Найманці. Важко знайти інший контингент, думка про котрий була б такою ж двозначною. Їхніми послугами користуються всі: від сельчан, котрі потребують захисту, до місцевої влади, чиї наміри варіюються в дуже широкому діапазоні. Для деяких вони остання надія, для когось — надійний, хоч і не дешевий інструмент вирішення делікатних справ, а хтось взагалі використовує їх у якості пушечного м'яса, ставлячи першими під удар саме наймицьку братію. Сопливий молодняк мріє про вступлення в найманці, бажаючи пригод і легких грошей. Але варто лише матерям одним глазом побачити мужиків сумнівного вигляду з пушками за спинами, вони одразу тягнуть за вуха синів з двору, а дочок ховають у погребах, задля їх же безпеки. 

  Пустельні вовки, попільні мисливці, солдати вдачі, пси війни. Вони завжди з'являються там, де тхне кров'ю і золотом. Сьогодні вони визволяють деревушку від банди, завтра, на цю ж банду працюючи, викашують ту деревушку. Бо заплатили більше. Післязавтра скидують одного царька, щоб допомогти іншому зійти на трон. Їм глибоко посрати на принципи і мораль, їх цікавлять лише гроші. В цьому я з ними навіть схожий) Будь я полюдинолюбніше, хто зна, може покоряв би землю матушку поступью своєю разом з кодлою різношерстної братїї. Разом легше. У кожного своя роль: кулеметник, гранатометник, сапер, медик, кухар в кінці кінців. І чим більше загін, тим більше його шанс на процвітання. За наявністю хорошого капітана звісно. Оскільки втримати разом тридцять, а то і більше голів, котрі не мають права на те, щоб підставити твій авторитет під сумніви, це важко. Той хто в цьому поварився, зрозуміє. 

Бути командиром — це постійна боротьба за контроль, не лише над загоном, але й над собою. Ти не маєш права показувати слабкість, навіть коли всередині все вирує. Твоє слово — закон, твої рішення не обговорюються, інакше виникає хаос, і він швидко перетворить дисциплінований загін на купу безумців, кожен із яких буде думати лише про власну вигоду. Бути командиром — це вміти розрізняти, коли потрібно діяти жорстко, а коли варто дати поблажку, коли треба підтримати людей, а коли пригрозити розправою. Найважче, напевно, — знайти баланс між авторитетом і людяністю. З одного боку, ти маєш бути невблаганним, безжальним, якщо хочеш зберегти владу. Ніхто не стане підкорятися тому, хто вагається або проявляє надмірну м'якість. З іншого ж боку, занадто велика жорстокість перетворює тебе на тирана, якого підлеглі зневажатимуть і чекатимуть на момент, щоб підняти бунт. Лідер мусить тримати страх і повагу в рівновазі. Командир повинен мати бачення, знати, куди веде загін і що робити в кожній ситуації. Він повинен постійно відчувати настрої своїх людей, знати, коли вони готові до бою, а коли на межі виснаження, тримати разом натовп відморожених виблюдків складно, ще складніше — самому не зійти з розуму. Вберегти ясний розум для обдуманих нападів, або переговорів, а ще мати кріпку руку, щоб встигти своєчасно вхопити за яйця тих, хто посмів висловити недовіру до будь-якого твого слова, і сильне слово, щоб змусити робити твоїх підданих те, чого вони робити зачасту не хочуть.  Важко, коли кожне твоє рішення може стати останнім, коли від твоїх слів залежить не лише успіх, але й життя десятків людей. Тривалість життя найманця має пряму залежність від його кваліфікації. Шанси невмілого лісоруба знайти смерть під деревом, що впало, чи нижчі, ніж шанси поганого стрілка померти від кулі.

  За своє життя я бачив лише два відряди, котрі налічували по шістдесять-сімдесят бойців: Братство Смерті і Воїни Мороку. І їхні капітани — чисті звіри, котрі не вагаються перед тим як жорстоко вбити кожного, хто проявив неповагу, або засумнівався в лідерстві головного, на очах у іншіх. І багато хто погодиться, що по іншому і не можна. Адже навіть серед дванадцяти наближених Ісуса знайшовся Юда. А опостоли, як кажуть, були куди чесніше, ніж наймицька братія.

                                                                        ***

  Із враннішньої розмови між Радоном і Кіпішем з'ясувалось, що відчалювати сьогодні вони мають десь о восьмій ранку разом з місцевим обозом. Не думав, що з такого міста як Безводськ кудись їздять цілими торговими телегами. Хоча може це також якісь путники з товаром, для котрих це місто стало черговим місцем для зупинки і переведення духу? В цілому це не важливо, дійсно важливим для мене зараз було вирішення питання стосовно того, як саме тепер я збираюсь переслідувати цих голубчиків, оскільки торговий обоз це не один десяток телег, запряжений далеко не скакунами. Вся ця процесія зазвичай ворушиться ці швидкістю трохи шустрішою спокійного кроку. Можна було звісно і пішечком ув'язатись, але топати п'ятдесят кілометрів без передиху до першого привалу я якось бажання не мав. Тому останні півтори години витратив на придбання власного транспортного засобу.

  Брати мотоцикл, або щось інше з двигуном було доволі небезпечно, оскільки пил від піску здіймається від автомобілей будь-здоров. А бути поміченим, для мене означає провалити завдання. Ось і залишається, що кінь — найкращий варіант. 

  Взагалі коні у нас тут це загалом скотина тільки для вживання, але не всі. Справжні поціновувачі їзди верхи ще до мого народження винайшли спеціальні підкови для ходьби по сипучих пісках і кам’янистій поверхні. Звичайні підкови, які раніше використовували на твердій землі, зовсім не підходять для цього пересипчастого і м’якого ґрунту. Вони мають форму широких і трохи увігнутих пластин, що виготовлені з легкого, але міцного металу, що не перегрівається на сонці і не ковзає. Поверхня підкови покрита дрібними гострими виступами — шипами, які зчеплюються з піском, щоб копита не занурювались глибоко. Це дозволяє коню легше пересуватися та зберігати стабільність на схилах і в сипучих місцях. А при вигоні животини на вулицю, на нього накидують лохміття, щоб шкіра тварини не перегрівалась. 

                                                                     ***

— Еееу, хазяїн! — вигукнув я, стоячи за хвірткою маленького, місцями майже розваленого дому, покосившогося чи то від старості, чи то від тріщин в цеглі, за котрим чулося кіньске іржання.

— Чого ти горланиш? — з-за дому вийшов сухенький дід, — Шо ти хочеш? — голос його був хрипким і скрипучим.

— Я — покупець. Коня мені треба.

— З якої такої радості? В мене скотина не зайва.

Я дістав два золотих і блиснув ними у незговірливого хазяїна перед рилом. Його, ще секунду назад невдоволене лице, зараз розплилось в кривій усмішці

— Ек, — кракнув той і його вказівний палець багатозначно поматавася у мене перед носом, — Ходімо.

  Блиск золота — страшна сила. У більшості випадків, він замінює будь-які слова, документи і ключі. Сяючий відливив жовтого кругляшка діє майже магічно, гіпнотизуючи жертву до того ступеня, що вона забуває про все. Борг, честь, совість і навіть самозбеерження: все це меркне перед блиском призренного металу.

  На дворі, відірвавши голови від годівниць стояли три животини — два воронних, крупних, м'ясистих ваговоза і один звичайний, ну в сенсі схожий на земного коня, а не на пекельного жеребця. Я одарував поглядом останнього. Дід, напевно простеживши за моїм поглядом, потер долоні:

— Добрий вибір, пане! 

— Скільки йому?

— Два роки, але об'їжджений добре, приткий. Хлопчик він зі нравом, тому не обіцяю, що брикатись не буде, але якщо з ним спільну мову знайти, то слухатись буде.

  Гарній кінь. Буланий, з темними, навіть зі всепоглинаючим відтінком чорного, гривою і копитами. Гарно складений: сухі, добре окреслені сустави, широкий лоб, кріпка, довга шия, міцна грудина, рівна спина, здорові зуби і копита, широко розтавлені, не обвислі вуха, чітко реагуючи на будь-який звук, чисті очі. Я взагалі-то не великий поціновувач коней, все ж інстинкт самозбереження підказував, що тварюк, крупніших за себе рідного, треба остерігатись, як-не-як, пів тонни живого м'яса із зубами і копитами, але погоджусь, цей малий мені і впрям приглянувся. 

— Як звати?

— Буян.

— І скільки хочеш за красеня?

— Чотири золотих.

— Куди тобі стільки? — спитав я, продовжуючи огляд майбутнього улюбленця, — Голодних ротів багато?

— Ще б пак. За хазяйством також треба якось доглядати, зарплатню платити, в кінці кінців.

— Домашнім платиш? — здивувався я.

— Та де там, — дід махнув рукою, — жінка ще три роки тому померла, а сини в Бастіон подались. А задарама ніхто батрачити не буде.

— Ну то ясне діло, — зіскочив я з теми, — А збрую он ту в ціну долучиш? — кивнув я на вуздечку з віжками, що висіли за спиною хазяїна.

— Лади, — той зняв знаряддя зі стіни і повернувся до мене.

  Я простягнув хазяїну руку в знак заключення договору. Той замешкавшись, і якось дивно поглядаючи на мій механічний палець, витер праву долонь об штани, після чого все ж простягнув мені. І тільки він потиснув мені руку, одразу осів на землю: я потягнув його на себе і Кабар у моїй лівій руці зустрівся з шиєю дідка, проштиркнувши хребет і вийшовши назовні з іншої сторони.

  Чесно кажучи, мені зовсім не потрібен був скакун благородної крові, я цілком міг обійтись старою клячею, заплативши монет тридцять сріблом, але навіщо платити, якщо можна взяти задарма?)

  Смерть господаря і вигляд крові Буян переніс без істерик, на відміну від його крупніших сородичів. Добре, є надія, що і пострілів сильно не злякається.

  Я підібрав збрую, трохи замизгану у бурих плямах і підійшов до коня. Буян запихтів і навострив вуха, але з місця не зрушив. Хороший хлопчик.

— Іди сюди, мгг, так, — я накинув на коня вуздечку, тряпки з лохміттям і поплескав його по шиї, — Будеш добре себе вести, збагрю десь в Брянську, а будеш брикатись, — я погрозив коню пальцем, закріплюючи сідло, — Прострелю тобі ноги, поняв?

  Буян, чи то протестуючи, чи то розуміючи безвихідність свого положення, фиркнув і помотав головою.

— Молодець, та-ак, — оглянув я стійло, — Ага! — я всплеснув руками, — Ось вони.

  Біля задньої стіни лежали мішки, котрі через декілька хвилин були до верху заповнені вівсом. Нічого невинну скотину голодом морити. 

  Краги прийшлись мені в пору, і з плащем дивились доволі гармонічно. Побачив би я себе зі сторони, навіть не подумав би, що кінь крадений, але місцеві, котрі знайомі з хазяїном, запідозрили б неладне, вгледівши Буяна з незнайомцем. Тому, задля їх же безпеки, прийшлось вести коня до виходу з міста через ледве пролазний сухостій.

  Знайшовши доволі широке дерево, я примостився під ним і став чекати на наших "друзів".

— Буян значить. Падальник, будемо знайомі, — ніколи не мав звички говорити з тваринами, але робити всеодно було нічого, — Знав би ти на що ти підписався, напевно не був би таким спокійним.

  Буян багатозначно подивився на мене своїми бездонними очима, і мені стало його навіть трохи шкода.

— Розумів би ти наскільки люди жорстокі створіння..але ти без них в цьому світі ніхто, не приютив би тебе твій стариган, ти б напевно довго не прожив би в умовах засухи, не знав би що таке хороший овес і догляд, — я замислився і додав: — Хоча знаєш, я то від тебе недалеко пішов. І мене б тут без людей не було..Все, досить про погане, — а поглянув на свого нового друга ще раз, — Як я бачу ти по старому господарю не сильно то і горюєш) 

  Кінь пошкріб копитом об суху землю, піднявши голову.

— Це добре — я набагато краще! — поклав я руку собі на груди, — Догляду на минулому рівні звісно не обіцяю, але тепер тобі сумувати точно не прийдеться: забудь за стійло, за прогулки лише навколо міста, — поплескав я його по нозі, — тепер ти бойовий кінь. 

  Буян потупив погляд.

— Ось ти знаєш, що таке бойовий кінь? Та звідкіля? Бойовий кінь, друже, це міць, це коли ти несешся на натовп озброєних людей, бо твоя задача — знести цей натовп, втоптати їх в землю, зрівняти з нею. Ти не маєш права на страх, розгубленість, ти мчиш на нього, бо так тобі велів вершник — твій господар. Може мені також тебе видресирувати як бойового коня? В тебе і мускулатура гарна, і характер належний. Як гадаєш, га? 

  Він повернувся до мене ніби хотів щось сказати, але його вуха різко повернулись в інший бік. Я також чув їх.

— Все, тихо! — шикнув я на коня.

По Безводському тракту в напрямку Сухостину їхало вантажівок зо 10. Я вскинув Агатонівський Гвинторіз і припав до накладки окуляра, рискаючи по вантажним платформам.

— Он вони, наші голубчики, — поцілив я другий та третій ваговози, — Плетуться як черепахи, — помотав я головою і встав з землі.

  Звісно можна було б обігнати їх і зустріти вже на під'їзді в Сухостин, але хто зна що Мору в голову прийти може: відклоняться від маршруту і шукай вітра в полі, тим паче в дорозі може багато чого трапитись. А ось якщо рухатись на розумному віддалені і раз в десь 4-5 годин перевіряти як там справи в цих хлопців, то неприємностей вдасться уникнути. А якщо вже і помітять за собою хвіст і дадуть драпака, то від мене їм не сховатись, а вночі і тим паче.

  Бачите, в чому справа, ніч для мене — зовсім не ворог, як для більшості прямоходящих. Ви боїтесь ночі через її тишу і невідомість, а я — навпаки — слухаю її. Її ледве чутний подих вітру, крок на сухій гілці, шелест одягу, серцебиття. Все це для мене як вказівники дороги. Давно помітив, що там де інші бачать лише розмитий силует предметів, я бачу їх добре і чітко, а там де я бачу лише силуети,  інші —  не бачать нічого.

  Але і перед ними маячити не слід, особливо враховуючи присутність Фена у групі. Він звісно славний малий, ніколи навіть не хотілось його вбити, а це між іншим великого варте. Але тоді ми були з ним по одну сторону, зараз же — по різні, нехай він цього ще навіть не підозрює. І присутність мисливця за головами, будь він тобі хоч братом рідним, наводить паніку і змушує людей робити імпульсивні речі. 

                                                                   ***

  До цього разу коню на спину я залазив лише два рази. І перше знайомство з цією животиною відбулось не те, щоб м'яко: мені було тоді, не знаю, років сім, можливо вісім, і знаєте, дитинство у нас у всіх було доволі..специфічне, як то кажуть. Був у мого тата знайомий, котрий тримав в себе коней для м'яса і я малий напросився до нього, бо ніколи коней раніше не бачив. Короче кажучи, сверблячка цікавості в жопі заграла. Ну прийшли ми в стійло і..якось мені так сумно стало, ні, навіть не сумно, я був ніби розчарований побаченим: загнані старі і жирні клячі, від котрих тхло як від жмура на сонці, переминались з ноги на ногу, ходили кругами і були наче не в собі. І ось я, вже поникший, збираюсь звалювати звідси, як на очі мені потрапляється молодий жеребець. Але друг сім'ї, помотавши головою,  навідріз відмовився саджати мене на нього, пояснюючи це тим, що кінь не об'їжджений і надто пруткий. Але дитячі мізки..нема їх там, бо інакше я не можу пояснити чому вночі я приперся в те стійло ще раз.

  Я вивів цього жеребця на огороджену територію при стійлі, вхопився за гриву і хотів було скочити на спину, але кінь зірвався з місця, і почав намотувати круги по цьому загону, поки я бився об його тіло, висячи на гриві. "А що потім?" — спитаєте ви. А потім знайшли мене в купі конячого лайна, в котре я так доцільно впав, не витирмавши чергового різкого повороту жеребця.

  Другий раз був набагато кращим. Я тікав з невдалої засідки в якомусь селі, мене переслідували. І тут мені на очі потрапився кінь — білий з декількома шрамами на морді, ми переглянулись і я наче щось відчув, не знаю, можливо тоді мною правив тільки інстинкт самозбереження "тікай", тому я не пам'ятаю що сталося, але гарно пам'ятаю як ми мчали з ним галопом по пустинному полю вночі..А ще пам'ятаю як нещадно боліла моя спина і дупа..

  Тому після дванадцятигодинної їзди вершки, злізши зі злощасної кінської спини на рідненьку землю близь села з назвою Сухівці, тіло стогнало і благало про кулю в якості акта милосердя.