Знаєте, згадуючи свою молодість багато хто потрапляє у прекрасні, часом настольгічні моменти і спогади зі свого життя, багато хто знову хоче пережити ті часи, відчути знову ті емоції безтурботного періоду гулянок на хатах, гучних вечорів і звуку скляних бокалів, наповнених алкоголем, що стукаються під громоголосе "Будьмо!". Що на рахунок мене, скажу тільки те, що мені б дуже хотілось просто стерти з пам'яті те, що сталось зі мною і моїми, близькими на той момент, друзями у далекому 2015 році.

  Звати мене Катя, зараз мені 27 років, а тоді було 19, як зараз пам'ятаю: зима була люта. В хорошому сенсі цього слова: снігу випало добряче, вперше за багато років замість розмазаної багнюки на вулиці, мій погляд радував сліпучий сніг, що гарно переблискував на сонці, котре іноді виходило крізь снігові хмари. В ту зиму мене і ще двох моїх друзів і по сумісності одногропників на черговій нашій "зустрічі" відвідала геніальніша і така, на перший погляд, проста думка — зняти дешеву хату десь поблизу академії всім разом, обумовлюючи це тим, що утрьох і платити менше треба буде, і прокидатись разом і разом йти на навчання, та і взагалі жити буде набагато легше і веселіше, ну і не так страшно звісно. Ну і знаєте, коли вже мозок освіжився від гулянки, я якось позабула про цю ідею, як і Маша — та сама подруга, а ось Макс — її хлопець, дуже навіть захопився бажанням знайти і зняти таку квартиру, про що постійно забивав нам з Машею мізки.

  Але одного разу в наш сумісний чат у телеграмі прилетіли фоточки чергових апартаментів і підпіс Макса знизу: "Ціна така дешева, треба брати зараз, поки ще є така можливість, дівчатка!". Приміщення мені одразу не сподобалось: по оку били різкі жовто-блювотинні тона від економ-лампочок, мінімальна кількість меблів і вузкі довгі коридори, що з'єднували між собою декілька кімнат з дуже дивним плануванням самої квартири, котра і до того ж знаходилась на восьмому поверсі..та і ціна...тоді згадалась приказка про безкоштовний сир, що буває тільки у мишоловці, але Машу з Максом здається нічого не дивувало. Хоча я і їх зрозуміти можу: ми студенти, нам добре якщо взагалі є на що поїсти, а якщо ще і є можливість знімати квартиру не далеко від шараги, то і взагалі жалкуватись і нити не прийнято, та і вблагання друзів також робили свою справу, тому в мене не залишалось нічого, крім просто відповісти "ну добре", хоча в мені все так і кричало, що щось з цією квартирою було не те: знаєте, те саме почуття важкості і дискомфорту, відчуття, що за тобою хтось спостерігає і тобі ні в якому разі не можна дати йому зрозуміти, що ти його відчуваєш..в таких місцях туга ніби стає матеріальною, вона просачується в усе, вона починає крапати з іржавого крану у ванній кімнаті тихими ночами, чорною пеленою застеляти і так погано освітлену кімнату, білим покинутим павутинням колихатись в темному закуточку під стелею, такі квартири потихеньку зводять з розуму, вони наче вбивають своїх хазяїв, змушуючи тих кидатись з вікон, або звертатись до лікарень, котрі надають психологічну допомогу..але мене заспокоювало те, що я там буду жити не одна.

  Максим у той же вечір зідзвонився з орендарем. Ним виявилась бабуся, шістдесят років. Судячи з пересказу Макса, вона була не проти, що в квартирі будуть жити три людини нашого віку, але Марія Федорівна, як вона йому представилася, домовилася, що буде чекати нас у квартирі в призначений час і дату, щоб детальніше обговорити умови оплати і проживання, ну і взагалі познайомитись побилжче, пообіцявши до нашого приходу напекти булочок. Знаєте, це придало мені якого неякого, але відносного спокою, тому моя тривожність трохи схлинула, даючи змогу розслабитись, але думка про переїзд всеодно тяготила мене десь в області грудей.

  Це був четвер, коли я почала збирати речі. Все в той день йшло якось не так: все валилось з рук, постійно губились потрібні речі, котрі я клала на саме видне для себе місце, в мене нещадно боліла голова, а перед самим виходом на місце зустрічі, з котрого ми всі разом повинні були занести речі у квартиру і піти у магазин купити їжі на перший час, в мене зщезли ключі від вхідних дверей, котрі знайшлись аж під тумбою в передпокої. Нарешті попрощавшись з батьками я трохи спізнилась, але все ж зустрілась з Машею і Максом біля місця зборів, після чого ми попрямували прямісінко до того дому.

  Постукавши в хиленьки двері квартири під номером 34, нам відкрила маленька бабуся з приємним лицем і великими окулярами, за якими були не менш великі очі, через товсту лінзу, через що складувалось враження, що це та сама стеріотипна мила і тепленька бабуся з якогось мультфільму. Прийнявши нас з тією ж привітністю, вона провела нас на кухню, в котрій запах свіжоспечених домашніх булочок змусив мій шлунок заурчати, а слину виділятись сильніше звичайного. Ми з нею розговорились, і тільки після години нашої зустічі вона нарешті сказала:

— Ну що, дітки, на вас подивилась, ви люди добрі, тому ось ваші ключі, передоплату за перший місяць можете віддати зараз, або коли вам буде зручніше.

— Та ми зараз, — безцеремонно перебив її Макс, вже діставши конверт з потрібною сумою.

— Ой, ну добре-добре. Що ж, тоді не буду вас тут відволікати, облаштовуйтесь, пригощайтесь булочками, номер мій у вас є, якщо що одразу мені телефонуйте, — посміхнулась Марія Федорівна і вже було попрямувала до виходу, але раптом зупинилась, ніби згадуючи щось, що забула сказати, а потім різко повернулась виставивши перед собою вказівний палець, котрим легенько потрясла, — а, ось іще що, я ж розумію, ви ще молоді, кров кипить, але попрошу не шуміть тут вночі, все ж дім в нас не новий, сусіди у вас в основному мого, тобто вже пенсіонного віку, тому..

— Добре-добре, не хвилюйтесь, Марія Федорівна, все буде добре. — ніби бажаючи її поскоріше спровадити, подала голос Маша.

— Ну добре, тоді на все добре, малята!

— А..чому квартира така дешева..? — раптом само собою вирвалося з мене питання, котре мучало мене ще з першого дня, як я побачила ці апартаменти на фотографіях.

— Та все дуже легко, доця, ти ж сама бачиш, ремонт ніякий, просто робити нема кому, живу та я одна, чоловіка давно вже нема, тому і поставила таку ціну, котру сама готова була б за це заплатити, та і однушка ж, сама розумієш. Ну все, малята, не вчиняйте тут шуму, поводтесь добре, якщо що, ви знаєте мій номер.

  А бабця-то права, навряд чи за ці м'яко говорячи гівнячи квадратні метри по-людськи було б просити більше грошей, і чому я так розхвилювалась? Але атмосфера цієї квартири все ж не давала мені спокою..мені від фотографій було не дуже на душі, а тут я вже в цьому приміщенні...і ці відчуття, котрі переслідували мене, поки я знаходилась там, ніколи мене не покидали, а з приходом темряви все ставало ще гірше, і тільки тоді, коли я покидала цю хату мені ставало легше. Тепер я шукала будь-який привід, щоб повертатись "додому" якомога пізніше: захотілось прогулятись, треба щось купити, піду покурю, буквально все могло стати моєю черговою відмазкою від перебування у цій квартирі. І згодом я почала помічати, що не одній мені стає погано не тільки психічно, але і фізично: у Максима — загартованого амбала під два метри ростом і здоров'ям як у бика почались постійні хвороби, з котрих він не міг ніяк вибратись, через що перебував у цьому домі ще довше, у Маші — життєрадісної дівчини, котра дуже рідко випивала, почались проблеми з алкоголем, котрим вона заміняла собі снодійне, майже не просихаючи, і тільки в мене майже нічого не змінилось, крім того, що я не могла заснути, як і інші: безсоння вбивало нас ще більше, навіть Маша бувало ще довго ворочилась у ліжку, перед тим як нарешті провалитись у неспокійні сни, після котрих почуваєш себе гірше, ніж після самого гучного і лютого двіжу. Через наші постійні прогули нас відрахували..прийшлось паралельно шукати роботу і це був самий справжній жах — я була єдиною, кого прийняли на роботу, тому гроші приносила тільки я, тільки я покупала продукти, медикаменти і алкоголь..

  Я думаю, що саме через те, що я приходила додому вже під вечір, намагаючись якомога менше проводити там часу, мені і було краще за них, бо чим більше вони там залишались, тим гірше їм було потім: квартира ніби отруювала їх, затягувала на той світ все більше і більше, не залишаючи шансу на одужання і звільнення від цих липких пут і ниток, в які вона потихеньку їх замотувала, опутувала, висасувала з них їхню життєву енергію, даючи взамін лиш негативні емоції, котрі вони випльоскували то один на одну, то разом, налітаючи на мене. Стосунки їхні знатно пошатнулись: колись міцне кохання, побудоване на здорових стосунках перетворилося на шаткий краєчок леза, не правильно ступивши на котрий, вони зціплялись між собою як кішка з псом: Максим кричав на Машу за її вже не здорову любов до алкоголю, а вона лаяла його за те, що він не працює. А на мене вони зривались, бо мені було краще і через це вони бісились. 

  Звісно ми могли б і вже з радістю з'їхали б з цієї квартири, але ось в чому була проблема: номер телефону Марії Федорівни..короче абонент завжди був в недоступі, було таке враження, що її телефон завжди був виключен, або ми були заблоковані. Скільки б разів і де б ми не намагались до неї додзвонитись, монотонний голос оператора завжди оголошував про те, що абонент знаходиться поза зоною, або взагалі були просто три коротких гудка на тому кінці проводу. Ми просто не знали як нам діяти, куди дівати ключі, як тепер знайти ту бабцю, що здала нам цю злощасну квартиру? Та і якщо чесно я стільки промивала мізки батькам про те, що хочу нарешті з'їхати, що певертатись до них було для мене чимось соромним. Також дивним буле те, що об'ява про цю квартиру просто щезла, її не було на жодному сайті, на яких вона була до цього, але можливо це пояснювалося тим, що бабця просто видалила цей пост, бо квартира знімається вже зараз? Ми так і не знайшли тоді відповіді на це питання..до того моменту, поки не трапилось те, про що я розповім вам далі, те, для чого і була вся ця передісторія.

  Знаєте, я взагалі не вірю у містику, але після ціїє історії я вже не можу нічого заперечувати, точно не те, чого не знаю. Так я можу пояснити деякі моменти з раціональної і здравої точки зору, але на деякі мої і не тільки мої питання, відповіді я не знайду вже напевно ніколи..Все почалось з того, що Маша почала чути дивні звуки з кухні, схожі на те, що хтось б'є чайною ложкою по внутрішнім стінкам кружки, ну типу коли ви помішуєте сахар у чаї і випадково зачепляєте цією ложечкою стінки стакану; вона постійно промивала нам мізки тим, що це домовий тому, що її бабуся у них вірила і тепер вона вірить; потім їй здавалося, що її кличуть різні голоси в темряву, а потім почали гупати двері. Ми цього з Максом звісно не чули, а ось Маша завжди була від цього на нервах: вздрагувала при будь-якому різкому звуці, короче стала дуже тихою і зашуганою, вона натурально сходила з розуму, випиваючи з кожним днем все більше і більше, сподіваючись на те, що це допоможе їй забутись, але саме це і губило її ще сильніше..

  Одного вечора вона сиділа на кухні, як завжди в оточенні різних склянок і банок з тарілкою простих закусок, ми з Максом у той момент перебували у залі: я на дивані, він — у кріслі і тут раптом чуємо таке невнятне бурмотання, а потім шалений дівочий візг, лязг кухонних приладів і ще купа звуків, котрі змішались у невнятну какафонію. Ми рванули на кухню і я напевно запам'ятаю цю сцену на все життя, вона наче в слоумо застигла в мене в пам'яті, і навіть коли я пишу цю історію, перед очима яскравими спалахами згадується ця картина..аж мурашки по шкірі.

  Маша вся перелякана з очами по 5 копійок з ножем у руці верещить і дивиться кудись позаду нас, різкий порив, звук вікна, що відкривається, ошарашений Макс і Маша, що вже залазить на підвіконня... я тільки і встигла, що крикнути "Лови її!", поки скам'яніле тіло не давало мені змоги поворушитись.. і яка ж я вдячна Максу за його хорошу реакцію: він за ті дорогоцінні секунди, що могли коштувати моїй подрузі життя, встиг схопити її за шиворіт кофти і втягнути назад на кухню. Якщо б не він, я не знаю, що могло б статись..але чудово уявляю.

  Тим же вечором ми, навіть не зговорюючись, зібрали свої речі, поклали ключі на кухонний стіл і покинули цю квартиру, розбіжавшись у різні сторони навіть не попрощавшись. Я не знаю, що з моїми друзями зараз, де вони і як в них справи, але тепер я повністю довіряю своїм внутрішнім передпочуттям.

  Ось така повчальна історія, хлопчики і дівчатка, алкоголь вбиває ваше здоров'я, а може забрати ще і життя, це була звичайна білочка на мій погляд, котру приправили гнітуча атмосфера квартири, те, що Маша вірила у те, що бачила і чула, і те, що вона себе накрутила, але чому тоді нам всім було так погано? Не знаю. Може і є в нашому світі щось таке, чого ми не розуміємо, але можемо відчути нутром. Хто його зна? Але ось сьогодні, в черговий раз шукаючи собі нове житло, я знов наштовхнулась на об'яву тієї самої квартири..з тією ж ціною..а вгорі написано:  "Орендатор: Марія Федорівна, 60 років"...