Коли це почалося, пам'ятаю — був вечір. Я як середньостатистичний мужик, проживший вже більше двух десятків років, валявся на диванчику і потягував світле нефільтроване, скролячи ленту Інстаграму. Взагалі, таке я міг дозволити собі не часто, і це не через те, що в мене нема грошей, як багато з вас могло подумати, зовсім ні, навіть дуже навпаки: грошей у мене було хоч дупою жуй, а ось часу, коли я міг ось так розслабитись і ні про що не думати — було дуже мало. Постійні дзвінки від клієнтів, підписання різних документів, договорів, зіставлення плану майбутніх продаж, проведення зібрань і конференцій — це все так виматувало мене, хоч і давало свої плоди — гроші. О, гроші-і, вони вирішували, вирішують і будуть вирішувати всі проблеми в нашому житті, все зараз можна купити, але чи біудемо ми задоволені цією покупкою..? Ось взяти, наприклад, любов. Її можна купити, навіть легше ніж автомобіль, варто лише покрутити їх біля носу ципочок, в якомусь барі, ось тобі і любов, але мене це ніколи не влаштовувало, мені ніколи не подобалось те, що мене люблять тільки за те, що я багатий, тому до сих пір я все ще не мав ні те, що дружини, навіть подруги постійної в мене не було. Теж саме стосується друзів, котрих у мене також не було, оскільки ще к вісімнадцяти я усвідомив, що я просто вигідний і зручний в усіх сенсах "друг", і нічого більше. Ось вона, плата за розкіш, плата за те, що можеш купити все і всіх — самотність. Губляча, вводяча в таку вже звичну, хрочічну депресію самотність, що не підкоряється ні часу, ні місцю ні іншим емоціям. Додаємо стрес через велику кількість роботи, деяких тупих клієнтів, котрим треба буквально розжовувати, що, куди і для чого, присипаємо все це сумішшю з безсоння і апатії і вуаля, проблеми зі здоров'ям просто неминучі!

  До того вечора, в мене звісно мучили деякі проблеми, але я зовсім не приділяв їм належної уваги, ну соплі і соплі, ну болить голова і болить, ну і що з цього? А ось що..сиджу я значить, п'ю пиво, нікого не чіпаю, і тут як загудить, я думав і оглохну на місці. Підскочив з дивану, озираюсь — нічого, що могло видати цей звук поруч не було, подумав було, що то на вулиці хтось посигналив, чи ще щось, але коли таке повторилось ще кілька разів, до мене дійшло, що це не в мене в домі і не на вулиці, а прямісінько в моїй голові..я буквально чую як моя голова гудить! Ніби вибухає від фонтану звуків і шуму! В очах потемніло і я почав сповзати по стіні донизу..голова паморочилася, а перед очима все плясало і ходило кругом, двоїлося і навіть троїлося..мене занудило. Намагаючись хоч якось подавити спазм, знесиленими руками я закрив собі рота и відчув щось липке і гаряче на своїх пальцях. Це була кров. Вона текла з мого носу, з очей і навіть з вух..сили остаточно покинули мене і я впав лише з однією думкою в голові: "Невже це все..?"

  Але на свій подив прийшов у себе я доволі бодрий ніби проспав три дні. Підійшовши до дзеркала, я впевнився в тому, що кров в мене все ж була і вона дійсно текла в мене звідки тільки можна. Про це свідчили засохлі плями і струмочки багряно-чорного кольору. Вмиваючись, я вирішив зараз же їхати в лікарню, поки на мене не накотив ще один подібний приступ. Серце колотилось, а мозок не справлявся з купою думок, котрі навалились на нього: "Що це? Я вмираю? Що стало причиною або трігером для того, що тільки що сталося?" І ще купа і купа однотипних питань. 

  Замовивши собі таксі, боючись, що приступ може застати мене за кермом, я поїхав у кращу лікарню мого міста. Вона знаходилась далеченько від мене, тому їхали ми десь години півтори, враховуючи й те, що в такий час всюди були величезні пробки, оскільки зараз всі люди повертались з роботи. 

  Не пам'ятаю як говорив з дівчиною на ресепшені і що їй там плів, як мене вели під руки кріпкі мужики вслід за доктором, мозок ніби перетворювався в суцільну кашу зі слів, думок, голосів та ідей, ніби я був за секунду до того, щоб заснути. Але я прийшов у себе, лежачи на кушетці в білосніжній і просторій палаті. Біля мене сидів доктор з сивою борідкою і підозріло дивився, ні, я би навіть сказав, що він вивчав мене своїм поглядом.

— Добрий вечір, юначе, — хрипло сказав він, — Як Вас звати?

— Добрий..— мій язик ледве ворушився, — Максим.

— А скільки Вам років, Максиме?

— Мені..мені-і, — чорт..а сільки мені? Мозок просто відмовляється згадувати хоч щось.., — Слухайте, це може прозвучати дуже дивно, але я не пам'ятаю..

— Дивно не тільки це, молодий чоловік. Дивно з вами взагалі все..— з цими слова він почесав свою борідку і підійшов до столу з комп'ютером і якимись бумагами, — Судячи з документів, знайдених у Вас, Вам двадцять три роки..і в такому віці у вас такі серйозні проблеми, котрі ми не знаємо як взагалі вирішити..

— Що? З-зачекайте..в сенсі?

— Ви пам'ятаєте, що з вами сталося три дні тому?

— Три дні?! Я тут валяюсь три дні? — я сторопів.

— Так, юначе. Так ви пам'ятаєте?

— Таке забудеш, — я спробував посміхнутись, але напевно вийшло не дуже, — Кров просто повсюду! З очей, носу, вух, а голова ніби вибухала, перед очима двоїться, нудить, а потім темрява. І коли до вас приходив теж саме, але не знаю чи була кров..

— Була, Максиме, наша прибиральниця коли це червоне озеро побачила, трохи не зомліла, всіх пацієнтів налякали. А з вами було щось вже подібне до цього?

— Ну боліла голова ближче до вечора, але у мене робота стресова, я все на неї завжди списував. 

— А ким Ви працюєте, якщо не секрет? Чи також не пам'ятаєте? — останнє питання він видав з хитрою посмішкою на обличчі.

  І скільки б я не намагався копатись у своїй пам'яті, до мене нічого так і не прийшло і мені не залишилось нічого, крім як слабо покачати головою з широко відкритими очами: все стає все цікавішим і цікавішим..

— А марку авто, на котрому ви сюди приїали, ви пам'ятаєте?

Відповідь вирвалась сама собою:

— Mercedes-Benz E-Class 2013 W212 чорного кольору.

— Я так і знав..так і зна-ав, — залепетав він собі під ніс, щось вводячи в комп'ютер.

— Що зі мною? Я..я вмираю, лікарю?

— Не знаю, синок, я взагалі не знаю, що з тобою. За ці три дні ми встигли провести тобі всі потрібні і непотрібні тести і аналізи, котрі не виявили абсолютно нічого постороннього, нічого такого, що визвало б заміну корострокової пам'яті на довгострокову, що визвало б у тебе такий різкий скачок внурішньочерепного тиску і в результаті таку сильну кровотечю, нічого такого..ми не знаємо що це, ми не знаємо через що це, як це лікувати і чи можливе тут взагалі якесь лікування..єдине, що я можу вам порадити, це зробити МРТ, записатись у ще якісь лікарні, послухати, що скажуть інші лікарі, а єдине, що можу тут зробити я — звернутись до наукових центрів, котрі займаються ось такими випадками як у вас і сподіватись, що ми знайдемо рішення цієї проблеми, оскільки якщо ваша проблема — це хвороба, котра передається від людини до людини — це треба вирішувати негайно, поки це не переросло в епідемію, де люди будуть падати на вулиці замертво від дуже високого тиску і від того, що їх мозок плавиться.

  МРТ не дало ніякого результату, якщо вірити йому, я був повністю здоровою людиною, інші лікарі також розводили руками і не знали, що з цим робити, поки я вмирав..кожного вечора я вмирав. Вмирав від усвідомлення того, що нічого не можу зробити, мене вбивало те, що мені не просто не підійшло існуюче лікування, а те, що його взагалі не було, ніхто не міг нічого зробити і саме це бездійство кожного, до кого б я не звернувся вбивало і в мені будь-яке бажання боротись за своє життя.. З кожним днем мені ставало все гірше і гірше: я перестав нормально спати і їсти, тривога підскочила до того рівня, що я кожної секунди вже був готовий віддати кінці і ніякі гроші не допомагали, ніяка сума не могла вирішити моєї проблеми, тому що ніхто просто не знав як її можна вирішити..ніхто, окрім однієї людини. 

 — Я бачу, що ваша проблема, дуже серйозна, я бачу, що ви готові на все, заради того, щоб хоч якось зберегти собі життя, прийняти хоч якісь дії і ця сума..,— чоловік, років сорока в білому халаті все перераховував ті гроші, що я вивалив перед ним з фразою "Зробіть хоч щось!" і врешті решт сказав :— Я можу вам допомогти.

  Невже цих слів я чекав весь цей час..в мене аж подих перехопило, коли він вимовив ці слова, я вже готовий був стрибати від радості, цілувати його і обіймати, але він легким рухом руки зупинив моє тіло, котре, ще навіть не почало нічого робити, при цьому сказавши громогласе і таке ріжуче:

— Але! Але-але-але-ее..,— він цокнув язиком, — Я не даю гарантій, що мій варіант вас врятує, я можу лише передати вас в надійні, будемо сподіватись, руки.

— Що ви маєте на увазі? Що ви хочете зробити?

— Я вже бачив ваш випадок, розписаним на одному сайті, і в мене є деяки зв'язки в одній конторі, короче кажучи зараз одна компанія активно почала займатись тим, що вони ставлять експеременти над тим, чи можна заморозити людину і "відправити" її в майбутнє, ну типу зробити так, щоб вона дожила до того самого майбутнього і я вам так скажу, це реально. Вже є пару добровольців, котрих погрузили в спеціальну "капсулу", їх стан стабільний, хвороби в них далі не прогресують і ось, що я вам пропоную: стати ще одним добровольцем і сподіватись на те, що в майбутньому наука досягне тих висот, щоб інші науковці і лікарі змогли вам допомогти, — вичекавши драматичну паузу, він запитав, — ви згодні?

— Згоден.

  Іншого плану в мене не було. Моє тіло було повністю здоровим, але воно вмирало, відмовлялося працювати..мені не було що втрачати, бізнес мені вже не буде колись потрібний, якщо я все ж виживу при цьому експеременті, бо всі свої гроші я віддав тут і зараз, в мене нема нікого близького, хто буде оплакувати мою смерть, якщо я все ж таки помру, всі від цього будуть лише в плюсі: я можливо вилікуюсь, а наука можливо розвинеться від того, що я стану добровольцем далі.

                                                                         ***

  — Закрийте очі і вдихайте, тільки через трубки, що проведені до Вас, — скомандував статний жіночий голос через динаміки моєї капсули.

  Щось, напевно холодне, почало заливати мою скляну колбу, але я цього не відчував через якусь фігню, котру мені вкололи буквально пару годин тому і причепили до мого тіла металеві трубки для подачі кислороду і поживних речовин. Ця речовина огортала моє тіло наче в'язке і рідке желе, котре з кожною секундою тверділо все більше і більше. А я засинав, засинав через велику дозу кислороду, що п'янила..

                                                                        ***

  Відкривши очі я не зрозумів де я. Простора, сяюча від всіляких дротів і незрозумілих мені речей і приладів, зала. "В мене вийшло! Експеремент пройшов вдало і якщо я все ж прокинувся, значить мене розморозили, значить мені допоможуть, а може вже допогли?!" — я спробував встати, але виявив, що моє тіло прикуте до металевого столу.

— Спокійно, спокійно, — глубокий старчий голос рознісся ехом по кімнаті і змусив моє тіло вкритись мурахами. 

  Я підняв голову. Переді мною у великому кріслі сидів дідусь, років семидесяти і читав зведення новин прямісінько з майже прозорого екрану, водячи пальцями у різні боки, щоб наближати картинки з текстом і діддаляти їх для перемотки на іншу сторінку, навіть не торкаючись проекції. В його вуха були вшиті антени, котрі іноді видавали пискляві звуки, котрі мені різали слух. 

  У великому вікні було видно висотні будинки, літаки дивної форми і всю цю картину доповнювало те, що на кожному участку землеволодінь була різна погода: в когось йшов сніг, в когось дощ, а в когось, як над цією будівлею, світило Сонце.