За всі ті роки свого життя, що мені пощастило прожити, я помітив, що мало хто розділяє між собою такі поняття як хоробрість і тупість. Так, уявляєте?) От і я про те ж саме. Здавалось би, два абсолютно різних терміни, але у більшості людей і нелюдей просто-напросто стерлася чітка грань між цими словами. Ось уявіть собі ситуацію: мандрівник гарячої пустелі, натикаючись на помираючу від спраги людину, дає їй трохи своїх запасів, котрих і так мало, і намагається всіляко їй допомогти. Це тупо чи хоробро? Ви напевно скажете, що це не просто відважно, це дуже навіть героїчно. Так, де-небудь в казках подібний вчинок вважався б героїчним і гідним похвали, але я скажу, що це дуже і дуже необачно. Ну хто, скажіть мені, хто в здравому розумі буде ділитись водою з кимось, так ще і помираючим? Пальцем мені покажіть на ту людину, хто так зробить і я йому мізки швидко вправлю.

  Що тоді по-моєму хоробро? Ну..сакажемо, наприклад, чітко організований рейд на машину з провізією/боєприпасами/медикаментами тощо. Коли це добре сплановано, організовано і виконано без імпровізацій. Коли кількість людей в рейді не переменшує кількість людей на кого нападають, а їхня зброєоснащенність ані трохи не гірша за ту, що мають браві молодці в машині.

  А ось відріза́ти великий палець правої руки своєму ворогу, не перевіривши його життєві показники було максимально тупо. Але тепер я точно знаю, що він мене боїться)

                                                        ***

  Знаєте, я взагалі-то не забобонний, але життя встигло навчити тому, що якщо день з самого рання не задався, то і чекати якогось його хорошого продовження не слід. Краще в такі дні відсидітись вдома і нічого не робити, оскільки гівняний початок має уж надто високу тенденцію перерости в таке ж гівняне продовження. Але дім був далеко, а тендеції вже на обличчя.

  Очі боліли від напруги, коли я нарешті прийшов до тями. Було темно і кожен рух моєї голови відзивався новою хвилею тупого болю від потилиці до лоба. Гидке відчуття блювотиння, підступаючого до горла все зростало. Якось ще давно помітив, що якщо перевернутись на спину, нудота зійде на ні. Але зробивши цей незамилуватий рух, мене осліпило. Виявляється був ранок. Синє, чисте небо. Аж блювати закортіло від такої милоти. Як виявилось не в переносному значенні..напевно різкий рух і надто яскраве сонячне сяйво стали подразниками для рвотного рефлексу.

  Я швидко перевернувся назад і, ставши на коліна, підтримуючи своє слабке тіло на витягнутих руках, з мене полилось як з фонтану. Я клянусь вам, я думав я прямо там і душу свою залишу. Вивернуло мене так, що там вже наче і сам шлунок назовню почав лізти. Давно такого не було. Одразу після "найпрекраснішого" процесу опорожнення шлунку в мене запаморичалась голова. Таке буває при струсі мозку, подумав я і тут же в мою голову почали приходити якісь логічні питання: "Де я? Що я тут роблю? Чому синє небо мені здається якимось неправильним? Чому в мене всі ознаки того, що хтось вдарив мене по голові?" Але всі вони закінчились так само різко як і з'явились: мій погляд, шарящий по окрузі ненароком впав донизу... Великий палець правої руки дав мені відповідь на абсолютно всі мої запитання. Точніше його наглядна відсутність.

— Безпалий, сука.. — Прохрипів я.

  Здавалось би, така незамислувата фраза, але вона настільки тяжко далась мені: горло пересохло настільки, що здавалось ніби навіть всередині мене жарка пустеля, до того ж ще і блювотиння, котре роздерло мені його стінки остаточно, змусило мене одразу закашлятись. Але не зважаючи на все це, люта ненависть почала розростатись десь всередині мене великим червоним вогняним шаром, котрий все накипав і накипав. Це було схоже на те, як вибухали бомби Павука, закладені під вантажівки конкурентів по ринку, схоже на те, як грохоче розжарене до неможливості повітря від блискавки, схоже на те, як піщана буря зносить все на своєму шляху. Щось руйнівне, зле і небезпечне. І цим був я. 

  Моя голова продовжувала метатись, а очі шукати об'єкт моєї люті ніби Безпалий досі був десь тут і раптом...я побачив його. Місто. Його великі кам'яні стіни стояли непорушно, якщо не приглядатись, воно було великим, здавалось, що пішовши туди, обов'язково знайдеш те, що шукаєш, якщо не знати, що цим містом був Міраж. Але це знання не тільки не розвіяло моїх думок про те, що Безпалий там, а навіть навпаки: тільки посилило мою впевненність.

  Бензину йому вистачило б тільки на Міраж, а без грузу він не пішов би далі, якщо звісно він якимось чином не роздобув там ще палива. Отже мій курс вже був остаточно прокладений, я встиг навіть піднятись і зробити пару кроків в сторону міста втрачених надій, але..

  Знаєте, напевно цей гівнюк добре приклав щось об мою голову, оскільки тільки зараз вона почала думати. 

— Це самогубство. — і це була єдина вірна думка наразі.

  Це довбане самогубство іти зараз за ним в пориві агресії, без припасів, одним ножем і з відкритим пораненням. Батько завжди говорив, що кожна дія буде мати свої наслідки і хоч в чомусь він був правий. Тому постоявши на краю дюни ще з хвилину, мені не залишалось нічого, крім того як зло стиснути окровавлений кулак, уявляючи в ньому кровоточаще і ще живе серце Безпалого, і піти назад. 

— Я за тобою ще повернусь, сукин ти син..ще повернусь) — я в останнє кинув погляд на безмежну пустелю, на краю котрої виднілось місто-кладовище.

                                                                     ***

Знявши захисний костюм, я віддер з неї підкладку відносно чистої такинини і замотав відрубок, затягнувши її таким чином, щоб утворився джгут, що перекрив би поток крові, що ніяк не могла зупинитись. Я вирішив залишити костюм тут, на крайній випадок зроблю собі ще один, оскільки знаходитись зараз в ньому було просто неможливо, не те що йти кудись. Підняв свій пустий ПП, стряхнув його від піску і поклав назад в кобуру. 

  Перелізши під шлагбаумом блокпоста і направившись прямо по дорозі до мене нарешті почала повертатись пам'ять. Якісь окремі фрагменти, які вспливали перед очима якось не в'язались між собою: сектанти і крести церки ще хоч якось можна було пояснити, а ось кроки неіснуючих людей навколо вантажівки, чи може існуючих, якщо ми з Безпалим обидва бачили сигнальну ракету, ще і Химера...і чим більше я згадував, тим більше плутався в своїх догадках і тим більше переставав вірити в те, що бачив і чув тоді. Це було з роду галюцинаціям.

— Ніби наркотиків похавав бля...о-оу, — погляд мій зачепився за щось між гострими гілками сухостою, — Купола..

  Так, купола церкви, колись напевно позолочені і яскраві, зараз же болотно-жовті і брудні. Вони возвишались над гущавиною і чіпляли погляд. Тепер я бачив їх чітко, небо було ясним як і те, що сектанти також могли бути не просто вигадкою мого мозку.

  Тому, опираючись на відомі мені факти і дані обставини, логічнішим із усіх можливих варіантів  стало те, що я зійшов з дороги в Мертвий Ліс — так в нас називається будь-яка ділянка із великою галявиною сухостою, оскільки було максимально тупо йти назад по тій же дорозі, де ми натрапили на якихось психів. А я не повторюю одну і ту саму помилку двічі. Тим паче зброї, крім невеликого клинка, в мене не було, тому знайти якусь палицю буде все ж краще.

  І поки я йшов на обхід і думав, що з побаченого було правдою, а що ні, я виглядував палку-кандидата на роль тієї, яка зможе послужити моїм захистом на час, поки я не дістанусь додому. І така знайшлась) Вона валялась біля пенька, така масивна, схожа на класичну дубінку, тільки з нерівностями і невеликими відростками маленьких гілочок, котрі одразу опали на землю, оскільки мені було набагато зручніше тримати її без них.

  І знаєте, я досі грішу на свій струс, через який я став більш необачним і слабким на розум, слух і зір, але напевно не один я такий на світі, хто не любить двічі наступати на одні і ті ж граблі. Ми з Водяними навіть чимось схожі) 

  Перше, що насторожило мене: хруст сухої землі від чиїхось важких кроків. І фіг би з ним якщо б тільки з однієї сторони. Було враження, що мене оточили в кільце. Спершу я подумав, що це собаки, оскільки вони дуже полюбляють цю техніку нападу. І тоді страх пройняв навіть мене, та будь-хто обісрався б на моєму місті: одинадцятирічний пацан з палкою в руках, в одних штанах, з відрубленим пальцем, один посеред Мертвого Лісу, оточений. Я не звинувачую себе за свій страх. Але досі вражаюсь своїй сміливості: думаючи, що це пси, я почав оглядатись по сторонам і бити палкою об землю, видаючи гучний звук, розраховуючи на те, що собаки припустять, що здобич надто велика, а значить небезпечна і покинуть цю територію. Я крутився на одному місті, поки кільце все стискалось і стискалось, а потім я побачив темні накидки, що швидко наближались до мене з усіх сторін і знаєте, відлягло тоді. "Люди", — видихнула тоді моя свідомість, але через секунду до мене дійшло, що то були за люди. 

— Твою ж..

  Серце, котре тільки-но заспокоїлось, пропустило удар, в кров прилив адреналін, ноги готові були зірватись з місця і нести безмозлого хазяїна подалі від видимої небезпеки. Але мої мізки були включені, а очі прекрасно бачили, що бігти зараз нікуди. А ось поборотись за своє життя я був ще готовий)

  Смачно зарядивши дубіною по ногам одного з сектантів і почувши такий солодкий хруст роздробленної колінної чащечки, а разом із ним і поскулювання, переходяще у виття, я кинувся у відкритий мені прохід. В такі моменти я питаю себе: "а що я зробив, будь би я своїм ворогом?" і тут я міг однозначно відповісти: не розділявся б, напав би на себе разом, навалився б натовпом. А вони навряд чи настільки тупі, щоб розділитись, тому мені потрібно було або якось розділити їх, що було практично неможливо, або зробити так, щоб хоча б відбити в них бажання бігти за мною далі.

  На своє щастя, ліс був доволі великий і не такий сухий як інші, тому було доволі непоганою ідеєю забратись на одне з високих дерев в надії на те, що сухостій зможе мене витримати. Кроки вже наближались, але силуетів ще не було видно, коли я забирався на дерево. Нарешті вони прибігли. Я нарахував п'ять голів. Вони зупинились і щось перешептувались між собою і напевно я все ж переоцінив свого ворога: вони розділились) А мені це тільки на руку. Інші четверо розбіглись по сторонам, а п'ятий щось мешкався на одному місці: прямісінько піді мною ну і план назрів сам по собі) Дочекавшись поки інші віддаляться на добру відстань я зістрибнув з гікли, замахнувшись палицею і пробив сектанту голову. Він навіть не встиг щось зрозуміти перед тим, як я відправив його на зустріч з "начальством".

  Тепер же моєю єдиною задачею є бігти по стежці, протилежній тим, куди направились інші Водяні. Я біг не обератючись, намагаючись навіть не кліпати очами, щоб не прогавити якусь корягу, підло зростаючу з-під землі. І я вже відчував цю свободу, клянусь Богом, я готовий був взлетіти на крилах. Он вже і будівля якась видніється. Суха земля різко перетворилась на розтрісканий асфальт, дерева перестали тягнути до мене свої коренасті лапи звідусюди і я нарешті збавив темп, радіючи, що вижив. Але посмішка різко зникла з мого обличчя..

— Як?

  Недорозуміння змінилось обуренністю:

— Як?!

  Переді мною був той самий двір в якому ще пару днів тому назад я вперше побачив цих сектантів. Ось той дім, де ми ховались, он розбите вікно і штир, котрі врятували нас, он камінь, на котрому стояв головний цих Водяних. Як я, пробігши фігову тучу кілометрів, обходячи це місце, міг всеодно вийти прямісінько на нього? Але для питань не було часу, треба було щось робити. І швидко.

  Пробігши під'їзди, я одразу завернув за кут одного з будинків. Виглянув, щоб впевнитись в тому, що з лісу ніхто не вибіг і на протилежній стороні пусто, і коли я впевнився в тому, що дорога чиста, ноги понесли мене вперед..Точніше почали це робити, але їх прервали руки з тряпкою пропитаною чимось на кшталт хлороформу, котрою мені так люб'язно перекрили ніс чиїсь руки, що понесли мене в один з під'їздів. Тіло моє в мить ослабло і палиця полетіла донизу, шмякнувшись об асфальт, ноги безпорадно шкребли по землі, а розум помутнявся з кожним вдихом. Останнім, що промайнуло в мене в голові було: "Та ну йоп твою ж мать!"

                                                                    ***

  Смерть — величніша загадка нашого всесвіту. Іронія лише в тому, що той, хто її розгадав вже не може дати підказки. Це фінал кожного живого створіння. Незалежно від того, якими були наші життя, смерть зрівнює всіх. Вона стоїть на межі між відомим і невідомим, відкриваючи двері до таємниці, яку ніхто не може осягнути до кінця. Прикро. Хоча з іншої сторони, а чи потрібна нам та відповідь насправді? А що, якщо розгадка виявиться жахливою? Як поведе себе людство, дізнавшись що там нічого нема: що немає ніякого раю і пекла, старигана у білому з пишною бородою і праведного суда з кисільними берегами? Усвідомивши, що вони лише м'ясо з кістками, не більше, і що після зупинки їхнього серця не буде нічого, крім безмежної темряви? Остаточно злетить з катушок? Почне все крушити, загубивши гальма? Чи навпаки: вчепиться за життя хваткою мертвяка? Почне жити з відкритою душею і на широку ногу? Почне цінувати життя як ніколи? І полюбімо ближніх своїх, і припиняться війни, і да настане мир?

  Що ж, мені здалось, я був близько до розгадки. Але випадок вирішив інакше.

 Прийшов у себе від колющої болі в області відтяпаного пальця, відкрив очі і страшно здивувався! Наді мною, склонившись, сиділа дівка років сімнадцяти, не більше, одягнена дивно: синій сарафан з білим фартухом і такого ж кольору накидкою на голові. Такий колір її одежі ще більше підкреслював білизну своєї хазяйки. Так! Вона була білявкою як на волосся, котре декількома пасмами проглядалось з-під накидки, так і на шкіру. Хоч я і міг бачити тільки її долоні, що лежали на моїй покаліченій кисті, я міг поклястись, що в неї все тіло таке білосніжне. Першою моєю думкою було: "Я що в борделі? Мені ж треба додому!", але все більше розглядаючи мою супутницю, впевнювався, що помиляюсь: "Ні, не міг я такого замовити, мені завжди імпонував мінімалізм в жіночому гардеробі". 

  Напевно я надто сильно занурився в свої думки, бо якось пролетів повз мене той момент, коли дівча повернуло свою голову до мене. Хоча..на лице начеб-то наш вибір)

— Агов, ти чуєш мене?

— Га? — оговтався я, — А, чую.

— Добре, це дуже добре, що ти прокинувся нарешті. Так, сиди тут, милий, я зараз матушку покличу.

  Чи все ж бордель?

  Дівка підскочила і вибігла з кімнати, акуратно прикривши за собою двері. Я тим часом підвівся на лікті і озирнувся. Ні, на бордель все ж не схоже: прибрана, але невелика кімната, стілець, шафа, вікно, тумба і ліжко, на котрому власне я і лежав. На тумбі стояла посудина з багровою рідиною всередині і тряпкою в ній. Я відкинув ковдру..коліно лівої ноги було перебинтоване колись білою, зараз із вкраплінням крові тканиною. І коли я встиг? Напевно адреналін в моїй крові бурлив настільки, що я і не помічав як калічусь поки втікав від..погляд мій зачепився за дивну річ: на стіні навпроти ліжка висіла картина..точніше ікона, я чув колись про них, але ніколи не доводилось бачити отак, своїми очами. На іконі тій була зображена діва з синім волоссям.

— Що це за.. — але як слід розгледіти божество з картини мені не дали.

  Почувся скрип мостин і в кімнату увірвалась тучна мордаста тітка, на ходу витераючи руки об перекинутий через плече рушник. Слідом за нею у кімнату просковзнула і моя смазлива доглядальниця.

— Так, що тут у нас? — тітка безцеремонно схопила мене за хвору руку, зі зананням справи оглянула її, розмотавши бинти, потім схопила мене за голову. Ну і ручища, та вона прямісінько танк у спідниці. Їй би в кабаках замість тепер вже мертвого амбала Стьопки працювати: я вже навіть встиг уявити як вона, грудаста жіночка із закатаними по лікоть рукавами і цим рушником через плече, однією рукою вишвирює на вулицю невдалих пияниць на потіху зівахам. 

— Так, жару немає. Настька, дай йому похльобки трохи, внизу на кухні стоїть. Як поїсть, повідом Хранителя, — Настька смиренно кивнула і прошмигнула у коридор, — Ти хоч говорити можеш, агнець? —  звернувся до мене танк і її м'ясисті червоні щоки здобули майже ідеальну округлу форму, потіснені посмішкою.

   Так, ну начебто якихось злих умислів в мою сторону немає, годують, доглядають. Виходить зараз я жертва, бідна нещастна дитинка? Як та краля Настька сказала? Милий? Добре)

— Рука болить.. — скорчив я жалісливу рожу.

— Тьфу, ще б в нього не боліло. Йому палець відтяли, а він хоче, щоб не боліло. Хто ж це з тобою зробив?..— здається, це питання було адресовано скоріш не мені, а було просто думками у голос, оскільки відповісти на нього мені не дали, — Хранитель прийде, все йому розкажеш, — вираз обличчя тітки різко змінився від добродушного назад до грузного, — Ну все, ніколи мені тут з тобою нянчитись, в мене справ купа. Лежи, відпочивай.

  З цими словами двері хлопнули і я було хотів нарешті прикрити очі, як вона знову відчинилась: прийшла моя сердешна доглядальниця) В своїх тендітних ручках вона несла невелику миску з ложкою у ній. 

— Я тобі супчику принесла тут, — вона присіла на ліжко, — Як ти себе почуваєш? 

— Гівн..гірше бувало.

— Жах..— з цими словами вона простягнула до мого роту ложку, наповнену гарячим бульйоном.

— Не маленький, сам можу. 

  Я підніс руку, але тільки зараз оговтався: взяти ложку вже звичним способом не вийде..Потупив з секунду і вирішив йти на принцип: обхопив її іншими пальцями, як зазвичай роблять маленькі діти. Дівчина лише усміхнулась, але забирати ложку в мене не стала.

— Ого, в тебе добрий апетит, це не може не радувати. Організм йде на поправку.

  Скоро тарілка повернулась до Насті вже спустошеною.

— Я тут зовсім забула спитати, а як тебе звати?

  Мій мозок, хоч і не до кінця прокинувшись, зумів додуматись до того, щоб сказати вигадане ім'я:

— Андрій.

— Приємно, а я Настя. Слухай, тут з хвилину на хвилину повинен прийти Хранитель, я хотіла вибачитись поки не пізно..— вона опустила голову.

— А? 

— Я..

— Дякую, Варя, далі я сам. — почулось з коридору.

  І ось так завжди, тільки-но тобі хочуть сказати щось важливе, хтось обов'язково влізе у ваш діалог.

— Здраствуй, — в кімнату зайшов високий плечистий дядька, — Сиди-сиди, — помахав він на дівча, що встрепенулась і вже готова була вийти з кімнати, — Як наше самопочуття?

—  Мені вже легше.

  Хранитель взяв стул і поставив його навпроти мене, усівся і, поклавши ногу на ногу, проникливо подивився на мене. Тримався він молодим, але на лице йому було всі п'ятдесят. Голубі, майже сяючі на сонці очі дивились строго і пронизливо. Так, наче він знав про тебе все.

— Ну, давай знайомитись. Я Хранитель Євфимій — Верховний жрець нашого культу. Ми звемось Водяні. А тебе як звати?

— А..андрій. Дякую вам за..за все.

— На здоров'я, — голос його був низький і гортанний і в цьому його "На здоров'я" мені почулись недобрі нотки, — Андрій значить. Добре, Андрюша, а що з тобою сталось? Я чув тобі палець відрізали. 

  Ідемо за легендою.

— Ага.. Ми з мамою їхали обозом з Піщаного Сяйва, ми самі не звідти, за продуктами їздили, в нас сімейна лавка в Міражі є, туди і скуплялись. Ми їхали ввечері, темно вже було, ще і буря страшна була..на нас напали...

— Хто?

— Не знаю, але їх багато було, стріляли, я напевно втратив свідомість коли машина перегорнулась, а прокинувся посеред дюн недалеко від блокпосту один з відрізаним пальцем і рваною раною на коліні. Ні машини, ні мами.. — я потер око тильною стороною руки.

— То ти виходить міражевський? 

— Мг..

— І чим ви торгуєте в Міражі?

— Тканиною, — я шмигнув носом.

— Як же часи швидко змінюються: в Міраж нічого, крім наркоти і хлібу зроду не возили..а тут на тобі: тканина)

  От же в'їдлива сволота.

— Ми лавку тільки нещодавно відкрили, коли мій батько помер і в нас з мамою просто не залишилось вибору. Ми повинні були якось виживати.

— Ну то ясне діло, — Хранитель дістав десь з-за спини невеликий чорний мішечок і поставив його поруч з собою, попутно рискаючи у ньому, — це тобі напевно також мати сшила, щоб синок не забився в бурю не дай боже, — дістав він мій шолом з костюму і поклав його на тумбу, — А цим напевно мух відганяти сказала, — покрутив він у руках пустий ПП, — А цим...— в його руках опинився мій Кабар, Євфимій взяв його за рукоять і відпустив: ніж з глухим "тук" увійшов у половицю на добрі три сантиметри, — Скільки всього можна робити такою почакушкою? Ну, картоплю чистити і тільки.. або грудину до хребта пробити.

— Універсальний інструмент, — відповів я спокійно, не маючи більше потреби у підтримці печального діалогу.

  Хранитель витягнув ніж із дошки, провів пальцем вздовж наточеного леза і поклав його на тумбу до інших моїх речей. Настька, котра до цього моменту готова була і сама розплакатись від цієї душероздираючої серце історії, зараз сиділа з очами по золоті карбованці навіть не дихаючи.

— А тепер, братику, я тобі розкажу як все було насправді. Ти і твій компаньон з котрим ви тікали від нас у день Святих Дощей напевно повздорили сильно, не поділили щось і він тебе відправив у солодкий сон, до цього ще і скалічив. Ти прокинувся зранку і вирішив іти в обхід, через Мертвий Ліс, там тебе знайшли ми, але ти виявився шустрим) Зламав ногу одному з наших, іншому череп проломив, а потім..— Хранитель подивився на Настю, котра почала нервувати, — А потім ця добра душенька вирішила пожалкувати тебе, так Ананстасія?

— Вибачте, я..

— Це вона тебе хлороформом. 

— Я подумала так буде краще..

— Ти повинен сказати їй спасибі, якби не вона, ти б до нас живим не потрапив: помер би від зараження від свого поранення, або хтось з наших виявився б не таким милосердним. Ти можеш іти, Настя, — махнув він рукою в сторону дівчини, — А ти розкажи мені в дрібницях, що у вас там сталось, і давай без брехні. Я не переношу її.

  І я розповів. Все.

— І ви після всього цього не збираєтесь мене вбивати? 

— Ні, — сухо відповів жрець, — Якщо ми зустрілись вже двічі і ти не помер при наших зустрічах, значить ти був для чогось нам посланий. І я навіть знаю для чого) — з цими словами Євфимій забрав мої речі і покинув кімнату.

  У церкві я провів з місяць. Ніхто мене особливо не пас, у пересуванні не обмежували, за проживання плати не просили, що виходило взагалі за рамки мого розуміння, але все ж поглядували в мою сторону. На мої спроби з кимось поговорити відповідали в кращому випадку односкладно, але частіше за всього просто мовчали. Від Насті — єдиного мого співрозмовника тут, я дізнався, що поклоняються тутешні фанатики не Богу, як всі звикли, а Богині на ім'я Родана. На картині в моїй кімнаті була зображена саме вона, її волосся, котре спочатку здалось мені просто синім, насправді було водою, стікаючою до низу. Сектанти вірили, що якщо Родану задобрити, то волосся її зможе напоїти всю землю, котра знову стане родючою і зеленою, як колись. Зараз же Родана розгнівалась на нас за всі наші гріхи і пороки і волосся її пересохло, як і наша планета. І тільки іноді в знак своєї любові до своїх дітей, Родана благословляє Землю і на ній починаються дні Святих Дощей — так тут називають сезон бурь — зиму. 

  Перший тиждень мого перебування тут мені не дозволялось виходити на вулицю, баба танк доглядала мене і залічувала мою руку, а розгледіти, як же виглядає церква зовні через маленьке віконце в моїй кімнаті було просто неможливо. Зате шум від рубання топорами по дереву не припинявся ні на секунду з ранку і до самого вечора. Що ж вони там будують? А головне з яких таких дерев? З того сухостою ніякого товку не має — майже крошиться у руках. 

  Але коли нарешті мені видалась можливість прогулятись, моєму захопленню не було межі: це було схоже на невелике поселення з головною фортецею у вигляді самої церкви і довгих бараків розкиданих то тут, то там, форт був огороджений високою стіною по периметру, а сторожові башні були оббиті залізом і мали по одному пулеметному гнізду кожна. 

  Прогулюючись по території каплиці, я помітив, що посеред бараків і різних маленьких будівель стоїть кругла конструкція, і як же я був здивований, коли тупому мені роз'яснили, що це колодязь — спеціально обладнане водне джерело. Настя розповіла, що саме через ґрунтові води, котрі тут до сих пір є, їх Верховний жрець і обрав це місце для будування храму, ніби-то Родана вказала його народу на це священе місце. І саме через ці підземні води близь церкви ростуть собі спокійно сосни, з яких по суті своїй тут все і побудовано. А ще в громаді були розподілені зобов'язаності окремо для чоловіків і окремо для жінок: особини мужскої статі працювали, воювали і виходили на полювання. Саме їх частіше за всього можна було застати на вулиці. Дітвори було багато, але в них також була своєрідна робота: вони мали ходити на навчання. На території каплиці був один барак, куди вся дітвора збігалась після обіду, там їх вчили читанню, тутешній релігії, а також писемності. Треба віддати місцевому Хранителю належне, він постарався дати все можливе своїм людям. Куди цікавіше була ситуація з жінками. Баб можна було побачити тільки рано вранці, коли вони виходили у синіх габітах з окремої великої будівлі і набирали воду з криниці. Спитавши Настю, чому вона не там, та посміялася з мене:

— Я ж не жриця, я всього лише поки сестра, до жриці треба ще дослужитись і пройти відбір.

— Жриці?

— Так, тут так називають переважно старих жінок, котрі все своє життя посвятили нашій релігії, вони мають оберігати і святити воду з криниці, робити обереги для церкви, розписувати ікону Родани. Раніше подібних ним називали монашками. Запам'тай, не підходь і не говори зі жрицями, особливо не торкайся їх. В нас це вважається за гріх, вони надто святі, щоб простий смертний як ти міг навіть дивитись в їх сторону.

— Не дуже то і хотілось. До речі, у вас тут не знайдеться яких-небуть гайок і прутиків, га?

  Після мого незамислуватого прохання мені був виданий цілий ящик різного залізного хламу і в мене аж очі загорілись. День-другий, невелика допомога і палець повернувся до мене, але тепер в металевому вигляді. Конструкція складалась з трьох сегментів, кожен з яких представляв фалангу пальця, з'єднаних між собою рухливими шарнірами з гайок і гвинтів. Структура була зміцнена металевими пластинами, які по своїй суті служать для створення належної форми. Суглоби складались з пружин і гумових шайб для забезпечення плавності рухів. Основна ж конструкція прикріплювалась до металевої трубки, яка слугує основою для кріплення пальця, а далі я провів собі операцію з купою обезболу: ця трубка повинна була бути імплантована мені в долоню. Один її кінець це основа для пальця, як я і казав, інший — мав бути закріплений в кістковій структурі для стабільності. Сухожилля згиначів і розгиначів, які зазвичай кріпляться до природних пальців, потрібно було з'єднати з металевими частинами штучного пальця через невеликі отвори в конструкції: при натягу сухожиль згиначів штучний палець мав згинатися, а при натягу сухожиль розгиначів — розгинатися. 

  Період адаптації був хоч і безболісним, але довгим: три тижні я провів у церкві, розвиваючи м'язи. І ось після чергового огляду бабою танком мене визвали до Хранителя Євфима.

                                                                   ***

— Добрий день, — я акуратно відкрив масивні двері до кабінету жреця.

— Проходь, сідай, — махнув він рукою, не відриваючись від книги.

  Обстановка в кімнаті була доволі скромною: стіл біля задньої стіни, на котрій висіла невелика іконка вже знайомого мені божества, підсвічники з горящими свічками на столі і стул прямісінько перед ним. Ось і все убранство. 

— Мені повідомили, що твоє здоров'я прийшло в норму і рука повністю загоїлась. Тобто тобі нема за чим залишатись тут більше. Я завтра відправляю машину в Піщане Сяйво, нею і поїдеш. Довеземо тебе до головного кордону, далі сам.

— Добре. 

— Слухай, — відірвався він нарешті від книги, — Я знаю, ти хлопець далеко не дурний, тому перейду одразу до діла.

— Я вас слухаю.

— Мені потрібна своя людина в Піщаному Сяйві. Від тебе багато не потрібно: ти станеш моїми ушами і очами, мені потрібна інформація про те, що коїться в місті і його околиці.

— Розумію, а як щодо оплати?

  Хранитель посміхнувся і поклав на стіл золотий.

— Будеш отримувати раз в місяць.

  Я взяв зі стола монету і поклав в карман.

— Потрібна тільки інформація?

— Якщо від тебе треба буде щось інше, я скажу. По рукам?

  Мені пропонували в півтора рази більше, ніж я отримую за рідкі завдання Барона, або за ставки від вуличних боїв. А це не назвеш легкою роботою. А тут мені платять золотий за те, чим я і так маю займатись кожен день: тримати очі і вуха відкритими і вміти розділяти отриману інформацію на базарний трьоп і на щось реально цінне. І від такої оплати раз на місяць я б не відмовився, але з іншої сторони я звісно розумів, що таку суму за одну лише інформацію не платять і щось ще обов'язково колись треба буде. Але це що, привід для занепокоїння?

— По рукам.

  На наступний день мені видали вилучені чисті речі, адресу, пароль зв'язкового і відправили додому. Знаєте, за минулий місяць я встиг скучити за своєю ріднею, тьфу ти, та навіть за Бароном. Злий гівнюк зайняв все ж місце в моєму серці. Ця думка тішила мене всю дорогу. Цікаво, а чи скучили там за мною? Чи може вже встигли похоронити, а тут на тобі, щастячко яке. 

  Підходячи додому все ближче мене огортало почуття чогось нехорошого. Так дивно..ось ідешь начебто по знайомій вулиці, все життя тут прожив, а всередині щось хлопочеться і те і діло вдаряється об стінки твого шлунку. Аж дух захватує. Сам не помітив як опинився прямісінько перед дверима "бункера". Рука сама потягнулась..я завмер, глибоко вдихнув і відчинив масивну дуру.

— Не чекали?! — я розвів руки і посміявся.

  Але посмішка моя швидко зникла..

— Мам?..

  На підлозі лежала мама, а під нею розтікалась лужа крові. Ніколи не питав особливої любові до цієї жінки, але в той момент щось защемило в грудині і я кинувся до неї.

— Мам! 

— Хто тут в нас повернувся)

  Я впізнаю цей голос завжди. П'яний Барон. В хламину п'яний Барон...

— Пап..я

— Іди сюди! 

  Він стиснув моє горло ще сильніше. Я почав бити його ногами по животу, щоб хоч якось ослабити його хватку, але коли це виявилось просто неефективним.

— Ахх-кгаа..— я прохрипів на останньому подиху.

Сльози почали литись з моїх очей, а голова обіцала от-от вибухнути через нестачу кислороду і крові. Я вчепився в його руки своїми руками, намагаючись зпихнути їх зі своєї шиї, але сили почали покидати мене.

                                                                     ***

Вас коли-небудь душили? Може заради забави, або в пориві пристрастей? Якщо душили, то ви прекрасно знаєте, що іноді суперник може перетнути межу, і тоді ви припиняєте посміхатись, ваші очі округлюються, вам страшно. Страшно, що зараз вас просто вб'ють: ваш п'яний друг в кабаку, або ж гарячий чоловік у вашому ліжку. І ви намагаєтесь всім своїм виглядом показати "Досить!", але коли вже стає надто пізно..стає так спокійно..і ти думаєш: "А може досі чинити опір?"

  Але якась частина тебе продовжує сперечатись: "Ні! Стоп!" І ці думки пронзають твою вже майже безтямну голову різко, ніби шилом у скроні. Бах! Бах! Бах!

  Все почало темніти перед очима, але раптом серце почало битись з подвійною силою, кінська доза адреналіну вилилася у кров, все сповільнилось і я почав чути сопіння Барона, бачити мілкі краплини іспарини на його лобі, відчувати мільйони запахів навколо себе, але найрізкішим був смрад алкоголю від нього. Спалах дав про себе знати і він був голодний..

— Шо це за ху..

Моя рука нащупала кинжал в ножнах Барона. Бах!

  Він не встиг видати і звуку болю. Клинок пройшов крізь око прямісінько в мізки. Його тіло рухнуло на мене і перекотилось на бік. Вдих...такий дорогоцінний, такий жаданний вдих..я потер горло. Синьці залишаться ще на довго, але головне, що я живий.

— Ти не залишив мені вибору, — хекаючи і потираючи горло, сказав я, дивлячсь на труп батька.

  І у цьому натовпі, серед переляканих поглядів і схвильованих шепотів стояла людина, чиє лице залишалось байдужим, ніби те, що відбувалось тут і зараз було для нього не більше, ніж фоновим шумом, що віддалявся. Він стояв трохи відсторонено від інших, спостерігаючи за тим, як півм'я поглинає все на своєму шляху. Його руки були схрещені на грудях, а погляд спокійно ковзав від язиків полум'я до обличч навколо, уважно вслухаючись у тремтливий говір.

  Він залишався непорушним, ніхто не звертав на нього уваги, його ніби і не було тут, ніхто не знав його і того, що йому тут потрібно. Можливо він такий же самий зівака, як і всі тут, а може..

— Мор, пішли, все вже втрачено..— шептули йому на вухо.

  Але людина була непохитна. І поки компанія з чотрирьох його людей встигла віддалитись, він все стояв і стояв. А в його голові ніби ехом розносилось: "Яка ж падла посміла зірвати мої плани?"