Багряна і все ще тепла, в'язка і липка кров..вона стікає з холодної сталі леза моєї сокири...вона стікає на підлогу зі стін, на котрі налипли витікші мізки, їхні мізки..вона стікає з-під тіл, все ще теплих тіл..Мої руки трохи тремтять, в голові каша з купи нав'язливих думок, їх настільки багато, що я не можу зачепитись хоч за одну з них, ніс дурманить і п'янить металевий запах зі сладкуватим привкусом, він настільки сконцентрований в приміщенні, що я майже можу побачити його і точно відчути на смак..я почуваюсь так ніби от-от втрачу свідомість, шлунок неприємно крутить, а на лобі виступила холодна іспарина, всі мої відчуття загострились до межі, я можу почути як десь в глибині квартири по дерев'яному паркету біжить тарган, а через, забризгане кров'ю, вікно можу порахувати кількість листків на найближчому дубі. І з усіх незв'язних між собою слів, речень і думок чітко проскользувала лише одна: "Я вбив їх. Я вбив своїх батьків."

                                                                     *** 

    Я завжди був тією самою ідеальною дитиною в сім'ї, я був тим, кого ненавиділи чужі діти, через те, що їхні мами хотіли, щоб я був їхнім сином, я був тим, кого ставили в приклад у школі, я був тим, кому завжди їшли на зустріч, я був дуже образцовим хлопцем з великими амбіціями і планами на це життя: планував стати юристом. В мене могло бути все: ідеальне життя, сім'я, гроші..все, але в один злощасний день все безвозвратно почало руйнуватись в мене на очах. Картинка мого майбутнього, котру я спланував ще дуже давно потонула в бездонному океані, згоріла в жерлі вулкану, розбилась об кам'янисту повергню землі..і мене вбивало те, що я нічого не можу з цим зробити, що я ніяк не можу повернути все це назад..

  В останній час мене постійно переслідувало почуття переслідування, було таке враження ніби хтось стежить за мною. Спочатку це проявлялось рідко, наприклад, коли я прогулювався парком або коли проходив темним і вузьким провулком. Таке бридке відчуття погляду тобі в потилицю, котре на рівні якоїсь інтуїції визиває тремтіння по всьому тілу і змушує тебе зжатись, в очікувані чогось поганого, але раніше такі приступи тривали не довше п'яти хвилин, але чим більше днів минало в моєму житті, тим більшим ставав цей проміжок часу. Дійшло все до того, що варто мені було ступити за поріг квартири, мене не покидало ясне розуміння того, що за мною спостерігають. Я почав дуже стресувати від цього: від однієї згадки про те, що мені треба сходити в магазин, мене починало нудити і натурально вивертати зсередини. Спазми були настільки сильними, що мені здавалось ніби шлунок зараз виблює сам себе. Я став дуже тривожним: від найменшого шарудіння я шарахався як від вогню, сон став дуже чутким і преривистим, мені постійно снились кошмари, котрі я чітко міг згадати коли прокинусь, а прокидався я часто, бувало й десять разів за одну ніч, а інколи й більше. В мої сімнадцять в мене з'явились сиві волосинки, котрі дуже вибивались на фоні мого натурального темнокаштанового кольору. Я почав часто пропускати школу від цієї напасті і мої батьки ніяк не могли мені допомогти, лікарі розводили руками, говорячи, що мій організм цілком і повністю здоровий і добре функціонує, а як тільки я починав заводити свою шарманку про те, що можливо варто звернутись до психіатора, батьки навідріз відмовляли мені з припискою "А що подумають інші?"..

  Кожну ніч я засинав и прокидався з думкою про те, що я тягар, ні до чого не здатний мішок з гівном..від мене завжди очікували чогось величного, тим, чим можна похвастатись під час сімейного застілля: хорошою атестацією, призовим місцем на міських олімпіадах, похвалою від викладачів і я давав це, для мене самого було в радість те, що мною пишаються, що мною захоплюються батьки інших дітей, але у кожної медалі є дві сторони і друга сторона цієї медалі була в тому, що зараз це грало проти мене..на мене були занадто завишені очікування і тепер банальна дев'ятка в щоденнику могла перейти в скандал на весь вечір..я відчував таку провину і злість на себе...я злився від того, що я хочу але не можу. І врешті решт мене перевели на домашнє навчання і спочатку це було справді хорошим вирішенням хоча б проблеми з коледжом, оскільки ходити туди я більше не міг але потім і цей вид навчання я осилити не зміг: тепер і вдома я не почував себе в безпеці. Я пристально дивився в камеру мого ноутбука, намагаючись зрозуміти включена вона чи ні і на всяк випадок заклеїв її скотчем, але це не сильно мені допомогло: позбавившись цього тригеру, мене почало переслідувати почуття, що в нашій квартирі повсюди розставлені камери, що вони сховані в розетках, десь у ванній кімнаті, в картині у моїй кімнаті, на холодильнику в кухні, просто всюди...всюди я відчував, що за мною спостерігають і намагаються зробити мені зле. Я відмовлявся робити хоч щось, боючись того, що мене пристрелять через вікно, що коли я буду нарізати собі хліб, ніж випаде з рук і встромиться мені в палець ноги, розтрощивши кість, що приймаючи душ, я підсковзнусь і, вдарячись головою, впаду в кому або помру. Страх смерті став для мене головним ворогом. Я бажав щоб все це нарешті скінчилось і моє бажання виповнилось..

  Одного дня я прокинувся від того, що мене розбудила незнайома мені жінка. Тобто не зовсім незнайома: вона виглядала точнісінько як моя мати, вона говорила її голосом і з її інтонацією, але це була точно не моя мати, я був впевнений в цьому на сто відцотків. "Їі підмінили", — промайнуло тоді в мене в голові. В той день я зрозумів, що мого батька, мого справжнього батька також підмінили на когось іншого..Це було так дивно. Ці люди були точнісінькими двійниками, копіями моїх батьків, але щось всередині твердило, що це точно не вони. Було так неприємно бачити, що ці особи копіюють рухи і намагаються всими силами видавати себе за дуже дорогих мені людей, за людей, котрих я дуже люблю. Вони використовували ті ж фрази, що і мої батьки, вони робили їх фірмені рухи і вирази обличчя, але це були не вони. Вони були копіями, лише дуже хорошими копіями..

  Я навідріз відмовлявся їсти те, що готувала мені не моя мама, я всими силами намагався остерігатись чоловіка, котрий видавав себе за мого батька. Я готував собі їжу з тих продуктів, що вони приносили, але лише з тих, що були запаковані, з тих, в котрі дуже муторно було б щось мені підсипати. Я повісив на двері своєї кімнати замок, щоб вночі вони не змогли задушити чи вбити мене ножем, поки я сплю, з того моменту як мої справжні батьки кудись щезли, я не розмовляв з цими людьми. 

  Мене дуже лякало те, що я не знаю про них нічого, в той момент, коли вони знають про мене все! Це просто ламало мені мізки! Тепер я засинав і прокидався з думкою "Де мої батьки?". Я намагався шукати їх, писав їм на електронну пошту, в соціальні мережі, дзвонив їм, але мені завжди відповідали ці копії, граючи здивованість моєю поведінкою. Слід визнати, ці люди вміють добре грати! Але я не здавався, бо якщо моїх батьків підмінили фальшивими, то мої справжні батьки повинні ж десь бути в кінці кінців! Ще дивувало те, що родичі і друзі родини спокійно спілкувались з копіями як і раніше ніби нічого такого не сталося, вони не помічали різниці, а я помічав і не розумів як можна їх не розрізняти. І хоч ці люди і вдавали, що піклуються про мене, хвилюються за мій стан здоров'я, вони тільки вдавали. Я точно знав, що вони так намагаються притупити моє почуття небезпеки, втертись у довіру і потім вбити мене, можливо так само, як і вбили моїх батьків. 

  Одного дня до нас знову прийшли родичі в гості на якесь свято і з ними прийшов мій близький друг, з котрим я спілкувався ще з початкової школи. Врешті решт я вирішив поділитись з ним всим тим, що коїться в моїй родині, можна сказати душу йому відкритив, а він так на мене подивився, ніби я йому в суп насрав, назвав мене придурком і сказав перестати нести ахінею. До цього разу я не розумів як це, коли люди розповідають, як червона пелена заслинає їм очі і вони бачать лише об'єкт їхньої ненависті, не чують нічого, крім глухого звуку ударів, не думають взагалі ні про що, в голові в них пустота. Я вдарив його. Сильно вдарив. І ще раз. Ще раз! Я перестав котролювати себе. Я все бив і бив! Хруст. Кров. Чиїсь крики і тихеньке всхлипування в перемішку зі стонами. В мене на кулаках його кров. Ці червоні краплини і родичі, що відтягують мене від нього, змушують мене зупинитись, а адреналін — стихнути. Я зламав йому носа і вибив два передніх зуба. Більше я не бачив ні його, ні цих родичів, а копії моїх батьків покарали мене, забравши в мене ноутбук і перекривши мені доступ в інтернет, аргументуючи це тим, що вся моя агресія і дивне поведінка йде звідти. Але вони мені не батьки. Вони не мають права щось мені забороняти, говорити як робити не слід! Я сам розберусь як мені жити і що робити! 

   Я постійно шукав відмінності між цими підробками і моїми батьками. Все ж повинно було бути щось таке, що на підсвідомому рівні давало мені зрозуміти, що це не вони і я знайшов. Одного разу вони прийшли до мене поговорити, чого ніколи не робили і ніколи б не зробили мої справжні батьки. Вони намагались здатись люблячою родиною, тією родиною на яку дивишся і думаєшь "Їм так пощастило", але мене не проведеш) Я одразу сказав їм про це і вони замовкли, встали і пішли. Це була вона — перемога! О, наскільки ж її смак чудовий!) Вони нарешті зрозуміли, що я все знаю і мені цього було цілком достатньо. Але залишалось тільки одне..

  Ще давно я замислювався над тим, щоб якось позбутись їх і знайти своїх справжніх батьків, але моя тривожність не давала мені раніше і пискнути в сторону цих незнайомців, я дуже боявся їх і того, що вони зі мною можуть зробити, але настав час показати їм, хто в цьому домі хазяїн, тепер я відчуваю, що готовий дати відсіч цим навіть не людям: мені одразу здалось, що це взагалі не люди, вони були більш схожі на роботів. Їхні рухи надто відточені, річ ніби кимось запрограмована, я чітко і ясно розумів, для чого вони були послані за мною: стежка і як кінцевий результат — ліквідація. Не просто ж так я довгий період перед цим відчував на собі чійсь погляд: вони вивчали мене і моїх батьків, щоб непомітно внедрити цих клонів, думаючи, що я нічого не помічу, але тепер я більше не боюсь. Тепер я готовий захистити себе і свій дім!

    Я тихенько відмикаю замок на своїх дверях, проходжу в коридор — там стоїть сокира мого батька — він для чогось приніс її додому незадовго до своєї підміни і як же зараз це було доречно, він ніби також знав, що вона мені знадобиться. Дякую тату. Я навшпиньках прокрадуюсь далі по квартирі, чую тільки глухі і часті удари мого серця, я не хвилююсь, це ж не справжні люди, я просто порву їхні дроти і зламаю їхню систему, от і все, мені нічого за це не буде, ніхто про це навіть не дізнається, бо влада, яка і послала їх стежити за мною звісно не буде про це говорити, оскільки тоді їм прийдеться розкрити свої секрети, я чую стукіт свого серця, бо навколо дуже тихо і лише рідкі птиці за вікном нащебечують свої мотиви. Раз. Два. Три. До їхньої спальні залищилось ще три кроки. Моя мати дуже любила шити, вона і зшила мені ті шкарпетки за декілька днів до своєї підміни, котрі зараз не видають мене, вона ніби знала, що вони мені знадобляться. Дякую мама. Чотири. П'ять. Шість. Червона пелена застелає мій погляд, коли я входжу в їхню кімнату.

— Синку, що ти ро.. — не встигло те, що прикидалось моєї матір'ю договорити, як гостре лезо сокири розділило її голову навпіл, забризгуючи дротами стіни, іскри йшли з її голови трохи осліплюючи мене.

  Але це також сліпило те, що видавало себе за мого батька і це все ж дало мені фору в декілька секунд, щоб я зміг полоснути його по шиї, зацепивши те, що у справжньої людини було б сонною артерією. Тут іскор було набагато більше, одні з них потрапили мені на обличчя, трохи обпікаючи мені його, але то не страшно, загоїться колись. 

 Я наносив удар за ударом, я кромсав і різав, я ламав і давив, дивуючись тому, наскільки ж реалістично вони були зробленні: шкіра була як у справжної людини і тоді в мене промайнула думка, а чи це не може бути скальпом моїх батьків, натягнутим на цих роботів? Ну що ж, якщо це так, то тоді я точно помстився за смерть своїх батьків. Тепер вони знов можуть пишатись мною як і пару місяців тому)

  Якось дуже багато червого перед очами..пелена вже спала, я повністю спокійний, моє дихання рівне, мій пульс не перевищує норму, але якось багато червоного переді мною..і що за дивний запах, я вже десь його відчував..це були не іскри..Кров. Багряна і все ще тепла, в'язка і липка кров..вона стікає з холодної сталі леза моєї сокири...вона стікає на підлогу зі стін, на котрі налипли витікші мізки, це були не дроти, а їхні мізки..вона стікає з-під тіл, все ще теплих тіл..Мої руки трохи тремтять. Мій пульс підвищується. Починається гіпервентиляція легень. В голові настає каша з купи нав'язливих думок, їх настільки багато, що я не можу зачепитись хоч за одну з них, ніс дурманить і п'янить металевий запах зі сладкуватим привкусом, він настільки сконцентрований в приміщенні, що я майже можу побачити його і точно відчути на смак..я почуваюсь так ніби от-от втрачу свідомість, шлунок неприємно крутить, а на лобі виступила холодна іспарина, всі мої відчуття загострились до межі, я можу почути як десь в глибині квартири по дерев'яному паркету біжить тарган, а через, забризгане кров'ю, вікно можу порахувати кількість листків на найближчому дубі. І з усіх незв'язних між собою слів, речень і думок чітко проскользувала лише одна: "Я вбив їх. Я вбив своїх батьків."

                                                 Примітка від автора

Уявіть, одного дня ви прокинулись вранці і перестали впізнавати своїх близьких, обстановка здається вам незнайомою, а члени родини — сторонніми людьми, котрі до купи хочуть вам якось нашкодити. Звучить страшно шалено, але в світі є такі люди, котрі переживають ці емоції день у день. Деякі навпаки починають у незнайомцях впізнавати своїх друзів і родичів, а хтось просто одержим думкою про те, що в нього є двійник. Всих цих нещасних об'єднує лише одне: всі вони страждають від синдрому Капгра/маячні Капгра/синдрому невпізнавання/синдрому помилкового впізнавання  — у цієї хвороби багато імен. Це психічний розлад, за якого людина вірить, що близького члена родини (або домашню тварину) було замінено ідентичним з вигляду самозванцем («синдром негативного двійника»), або, навпаки, коли людина в незнайомих людях упізнає свої родичів чи близьких («синдром позитивного двійника»). Крім цього, хворий може стверджувати, що погані вчинки були здійснені не ним, а його двійником. Синдром Капгра класифікується як маревний синдром помилкової ідентифікації, клас маячних переконань, який включає в себе помилкову ідентифікацію людей, місць чи об'єктів. Це може відбуватися в гострих, перехідних або хронічних формах. Повідомлялося також про випадки, коли пацієнти вважають, що час було «спотворено» або «замінено». В основі цього розладу лежать дві речі: ілюзії і маяня. Синдром Капгра найчастіше зустрічається у людей з діагнозом параноїдальної шизофренії, але також спостерігається при пошкодженні головного мозку, деменції з тілами Леві та інших видах деменції. Часто зустрічається у людей з нейродегенеративним захворюванням, особливо в старшому віці. Повідомлялося також, що він виникає у зв'язку з діабетом, гіпотиреозом і мігренню. Був зафіксований випадок виникнення синдрому у здорової людини під дією кетаміну. Але істинна причина виникнення цього синдрому у людини досі невідома. Але найбільш вірогідною, але все ж теорією є те, що ця хворобя пов'язана з фізіологічною паталогією. Справа в тому, що зірова інформація, котру ми отримуємо, першим чином поступає у веретеноподібну ізвилину, у фузіформу, саме там відбувається розрізнення об'єктів, включаючи обличчя людей. Після цієї обробки ці данні з веретинообразної ізвилини поступають в мендалевидне тільце, котре відповідає за емоціну перевірку об'єктів і вироблює належну емоційну реакцію. Фузіформа і мендалевидне тільце пов'язані між собою волокнами і якщо ці волокна пошкоджуються, у людини порушується зв'язок між тим, що він бачить і тим, що при цьому відчуває. Короче кажучи, хворі синдромом Капгра відчувають ті ж емоції, що і звичайні люди, але оскільки зв'язок між зоровим сприйняттям і емоціями, розірвана, близьки перестають визивати у них будь-які емоції, котрі вони визивали в них до цього. Уявіть, що ви бачите свою маму, дружину, або брата, але нічого до них не відчуваєте, вони для вас незнайомці, котрі виглядають так само, як і ваша мама/супруга/брат. Саме тому хворий пояснює собі все це тим, що його маму/супругу/брата було підмінено.

  Ще одна тяжка проблема будь-якої психічної хвороби заключається у не здатності хворого прийняти той факт, що він хворий і скільки б ви не доводили людині з синдромом Капгра (або будь-якою іншою психічою хворобою), що його родичі не замінені кимось, або незнайома йому людина не являється його другом, або родичем, він буде дуже агресивно сприймати цю інформацію. Це навіть може перейти в насилля зі сторони хворого. Тому на своє ж благо ніколи не доводьте хворому, що він хворий, ви зробите тільки гірше, як собі, так і йому. В цій ситуації психологи рекомендують підтримати людину, але бажано і не погоджуватись з її хворобливими думками і ідеями, треба намагатися бути терплячими та дбайливими, умовити близького звернутись за медичною допомогою. На жаль, у нашому суспільстві, коли йдеться про психіатрію, в більшості випадків це викликає усмішку, переляк, здивування, тільки не співчуття і бажання допомогти хворій людині, тим більше якщо це стосується родича. Тільки потім, коли хвора людина зможе відчути і навіть зрозуміти, що допомога психіатра йому на благо, вона сама потягнеться до неї. На початковому етапі варто спробувати умовити людину заспокоїтись, оцінити її ступінь адекватності, зрозуміти, чи існують загрози для неї та оточуючих.Насильно допомогти людині неможливо (недобровільна госпіталізація до психіатричного стаціонару проводиться лише за рішенням суду), але зробити все можливе необхідно: залучити родичів, які правильно зрозуміють та підтримають, авторитетних для хворого людей, порадитися з лікарем. Немає нічого страшного, якщо пацієнт відмовляється від даного лікаря (наприклад, пацієнт включив лікаря у свою нісенітницю) або сам лікар розуміє, що не зможе надати адекватну допомогу. Тоді необхідно залучити колег, направити до стаціонару, разом із родичами продумати варіанти допомоги та обрати оптимальний. Буває, що пацієнт повертається після лікування, перепрошує за свою поведінку, оскільки не розумів хворобливості та неадекватності на той момент. Не варто міняти спеціалістів. Найчастіша причина – не одразу допомагають ліки, побічні ефекти.

  Завжди тримайте в голові таку думку: "Якщо людину неможливо вилікувати — це не означає, що їй неможливо допомогти". Якщо вже судилося померти, це легше зробити серед люблячих родичів на своєму ліжку, навіть якщо людина нічого не розуміє і нікого не впізнає. Але він обов'язково відчує ставлення до нього. Як відчуває маленька дитина ласку матері, посміхається чи плаче, коли мама пішла. Ви скажете – порівняння ніяке, діти – це наше майбутнє, а тут людина, яка вмирає і нічого не розуміє. Так, ви будете праві, але треба розуміти, що будь-хто з нас може, не дай Боже, опинитися на місці цієї людини…

                                         Давайте допомагати одне одному