Чи замислювались ви коли-небудь над тим, наскільки ми безтурботно відносимось до своєї безпеки? Чому ми вирішили, що двері нашої квартири, хоч і заперті, є гарантією нашої недоторканності? Чому ми почуваємо себе спокійно і затишно, знаходячись у власній квартирі? Чому гадаємо, що одні? 

  І деякі погодяться з таким висловленням. Скажуть, що в темряві точно щось ховається, і це щось точно не варто лютувати..особливо не можна дати йому зрозуміти, що ви знаєте, що воно десь поруч. Побачивши краєм ока тінь, проходящу по вашому коридору, краще не перевіряти чи не здалось вам. Почувши вночі як вас кличе знайомий голос з пітьми, поки ви вдома на самоті, не йдіть на нього. Не давайте йому шансу стати сильнишім через ваш страх. Чим більше ви боїтесь, тим голодніше воно стає..пам'ятайте це. І ніколи не випускайте за рамки ваших думок. Хто зна, можливо, воно все ж обійде вас стороною.

***

  Сніг, нікуди не тороплячись, падав, вкриваючи мерзлу землю своїми великими і пишними хлоп'ями, утворюючи м'якеньке покривальце, під котре так і кортілось залізти в той морозний вечір. Лінії електропередач знов дали збій, воно і не дивно: глуха, майже всіми забута, деревенька, в котрій, як правило, доживали свій вік чиїсь бабусі і дідусі. Поодинокі хатинки, розкидані то тут, то там, були обнесені низенькими і хилинькими парканами тільки для виду: ремонтувати було нікому, та і навіщо — всі тут знали одне одного. Світла тут не було регулярно, як казали місцеві: "Сорока на провода насрала, от і замкнуло". Єдине, чим могли похвастатись місцеві бабуськи проміж собою — врожай. Городи тут були у кожного, оскільки хоч більш-менш нормальне місто розташовувалось в двохста кілометрах від цього навіть Богом забутого місця. "Ось в мене, Любка, диви яка вишня вродила! Ай красавиця, ай яка пишна!" — хвалилась одна. "А в мене! В мене бачили які помідорки? Взять у руку зайвий раз боюсь, не дай Боже ще і розчавлю, настільки сочні!" — перебивала друга. Всі закручували різні баночки на зиму, щоб ось так у снігопад і холод, відкупорити якесь соління і насолодитись смаком домашніх помідорок або огірків, хто чим був багатий, перенестись у часи коли було тепло, зігріти себе спогадами, поки у вікно завиває в'юга, перебиваючи такі ностальгічні думки.

  От і зараз, закутавшись у три кофти, шапку-ушанку і зимове пальто, молода дівчинка трошки трусилась, лазячи по засіках старого, покритого павутинням, погребу у пошуках чогось такого, що нагадає їй про такі недалекі часи, коли в селі, де пройшло її дитинство, було тепло і так по-домашньому затишно. Вона інколи чхала від пилу, що так і норовив потрапити їй до носа, відмахувалась від ниточок розірваного плетива, що так старанно намагались потрабити їй до рота і в очі, поки вона рискала руками то по одній поличці, то по іншій. Її яскраво голубі на сонці очі, зараз втратили свій блиск і перетворились на мутні синьо-сірі зенки, що щурились, намагаючись знайти те, про що вона думала останні години. І врешті решт дівчина була нагороджена долею і вдачею за свої старання: баночка квашених огірків сховалась за якимось дерев'яним ящиком. Вона нагнулась за нею і тільки зараз помітила щось таке, що сильно різануло її думки. Вона не одразу зрозуміла, але потім до неї дійшло, що так її зачепило: на дні цього самого невеликого, сколоченого саморуч, дерев' яного ящика лежала стара, ще чорно-біла фотографія. Такі жаданні ще пару секунд тому соління зовсім вилетили у дівчинки з думок. Замість них, туди закралось щось дуже дивне: суміш якогось захоплення, носталгії, страху і..недорозуміння? Якесь збентеження затаїлось десь на глибині її душі.. До цього нестримний холод перестав її турбувати.

  Дідусь. На світлині був зображений її молодий дідусь, з котрим вона, будучи ще зовсім дитиною проводила найкращі часи свого життя. Одразу згадались моменти рибалки, збору врожаю, пікніки, якісь уламки теплих спогадів, що торкали серце, а потім..на відміну від хороших спогадів, котрі дівчинка могла згадати лише невеликими уривками, погані вона па'мятала і ще довго буде про них згадувати все своє життя. Було враження що ці мерзенні спогади насильно видрали з сундука, куди вона їх поклала на саме дно, вдосталь поколупавшись в її незайманій душі, взбаламутивши її наївні думки і впевненість в тому, що вже все давно забуто. Виявилось, що не забуто..

  Поборовши дивні думки, дівчина підхопила банку, на льоту підняла фотографію і трусцою побігла до хати, де її вже чекала..:

— Даш, ну що ти там так довго? — сидяча секунду тому біля каміну дівчинка, аж підстрибнула від якогось чи-то невдоволення затримкою подруги, чи-то радості від її так жаданної появи.

  Соня. Вони були однолітками. Вчились в одному класі в минулому, потім розбіглись по різним коледжам і університетам, але здружились лише нещодавно, встигнувши стати одна для одної кращими подругами. Ідея приїхати на Дашину дачу виникла в них спонтанно: "Зимові канікули, було нудно, чому б не рванути за місто?", — думали сидячи в отоплених, наповнених їжею і затишком, квартирах дівчата. Але натомість гарного будиночка з великим каміном, стародавніми, майже антикваріатними меблями і акуратним, білосніжним парканом, Соня ныяк не очыкувала косого від старості будиночка, пропахшим стариною, в котрому з меблів то і були лише невеликий стіл з двома стільцями, шафа в одному кутку, двохспальне ліжко в іншому і плита зі старим каміном. 

  Дар'я постукала ногами, струшуючи сніг, перед тим як зайти в хату:

— Ну я попереджала, ми не не Мальдіви їдемо. — в своєму звичному тоні відповіла їй подруга, ставлячи банку з огірками на стіл. 

  Фотографія полетіла туди ж, одразу прикувавши до себе увагу завжди такої допитливої Соні. Вона підскочила до столу і взяла світлину в руки:

— А хто це?

— Чай будеш? — питанням на питання відповіла Даша, не бажаючи зайвий раз чіпляти дану тему.

— Буду звісно, дубарюка така, — Соня вздригнулась всим тілом, намагючи передати наскільки їй було морозно і, що від чашечки гарячого чаю вона дійсно не відмовиться. Але зрозумівши настрій подруги, вона вирішила все ж не продовжувати розпитування, сподіваючись на те, що Даша потім якось сама розкаже, ну а якщо не розкаже, ну то і не треба.

  Звук закипаючого чайника зігрівав сам по собі, і поки дівчатка в передчутті скорої насолоди теплом, розкладали речі і накривали собі на стіл з того, що взяли з собою, вода закипіла і ароматний запах трав'янистого чаю рознісся по дому. І поки дівчинки їли, закусуючи соковитими домашніми огірками, душистий напій чекав своєї черги, остигаючи до комфортної температури. 

  О-о, напевно і словами тяжко передати як це, коли трусячись від холоду, ти з невтомним бажанням відчути хоч краплинку тепла, ковтаєш чай) Він розтікається по твоєму тілу, зігріваючи його зсередини і ти ніби народжуєшся наново. Розслабляєш сковані морозом м'язи, відпускаєш нав'язливі тугою думки і просто живеш, насолоджуючись моментом.

  Поки дівчата вечеряли, встигло стемніти: зимою і так сонце покидає нас скоріше, а тут ще і один ліс кругом, котрий ховає за кроною своїх ялинок цей жовтий, але вже не зігріваючий шар. Дар'я запалила старовинну гасову лампу, поставила на стіл. Така атмосфера давала краплину затишку в цих сірих краях. Приглушене, м'яке і тепле світло завжди нас розслабляє. Напевно саме через це Даша і заспокоїлась остаточно, оскільки вона взяла в руки фотографію, тепло посміхнулась і нежданно спитала:

 — Розказати тобі хто це? — спитала вона ніби і не було тієї години між питанням Соні і її відмовою.

Подруга аж загорілася вся, її зелені оченятка заблищали і вона піджала ногу під себе. За довгі роки дружби, Даша вивчила, що саме ця поза означає, що подруга слухає її як ніколи уважно.

— Це мій дідусь. Точніше говорячи брат моєї бабусі, але я його завжди "дідом" називала. Я коли на літо сюди приїжджала, він мене так чекав: то він мене на рибалку візьме, то про якусь тваринку місцеву розкаже, а бувало байки всілякі розповідав, не смішні звісно, більше мене полякати, щоб до лісу не ходила: "Не траплялась на очі Хазяїну. На очі, щоб не попадалась..на очі..", — так і казав, довго, навіть у якомусь мареві дивлячись у сторону лісу. Дивний короче мужик був, але хороший, не пив, руки золоті були, бабусю мою любив, — все це Даша розповідала не без теплої усмішки на обличчі, вона постійно гледіла кудись вгору ніби згадуючи всі ці моменти, але через долю секунди погляд її змінився: став пустим наче скляним, очі її дивились прямо, але не на щось конкретне, — А потім, він переїхав у місто від сестри, купив собі там квартиру, замкнувся від усіх, пам'ятаю було якесь свято і мама подзвонила привітати його, а він трубку не взяв, ну а ми знаєш, нічого такого не подумали: дідусь старий, може спить вже, а може не чує, ну ми так день дзвонили, другий, третій..вирішили, що тут не просто все і поїхали до нього. Я пам'ятаю, ми в під'їзд заходимо і такий запах дивний, мерзенно сладкуватий і дуже різкий і чим вище ти підіймаєшься, тим сильніше він стає..ну а я маленька тоді була, мені років шість-сім тоді було, не знала я тоді ще, що запах цей трупний. Тому я дуже засмутилась, коли батьки мене в машину посадили, поліцію викликали і пішли з ними кудись. Потім нічого не пам'ятаю. Лише нещодавно я якось спитала у мами а чи було це все, чи то лише моя уява і вона розповіла мені тоді, що сталось: вони вскрили з ментами квартиру, а запах такий був, що очі виїдало. Вони у ванну зайшли, а він там у цій ванній лежить вже розбухший, вода вже чорна, опариші ці повсюду, короче кажучи так і не вдалося встановити від чого людина померла, оскільки коли приїхали люди котрі цим займаються, вони його просто по шматкам діставали — розвалювався.

— Ого..я співчуваю. — зрозумівши, чому Даша не горіла бажанням розповідати цю історію, співчутливо прошепотіла Соня.

— Та нічого, все нормально. Просто смерть його дивна мені спокою не дає. Ось чому людина померла? Був і нема. Як так? Такий молодий ще був, ні дружини, ні дітей. Чому сталось те, що сталось? А ніхто відповіді ніколи не дасть вже. — з цими словами Дар'я перегорнула фотографію. Вогник в ліхтарику затанцював, погрожуючи згаснути. На задній стороні значилось: "Максим. 1961"

***

— Та кажу тобі, Галю, це не мошкора повиїдала, це Він за мною іде, за мої гріхи, я тобі говорю, Він іде! Це його знак! Іде! Боже, що ж мені робити? — сорокарічний чоловік носився по хаті, стискаючи у руках продирявлену у різних місцях потьмянілу від часу, але колись зелену в'язану сорочку.

— Максиме, ти що з глузду з'їхав? За кого ти кажеш? Ти що, не бачиш що це моль виїла?! Сорочка твоя висила в темній сирій шафі, от і завелась там ця мошкора. Не гони мені тут дурака! Заспокойся!

І так собачились брат з сестрою вже другий десяток років поспіль: Максим — брат Галі зі здорового мужика став схожим на заціпаного тривожника з маніакально-депресивними думками. Він кидався з випадку у випадок, але єдине, що залишалось незмінним — це якийсь загадковий "Він", котрого Максим звинувачував у всіх своїх бідах. 

— Доведешь ти мене ось так колись, Максиме, до-ве-деш! — такими словами Галя завжди закінчувала  подібні розмови.  

  Все припинилось так само різко, як і почалось: брат просто щез. Не залишив записки, покинув всі свої речі, забрав всі ті гроші, що в нього були. Лише по сплину місяця він подзвонив і сказав, що з ним все добре, він купив собі недорогу квартиру в місті, назвав адресу і на цьому все. А бабка нікому не розповідала про це, думала всім від цього тільки краще стане. Сказала просто, що переїхав у місто. Ніхто більше не знав як в нього справи, навіщо він взагалі зробив те, що зробив..єдине, що відчував кожен його родич, а особливо його сестра — полегшення. Таке довгоочікуванне, жаданне. Полегшення від того, що братик більше нікому не буде крапати на мізки своїми бредовими і маніакальними думками і баснями про того, кого не варто турбувати. Максим боявся проголошувати його ім'я вслух, обходячись лише громоголосим "Він": "Він іде!", "Він мене вб'є і всіх вас заодно!", "Він нещадний!". І всього цього нарешті не стало. Напевно це було дуже егоїстично зі сторони всіх тих, кому хоч раз довелось почути маячню Максима, але ніхто з них цього і не заперечував. Лише маленька Даша завжди цікавилась куди це поїхав її дідусь. Чому він поїхав від неї? Чому ніхто не цікавиться як в нього життя? Чому-чому-чому. Дівчинка ніколи не здавалсь у пошуках відповідей на ці питання, але на питання, пов'язані з її гарячелюбим дідусем, відповіді їй ніколи не давали, годуючи лише голосним мовчанням. Всі сподівались, що маленька дитина скоро взагалі нарешті забуде, що в неї колись був дід, але на їхнє розчарування цього так і не сталось. Вона чекала, вона любила. 

  Тому, тільки тоді, коли бабуся розуміла, що їй залишилось вже не довго, вона сказала тільки своїй донці адресу свого брата і його новий номер телефону, щоб та або подзвонила йому і запросила на її похорони, або приїхала до нього і сказала все особисто. В той же день Дашина мама набрала свого дядька і передала йому все те, про що попросила сказати його сестра.

  Була зима. Хоронили бабусю. А він так і не приїхав попрощатись з сестрою. Мама маленької Дар'ї була єдиною, хто не тримав на нього зла за даний проступок. Вона і далі намагалась підтримувати з ним теплі відносини: дзвонила йому на свята, щоб привітати, привозила йому продуктів під двері, але ніколи не заходила в його квартиру, по його ж проханню. Лише тоді, коли її дядько не взяв слухавку на ні на Новий рік, ні третій день поспіль, вона вирішила начхати на його заборону. Тоді і виявилось, що Максима вже і в живих-то нема..

***

  Перший раз це сталось, коли Максим ще маленьким хлопчиком ходив по дрова до лісу: шепіт. Він був, здавалось, звідусюди. Крони дерев дихали, ліс протестував, залякував, листя кричали. А потім тиша. Така гучна тиша..птахи не сміли перелітати з гілки на гілку, жучки не могли собі дозволити дзижчати, трава не колихалась, час застиг..Всі чогось остерігались і це щось не можна було лютувати. Але незадоволений не виповненим порученням батько Максима, від того розлютований, здавався юному хлопчиську набагато страшнішим за те, що слідкувало за ним в ту хвилину. І він не задовільнив це щось, рубанувши по ближньому дереву своєю сокирою. І в ту ж хвилину щось взвило! Хлопчику здалось, що то саме дерево завопило і скрючилось в гримасі болю, повалившись на землю.

  З того часу все в житті юного Максима пішло шкереберть. Сліди. Його всюди переслідували характерні сліди. Спочатку він чи-то не помічав їх, чи-то старанно намагався не звертати на них уваги. Цятки. Спочатку вони з'явились на паркані будинку де жила його велика родина: вони виглядали так, ніби хтось просто вижог їх звичайним сірником заради забави. Потім ці цятки перенеслись на ліжко хлопчика у вигляді доволі невеликих, але ідеально круглих дірочок на його ковдрі. І куди б Максим не пішов, цей характерний знак переслідував його всюди.. і з тим як ріс Максим, росли і ці цятки: вони ставали дедалі більше за розміром і кількістю. І він більше не міг зайти до лісу: він гнав його геть, розводячи в голові у хлопчика паніку, котра ставала дедалі більше по його наближенності до околиць тутешнього лісу.

  Звісно він замислювався над тим, чому так виходить, оскільки багато хто до нього і після нього ходили рубати дерева, по гриби і просто на прогулянки до лісу, але більше ніхто, крім нього, не відчував чогось подібного. Ліс був радий будь-кому, приймав й свою пучину всіх, але точно не його. І він був рішуч у тому, щоб знайти відповідь на це питання. 

  Одного разу, коли сонце було тільки в зениті, пташки розпівали на всі тони, а корівки паслись на сусідній галявині, двадцятирічний Максим вирішив, що боятись досить. Він встав з-під шороколистого дуба і, зібравшись с духом побіг. І поки біг у голові в нього було лише одне питання: "Чому?!" Воно громоголосо мелькало і тільки потім юнак помітив, що він викрикує його, біжучи серед високих ялин..

— Що? Де я?

  Це місце здавалось йому незнайомим..і ця тиша..знов ця тиша тиснула йому на мізки, котрі в слідуючу секунду вибухнули...вибухнули такою жаданною відповіддю)

— Ти. На очі...мені. Трапився. Ти. Ти. Мені. Трапився. Очі. На очі мені. БО ТИ ТРАПИВСЯ МЕНІ НА ОЧІ-І-І. — воно горланило цю фразу і здається не тільки в голові хлопця: птиці зі страшними..вскрикуваннями? Так, саме так! Вони також кричали, хлопаючи своїми крилами, вони горланили слово "ОЧІ". Голова юнака паморочилась від кількості обертів, що він зробив навколо себе, шукаючи джерело голосу, що відповів йому, все кружляло у дикому трансі, ялинки здається також рухались..все ближче до нього, звужуючи коло, замикаючи його там, не даючи йому шансу вийти..

  Максим знайшов себе, лежачим на тому самому місці де він був до походу у це зле місце — під великим дубом біля пасовища, де розміренно поїдали свіжу і соковиту траву його корови.

— Невже все це був лиш сон?..Чому такий реалістичний? Я спав, чи ні? 

  В той же день вирішив юнак піти до баби Марфи — місцевої знахарки і ворожихи. Та якось зі страхом прийняла хлопця до себе, а вислухавши, дала невтішливу відповідь..

— Баб Марфа, я не знаю що це і як мені це задобрити, як попросити вибачення за те, що зробив, коли був малий. Можливо ви можете якось мені допомогти? Я готовий заплатити..готовий, — Максим потягнувся за грішми у сумці, єдиними, що в нього були, але бабця випередила його, піднявши пальці догори, жестом зупиняючи хлопця.

  Погляд її був таким жалісливим, повним щирого співпереживання.. Голос її був хриплим і глибоким, говорила вона з предиханням і зупинками на ковтки повітря в її старчі легені:

— Сину..грішьми тут, нажаль не допоможеш, і вибаченнями також. Хотіла б я сказати, що то Лісовичий, але не він це, а щось набагато..— очі її розширились, — набага-ато страшніше. Натрапив ти на српавжнє зло, котре не заспокоїться, поки не дочекається твоєї смерті...а може саме воно і стане її причиною. Це демон. Ім'я його ніхто не знав і не буде знати ні до мене, ні після мене. Він необузданий, лихий і підступний, а ти просто опинився не в тому місці і не втой час, синку. Мені дуже-дуже шкода..

Хлопець прибрав руку з сумки, осунувся і погляд його став пустим. І вже без будь-якої надії в голосі він спитав:

— А..а чи можна якось відстрочити мою..— останнє слово не кортілось говорити, тому він прошептав його, майже повністю проковтнувши в собі, — смерть..?

— Їжджай звідси, юначе. І більше ніколи не повертайся, їжджай, поки час твій не вичерпався остаточно і можливо він забуде про тебе.

  І тільки по сплину двадцяти років з того дня у Максима видався шанс драпанути з рідного села, подалі від цього лісу: він накопив достатньо грошей для того, щоб купити собі невелику квартиру в місті. Але яке ж було його розчарування, коли після десяти років спокійного, розміренного життя, воно все ж знайшло його..) 

***

  Ось знаєте, буває таке: глибока ніч на дворі, ти спиш, нікого не чіпаєш, і здається сон тобі такий гарний марився, а потім бац! Ти прокидаєшся. А чому прокинувся?..Більшість із нас після такого просто засинають далі, але не Максим. Ще б пак) Як заснути після того, як почув до болі, до тваринного жаху знайомий шепіт?

  Тук-тук. Такий звук виникає якщо постукати чимось тупим і великим по склу. Або вікну. Саме це Максима і розбудило вперш за все. Легке постукування у вікно чотирнадцятого поверху..

  Все всередині нього зжалось, він намагався навіть не дихати, але шалений стук серця його видавав. Він думав, що якщо завмре, то чим би там воно не було просто піде геть, але цей гість виявився більш настирливим, ніж міг собі уявити Максим. Воно нікуди не поспішало, ніби точно знало, що не помилилось вікном. Воно було уперте: постукувало ритмічно, з невеликими інтервалами, але поки легенько ніби хотіло просто привернути до себе увагу, змусити чоловіка повернутись до нього обличчям. Воно знало, що його жертва знає, що він тут) Він любив забавлятись. Доводити подібних Максиму нещасливців до сказу, перед тим як зжерти їхню таку залякану, і від того таку лакому душу) Воно напитувалось диким страхом, смакувало лише поки запах свого майбутнього блюда, але це заводило його ще більше.

  А ще воно завжди отримувало те, що кортіло: так і в цей раз, Максим все ж повернув голову. Повільно, тремтячи, він обернув свої зенки до вікна, в котрому..там повинна була бути луна, вона завжди там була, він точно знав це, але..налипше до його великого вікна тіло повністю закривало собою звичний вид назовні. Воно, обхопившись кінцівками за рами вікна, довбилось головою у склопакет, котрий вже дав тріщину..

О-о яке ж воно було страшне. Знаєте, Максим зовсім не так уявляв собі демона...не було рогів на голові і хвоста позаду, або крил за спиною, він не був червоний і не мав копит. Демон виглядав зовсім не так, яким його описують у різних писаннях. Це було щось дуже незвичне для нашого, людського мозку: він був схожий на твердий дим, котрий завжди змінював свою форму, і кожен з цих його виглядів був моторошніший за попередній. За ті дви секунди затримки на ліжку, Максиму здалось, що він встиг побачити і просту людину, і велику волосату, антропоморфну комаху, і трьохголового бика з людськими кінцівками, і ще купу-купу диких образів, але лише єдина деталь залишалась при цьому незмінною: велика, від вуха до вуха посмішка і маленькі білі, сяючі у непроглядній пітьмі, зенки.

  І коли вони зіткнулись поглядами..

— Потрапив. Ти. Очі. Знайшо-ов) Твої..очі..потрапив на очі. ЗНАЙШО-О-О-В ОЧІ-І-І, ТВОЇ ОЧІ-І-І, — різноголосий регіт, крики і писк комах змішався в какафонію, котру через секунду розбавив звук вибитого скла..

  Ривок. Вскрик. Падіння.

— Товю ж! — п'ятидесятирічний чоловік підскочив на ліжку і тяжко задихав. Подібний сон йому почав маритись ще рік тому, але в останній місяць кошмари почали мучати його все чатсіше, і ось, ця ніч не виявилась винятковою.

  Сон був настільки реалістичний в цей раз, що чоловік схопився за серце в моменті. 

— Це ж треба..фух. — щупла рука витерла з лобу холодну іспарину.

  Тіло саме понесло його на кухню. Страшна спрага змусила його ніби в трансі взяти стакан і наповнити його до самих краєчків водою з-під крану. Він випив би все, але нежданний і такий дратуючий вухо "тілінь-тілінь", не дав йому повністю насититись такою смачною, як йому тоді здалося, водою. Замість цього легке настороження поселилось десь в області шлунку. Це був домофон.

— Кого ще там принесло так піздо? Ух ця молодь, сука, зараз сам спущусь і таких триндюлей повиписую! — Максим підійшов до слухавки, що била по вухам і, знявши її, хотів було вже обрушити гнівну тераду на порушників комендантської години, але йому не дали і слова сказати: фонові шуми, схожі на білий шум радіо змішались з різними голосами, один з них реготав, інший плакав, третій говорив незв'язні між собою слова, там були і дитячі, і жіночі, і чоловічі голоса, жодний з них не був знайомий Максиму, котрий досі зачимось слухав це, жодний..крім.....

— ОЧІ, ТВОЇ ОЧІ-І ЗНАЙШО-О-ОВ АХАХАХАХАХАХАХХАХАХАХХАХ.

  Максим відскочив від слухавки і повернув голову в бік кухні, вікна котрої виходили прямісінько на вхідні двері його під'їзду, під котрим мав стояти той, хто подзвонив йому тільки що..але чоловік не ризикнув підходити і видивлятись його. 

— Здається, мені все це лише здається! Десять років його не було, і тут бац! Хах..— власний нервовий смішок пробрав його до мурах, — Піду я краще..

  Ідучи в бік ванної кімнати, Максим вже не міг бачити силуету, котрий карапкався по стіні його дому наче комаха..чи може все ж трьохголовий бик..чи то взагалі була проста людина з якимись білими зенками?

***

— Очі, хтось бачив очі при трупі? Куди подівались його очі? Мені що писати у звіті?! — головний судмедєксперт горланив на поліцейських як на цуциків.

— Та не знаємо ми! Ну що ви приколупались?

— Тобто ви хочете мені сказати, що чоловік пішов купатись і просто помер?! Ах так, а ще він витягнув свої очі з очних ямок, егеж! А, ще він вскрив собі грубну клітину і витяг своє серце! Ну просто ши-ик! А, і ще давайте я вам нагадаю, що квартира була герметично запечтана звідусіль, не було знайдено слідів взлому, а ось серце з очами кудись подівались, уявляєте?!

***

Свічка майже догоріла, чай був вже давно випит, а фантики тепер самотньо валялись в центрі столу. Дівчатка позіхали і кожна думала про своє.

— Хочешь цікавий факт?

Сонна Софія раптом оживилась і жваво закивала головою.

— Мені бабуся розповідала, ну та, що сестра цього мого загиблого дідуся, — Даша тикнула пальцем на перегорнуту фотографію, — що одного дня, коли їхній тато послав Максима за дровами до лісу, той повернувся з різними очами.

— У сенсі?

— Один глаз став зеленим, а інший так і залишився сірим. У цьому селі ходить повір'я, що подібна аномалія це мітка тутешнього демона і типу мій дідусь був одним з помічених, але це всього лише байки, так дітей лякати, щоб до лісу без дорослих не ходили, — Дар'я позіхнула і, вставши з-за столу, впала у вже розстелене ліжко.

  Софія прослідувала її прикладу і, прибравши з-за столу і погасивши гасову лампу, також пірнула в м'якеньку ковдру, укутавшись в ній.