Вітрове. Колись велике. Колись промислове. Колись важливе. Зараз же занепавше, розграблене і не помітне. Кажуть, що колись тут проживало триста тисяч. Заводи працювали день і ніч, а люди приїжджали з інших міст погледіти на місцеві пам'ятки архітектури. Але все це залишилось в далекому минулому. Ні, Вітрове не пало жертвою радіації, не було обділене водою..але знайшлась біда по-страшніше: людська тупість. Все що могла зробити та псевдовлада в перші роки хаосу: не дати себе нагнути. В буквальному сенсі, бо в переносному нагибав її кожний зустрічний і навстрічний гопник, котрому вистачало розуму зібрати окдлу з сорока голів. І окраїни, просто кинуті на розтерзання, через два місяці перетворювались на спустошені руїни, а кордони Вітрова зжиматись. З роками від великого, перспетивного міста залишився лише центр з населенням не більше тридцяти тисяч, оточений кільцем мертвих кварталів.
Через особливості своєї роботи я побував в багатьох містах і селищах, пам'ятаю як вперше довелось побувати в Бастіоні..враження він на мене справив як грудаста повія на пубертатного шкета: начебто звичайне місто, але до чого ж не схоже на будь-яке інше: рівні дороги, великі провулки, високі заселені будинки, зелені деревця деінде, не смердить, народ не шугається від тебе, баби спокійно гуляють навіть ввечері, мужики не озираються і не тримають руки в карманах. В пивнуху яку не зайди, всі сидять і дійсно культурно відпочивають, у барменів за стійкою навіть ружбайки з сіллю не має. Ну, думаю: "Люди несповна розуму." Сам тоді ще сопляк безмозглий був, не розумів від чого так, але побувши там ще з пару днів до мене дійшло, а повернувшись назад в Піщане Сяйво я лише зміцнив свою думку щодо Бастіона.
Вітрове ж з себе не представляє щось таке, що може потягатись навіть з Міражом. Воно лежить у низині, де вітер ніколи не стихаючи, задуває у порожні вікна, покинутих на окраїнах, будинків. Не доїжджаючи до міста, ще здалеку можна було примітити дивну конструкцію: міст. Колись, напевно, під Вітровим текла якась річка, але зараз від неї лишився лише неглибокий яр. Подекуди внизу ще виднілися залишки вологи після сьогоднішнього нічного дощу — маленькі калюжі, що змішались мулом і залишками гілля. Яр здавався ніби порожньою раною, що прорізала землю, нагадуючи про часи, коли тут вирувало життя.
І я все ж сподівався зберігти свій і так поникший настрій таким який він є, але завидівши міст..ем-м, розумієте, Вітровий міст саме по собі явище двояке: більшість його "побратимів" вже давно розвалились, чи-то від міжусобної гризні, чи-то самі по собі, від тотальної засухи, без належного нагляду, а цей он стоїть..його широкі металеві балки, що тримали всю конструкцію, намервто впились в землю і до сих пір внушали почуття поваги до колишніх будівників. І хоча в деяких місцях основа покрилась тріщинами, а деінде і зовсім обсипалась; з його стальних ніг стирчали назовні, ніби ті поламані кістки, шматки арматури, а деякі місця покрились іржею, міст всеодно не втратив і половини тієї величі, яка належала йому раніше. Він стояв, немов би скелет якогось доісторичного ящура, великий, грандіозний на фоні жалюгидних клаптиків здрібнілого існування.
А з іншої сторони Вітровська влада, хоч і розміючи стратегічне значення моста для міста, скупилась на охорону для двох кінців, отож половина моста належала вітровській гвардії, а та половина, що йшла зі сторони Південного Каньйону, належала тамашній банді, ну хоча, там важко було сказати, кому точно вона належала: банди постійно змінювались, воюючи між собою за право бути єдиним "власником" і через це перша половина переходу була всіяна латаними-перелатаними дирами від бездарних спроб підриву, опори на початку шляху також неабияк постраждали від сутичок "правовласників", але тим не менш, міст стоїть і падати не збирається. Вміли ж будувати в минулі часи, не те, що зараз: на один сезон з підручного лайна.
Вітровська влада, напевно, мислила в тому ж руслі, тому намагалась зконцентрувати свою увагу більше не на цілісності переходу, як на взиманні платні за переїзд по ньому. Але з такою монополією згодні були не всі. Навіщо брати мізерні два срібних, якщо можна без всіляких розмов забрати все, що належить невдачливому путнику?
Двох я помітив ще не виїхавши з Мертвого Лісу, коли обоз вже благополучно проїхав перші три опори: вони засіли за балками, розумно розсудивши, що шматок не по зубам. Значить банда невелика, скоріше навіть не банда, а так, купка каньйонівських вирішила підзаробити. Бідні, зголоднілі люди. В їхнє положення легко увійти, і я навіть був би не проти відбашляти їм пару монет, але проблема в тому, що добрий старий грабіж вже давно ніхто не практикує. Часи, коли бидло жило по поняттям пройшли, і зараз вони віддають перевагу знімати навар вже з трупа. Так набагато безпечніше, вигідніше і швидше.
Зупинившись в метрах двохсот, я прив'язав Буяна до коріння одного з масивних дерев і надів йому на голову мішок з вівсом, щоб не протестував, а сам, перекинувши через плече Гвинторіз, підійшов трохи ближче і засів у кустах. Через декілька хвилин пильного нагляду за бандитьским лігвом, завидів ще трьох за колонною трохи далі тієї, де сиділи двоє попередніх мародерів. Один з них необачно висунув голову і косинець прицільної сітки ліг трохи вище перенісся його носа. Вдих. І сухий тріск ВСС рознісся по околиці. Голова смут'яна здригнулась назад в димці алої нитки. Симпатично) Багато хто вмирає красивіше, ніж жив. І все завдяки мені: іноді щасливиться створити воїстину прекрасні етюди: в голові в нас знаходиться більше літрів крові, ніж будь-де в нашому тілі, і коли куля, на великій швидкості пронзаючи голову, виходить назовні з іншої сторони, розмір вихідного отвору набагато більший за тий, що послугував для кулі вхідним, а значить майже все, що знаходилось всередині, вийде назовні разом із шальною кровавим фонтаном. Особливо феерично це виглядає у закритому просторі, бажано з білими стінами і стелею: створюється ефект художнього безладу; буйство життя і кольорів у холодному, мертвенному середовищі) Гра контрастів, вражаючий дисонанс) Короче кажучи виглядає еротично.
Але в данній ситуацій я сильно не сподівався на похвалу: художній талант в моїх краях мало хто може оцінити здраво — а на те, що узрівши фантасмагоричну сцену загибелі товариша, інші особини швидкенько здриснуть, зекономивши мені час і патрони. Але мої сподівання не виправдались: вони, напевевно по вилетівшим мізкам, визначили траекторію кулі і сховались таким чином, щоб зі своєї вогневої позиції я їх не поцілив. Але, керуючись правилом не залишати живих ворогів за спиною, винесене ще в дитинстві завдяки моєму "товаришу" Безпалому, я обігнув їх по косі і через хвилину терплячості був нагороджений висунутою з-за опори кепкою) А коли, захоплений власними розумовими здібностями паразит повірив, що небезпека минула, показалась і фізіономія. Куля угодила йому прямісінько в око, пробивши голову так, що я ще пару секунд міг споглядати вид з моста через його черепушку. І поки його побратими, скрючившись в гримасі жаху і огиди, споглядали за тілом почившого, я, не марнуючи часу, дістав ПК і зайшов з тилу. Третій і четвертий виродки впали на землю майже одночасно: куля, пройшовши через потилицю одного, потрапила в шию другому. П'ятий і останній завмер на місці в нестійкому становищі, готуючись чи-то взлетіти, чи-то обісратись.
— Н-не стріляй! — пальці його розжались, і на землю впав потасканий револьвер, — я ж тобі нічого не зробив! Якого біса?!
Мужик був щуплий, сорокет вже явно розміняв, в рудих пасмах, куди не глянь, проступала сивина, одягнутий в засалену майку і шорти, на ногах нічого. Погляд налякай, але не вмовляючий.
— Чого-о мовчиш? — поцікавився він і якось не к місту додав : — Ну я..пішов?
Це просте питання настільки тронуло мене, що на обличі, напевно, відобразилося непіддільне здивування, і агнець, помітивши це, зрозумів безтактність свого питання і те, що йти сьогодні нікуди вже не треба буде.
— Ну і чого тепер? Пристрелиш як скотину? — зробив він останню спробу викрутитись зі своєї очевидно безвихідної ситуації, підкріпивши своє жалюгідне і варте жалості становище пустими руками, — у беззбройного стріляти багато хоробрості не треба, то може по-чоловічи вирішимо це питання? — він повільно, не зводячи з мене очей нагнувся і дістав з-за пазухи ніж, — що скажеш, гм?
А що тут сказати? Спроба варта поваги. Більшість на його місці жувала би соплі, захльобуючись в мольбах і обіцянках, стоячи на колінах, а він тримається достойно, так, голос трохи подрагує, в руках тремор, але то нічого, сліз не видно, штани наче сухі, молодець) Коли натрапляю на таких, аж дух захватує: кожен другий зараз гірше за тварину, та, загнана в капкан, краще відтяпає собі кінцівку, але виживе, людина ж, загнана в кут, зламається, втратить самоповагу і навіть самий заядлий прихильник гомофобів запропонує відсмоктати тобі хер взамін на те, що залишиш його вживих..куди катиться цей грьобаний світ? Траплявся мені один такий. Я відрізав йому хазяство. А навіщо воно бабі?
Я поставив ВСС на землю, обперши на колону і тільки-но поліз прибрати ПК в кобуру, як наш шанувальник совісті, подло виставивши одну руку вперед, з криками ринувся на мене. Я встиг зробити шаг в сторону, попутно дістаючи Кабар. Подлий випад, подлий, і від того він був би хороший, якби не настільки повільний. Фехтувальник пролетів пару кроків і повернувшись до мене обличчям, встав у стійку краба, широко виставивши ноги у напівзігнутих колінах, так і залишивши руку виставленою вперед у повну довжину. Типічна помилка початківців. Я, зробивши короткий випад, одним взмахом відтяпав незадачливому мародеру культю так, що та звисала, тримаючись на одному лише чесному слові і парі нитках шкіри. Ніж з характерним "звяк" впав, залитий алою рідиною.
— А-А-ааа-аа! — завив він, схопившись здоровою рукою за скалічену і впав на коліна.
Кров лилася на потрісканий асфальт, напитуючи його, ніж так і продовжував лежати біля хазяїна. Я зробив крок вперед.
— Ні! Ні-ні зачекай! — затряс він головою і зі сльозами на очах додав: — П-прошу, н-не треба..в мене діти..
Ну ось почало-ось. Аж якось прикро, не думав, що він так легко здасться( Я підійшов майже впритул і..
— Здохни, бля! — схопивши ніж здоровою рукою, він кинувся на мене.
У вухах задзвеніло, серце пропустило удар, а потім забилось з подвійною швидкістю..я, зробивши пірует у сповільненому лише для мене часі, встиг ухилитись від летящої в мою грудну клітину смерть. І коли я, докрутившись, повернувся в звичне положення, тіло виблюдка пролетіло саме на ту відстань, котра була мені потрібна)
— Гкха-аах-кк-хг
Опинившись позаду нього, я встромив Кабар в підщелепну ділянку, приштиркнувши його язик до верхнього ньоба. Кров потекла по моїй руці, поки все же живе і хрипляще тіло осідало на кинжал, втрачаючи самоконтроль.
— Тихо-тихо, — я притримав тіло і, дожавши кинжалом, пробив верхнє ньобо, потрапивши в мізки.
— А-гкх
— Чш-шш, — кинжал провернувся пару разів, добряче пошарудивши у мужика в голові, — ось та-ак, — і вийшов назовню, з налипшими мізками і залитий кровью.
Тіло грохнулось на землю і забилось в конвульсіях. Кровава піна виходила з його роту, поки один зі зрачків ока все розширювався і розширювався.
Швидко обшманавши труп на предмет цінностей, розжився шістьма срібними монетами і пішов назад до Буяна. Скотина стояла там, де її і залишили, мирно пережовуючи овес і чхати хотіла на людський двіж зі стрільбою і поножовщиною.
Через хвилин десять неспішної кінської ходьби, ми з моїм вірним другом завиділи КПП. Здалеку Вітровський контрольно-пропускний пункт виглядає занедбаним, але це оманливе враження. Уздовж парапетів мосту встановлено металеві пластини, пробиті кулями, що слугують примітивними бар’єрами. У кількох місцях ці пластини укріплені мішками з піском, які давно посіріли від пилу та негоди. Посеред всього цього стоїть вахтовий пункт — напівзруйнована кабіна, котра раніше була, напевно, частиною якогось вантажного транспорту, а скоріше за всього частиною від кабіни потяга з якої вирізали двері й вікна, залишивши лише каркас для прикриття.
Відстукавши копитами по асфальту ще з пару метрів, ми з Буяном підійшли метрів на двадцять, поки один з чергових не дав команду зупинитись.
— Хто такий?! — загорланив він через піднесений до рта рупор.
— Я проїздом! Переночую у вашому чудовому місті і поїду далі! — кричати на вологому, розжареному повітрі те ще задоволення, їм би не завадило завести другий гостьовий рупор.
— Проїздом?! І куди ж?! — продовжував цікавитись подробицями чоловік.
— У Перехрестя! Слухай, друже, може я під'їду і поговоримо як люди?! Не хочеться глотку дерти!
— Стій де стоїш! — напрягся черговий, — навіщо тобі в Перехрестя?!
— Справи у мене там!
— Що за справи?! — невгамовувався він.
— З другом хочу зустрітись!
— З яким другом?!
— А в чому власне проблема?! — вартові, котрі до цього просто споглядали за нами на невеликих вежах, націлили свої АК на мене, — добре-добре! Друга мого звати Костя, Костян Вітров, знаєте такого?! Він живе в двоповерхівці на Центральній, в домі, котрий повернутий на бар, ну не знаю я як ще вам пояснити!
Наш дознавач повернувся обличчям до свого напарника в будці, той, підрозкинувши мізками, коротко кивнув. Звісно ніякого Костяна Вітрова я не знав, але в Перехресті бував і зараз був неабияк вдячній матінці-природі за даровану мені хорошу пам'ять. Смію припоустити, що підручний орача поіменно кожного жителя міста не знав, але приблизно на місевості тамашній орієнтувався, і легенду мою підтвердив.
— Як давно там був?! — не збирався зупинятись герговий.
— Вже роки два!
Вартовий трохи заспокоївся і приказав іншим опустити зброю і махнув мені рукою "давай сюди".
— З тебе п'ять монет за проїзд, — дістав він з-за пазухи мішечок і реєстраційний блокнот, — якщо срібла нема, візьмем п'ятірками по спільному курсу.
— Срібло є, — відрахував я потрібну суму, — навіщо такі запобіжні заходи, якщо не секрет звісно?
— Постав ім'я, дату, час і розпишись, — ткнув він пальцем в чотири графи, — а заходи..— замислився черговий, — вже три дні не можемо з Перехрестям зв'язатись, зв'язок пропав, групу послали — не повернулися, а значить щось недобре там сталося, а якщо щось сталося, то скоро і до нас дійде.
— На що підозри? — поцікавився я, повертаючи олівець.
— Сподіваємось на те, що банда якась владу взяла, хоча в нас зроду настільки великих банд не було, щоб Перехрестя захопити, але можливо об'єднались, або з Півдня прийшли, я чув там таке коїться, — скорчив він гримасу чи-то страху, чи-то омерзіння, — але..— він почав говорити зовсім шепітом, — нам про таке говорити не можна, щоб паніку не сіяти, але і без нас вже все місто плітками ходе, нібито в Перехресті епідемія, — зробив він неабиякий акцент на останньому слові.
— Он як, — я також понизив голос, — Сказ? Чи холера?
— Ага, якби..кажуть там..— він нервого сковтнув, — багряна чума..
Цього ще не вистачало. Багряна чума, або ж капілярний деструктивний дерматоз. Першою назвою ця зараза зобов'язана симптомам: починалось все з того, що інфікований помічав на тілі невеликі цятки, і на першій стадії люди думали, що дерматит, температура трохи підіймається, тіло ломить, але в цілому перші два-три дні пацієнт почуває себе добре, але потім все кардинально мінялось..цятки переростали в плями, непропорційні, трохи видовжені, з розмити контурами, вони ставали плотнішими і починали перерливатись різними діапазонами червоного — від яскраво-малинового до майже чорного, людину охватував жар і суцільна слабкість, через п'ять днів плями починали зливатись між собою, і починали формувати більш чіткі структури по венам, хвороба вдаряла по капілярам, що призводило до очних і носового крововилививів, приходила нудота, запаморочення, криваве блювотиння, а на фінальній стадії плями починали відслаюввтись від тіла і людина могла спокійно, не докладаючи зусиль, відірвати від себе шматок, інфіковані буквально розвалювались, відпадали ніс, уха, губи, випадали зуби, вивалювались очні яблука. Смерть зачасту наступала від обширних крововиливів. А найстрашніше те, що всі, асолютно кожний доживав до фінальної стадії..не знаю як воно так працювало, але мозок навіть не міг відключитись, втративши свідомість, щоб хоч на пару хвилин дати тілу відочити від болю і страждань. Люди вмирали, повністю освідомлюючи реальність.
Вісім років тому багряна чума викосила добру частину Східних Дюн, починаючи від Тарашева до Нуркана і майже дійшла до Міракси, але обійшлось: осередки хвороби вдалось локалізувади. Так я чув. А ще чув, що дружина Міракси заганяла біженців зі Сходу у завчасно вириті глибокі ями, вішаючи на вухи лапшу про якусь там дизенфекцію, обливала тих гасом і жгли. Особливо притких, хто палаючи, намагався вистрибнути з ями, затовкували назад вилами. Ось така локалізація. Але я не маю нічого проти їхніх методів. Якщо б нурканівці так само в свій час позбавлялись від заражених, а не нюні розпускали, то зараз не лежали б пеплом під землею. Але зараз люди подають цю історію як історію звірств. Деякі вітровські дибіли пару років назад нили про про жорстокість по відношенню до нещасних жінок, старганів і що особливо — дітей, вимушених покинути свої домівки, в пошуках спасіння. Цікаво буде послухати цих виблюдків, коли багряна чума згонить сюди натовп "нещасних". Я майже не сумніваюся в тому, хто перший заголосить викосити заразу на корню.
Це воно здалеку легко бути добрим, з розумним виглядом засуджувати бездушних убивць, а як горе-біда за дупу схватить, тут вже зовсім інша розмова почнеться.
— Випадки вже є?
— Тьфу-тьфу-тьфу, — сплюнув черговий через ліве плече, — поки тільки догадки. Тримай, віддаш на виїзді, — в руки до мене перекочував папірець зі штампом:
"Пропуск №56
МІСЬКЕ КЕРІВНИЦТВО ВІТРОВСЬКОГО СЕКТОРУ
(ДЮННЕ КЕРІВНИЦТВО)"
Пропуск для проходу через КПП Вітрового
До міста: Вітрове
На термін: два дні (з 13.01 по 15.01)
Особа:
Прізвище, ім’я, по батькові: Падальник
Номер ідентифікаційного документа: 975
Місце проживання: Піщане Сяйво
Ціль візиту: переночувати
Документ видав: Гласов Юрій Борисович
Дата видачі пропуску: 13.01.
— Вельми вдячний)
— До речі, — спохватився він, — на тій стороні, — махнув він головою в бік початку моста, — хвилин двадцять тому стрілянина якас була і кричали, нічого підозрілого не бачив?
— Ні, мисливці напевно, бувайте здорові.
— І тобі на все добре.
Отримавши на дорогу добрі побажання, я всівся на Буяна і пустив коня галопом до міста. Хоча, те, що знаходиться в межах п'ятиста метрів від КПП містом назвати було дуже важко: розкидані то тут, то там косі халупки, оточені по боками Мертвим Лісом. Вітрове ж починається з Вокзальної вулиці, що тягнулась вздовж вже не існуючої річки. А Вокзальної, бо на ній, як не дивно, знаходиться вокзал, неймовірно утопічно контрастуючи з халупками навколо. Всередині вокзалу панує особлива тиша. На стінах висять старі інформаційні таблички, тепер побиті і пом'яті, як і сама будівля. На іржавих і в деяких місцях відсутніх рейках стоять поїзда, вкриті багатосаниметровим шаром пилу і піску. В одному з потягів вирізана кабіна з вагону, напевно то вона і стояла на КПП. В залі пусто, але коли я вперше був тут років сім тому назад, тут стояли старі лавки, покриті шматками старого вітрового полотна, але жодна з них не була здатна навіть трохи нагадувати про комфорт, що був тут раніше.
Проїхавши цю велику будівлю, ми з Буяном повернули ліворуч. На очі одразу потрапив кабак з незамислуватою назвою "Бухло", що розташувався на вулиці То́порівська, і коли не тутешній в розмові чув: "Та пішли з нами в "Бухло", що на Топо́рівській" з незмінним наголосом на другу "о", руки його одразу починали шарудити по карманам в пошуках зброї, а очі звужуватись в недовірливому прищурі. І взагалі, серед всім і так відомих Центральних, Ботанічних, Сумських та інших Ярославів Мудрих, загубилися і з цікавими і навіть дуже цікавими назвами Конопляна, Собача, Верхня і Нижня Брудна, Каналізаційна і верх поетичного рішення — Вітровська. Напевно у керівництва міського від століття к століттю фантазії не додавалося. Думаю, візьмись нинішня влада переіменовувати вулиці, нічого, оригінальніше порядкових номерів, їм в бошку не прийшло б.
Поки замислився, сам не помітив як по якомусь внутрішньому інстинкту приїхав прямо під двері "Нічки". Напевно останій раз, проведений тут відклав в пам'яті надто сильні враження.
Коли я сказав, що Вітрове нічого з себе не представляє, я помилився. Є в нього одна, лише одна деталь, що вирізняє його серед інших маленьких і таких самих непримітних міст: "Нічка" О-охо-хоох "Нічка-а") Я за своє життя побував в різних притонах і борделях, але цей..цей мені запам'ятається на все життя. Коли переступаєш поріг цього борделю, попадаєш наче в інший світ: великі лустри зі свічками, високі стелі, стіни оброблені якоюсь дуже приємною і м'якою на дотик тканиною темно-малинового відтінку, переливаючись мерехтливими нитками. Персонал дуже ввічливий і одягнений по-особливому: якщо в інших притонах він зазвичай роздягнутий, то тут скоріше за всього при закладі працює майстерня, що робить унікальні, не схожі ні на що наряди. В кожній кімнаті своя атмосфера, в кожному залі свій, окремий бар і наливають там не абищо. В "Нічку" приходять не перепихнутись, туди приходять відпочити. А відпочити мені триндець як хочеться.
Віддавши Буяна у руки молодого хлопчини, я зайшов в інший світ. Ніс одразу залоскотав приємний аромат чогось свіжого і солодкого. Мені здається, мої очі аж закотились.
— Добрий вечір, — до мене одразу, наче кішка, підійшла дівчина, — якщо хочете гарно провести в нас час, попрошу Вас здати всю зброю, я дам Вам номерок, котрий ви віддасте мені на виході і я Вам все поверну. Небезпека назовні — насолода всередині) — її бархатний голос лоскотав перепонки моїх вух і я не одразу оговтався що вона від мене хоче, але напевно вона не перший раз з таким стикається, тому без зайвих слів, знявши з мене Гвинторіз і діставши з кобури ПК, показала пальцем на ножни.
— А якщо я мм, — замислився я, — мазохіст, а може садист?
— В нас є все, що Вам може знадобитись, — пролепетала вона, — здайте будь ласка ніж.
Такій дамі я все, що завгодно віддам.
— А у вас тут ще працює така, єм-м в неї волосся коротке було з темними кінчиками, як же її, щось на М..— я витягнув Кабар і віддав її хостес рукояттю вперед.
— Марія? — услужливо поцікавілась вона, — І зніміть взуття, я видам вам тапочки.
Якщо вона попросить мене прямо тут і зараз роздягнутись, я навіть думати не буду.
— Та я фіг його..— почав було я, розглядаючи все навколо, як на очі мені трапилась шукана дівчина, вона як раз йшла до стійки реєстрації, — он, — кивнув я, — Марія ж?
— Марія), — вона коротко кивнула головою, — Маш, підійди сюди, — крикнула вона.
— Ау? А-а ого-о, Падальник, не думала, що зустріну тебе ще раз) — запримітивши мене, здивувалась вона.
— Скучила?) — я взяв дівчину под руку і зашагав до стійки реєстрації.
— Чесно тобі скажу, так, тут всі клієнти один на одного схожі, ніякої фантазії, а з тобою хоч весело було, — якось ностальгічно сказала вона, — де пропадав взагалі?
— Робота, дорогуша. Та-акс, — розглядаючи бланк номерів протягнув я, — бачу у вас тут поповнився асортимент, не може не радувати, — сказав я, читаючи заковирчасті назви, — Що порадиш?
— Я думаю нам підійде "Бархат", Володь, на, не бери з нього грошей, я заплачу.
— Ого, оце щедрість)
— Та ладно тобі, я тут стільки заробляю, що вже і не знаю куди це все витрачати, думаю скоро взагалі звідси звалити кудись далеко-далеко, ага, дякую, — Марія простягнула руку за ключем, — Пішли.
Вона вела мене по лабіринту розкоші і задоволення. М'яке, приглушене світло створювало інтимну атмосферу, а звуки і запахи лише доповнювали її, лише збільшуючи бажання залишитись тут навічно. Коридори звиваються, різко змінюючи напрямок, і кожен ніби веде до якогось сого, іншого виміру, де панує лише комфорт і спокуса, обіцяючи кожному відвідувачу унікальний досвід, грунтуючись на бажаннях клієнта. Підлога була вкрита м'яким паласом, я відчував це навіть крізь гостьові тапочки. По обидва боки коридору розташовані вузькі, але багаті ніші з витонченими фігурами, що нагадують скульптури з якоїсь міфології.
— Гарненька) — показав я очами на кудряву білявку з пишними формами, котрі були закриті лише довгими, легкими але товстими по ширині відрізками якоїсь тканини, що брали свій початок з сережок плутовки.
— Аврора! — окликнула моя супутниця дівчину, — ходи-но сюди.
— Так? — не зводячи з мене очей, спитала білявка.
— Ти вільна зараз?
— Та вже як годину)
Не говорячи нічого, я взяв її під іншу руку і Марія, посміхаючись з ошарашеної Аврори, повела нас далі по коридору розврату.
Двері деяких кімнат представляли собою просто ледве закриті тканні гардини, зкрілені шовковою товстою ниткою, а десь були просто бусинки різних розмірів, насаджені на товсті нитки, що розташовувались на відстані не більше півсантиметру одна від одної. І в цих кімнатах коїлась спокуса, мені здається, якщо зайти туди, постояльці не будуть проти твоєї кандидатури на роль третього, чи четвертого в їх компанії. Але я люблю конфединційність і Маша це знала, тому вела мене далі по коридору, поки не вперлась у великі масивні двері, відчинивши їх ключем.
— Прошу в "Бархат", — торжествено розпахнула вона двері і, пропустивши нас вперед, зайшла слідом, зачинивши двері зсередини.
Кімната була наповнена всілякими мілкими приємними деталями: столик з келихом якогось вина, диван, мереживо, вирізні стіни і стеля, килим, стійка зі всілякими ножами і мотузками, квіти..квіти чорт тебе дери, справжні квіти!
— З розуму зійти можна..— в мене перехопило дух.
— І з цього також можна) — Аврора обійшла мене зпереду і, вставши на коліна, припала губами до області мого паху, стрічки здвинулись, оголивши її прекрасні груди.
Дух перехопило двічі.
Я провів рукою по волоссю дівчини, намотавши один локон собі на палець, а потім полестив її по щоці. Вона, напевно, очікувала будь-чого, але точно не того, що схоплю її за щоки, змушуючи піднятись і штовхну на диван.
— Ого! Воу!
Підійшовши до неї впритул, я прильнув своїм язиком до її шиї. Дівчина застогнала. А потім укус в ключицю, ніжний поцілуй в плече, знов мої зуби підключились і я вкусив її за мочку вуха, тяжко задихавши в нього.
— Маш..подай мені, — я кивнув головою в бік мотоз з ножами, — бл-ля, від тебе так смачно пахне, — в мене наче дах зриває.
Дівчина через секунду дала мені прошене і сіла переді мною на коліна.
— Хороша дівчинка) — я прийняв з її рук мотузку, ніж відклав в сторону, — давай сюди, — я поплескав собі по колінам.
— Все що завгодно)
Вона слухняно виконувала все, що я кажу і через п'ять хвилин була вже закована в доволі еротичну позу, лежачи на дивані. Я поглянув на неї, оцінюючи, і перегорнув на живіт. О, так, так вигляд безумовно краще) Звук ляпасу по її дупі рознісся ехом по кімнаті.
Я вже збирався приступити до діла, як мене також вирішили здивувати неочікуванним..Аврора, взявши ніж, повернула моє обличчя до себе, приклаши його вістря до моєї правої скули.
— Гострі штучки дітям не іграшки) — я всівся в раскоряку, спершись на спинку дивану, і забрав в неї ніж.
— Я давно вже не дівча, — вона залізла на мене, прильнувши якомога ближче до торсу.
Її хвилеопдібні рухи зводили мене з розуму, а аромат її парфумів доводив мій чутливий ніс до оргазму кожен раз, як я вдихав його. Руки якось самі нащупали ніж, лежачий поруч, і гостре вістря порізало скулу повії. Вона тихенько скулила, поки я облизував поріз, насолоджуючись смаком крові у роті.
— Не гоже забувати про третього) — відволікся я від дівчини, провівши рукою по дупі Марії, опускаючись нижче.
— Мгх-ха~
— Подобається?) — другий палець одразу пішов слідом.
Аврора, спустившись нижче, почала стягувати з мене штани. А вона не здається) Що ж, завзятість і цілеспрямованість повинна бути нагороджена)
***
— Руки трохи затекли, а в цілому все добре, — потираючи зап'ястя сказала Марія.
Дівчина вляглась надиван, запрокинувши ноги на його спинку.
— А ну, підпали, — підніс я сигарету до Аврори, та услужливо взяла зі стола запальничку і піднесла вогник до скрученого папіру.
Гіркий дим, потрапивши в легені, огорнув мене теплом. Дівчина сіла у мене між ніг і я, притягнувши її обличчя до себе, поцілував, видихнувши дим.
— Які новини по місту ходять, га? — крадькома подивився я на Марію.
— Та болячка якась кажуть-
— Ні, начхати на хворі, хто сьогодні приїздив? — направив я дівчину в потрібне русло.
— А, ну якщо ти за це..
***
— Що це? — спитав я, тримаючи у руках амулу з порошком, що переливався доселі небачиними кольорами.
Десь я вже бачив цю хрінь..
— А ти розчини їх в цьому, — Марія простягнула мені келих вина, — і дізнаєшся)
— Отруїти мене хочеш?)
— Аякже) — дівчина дістала пакетик з сушеним листям, висипала його на папірчик і зробила дві самокрутки, простягнувши одну Аврорі.
А я все дивився на цей порошок, не взмозі відвести погляд, тисячі блискіток мерехтіли у мене перед очима..гарно.
— Ну так що? — кивнула Маша на келих.
На понт бере?
— Думаєш трухану?)
— Думаю кайфанеш)
Пробка з глухим і скрипучим "поп" вилетіла з ампули, а її вміст розчинився у вині. Легка димка їшла від рідини рожевим випаровуванням.
— Пий) — підначувала Аврора.
Я ще раз вдивився у рідину, намагаючись щось там побачити, але..
— Мені взагалі-то завтра треба бути огурчиком.
— Воно швидко відпускає, не переймайся) — очі Марії блиснули.
— Фіг з вами.
Рожева рідина влилася у мене, залишивши неприємний післясмак від наркоти.
— Ну і дрянь! — зморщився я.
Дівчата посміялись і закурили самокрутки. І..щось ніхера не змінилось. Зазвичай мене швидко бере наркота, а тут..дивно.
— Ну як?)~ — трохи збуджено спитала Аврора, почервонівши.
І я хотів було вже пролити гнівну тераду, але..
— Шо бл-
Силует..не чіткий....в місцях розмитий, деінде втративший форми, але силует рудої дівчини з розкошним, закрученим волоссям, такий величний..він плив до мене наче привдид..
— Е-е, — почав я невпевненно, звертаючись до дівчат, щоб впевнитись в тому, що не один я це бачу, але обернувшись по сторонам, зрозумів, що в кімнаті тепер був лише я і це..— що це, мать твою за ногу?
Не знаю чому, але силует був триндець яким сексуальним, було в ньому щось таке, через що мені кортілося впасти на коліна і заридати, воно було божеством. І я хотів, вже от почав злізати з дивану, як..
— А-аа-а! С-сука.. — кров полилася на килим і я впав ниць, обличчям припавши до ніг силуету.
Що за хрінь?
Нога рудовласої уперлася мені в плече і перегорнула мене на спину. Обличчя я все ж не бачив, але клянусь Роданою, воно було прекрасним.
— А-аа-ах! — силует наступив на рану, надавивши як слід.
Мої очі закатились від..ні, точно не від болю..від насолоди?! Що тут коїться мать твою?! Чому в мене так зриває від цього башню?
— Я зараз..бля~
Жінка надавила сильніше.
— М-м, сс-сука~
***
— Падальник!
— Падальник!!
Ну навіщо так горланити?..Де я? Що коїться?
— М-м..
Легенькі плескання по моїм щокам відчувались як крізь стіну, як і голоса...
— Відкрий очі!
Чому повіки здаються мені..такими важкими?
— Бля, поклич Володю! Падальник!
— Мг-ха...кхе-кха-КХЕ..— я зайшовся в неїстовому кашлі, перегорнувшись на живіт. Нарешті очі вдалося розліпити..все троїлось, дивний малюнок на килимі паморочив голову, — КХЕ-ГХА-КХА-хаа-кхмм..с-сук..— тяжко задихавши, я ледве стримував бажання наблювати.
Раптом в кімнату увірвався той мужик зі стійки реєстрації.
— Відійдіть, дайте я.
— А ну руки..— відмахнувся я, — руки свої нахуй приб-бери! — мій голос трохи тремтів.
— Молодий чоловіче-
Він напевно хотів сказати щось ще, але я подивився на нього, і напевно подивився якось не так.
— Добре-добре..м-м, мені з-здається я тут зайвий..— він нервово трусцою подався геть.
Піднявшись, хитаючись я поплівся до дивану.
— Міраж..грьобана квітка...
— Вибач, напевно доза була надто велика..я-
— Стули пельку, — я закрив очі рукою, а потім подивився на місце де, повинна була бути рана, але там нічого не було, а ось нижче, в області живота..— картина маслом, сука, дай серветки.
***
— Що бачив?
— Яка тобі різниця, що я бачив?!
— Цікаво, що змусило тебе..мм-м, — вона покрутила пальцем навколо області мого паху, — так швидко і так..— руки її взмились у повітря, виконуючи незамислуваті витієваті рухи.
— Знаєш..в мене дивні смаки, боюсь тобі не сподобається.
— Повір, я звоє життя багато всякого лайна побачила, мені здається твої развратні фантазії вже мало чим мене здивують)
— Ні, мені здається, ти не розумієш, там прям люта хрінь, — розширив я очі, саркастично посміхнувшись, — не для вразливих, кажуть навіть психи приходять в дикий жах від цього, а світогляд простолюдина рушиться в нього на очах.
Дівчина продовжувала питально дивитись на мене з посмішкою.
— Мамку твою бачив.
Посмішка швидко злетіла з її обличчя.