..це..

— Бр-р, — Буян аж на задні лапи присів, настільки сильно я натягнув повідки, — Що за чорт?

  Схоже ми тут не одні, я міг поклястись Роданою, що щось прошмигнуло у мене за спиною, але зараз видно тільки неглибокі ямки в піску, що різко обривались недалеко від мене. Пістолет сам ліг в руку. От! Знову! Повертаю коня ліворуч. Знову нічого..тільки ті дивні сліди. Буян зафиркав, явно наляканий.

— Спокійно, друже, спокійно, — поплескав я животину по масивній шиї і зняв капюшон, котрий звужував огляд місцевості, — головне не сходити з вірної тропи, ні при яких обставинах не зходити з чортової тропи.

  Вітер набирав обороти, здіймаючи пісок і кидаючи мені його в обличчя. Ненавиджу, ненавиджу себе за цю слабкість! Долоні вспітніли, у вухах задзвеніло. Тільки би Буян не поніс нас в..

— Не сходити з тро-

  Тільки-но я відволікся, перевішуючи ВСС на інше плече, як щось знову прострибало позаду нас і з писклявим клекітом вчепилось в ногу коня. Той неістово заіржав побіг куди очі дивились, а очі його, як на зло, дивились прямісінько на..

— Сука ні, тільки не зибучі піски, Буян, брр-ррр, стій, падла! 

  Я тільки і встиг, що стати на сідло і зістрибнути з коня в протилежну від його кінцевого маршруту сторону. Змусь повторити таке на землі, нізащо не зміг би, а ось коли пісок притиснув..акробат бляха муха. Приземлився правда не зовсім удачно, одна нога все ж встигла зануритись в зибучий пісок. Зі всих сил вчепившись руками в нормальну частину Дюни, зняв з себе речмішки зі зброєю і кинув трохи далі від себе, а сам обома руками і однією ногою відштовхувався подалі від всезжирающої діри. Занурена в пісок нога не відчувала дна і це лякало. Серце ухало десь в горлі, коли нарешті вибрався з пастки. Підхопивши на льоту свої речі, взяв ВСС і почав розмахувати ним на всі боки. Тут я мисливець, мене не загнати в шкуру жертви:

— Ну, де ти? Покажись, падла! Ах, ти в хованки вирішив пограти, ну давай зіграємо!) 

  Тиша різала вуха, скребла на душі, поки Буян фиркав і махав копитами десь позаду мене, не в змозі вибратись з пастки, аж раптом з правої сторони почулось шкребетання піску і клекіт. І не встиг я навіть розвернути гвинтівку в сторону монстра, як він збив мене з ніг. ВСС відлетів кудись в бік, а створіння спробувало зняти скальп з мого обличчя, клацаючи могутніми, для його невеликого розміру, клешнями у мене перед носом, і стримувати мені його вдавалось лише за допомогою рук, вцепившись в його..в його м'яку, на відміну від усього панцирного тіла, шию. Воно встромило в мої плечі свої крючкоподібні лапи, і чим більше я намагався скинути його з себе, тим більше болю причиняв собі. Перехопивши морду мутанта лівою рукою, правою намагався нащупати кинджал в ножнах, поки клешні з глухим "клац-клац", розривали повітря в декільках сантиметрах від мого дорогоцінного обличчя.

— С-сука та де він?! Ага! — нащупаши Кабар, той одразу встромився в шию монстра. 

  Хватка його ослабла і мені нарешті вдалося скинути з себе метрове чудовисько. Воно тряслося і клекотало, поки з рани на його шиї виходила зелена жижа. 

— М-м..— я доторкнувся до ран на плечах і ключиці, — добре, що живий, — відхекався я і підійшов до вже мертвого створіння, — що ж ти таке? 

  Дивно, що за своє насичене подорожами життя, ніколи раніше не зустрічав нічого подібного: одразу в очі кинулась дивна будова його ніг, наче в коників-стрибунів, саме їхнє стрибання по піску я і чув, тіло ж не дуже довге з горбом на спині, а морда комашина, з великими клешнями. Напевно він і покусав того коня. Але як пояснити розбиту голову створіння..хіба що те, що лежало переді мною було лише дитинчам..треба забиратись звідси!

Підібравши гвинторіз мій погляд знову зачепила голова Буяна, що з кожною секундою погружалась в пісок все глибше. Жаль скотину, гарну службу мені зіслугував, не гоже отак..я дістав пістолет і направив його в голову коня:

— Вибачай, друзяко, мені тебе не витягти, — хмикнув я і куля поцілила Буяна прямо у вухо. 

  Голова його трохи смикнулась і животина повністю пішла під землю, котра через секунду стала гладкою, і готова була знову прийняти у свою пучину нову жертву. Мда-а, шкода, прив'язався я до цієї животини, хоч і знайомі недовго, ти диви, навіть серце йокнуло. Але зараз не до горя, навряд чи ця тварюка тут одна така.

***

    Через хвилин п'ять я опинився прямісінько перед фасадом п'ятиповерхівки. Моє здивування минулим будівлям швидко змінилось настороженністю: в метрах двохста від мене почулися вистріли, до них приєдналися ще декілька. Спочатку вогонь був прицільний, але через секунд десять переріс в шквальний. До нього доєднався ПКМ, потім ухнули одна за одною дві гранати. Думка звалити по добру по здорову одразу вилетіла з голови, коли озирнувшись під грохіт пострілів, я помітив великі стрибаючі цятки, що збільшувались з кожною секундою, наближаючись. 

— Оу, чорт-чорт-чорт! — залепетав я, трусцою побіжавши до найближчого дома. Так швидко по сходах я бігав від Водяних з Безпалим ще в дитинстві. Стрімголов залетів в першу відкриту квартиру на другому поверсі і шарахнувся: на підлозі в прихожій валялося два двух, а то і всих трьохметрові тварюки, подібні тій, котру я вбив на зибучих пісках. На двері помітив шматок відірваної нитки і чорний слід на підлозі. Значить тут хтось був. Підтвердження цієї здогадки знайшлось на кухні: мужик, років сорока з обглоданим обличчям і стрибун в двадцяти сантиметрах від нього з проштрикованою шиєю. Але на детальне розглядання картини часу не було. Зняв ВСС з плеча. Поставив його на підвіконня, висунувши у розбите вікно. Припадаю до накладки окуляра а там мама рідна! Весь двір завалений стрибучими мутантами. Підопічні мої лише і встигають, що магазини міняти, вставши кільцем навколо повозки. Фен пляше над дохлою кобилою, намагаючись знаяти упряж з м'ясного якоря.

  Плотно вляпались, голубчики, ой як плотно..

  Кіпіш міняв вже третій короб до свого СВД і швидко шевелив губами, чи то молячись, чи то матюкаючись. Радон з Феном стримували наступаючих із зибучих пісків, котрі як виявилось оточили все місто по великій дузі. Мій знайомий ледве тримав в руках повідки другої, збожеволівшої кобили. П'ятий член групи — Бро́ня — знайшовся лежачим біля повозки. Його голова лежала біля тіла, тримаючись на декількох зв'язках і шкірі. Мор же, забравши у нього кулемет розстрілював тварюк направо і наліво, але в слідуючу секунду, повернувши голову до Кіпіша і щось йому крикнувши, не помітив летящу на себе тварюку. Він не помітив, а ось я..

  В польоті тварь розпрямилась, виставивши лапи-крючки перед собою, і відкривши доступ до шиї, котру я і поцілив, м'яко натиснувши спуск. Туша здригнулась і грохнулась в декількох сантиметрах від капітана. Той направив ПКМ на мутанта, але побачивши вхідний отвір, і вирішивши, що втрачати патрони на нього сенсу нема, замотав головою в пошуках стрілця, оскільки його товариші були зайняті далеко не своїм командиром. Він щось прикрикнув Фену і почав активно жестикулювати, щоб той підносив ще. Але натовп і не збирався меншати. З висоти другого поверху мені було видно набагато більше, ніж моїм підопічним і судячи з бачаної картини через хвилин п'ять прийдеться нашим голубчикам йти в рукопашку, що навряд чи закінчиться для них добре. Вчасно помітивши ще трьох стрибунів, котрі заходили групі в тил, дав дві короткі черги.

— Е-ей! Чи що там за хрінь?! — відірвав Мор погляд від наступаючих, поглянувши в мій бік і замахав в праву сторону п'ятиповерхівки, — з права пруть! Ти хто такий?!

— Добровільний помічник! — крикнув я у відповідь, дочекавшись коли стихне СВД Кіпіша, — їх надто багато, треба відходити в Мертвий Ліс, не стримаємо! — шия ще одного смут'яна вибухнула алим фонтаном.

— Патронів хвилин на десять! — підтримав мене Фен, міняючи черговий ражок.

  Мор окинув своїм командирським поглядом поле бою і віддав наказ:

— Радон, Кіпіш, сідайте, Фен, веди кобилу, помічник! — звернувся він вже до мене, — спускайся, звалюємо!

  Це будь ласка, два рази благати не треба.

— Ей, ти! — гукнув мене командир, коли я вже відійшов від вікна, — в чоловіка в одному з карманів папір, забери його!

  Обшманавши труп, дістав з правого карману шорт клаптив складеного вчетверо паперу, і побіг вниз по сходах.

— Падальник?! — Фен аж в обличчі змінився, що буває з ним доволі рідко.

— Здаров, потім поясню! — я присів біля повозки і зацілив проліт між домами, де тільки що прошмигнуло декілька тварюк. 

  Фен, всівшись на поводирське місце, почав приводити клячу в почуття, плескаючи її по шиї і боках.

— Відходимо в Мертвий Ліс! — підбіг до нас Мор, — падла, зліва тримай!

— А як же Бро́ня? — прохрипів Радон, — його треба забрати!

— Все, валимо! — проігнорував прохання командир.

— Треба забрати Савелія, так не можна! — не заспокоювався старець.

  Ну що за пиздець. 

Я підскочив і підбігши до жмура, відтяпав голову, котра і так трималася на одному лише чесному слові. 

— На, поховаєш! — закинув я в повозку Савелія прямо Радону під ноги.

  Той ахнув, але зрозумівши неправильність своєї реакції, підібрав голову друга. Я застрибнув слідом і..

— Пішла, гнида! — Фен приклав розпечене від пострілів дуло свого пістолета до дупи кобили.

  Віз різко зрушився з місця.

— Дай сюди! — вихопив я з мілко тремтячих рук фізика голову і зачепив її на карабіні, котрий запримітив на його поясі, — Ось так)

  Відчуваючи дупою кожну кочку, чуючи стук власного сердцебиття, витераючи іспарину з лоба я був несказанно радий тому, що живий. На сьогодні вже досить з мене пригод.

  Після десятихвилинного кінського марш-кидку під шквальним вогнем, котрий стихав по мірі віддалення від Проклятого Поля, Мор нарешті дав команду зупинитись:

— Стоп! Стоп, Фен. 

— Бр-рр-р, — натягнув повідки хірург, — спокійно, молодець-молодець, — поплескав він животину, — хороша дівчинка)

  Кіпіш пропустив смішок і всі вилізли з воза.

— Мда, — розминаючи спину прокряхтів Радон, — старуват я вже для такого, ой старува-ат.

— Зараза, йобані виродки, щоб їх, — пролепетав юний хлопчина і сплюнув тягучу слину.

— Втекли-втекли) Сьогодні не той день для смерті, поняв, гандон?! — направив Фен руки до неба, виставивши середні пальці.

— Не богохульствуй! — пригрозив йому Радон, — нагніваєш!

  Хірург лише закотив очі і сів на землю, спершись на невелике деревце, і підняв голову, тяжко дихаючи.

— Нам би так довго тут не розсиджувати, — поділився я думкою, — навряд чи вони так просто нас відпустять.

  П'ять пар очей, як по команді, повільно повернулись до мене.