Вогонь. Сила, котру нікому і ніколи не опанувати. Необуздане жахіття для всього живого. Він пожирає все, не замислюючись над тим, що робить комусь боляче, або знищує щось гарне, або всім потрібне. Йому всеодно. Йому не відомо відчуття жалю чи справедливості, від нього немає пощади, йому не властиво вагатись. Вогонь просто виконує те, що повинен: знищити назавжди. І йому абсолютно начхати, що подумають або скажуть інші: чи будуть вони йому вдячні, чи будуть кататись по асфальту і битись в конвульсіях від гіркісного болю втрати, не взмозі навіть закричати, чи будуть взагалі відчувати хоч щось. Йому буде однаково, знищувати щось незначне, щось таке, що не займало його часу, щоб перетворитись на попіл, чи вижигати щось, що може потребувати багато концентрації і терпіння. Час — єдине, що було для нього важливе.
Час вирішував все: скільки душ зможе забрати з собою вогонь, скільки гектарів лісу зможе спалити, скільки спогадів перетворити на сажу, допоки не прибудуть рятувальники і не загасать пилкий характер однієї з найстрашніших і найсильніших сил природи. Час ніколи не буває на чиїсь стороні, один раз вам може пощастити, і ви власноруч встигнете відрізати на корню бажання малесенької іскри перетворити все навколо в пепелище, але той же час в слідуючий раз зіграє на руку вже тому малесенькому спалаху, давши шанс прожарити вас заживо, заточивши в своє обпікаюче кільце, не даючи вам жодного шансу вийти з нього. І поки ви задихаєтесь від диму, пожежники намагаються пробитись через таку недоречну пробку на дорозі..Час єдиний король, що править цим світом. Вогонь можна подолати, можна запобігти його утворення, але час не підкоряється нам, його не можна зупинити або пришвидшити, не можна сказити чи зробити так, щоб він плив під нашим пильним наглядом. Він просто йде, його не повернути і не зробити більше.
Я чимось схожа на вогонь: просто роблю свою роботу, вижигаю непотреб з нашої планети, спалюю монстрів, котрих не повинно було бути. Потвор, котрих ще треба пошукати, найстрашніших, найдикіших і найжорстокіших тварин, котрих коли-небудь створювала природа — людей. Не звичайних звісно. Зовсім не звичайних. Людей-невидимок, котрих ви можете не помічати все своє життя: говорливого таксиста, що підвозить вас зранку до роботи, привітну медсестру в лікарні біля вашого будинку, люблячого дідуся, котрий не може жити без своїх онучків, добродушне відображення у дзеркалі вашої ванної кімнати) На перший погляд це звичайні люди, такі ж самі як і всі навколо, але за десять років роботи Вистежувачем, я одразу можу вказати пальцем на потенційного сирійного вбивцю лише поглянувши йому в очі. Вони могли виражати будь-яку емоцію, мати будь-який погляд, але було в них те, що кардинально вирізняло їх серед купи подібних їм очей: нотка скаженості. Вона ледве вловима, але вона чітко простежувалась від найпершого мого монстра до передостаннього.."Чому передостаннього?", — спитаєте ви. Бо зараз, стоячи посеред об'ятого пламенем будинку, я дивилась в блакитні наче море, цуценячі оченятка маленького хлопчика з руснявим волоссям, і не бачила в його великих очах те, до чого вже так звикла. Я точно знала, що він саме той, хто мені потрібен, мій останній монстр, але я не спостерігала цього, не могла вловити в ньому кровожерливого вбивцю, геніального стратега і маніпулятора, безжалісного канібала, справжнього психа, таким яким він має бути, про котрого читала і за котрим спостерігала останній місяць, замість цього я бачила дещо інше..я бачила все це разом одночасно. Так, я і до цього ліквідувала покидьків суспільства, у котрих був один з цих факторів, котрий доповнювали інші, але якщо до цього, все це сильно контрастувало між собою, щось завжди вибивалось з портретного букету "серійника", то зараз я бачила як ці характеристики переплелись між собою у щось єдине, щось цілісне, щось гармонійне, але при цьому ця картинка не в'язалась між собою, ламала мені голову через те, що переді мною ще не сформована людина, лише дитина. Ми звикли, що діти беззахисні, добрі і до всього допитливі, чутливі до навколишніх, такі смішні і по милому незграбні..і цей сформований психологічний портрет не складався, коли я дивився на цього хлопчиська..не монстр і навіть не дитина стояла переді мною — справжній хижак..
Вперше за мою кар'єру я почувала себе жертвою як ситуації, так і монстра,на котрого полювала я, вперше час повернувся до мене дупою, вперше мені було натурально страшно, вперше струни моєї душі, моєї совісті вагались, вперше між собою боролись два почуття, котрі забирали в мене мій дорогоцінний час, залишаючи мені з кожною послідуючою думкою все менше секунд на активні дії. Я починаю задихатись від отруйної кіптяви, що заполонила мої легені до сліз на очах. "Це ж грьобана дитина..я не можу отак, не можу", — кричала одна думка, але її перебивало горланяче почуття боргу перед суспільством і звичка до сталості сценарію: зараз я без зайвих роздумів повинна була встромити ніж в місце, де у звичайної людини знаходилось би серце, а в монстрів лише холодний шмат льоду, або прострелити йому бошку, натиснути на курок і всього лише. Куля зробила би все за мене: м'яко просковзнула би через мізки, котрі завжди думали інакше, не так як в нормальних людей. Але раніше я ніколи не мала можливості споглядати настільки унікальний випадок, котрий мене — людину, яка завжди обирала "бий", завмерти ніби олень, на котрого несеться багатотонна фура, осліплюючи його фарами.
***
Гвинтівка L96A1. Ніколи мене не підводила. Саме з неї я вбила свого першого монстра — душогуба-педофіла — сорокап'ятирічного чоловіка, котрий старанно працював на двух роботах, щоб мати можливість балувати своїх двох прекрасних діток і красуню-дружину, возячи їх на різні курорти, купляючи їм все, що вони захочуть, водячи їх по всіляким дорогим ресторанам і так далі до нескіченності. Хоча точніше було б сказати: "Вдавав, що працює". Насправді ж цей гівнюк отримував фігову тучу бабла готівкою в доларах за внутрішній склад діточок, котрих він спочатку вистежував на різних дитячих майданчиках, пхав їх в машину, паралельно понирюючи нещасні душі в глибокий сон за допомогою ганчірочки з хлороформом, а потім завозив у покинуті і сховані від посторонніх очей місця, де спершу задовильняв свої тваринні інстинкти, я не можу це обізвати якось інакше, відігруючись на малечі на повну катушку..о, Боже, він бив їх, різав, тушив морально, паралельно очерняючи їхні непорочні тіла і душі, а вдосталь награвшись, він відкидував від себе вже майже бездиханне, змучане тільце, вставав і не поспішаючи йшов до своєї машини..діставав звідти великий тесак з чорними пакетами і так само спокійно повертався назад. Знав, що від нього ніхто і нікуди не втече. О, як же вони горланили, плакали і благали..благали зупинитись, обіцяли нікому нічого не розповідати, намагались робити все, що він наказує в надіїї задобрити його, в надії на те, що воно їх відпустить, але це тільки більше заводило монстра, хотілося б мені сказати "всередині нього", але тоді я не була впевнена у тому, що монстр знаходиться всередині, скоріше він їм і був, а всередині сиділа його друга натура — людська, маску котрої він натягував тільки тоді, коли виходив у соціум.
І так цикл за циклом, сценарій за сценарієм, я спостерігала за його діяльністю пів року через оптику своєї гвинтівки. Серце кожен раз обливалось кров'ю, коли я починала чути їхнє горлання і молитви, але я не могла застрелити його просто так — мені потрібна була хоч одна його помилка, хоча б один свідок, котрий зможе зателефонувати в поліцію за мене, коли діло буде зроблене. Мені потрібно щоб його справу закрили, знайшовши і тіло вбивці, і жертву, а іноді і жертви. Зробити так, щоб поліція довго не возилась — це мій принцип — на відміну від своїх колег, не важливо Вистежувачів чи хтось з Б.П.Л.М., я завжди відносилась до поліцейських дуже поважно, оскільки також служила колись в цій сфері і знаю, як іноді було тяжко розплутати все те, що наробили ці "самодостатні", якими вони себе вважали, ідіоти з подібних корпорацій. Сама ж вирішила вступити в їхні ряди тільки тому, що а) мене з роботи витягли, навіть випхали, я би сказала, але роботу з мене навіть кігтями не видереш: прикипіла вже я до цього адреналіну і жаги до почуття небезпеки і ризику і б) відчуття довгу перед суспільством нікуди не ділось. Я просто не можу давати монстрам заполоняти і далі місто, в котрому пройшло моє дитинство, котре для мене багато що значить, я просто не могла дивитись на те, як з більшою кількістю сплинутого часу, все більше людей перетворюється на нелюдів. Я не можу покинути все це отак, на самоплив, тому і пішла далі по дорозі "тіней", як нас кличуть брати наші старші, по дорозі з однієї сторони, невдячної і брудної, але з іншої, дуже правильної і корисної роботи, хоча і віддавала перевагу самотності. Вистежувачем бути складно: одна переносиш тягар складних місяців, а то і років спостерігання без втручання, пророблюєш план чистого і красивого вбивства самотужки, а потім найскладніше — привести весь цей механізм до дії — вижегти непотреб з нашої планети.
І цей перший монстр дав мені зрозуміти і пізнати ширше те, наскільки складно мені буде далі, але ніхто і не казав, що буде легко, а я не та людина, котра здається..але зараз, дивлячись на цю дитину..я починаю сумніватись в тому, що я вже повністю вивчила монстрів....і що до цього мені дійсно траплялись монстри. Чому мені так складно поворушитись? Це вже не звичайне заціпеніння..його очі так затягують, так манять пірнути на глибину і більше ніколи не вспливати.
***
Саме через цю гвинтівку я і почала вести нагляд за пацієнтом №1095. Чого мені тільки не довелось побачити і почути: з кожною новою дівчиною на фермі, котрі приходили за обіцяними грошима за те, що попрацюють в полі та подоглядають за худобою цієї сім'ї, їхні бажання ставали все божевільніше, а голод все нестримніше. Дійшло все до того, що по сплину неділі дівчина вже знаходилась в морозильній камері, розділена на рівні шматки м'яса. Не було криків, не було молитв і вблагань, вони все робили тихо, тоді коли жертва навіть не підозрює в пазурі якого павука їй "пощастило" потрапити. Перед тим, як дівчину приймали на роботу, її перевіряли на працеспроможність і витривалість, попутно розпитуючи її так, по-сусідськи, чи є в неї родичі, чи хворіє вона чимось, в якому соціальному і матеріальному положенні вона знаходиться і все таке інше. Якщо підозр хвилюватись не було, тоді її приймали на роботу. На роботу, з котрої вона не повернеться. І всим цим заправляв той малий. Якщо він бачив чи може відчував хоч маленький привід до того, що дівчину кинуться шукати, чи може вона виявиться "непридатною до вживання", він ховався за своїм вітчимом і коли не підозрююча про свою вдачу дівчина починала сюсюкатись з хлопцем, він кивав головою приговорюючи "не хочу-не хочу". Після цих слів, або вітчим, або мачеха відводили дівчинку в сторонку і говорили напевно щось на кшталт "ми передзвонимо вам пізніше" і невдале полювання закінчувалось, не встигши початись. Але коли виходило так, що дівчина підходила ідеально, хлопець хватав когось з членів своєї родини і казав, що хоче їсти. І це означало, що жертва захоплена і її більше ніколи не побачать. Вже точно не живою. Обирав хлопець розумно: таких дівок, котрих не стануть шукати, або почнуть не одразу. До того моменту як родичі починали задаватись питанням, чому їхня дитина не виходить на зв'язок, вона вже була розфасована, а то і з'їдена. Полювали вони не часто, щоб підозри не лягли на їх скромний дім, але знайшлись люди, котрі знали більше, ніж повинні були, але в них не було бажання жервувати своєю дупою заради того, щоб якихось там людей не вбивали. Всім нам своя дупа дорожча. Хтось скаже, що це прояв егоїзму, а я скажу, що це прояв раціональності і інстинкту самозбереження в тому виді, в котрому він повинен бути. Деякі з нас бояться вбивати не тому, що нам шкода когось, а тому, що це травмує нас самих. Людина завжди діє тільки в своїх інтересах. Але знайшлайсь така людина, котрій не всеодно, в котрої ці інстинкти притупились настільки, що її можна порівняти з дошкільником, котрий тільки і хоче, що влізти у якусь діру, знайти собі пригоду — я.
І коли я в черговий раз слідкувала за цією сімейкою трапилось те, чого я вже ніяк не очікувала, так, я підозрювала, що хтось з них щось точно відчуває, але..лежачи на одному з невеличких пагорбів, багатих на всіляку рослинність, одягнена у маскувальну сітку, я дивилась у вікно кухні цього будинку через свою гвинтівку, але щось відволікло мене: якась мошкора сіла мені прямісінько на ніс і мені прийшлось трохи відволіктись, щоб змахнути з себе це набридливе створіння і коли я вже впоралась і знову припала до оптики..мене аж трухануло від неочікуванності. Пацан дивився, таке враження, що навіть не на мене, а прямо мені в душу. Він стояв, припавши до вікна, за котрим я до цього спостерігала і дивився прямісінько на мене, не виражаючи ніяких емоцій..лише його очі трохи переблискували через сонячні промені..хлопчисько дивився на мене не щюрачись, а я, на хвилиночку, знаходилась в 250-ти метрах, замаскована так, що і з метру буде тяжко визначити де я там лежу. До мурашок просто. Я вирішила відсторонитись і поглянути нормальним зором у вікно, щоб впевнитись, що і я з такої відстані наврядчи зможу розгледіти хоч щось у вікні. Дійсно — нічого. Повернулась до прицілу — також нічого..пацана вже не було біля вікна, кухня була пуста.
В той день мою заяву прийняли: як тільки я знайшла цю родину і почала своє полювання, я одразу подала заяву на цю роботу, котру ця сім'я пропонували на сайті таких же самих однотипних припозицій, розраховуючи на те, що рано чи піздно вони все ж помітять моє повідомлення і запросять до себе "у гості". Але вони не повинні були дізнаись про те, що я не просто за грошима до них працювати іду, але мій план з самого початку не задався. Так, мені пощастило, що моє резюме вони побачили доволі піздно і за цей час я вже встигла вивчити їхній графік, особливості, традиції та інші важливі для мене деталі, але мене все ж помітили і хто його зна, чим це може для мене обернутись. Мені залишалось тільки прийти і зробити вигляд ніби я не знаю де в них туалет і що мені взагалі треба робити. Я так і зробила.
***
Ніколи б не подумала, що звичайне бажання дитини їсти, озвучене вслух, може визвати в мене цілий спектр абсолютно різних емоцій: радість через те, що я все ж пройшла відбір, межуюча зі страхом від того, що знаходжусь так близько до монстрів без жодної можливості захистити себе, така собі ейфорія, котра змушує цілий рій мурах бігати по твоєму тілу, котра от-от і переросте у панічну атаку. Весь цей час поки мене розпитували про все що тільки можна, з мене не зводила погляд моя головна ціль, а я не відставала, не соромлячись вглядувалась у його блакитні, майже сірі, як у сліпої людини, великі очі, але не виграти гру у такі дивалки — це тяжко. Тяжко довго дивитись у вічі тому, хто без всіляких зайвих роздумів може завалити мужика, крупнішого за тебе в два рази, у вічі тому, хто вже так звик до вигляду крові, страждання і людських криків, в зенки, котрі багато чого побачили за своє існування, тяжко дивитись у погаслі, втативші свій блиск, очі. Тому він відвернувся перший) Але своєю фразою: "Мам, я дуже голодний, хочу їсти, мамо хочу їсти..", він дав мені зрозуміти, що він прийняв виклик і він так само чекав на зустріч зі мною, як і я з ним. Що ж, хай почнеться гра. Хай почнеться наше полювання)
Робота була не складною: годуй тваринок по розкладу, наглядай за стадом корівок на пасовищі, да гамно прибирай за худобою. Але було те, що ускладнювало моє перебування там: їжа. Мене намагались нагодувати людятинкою..приносили кашу з м'ясом, котре ніяк не відрізнялось від тієї ж яловичини якби не волосся, або нігті, котри ненароком стирчали з нього, або суп на дні котрого плавало щось схоже на мізки. Може вони так перевіряли на міцність? Оскільки це було б тупо так палитись. Та і я не бачила, щоб наймички переді мною якось кривились з їжі, або відмовлялись від неї, навпаки — уматували за дві щоки. А потім до мене дійшло: готували не батьки в цей раз, а моя здобич. Я помітила це, коли проходила повз те саме вікно кухні, з котрого ще нещодавно за мною у відповідь спостерігав мій монстр, і помітила його стоячим на табуретці над кастрюлею від котрої йшов пар. Він перемішував це варево і по його обличчю було ясно, що він дико кайфує з цього запаху, до котрого я ще не встигнула звикнути. Такий солодковатий з присмаком заліза і чогось блювотиння. Він настільки в'їдався у пам'ять, що ти вже ніколи не зможеш сплутути його з чимось іншим. Так пахне труп.
Тому це не вони, а саме він перевіряв мене на стійкіть. Але якщо він думав, що я злякаюсь, то він дуже наївний малий. В мене з собою ще залишились деякі запаси їжі, котрі я клала для часу стежки, тому для мене питання їжі вже не було такою проблемою. Просто треба розтягувати і економити, оскільки не їсти взагалі не варіант: як я збираюсь винищити тут все, якщо сама буду більше походити на вижатий лимон? А може він саме цього і добивається?
Тиждень..йому знадобився тиждень, щоб змусити мене сумніватись в тому, що я зможу зробити те, що спланувала.....він постійно підкрадувався до мене і як щось скаже або зробить, в мене аж серце зупинялось, і навіть розуміння того, що тут коїться насправді, і повна самовіддача у тому, що я знаю на що здатен цей монстр майже ніяк не допомагала мені у котролі власного розуму. Він постійно принюхувався до мене ніби вивчав мій запах, на випадок того якщо я втечу, то він зможе мене відслидити, або просто впізнати по запаху в натовпі, він облизувався і намагався лизнути мене, що в нього до речі виходило, коли я губила пильність. Я стала надто тривожною: вперше для того, щоб вбити свого монстра мені треба було проникнути у його життя, влитись в їхнє суспільство, знаходитись настільки близько за такий довгий період часу, контактувати з ними. При мені завжди знаходився прихований ніж, на випадок чого, але якщо чесно я починаю сумніватись у тому, що він мені допоможе..
З самого початку мене заселили в гостьовий будиночок, котрий стояв недалеко від основного, але я жодного разу не заночувала там, мені взагалі рідко коли видавалось поспати. Мені просто пощастило, що мій організм вже давно звик до подібного режиму життя.
В один день все це закінчилось. Мене перестали тероризувати. Лякати. Перевіряти чи втечу я. Дали мені трішки розслабитись, але це визивало лише більше паніки, щось всередині натякало, що це схоже на затишшя перед чимось дуже, дуже поганим, щось кричало "біжи", але я не послухала, оскільки не вміла здаватись, не могла прийняти те, що якийсь там хлопчина мені не під силу. Так пройшов ще тиждень. На моїй пам'яті, жодна з тих дівчат, котрі приходили сюди, не залишались вживих так довго. Щось змінилось в них? Чи це я якась інакша для них?
Вчора в них було якесь непорозуміння, спершу я подумала, що то сваряться між собою супруги, але прислухавшись, зрозуміла: вони сперечаються з хлопчиком. Вони прямо таки негодували з чогось, їх щось дуже не влаштовувало. Був вже вечір, давно стемніло, тому я вирішила підійти до вікна і підслухати чому вони сваряться. Але чи-то скло було настільки товсе, чи-то вони настільки тихо говорили, що я чула їх через слово:
— Я хочу ногу....стрункі...ну будь ласочка, — говорила мачеха.
— А я... Голова. Очі і мізки, — вимолював вітчим.
Але відповіддю їм була тиша і ця тиша різала вуха. Складалося враження неправильності ситуації. Так, було зрозуміло, що вони вже ділять мене між собою, але..
— Ні. — його голос був такий спокійний і врівноважений..надто спокіний для дитини його віку. Думалось, що він не знав, що таке емоції і вдавав їх лише на людях, наприклад, коли оглядав дівчат, котрі прийшли на роботу, або навіть при мені він міг захихотіти, або захникати від чогось, вдати інтерес, але тільки вдати. Зробити вигляд наївності.
І після його відмови почався якийсь армагідон, я більше ніяк це по-іншому назвати не можу, я навіть вже не ховаючись споглядала це дике шоу, квитки на котре мала тільки я..
Хлопчик, трохи вищий за місцезнаходження моїх колін, зарубав м'ясницьким ножем двух, трохе вищих за мене, здорових людей..він просто випотрошив їх..з такою легкістю ніби різав не людську шкіру, ніби трощив не міцні кістки, а так, звичайнісіньку вату з пінопластом крошив. Кров забризгала все навколо, включаючи і те вікно, через котре я і побачила початок цього місива, тому мені не вдавалось цілком побачити, що там коїться далі, але чути я все ще могла. Вони навіть не кричали, просто не встигли, настільки швидко він впорався. Було враження, що для нього це легше ніж розрізати рибу..я ще довго чула як він кромсає їх, ламає і давить, але що врізалось мені у вуха так це..
— Вона буде тільки моєю), — голос його сказився..не дитина казала це, да твою ж, навіть не людина!
Щось інше. Такий глибокий, клокочащий голос, котрий пронзає до кісток, саме він витащив мене з оцепеніння. Саме тоді я вирішила, що треба діяти.
Все було як в тумані ніби я робила все це на автоматі. Запальничка, каністра бензину, заряджений пістолет і ніж. Обливаю дім зовні. Іскра. Вогонь, котрий переростає в пожежу. Думка. Якась настирлива думка.."Я не зможу втримати його всередині, воно може вибратись, треба вбити його, щоб бути впевненою у тому, що воно ніколи не покине межі цього будинку". Заходжу в ще не повністю палаючий будинок і застигаю..воно явно чекало мене, стоячи посередині головної кімнати, забризгане кров'ю, котра була повсюди..шмаття м'яса, по котрому вже складно було однозначно сказати кому воно належить було розкидане, прилипше до стін, підлоги і навіть стелі. Воно облизнулось.
— Привіт) — не без глузування забулькотіло те, що здавалось беззахисною дитиною, — я вже думав ти за мене забула..
— Не переживай, як бачиш тепер ми разом.
— А я і не хвилююсь) Чого мені хвилюватись, коли я знаю фінал? — воно підходило все ближче і ближче, а вогонь навколо розгорався все більше і більше.
Дивні тіні плясали навколо..напевно мені все це здається. Це все кіптява так діє на мене. Аж руки трусяться. І його очі..вони завжди здавались мені блакитними. Це все через освітлення чи.....чому вони чорні? Навіть склери..
— Що ж ти таке..?
— А яка різниця? — потиснуло воно плечами і відвело нарешті свій моторошний погляд.
І це був мій шанс. Нарешті мій інстинкт "бий" спрацював. Я ринулась вперед. Замах наточеного ножа над його головою і..різкий біль в області живота....
— Якщо ти всеодно помре-еш) — зареготало воно, увіткнувши в мене свій тесак і з нелюдською силою відкинуло мене в сторону так, що я вдарилась об стіну.
Все двоїлось перед очима, коли мені нарешті вдалось встати. Очі сльозились, але не від болю, а тому що я натурально задихалась від диму, пожежа зжирала все, вона заточила нас обох тут.
— Ти не забувай..не забувай, що помирати нам разом, що б ти таке не було..
— Чому ти так в цьому впевнена?) — воно встало накарчки і його тіло почало деформуватись: шия видовжилась, як і кінцівки, зуби загострились і його оскал став ще ширше, з'явились кігті а шкіра стала занадто блідою..лише повністю чорні очі з такими ж чорними венами контрастували з усим навколо...
"А чи знаємо ми що таке монтсри насправді..?", — було останнім, що подумала жінка, сидяча на підлозі будинку, об'ятого пламенем з величезним ножем у животі перед тим, як щось воїстину страшне вцепиллось в її горло своїми зубами. Перед тим, як воно розірвало її тіло на шмаття..
***
Коли приїхали пожежники, гасити вже було нічого. Лише попіл на чорній землі давав зрозуміти, що тут щось горіло. Один з пожежників зняв маску і подивився у холмистий ліс.
— Що там, Витьку?
— Та, здалось напевно..
Але на протязі всього дня у нього не виходила з голови сюреалістична картина того, що він побачив на узліссі: маленький хлопчик років семи стояв, уважно спостерігаючи за процессією не мигаючими блакитними великими очима, котрий за долю секунди встав на мостик, деформуючись у якусь страшну бліду фігуру. Да так, що в нормальної людини поламались би кістки, він провернув тулуб на 180 градусів і поповз задньою ходою у ліс, продовжуючи дивитись пожежнику прямісінько в очі..
***
Якщо одного вечора, повертаючись додому, проходячи повз темні провулки, або прогулюючись нічним містом, ви помітите самотнього хлопчика, років семи-восьми з незвично блакитними очами, русим волоссям, одягненного в одне лахміття і просячого вас провести його додому, або просто якось допомогти і ви помітите в його поведінці щось дивне, або у вас спрацює інтуїція, котра буде чітко кричати вам "Біжи", біжіть. Не озираючись, не замислюючись над тим, що подумають інші, просто біжіть. Можливо, це врятує ваше життя. Виявляється, в нашому світі є дещо страшніше монстрів — хижаки — справжнє зло, котре не знає пощади, не має моральних принципів, йому не відома совість, воно подібно вогню. І воно. Хоче. Жерти.