Масивні дерев'яні двері клоповника скрипнули, заганяючи в приміщення прохолодний вечірній вітерець, що сміло розігнав піщинки на підлозі. Грузний чоловік увійшов першим, за ним ввалились ще четверо голів, замучених, сонних і явно невдоволених можливістю ночівлі у цьому "затишному" притулку смраду і хворей. 

  Чоловік підійшов до невеликої стійки реєстрації і уставився на велику дупу, в латаних портках.

— Добрий вечір, — його голос був глибокий і хриплий, — нам кімнату на п'ять людей.

— Скікі? — почулось знизу.

— Ти рило-то підніми, чутніше буде.

  Особина невдоволено крякнула, розігнула спину і нарешті повернулась до рідких гостей клоповника, уставившись мутними зенками на чоловіка.

— Ну? — процедило воно крізь зцеплені папіросою зуби і поскребло щітину на щоці.

— Нам потрібна кімната на ніч, — повторив ізрядно вже втомившийся чоловік.

— Паша, ну куди ти це поніс, сюди давай! — старчий жіночий голос крикнув десь з іншої сторони клоповника на хлопчика з відром у руках, котрий розвісивши вуха, встав в коридорі.

— Кімната значить..— мужичок кинув швидкий погляд на хлопчика і обвів всіх п'ятерих, повернувшись до головного, — уся?

Чоловік зітхнув, закативши очі:

— Ні, п'ять шестих.

Зенки звузились і забігали, видаючи незвично високу мозгову активність.

— Цей..як говориш? Скікі??

— Позбавлю тебе від страждань, і візьму кімнату повністю.

— Усі десять ліжок? — зенки зупинились, рило озадачено витягнулось.

— А ти виявляється не такий тупий.

— Одне ліжко — 3 п'ятірки, але можу взяти коронками, їжою і по спільному курсу.

— Другий поверх, вікна на Мертвий Ліс, — чоловік поклав на стіл п'ять монет.

  Зенки знову озадачено забігали, щось згадуючи:

— Е-е..з тієї сторони вільних кімнат немає, — брудні руки згрібли срібло зі стійки.

— Ну так знайди, — роздратовано кинув він ще дві.

— Як вас записати? — посміхнувся повеселівший портьє, окинувши всіх хитрим поглядом.

— Всіх, оформи на одне ім'я, — чоловік замислився.

— Мирослав Гільнюк, — підкинув один з компанії з дивним, недоразвитим зрачком, що був набагато вужчий за інший, через що складалось враження, що він під чимось.

  Головний посміхнувся і кивнув.

***

— Гей, рвань помийна, а ну з'їблись звідси! — підкрикнув люб'язливий провожатий у смрадну пітьму апартаментів.

  На двух солом'яних тюках, бубнячи і матюкаючись заворушлись два тіла.

— Жвавіше, у вас сьогодні свято, — він хрипло засміявся, кинувши на липку від бруду підлогу срібний, раніше відрахований на стійці.

  Тіла одразу зашевелились, ближнє злізло з матрасу і на карачках підповзло до монети, загіпнотизоване блиском металу, але не встигло воно і дотягнутись до нього, як друге тіло, підбігши, схопило перше за довгі пасми і відшвирнуло вбік.

— Колюня..— заскиглило тіло, тримаючись за голову, — це ж на двоїх, Колюня..

— Від'їбись, — грязнючий чоловік вийшов на світло, і, підібравши сріблястий, пройшов повз компанію, перекинувшись поглядами з афігіваючим з усього, що зараз коїлось молодим хлопчиною.

— Ну Колюнь..— тіло поповзло за чоловіком.

— Від'їбись! — чоловік різво покинув кімнату, спускаючись по скрипучим сходам.

Тіло захникало і, намагаючись встати, спотикнулось, знатно приклавшись головою об підлогу.

  Всі стояли відсторонено і тільки хлопчина ахнув і хотів було ринутись до тіла, але міцна рука головного схопила різвого пацана за комір. Він нерозуміючи поглянув на командира, але в слідуючу секунду відвів погляд.

  Тіло на тремтящих руках піднялось і, хитаючись, попленталось на вихід, хлюпаючи носом.

— Ласкаво просимо) — портьє простягнув грузному чоловіку ключ і чиркнувши запальничкою, підпалив гніт лампи, висящої під стелею в середині кімнати, — ось там чисте відро для параши, — кивнув він в бік жестянки, — двері кріпкі, замок надійний, так що не переживайте, — одарував він всіх кривозубою гнилою посмішкою, — а, і ще дещо: парашу у вікно не лийте і заради всього святого, давайте без стрілянини тут: будуть проблеми.

  Командир розуміючи, кивнув.

***

— Де кажеш вони зупинились? — натягуючи штани прикрикнув я в бік повії.

— Нічого я тобі не скажу, — Марія насупила брови і відвернулась.

— Та досить тобі, ти перший раз жарти про матір чуєш?

— Не перший, але ти ж знав..— вона повернулась до мене обличчям і очі її заблестіли.

  Так, знав. Прекрасно знав.

— Сонце, я люблю коли жінки плачуть, але прошу, підбери нюні, здохла і здохла, в мене теж мами немає, ну і що? Я тепер повинен плакати за нею кожен день? — я підійшов ближче і взяв Машу за щоки.

  Та шмигнула носом і, відмахнувшись від моєї руки, витерла сльози.

— В "Ані"

— В "Ані"..— повторив я, замислившись, — що, Мор виходить в нас скупиться на хорошу ночліжку для своїх підлеглих?) 

Марія потиснула плечима наче це питання було адресоване їй.

— Ну добре, піду я прогуляюсь, хвилин через тридцять повернусь.

  Голова все ще трохи паморочилась після..я навіть не знаю як це назвати..галюцинування, тягнуло блювати і навіть не знаю через що більше: від струсу мозку, чи від руйнації вибудуваного роками, кров'ю і потом, закріпившогося за мною образу в своїх же очах. Але вийшовши на вулицю, мені одразу полегшало: легкий вітерець дув мені в обличчя, доносячи до носу звичні запахи бруду і смраду. Мда-а розкішне життя не для мене) Я вдихнув на повні груди і легким прогулочним шагом попрямував в бік клоповника по нічним вулицям славого міста Вітрове.

  Слава Родані, вона оберігала мене всі ті рази, що я бував тут від місцевих ночліжок, але загальне уявлення про них в мене було: зазвичай в подібних закладах замість ліжок — матраци, зассані, обригані, з дірками, прогризаними тарганами і щурами — головними постояльцями. Якщо заснеш в такому, будеш до кінця днів дякувати долі, або якомусь свому Богу за те, що прокинувся без болячок: воші. Самі по собі вони проблем не діставляють, помився, поголився і нема паразитів, але коли поблизу бушує багряна чума..хто зна яку подорож довелося зробити нашому маленькому паразитуючому другу перед тим, як опинитись у складках смердящого матрацу і запустити в тебе свої клішні. Ну і клопи само собою. Також може не пощастити стати покусаним щурами, що в клоповниках також не рідкість, да можна просто наступити на іржавий цвях, заробити гангрену і кірдик. Короче кажучи від долі не втекти, якщо на лобі написано від кулі померти, або бути загризеним вовкодавом, то так воно і буде.

  Правда кажучи, я і сам колись в подібне не вірив: ну як за людину вже може бути розписана доля? Людина сама її творить, своїми вчинками, словами і думками. Не вірив, поки на моїй же памяті не приключилась одна цікава історія: жив у нас в Піщаному Сяйві мужичок: Миханя Невмирущий, на голову відбитий був, за свій вік багато справ наворотив: в найманцях був, в Кістяник і Прокляте Поле ходив, випробовував себе в мисливцях за головами і в нього навіть нічого так виходило. Звання відморозку і кликуху заробив ще по дитинству: страху не знав, в атаку йшов як на свято, а причиною такої дивної, на перший погляд поведінки, стала ворожка, що ще в дитинстві сказала нашому товаришу, що смерть свою знайде він не від кулі, але і не від старості. Від чого конкретно він помре, відповіді чіткої не дала. Окрилений сим знанням, Невмирущий ліз у всі тяжкі. Звісно поранення отримував, але не сильні: загоювалось все як на собаці. І ось одним січневим ранком, після попоїща, п'яні товариші на понт його взяли: 

— Сушняк такий..— поскаржився Миханя.

— А ти он з ка-алюжі гик попий ахахах!

  А він мізками так підрозкинув, дістав флягу і поплентався хитаючись до першої ближньої, загріб і залпом випив..через два дні він висрав кишківник і здох у власному гімні. Діагноз: холера. Така ось в нього доля.

  Вийшовши з-за повороту показався "Ан". Раніше клоповник напевно мав зовсім іншу назву, он навіть видно вигорівші місця від стертих букв, котрих по слідам колись було п'ять, але зараз залишилось лише дві: друга "а" і остання "н". Так зівпало, чи може якийсь розбишака не встиг доробити свій генальний задум, але слово напрашувалось само собою. Тому місцеві віддавали перевагу простому "Ан", щоб вкрай не поганити цю діру.

  Підійшовши до чорного входу я став чекати. Скоро двері відчинились і на вулицю вибіг невисокий, але стрункий хлопчина років десяти з помийним відром у руках.

— Еу, пацан!

— Га? — він почав перелякано озиратись.

  Згадавши, що в лаців зір ні к чорту, я вийшов на світло вікон і зняв капюшон.

— Заробити хочеш?

— А-ага, — пожвавішав він, поставивши відро на землю і підсочив до мене, але всеодно дивився якось з недовірою.

— До вас сьогодні ввечері заселилась група з п'яти мужиків.

Хлопчина кивнув головою.

— За скільки розплатились?

— Вони в нас до ранку, бабка бурчала типу, що понаїдуть на ніч, тільки білизну об них марати.

— Добре, — я взяв руку хлопця і поклав в нього срібний, очі його заблестіли, — приглядую за цими гавриками, як ключі вони зранку здадуть, мчись в "Нічку" і спитай Падальника, — в руку впала ще одна монета.

— Ага! — взбодрився він.

— Якщо не прогавиш, отримаєш ще стільки, але якщо здаш мене, я відріжу тобі культі, — все ще не відпускаючи зап'ястя малого сказав я. Вираження його обличчя різко змінилось, — Зрозумів?

— Так-так, — затряс він головою.

— Повтори.

— Слідкую за ними, як вони з'їжджають бігу в "Нічку", кличу Падальника і отримую ще два срібник, — протараторив хлопець.

— Молодець) — я відпустив його руку і потріпав хлопчину по голові.

  Пацан відхитнувся і, ховаючи монети в карман, поклав долоню на серце:

— Нікому, могила.

— Пашка! Ну де ти там?! — почувся бабчин крик.

Хлопчина вилив вміст відра і побіг, вельми задоволений кінцем сьогоднішнього дня, не дивлячись на погрозу каліцтва.

Затарившись наостанок необхідним провіантом в місцевій лавці, я побрів відсипатись в компанії гарних жінок.

***

  Десь о сьомій ранку я підскочив від хлопнувших дверей, серце пропустило удар, я вже схопився за ніж, що лежав на тумбочці, але вчасно заспокоївся: це був той самий малий, він хекаючи і тичачі в бік виходу стояв в отворі.

— Вони...фу-ух, вони з'їхали.

— Чого раніше не прибіг? — опішав я і почав надягати штани і збирати речі.

— Винен, вибачте.

— А ну іди сюди! — в кімнату увірвався Володя зі стійки реєстрації, і схопив хлопця за воріт.

— Облиш хлопча, — махнув я йому рукою, і він, закативши очі, поплентався назад.

— Що тут коїться? — сонно пробурчала Марія.

— Добрий ранок, я повинен бігти, сподіваюсь ще колись свидимось) — сказав я вже виходячи з кімнати, даючи хлопцю два срібних.

— Так швидко?

— Робота! — крикнув я, потиснувши плечима.

***

— Вони напряму до Перехрестя? — поцікавився я, садячи хлопчину на Буяна і вскакуючи слідом.

— Напевно так, але я не зовсім зрозумів навіщо, бо далі тільки пряма дорога в Прокляте Поле, — хлопчина якось пойожився, наморщившись.

— Ясно, — я пустив коня галопом.

Біля "Ані" стояв віз, запряжений двома скакунами. У возі було багато провіанту, якісь бочки, мішки і ящики. Троє стояли на вулиці, лише Мора з Феном не було видно. Я зліз з Буяна і спустив хлопчину на землю. Той одразу забіг в клоповник, а я обігнув його і потрапив в стайню.

— День добрий! — гукнув я хазяїна.

— Добрий-добрий! — відізвались дезь з-за кутку і до мене вийшов низькорослий дідок, витераючий руки об рушник, перекинутий через плече, — чим можу допомогти?

— Он там твої коні? — кивнув я на скакунів, запряжених в Моровський віз.

— Лише один, та і то, — махнув він рукою, — не він мій, залишив один чоловік і так і не повернувся за ним, ну я, як належно два тижні протримав, а ось сьогодні вирішив продати. А другу вони купили в продавця нашого, тут один хороший друг мій, в нього і кобили гарні і скакуни добрі, а чого цікавитесь? Скакун у вас я бачу вже є, — оцінюючим поглядом обвів він Буяна. Той фиркнув і заїржав, загледівши молоду кобилу в одному із загонів.

— Та бачиш в чому справа, в одного чоловіка з Південного Каньйону вкрали одразу три десятки коней, а мене приноровили їх знайти, а конокрадів віддати в потрібні руки, а твій в крадених рахується. От знаєш, раніше мисливцем за головами був, думав роботи муторніше не знайти, а ні, — цокнув я язиком, — як же я заїбався, ти не уявляєш, і от розумієш, кожна ж сволота норовить відбрехатись, ось здавалось би, вже за яйця схопив паразита, а він все на своєму: "я не я і жопа не моя", що тільки не приходилось робити, і пальці ламав, і голки під нігті заганяв, і вуха відрізав, з професії пішов, а от вона від мене щось все ніяк не відлипне, — я тяжко зітхнув і подивився на коняра, чиє лице по мірі перечислення видів маніпуляцій з "конокрадами" видовжувалось, поки не набуло форми кабачка, а скоро і кольору данного овоча.

— Та ну я ж..— почав було виправдовуватись він, але я зупинив його, не бажаючи слухати не потрібну мені інформацію.

— Та я знаю, ти не хвилюйся, конокради вже відомі, їх покарають, ти мені краще за тих бравих молодців розкажи.

Дідок розслабився і видихнув.

— Та а що про них розповідати, видно, що найманці, направляються явно в далеку дорогу, інакше я не розумію навіщо їм стільки провізії з собою.

— Що у возі? 

— Та я ж звідкіля знаю, я ж не командир їхній, — посміхнувся дід і, діставши папіросу, запалив, — Будеш? На.

  Гіркий дим заполонив легені і вийшов на зовні хмаркою сизого диму.

— Але мене одразу спантеличив цілий мішок часнику, думаю: "Нафіг він їм, вони наче на торговців не схожі", от і зараз не розумію.

— А віз важкий?

— Сам по собі? Ну, не легкий..

— Тобто одна кобила цілком потягне?

— І не замилиться навіть, тому дивно, що вони ще одного ваговоза придбали в друга мого, але хто їх знає, може вони на м'ясо хочуть пустити когось з них, хто ж їх розбере, душегубів цих.

— Ну, або вони їдуть за чимось важким, з чим будуть повертатись назад.

— Ну або так, — шмигнув він носом, — а ти чого цікавишся?

— Що там з Перехрестям? — питанням на питання відповів я.

  Дідок поперхнувся.

— Перехрестя? Ну..говорять чума багряна там, а ти небось туди направився? Вночі було чутно стрілянину якусь з кулеметів, напевно заражених відганяли.

— А можна обігнути Перехрестя і потрапити одразу у Прокляте Поле?

— Боже милостивий! А туди тобі навіщо?

— Можна чи ні? 

— Знаєш, хлопче, весь світ обійти можна, якщо ноги кріпкі, але у Прокляте Поле тільки одна дорога — через Перехрестя: по бокам яри великі, впадеш і більше не піднімешся звідти.

— Ясно, — кинув я недопалок на піщану землю і затовптав черевиком, — дам пораду: не патякай про нашу розмову.

    Я скочив верхи і погнав на Північне КПП. Сіро-чорні соти будинків, холодні і пусті проносились у мене перед очима, вони стояли похилені, мертвим кільцем навколо Вітрова і вже давно не дихали. Якась мать його пекельна пасіка. Навіть Піщане Сяйво, з його позаміськими пустошами покинутих розвалюх не залишає на душі такого паскудного відчуття. Зрівнювати їх і села Вітрова всеодно, що порівнювати між собою вибілені часом кістки і гниюче м'ясо: смрад мертвого скоту, покинутого тут на розтерзання природою чітко доповнював вологий запах мокрої деревини і землі. Вітрове вже давно знищила багряна чума, він гниє, рік за роком втрачаючи шматки: кінцівки передмістя висять на виснаженому тілі мертвим грузом, скоро і воно помре.

  Це КПП ніяк не відрізнялось би від свого побратима, ті ж вежі, той же вагончик, але старий іржавий автобус на кінській тязі, поставлений поперек дороги міняв картину і в цей раз снайпери навіть не намагались ховатись, відкито лежачи на позиціях. Під'їхавши ближче, в одного з присівших відпочити сторожил запримітив ранцевий кулемет.

— Добрий ранок, — привітав я десятка зо два хмурих мужиків, відірвавши їх від справ заради своєї нескромної персони, — мені б в Згарь, випустите?

— Зачастили ви в Згарь, — усміхнувся один з них, кріпкий бородатий дядька з наглою рожею, поправляючи висящий на плечі АК, — ти шостий вже за останні двадцях хвилин, а в тому місяці і десяток не набралось, медом там намазано, чи що?

— Каби медом)

— Ну-ну, мені взагалі-то похер чого ви всі туди претесь, головне, щоб не повертались, пропускний давай.

— А чого так? — поцікавився я, простягуючи йому папірець.

— Не хочеться патрони витрачати.

— І то вірно, патрони зайвими не бувають. Я чув, що тут хворь одна майже не в Перехресті.

— Оть тє на! — вдавано здивувався він, — ви чули? Каже, в Перехресті хрінь якась, — звернувся він до товаришів.

  Ті невесело посміхнулись і опистули очі в підлогу.

— Випускай!

  Автобус здвинувся, відкривши мені дорогу.

— Там трохи далі лежать двадцять вісім тіл, — показав різко помрачнівший жартівник на шосе, —  шістнадцять мужиків, дев'ять баб і три дитини, сьогодні вночі сюди прийшло чоловік сто, не менше, прохали медика подивитись, не хотіли розходитись навіть тоді, коли ми дали чергу поверх голів, прийшлось опуститись нижче, а потім ще бензин витратили, трупи спалюючи, так ось у мене прохання, будеш в тих краях мародерством займатись, передай місцевим, щоб в нашу сторону не сувались, в наступний раз наказано в переговори не вступати, стріляти без попредження, лади?

— Лади.