Холодний, жорстоко і безжалісно обпалюючий, вітер, котрий в цю ніч був у супроводі ріжучих і колючих сніжинок, котрі вже напевно перетворились у маленькі уламки криги, що все норовили проткнути комусь лице, безсовісливо задував у масивну хату, побудовану з непробивної глини та незламного каменю. Його зловісне "У-у-у" здавалось іншим дітям селища, в котрому жив маленький Тарасик чимось таким, чого слід оминати десятою дорогою..чимось таким, що може покалічити, з'їсти, забрати їх у батьків, вбити! Іншим дітям, але точно не йому. Його тендітні пальчики прилипли до гартованого скла, на котрому чітко проступали, схожі на маленькі блискавиці, тріщинки льоду. Вони вимальовували собою дивні візерунки, котрі він так полюбляв роздивлятись по вечорам, коли свічки тухли, всі смовкали і навкруги повисала холодна, гнітуча і не передбачаюча нічого хорошо, тиша. І йому це подобалось. В останню мить перед тим як мати силком відтащила його від вікна і посадила на нагріту піч, оминувши величний стіл, заставлений всілякими стравами, котрі так пишно виділяли приємний носу аромат чогось смачного, Тарасик розгледів візерунок, чимось схожий на білого, навіть сивого, вола. Він уявив як цей могутній віл б'є своїм копитом об мерзлу землю і з-під нього вириваються бурульки, сніжинки і все навкруги завиває, стогне від морозу. Від Морозу, якого так полюбляв Тарас.

                                                                    ***

  Великий, загартований холодом і голодом чоловік, глава сімейства встав з-за столу, попутно взявши заздалегідь підготовану, велику, прикрашену різними символічними малюнками, дерев'яну тарілку з таким самим черпаком. Він пройшовся по ширині і довжині не маленького різьбленного столу, оминаючи дітей і дружину, котрі тихо наче мишки сиділи за ним на масивних стільцях з високими спинками, опустивши голови додолу. І тільки одне місце крім батькового пустувало наразі: Тарасикове. Згрібаючи черпаком по одному разу всіх свят-вечірніх страв, Іван — його батько, поглядував на сина, котрий сидів біля замерзшого вікна, дивлячись на зимовий пейзаж, вглядуючись у прогалини між високими деревами, у великий ліс, котрий знаходився прямісінько напроти їхнього будинку, в очікувані того, що буде далі.

  Глава сім'ї взяв один келих з медом, один з водою і також поставив їх на тарілку. Тарасика всі в селищі прозвали "диваком", а його бабця вважала його особливим, як вона говорила: "Хлопчик не від світу сього"..а все через те, що він любив і з нетерпінням чекав приходу холодів, особливо з теплотою він відносився до зимових свят, але не через те, що всі будуть веселитись, проводити стародавні обряди і гуляти до світанку, а через те, що прийде Мороз, або як його ще називають — Зюзя. Звичайні діти бояться його, та що там діти, дорослі кожне Різдво "запрошували на вечерю" цього гостя, з усих сил молячись, що він не з'явиться десь на горизонті. А Тарасик..він був не таким як усі. З самого народження шкіра його була набагато блідніша, на відміну від його братер і сестри, а здоров'я навпаки — дуже міцним. За всі свої шість років життя, він жодного разу не захворів ні в зимку, ні в інші пори року. Коли за це починала заходити розмова в сімейному колі, його дідусь завжди пояснював це тим, що здоров'я в нього таке кріпке саме через те, що він "із Зюзею дружить", бо не боїться, чекає його з року у рік, бо як ще його предки мовили: "Якщо осквірняти зиму, лаятись на холоди, зневажати Мороза, він розлютиться ще дужче і перетворить тебе на бурульку при будь-якому зручному випадку", тому ніхто не докучав Тарасику сидіти біля вікна, коли всі інші були повинні молитись. Його просто боялись.

  Іван пройшов трохи далі і поклав на тарілку яблуко, відрізав шматок від тільки-но спеченого в домашньому колі, теплого калача, відсипав трохи горіхів, обвів поглядом сімейне застілля і зупинився очами на дружині, в котрих можна було прочитати рішучість, межуючу з непереборним страхом. Вона кивнула, вставши з-за дубового столу і пройшла вслід за чоловіком, котрий зупинився біля дверей, поглянув на ікону, котра висіла в центрі покуття, перехрестився і ще раз подивився на жінку.

— Хай береже тебе Господь Бог.. — вона тричі перехрестила Івана, дала йому бич від ціпа і зачинила за ним двері на міцний засув.

  У той же час свічки в домі погасли, задуті членами родини. Мати забрала маленького Тарасика від вікна і посадила на піч, приклавши вказівний палець до рота, супроводжуючи це тихеньким "Чш-ш-ш..", але більш не для нього, а для його сестри і братів ніби говорячи, що якщо вони проронять хоч слово, за їхнім татком прийде потвора, котра почує так жаданний галас дітвори. Крижаний старець, котрий в цю ніч: в ніч з 6 на 7 січня тиняється по далеким степам, стрибає з гілки на гілку стовікових ялинок, осипаючи з них сніг на голови невдалих путників, а супроводжує його ціла зграя вовків.

                                                                     ***

  Іван стояв на лютому морозі з гордовито піднятою головою. В лівій руці в нього були смаколики для "гостя", в той час як права рука була озброєна дерев'яним бичем від ціпа. Він спустився на крайню сходинку від вхідних дверей і, розмахуючи бичем, тричі прогукав хриплим басом: "Морозе, Морозе, йди до нас кутю їсти!" Ехом пролунав його заклик, проносячись повз дерева, заповзаючи у норки, в котрих сховались маленькі тваринки, взлітаючи увись, де зараз і пташки не знайти. І коли до вух Івана перестали доноситись відголоски його ж крику, він посміхнувся і, почавши розмахувати бичем ще дужче, заричав: "Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!» Після цього він почав запрошував сірого вовка, чорні бурі та злі вітри. Ще пару секунд потому Іван грозно постояв на порозі, повернувся до лісу спиною і тричі постукав у двері. Ірраціональний страх пронзав його з голови до п'ят до тих пір, поки йому не відчинили, він не зайшов назад до хати і, не обертаючись, зачинив двері. Але лякати інших не можна було, як і говорити про те, що за секунду до того, як він відвернувся від горизонту, між деревами пробігла чиясь згорбачена фігура, на мить блиснувши білими зенками..

  Поглянуши на Тарасика, Іван і так зрозумів, що син про це знає.

                                                                    ***

  Різдво. Він з дитинства полюбляв це свято, але чому, сам не розумів. Ну тягнуло його до зими, але не до того, що він весь день проведе в колі сім'ї, а потім піде до хлопців і дівчат на вечорниці і досвітки, а через те, що йому подобалось дивитись на зимовий пейзаж, милуватись атмосферою спокою, фантазувати ніби час навколо зупинився і лише сніг має право падати на землю, огортаючи її своєю пишною і м'якою ковдрою. Але звісно це не перекривало той факт, що він любив досвітки, і сьогодні, в ніч з 6 на 7 січня, піде до друзів на велику хату, де вони будут пити, сміятись і насолоджуватись розвагами і традиційними конкурсами. Особливо його зігрівала та думка, що там буде його Анюта) І за цими думками він і не помітив як вже настав вечір і треба було бігти на інший край села.

— Матусю, я побіг, а то ще не встигну! — тільки-но і встиг сказати він на прощання, перед тим як покинути сімейне коло.

  Двері зачинились прямо у матері перед носом. Вона з переживанням видихнула, подивившись на чоловіка, котрий лише покачав головою, зсунувши брови і додав :— Я вважаю такі свята треба в колі сім'ї..що за молодь пішла? Тьфу!

— Сподіваюсь вони не забудуть..— охнула мати.

— Він..він уж точно не забуде, за нього тобі нічого переживати.

    Тарас так поспішав на досвітку, що ледве шапка не злітала з його голови, поки він біг, окрилений коханням і юнацьким рвінням до пригод. Природа шуршала і скрипіла ніби даючи зрозуміти, що також налаштована благословенно сьогодні. Самогон переливався взад-вперед, б'ючись об стінки великою бутилки в ритм з його ходою.

  Зустріли його тепло, з радістю прийнявши спиртне, хлопці провели його в головну залу, де вже всі були в зборі, а його Анютка сиділа в колі своїх подруг, котрі плели їй коси. Вони зустрілись поглядом, непомітно кивнули одне одному і залишились кожен у своєму колі друзів. Паніматка сьогодні не була присутня, оскільки знала цю компанію давно і була в курсі того, що і дівчата і хлопці зроблять все по правилам, ворожити будуть обережно, а співати пісні будуть не дуже голосно. Вона їм довіряла, тому на цей раз дозволила провести досвітку без неї, бо як-то вона сказала, перед тим як покинути молодь: "Стара я вже, діточки для цього галасу, поспати хочеться, та з онуками побути у Різдво" і відвівши Тараса в сторонку нарікла його старшим і тим, хто проведе "заклик гостя".

— Синку, всі ми тут знаємо, що ти не звичайна дитинка..в тебе все вийде. Ти для Мороза, вже як син) Пам'ятаєш як все робити?

— Так, не хвилюйтесь, баб Оль, все зроблю і простежу, щоб на вулицю ніхто після цього не виходив. — відчеканив Тарас, допомагаючи бабусі накинути шубу.

                                                                      ***

Голова гуділа і ходила обертом від кріпкого татового самогону, хтось горланив прямісінько на вухо якусь знайому пісню, хтось намагався танцювати з дівчатами, якось залицятись з ними, але себе Терас знайшов в дуже дивному положенні і він взагалі не пам'ятав як так вийшло.., що Анна, котра раніше і підходити до нього боялась, зараз лежить у нього на плечі, мирно посапуючи у друге вушко. Він трохи сторопів і готов був побитись об заклад, що почервонів) Але через купу різних думок намагалась пробитись одна..

— Скільки..скі..гик..часу, хло-опці? — ледве ворушачи язиком, запитав він перше, що прийшло йому на розум.

— Десь пів третього ранку! — відгукнувся хтось з іншого краю хати.

  І його як обухом по голові вдарило, від різко підскочив, і так би само різко присів би на дупу, якщо б не поруч стоячі дівчата, котрі вчасно підхопили його. Анна від такого була трохи в шоці, бо так вона ще не прокидалась і зі словами "Що ти робишь, Тарасику?" споглядала, як він на ватних ногах мечеться по будинку і збирає у відносно чисту тарілку залишки страв.

— Хлопці, дівчата! Є..є  у ког..гик..когось яблуко і г-горішки?

— Та звідкіля ж, Тарас? 

— Ну ти і дивак! Ти, що в Мороза віриш? Ти мала дитина?)

  По будинку прокотились насмішки.

— Вірю! — обуроно відрізав він, — Я йому, майже як..гик..син, во! 

— Ти?! Хахаха!!!

Тут Тарасу вже зовсім стало прикро, що його отак виставили на посміховисько і він вийшов на вулицю вже з тим підношенням котре знайшов, попутно наказавши сидіти тихо і погасити свічки і лампи. Але хто його послухав..?

— Тарасику, може ну його?) — виглянула з щілини мордашка Анни, котра посміхалась і кадрила йому оченятка.

— Е-е..зараз) Зараз, я швидко! — запевнив її хлопець і зачинив двері, нарешті залишившись віч-на-віч з силами природи. 

  Холод змусив хоч трошки прийти в себе і отрезвити голову. В Тараса в руках не було нічого крім маленької тарілки, з якимись залишками, котрі він і сам не став би їсти, але робити вже було нічого. По-перше він обіцяв, а по-друге він не боявся гніву Морозу, тому він наївно вирішив, що той спустить йому таке з рук..

  Прогорланивши потрібні слова, він повернувся лицем до дверей і відчув як його обдало таким лютим морозом, якого він ще в житті не відчував. Повернувши голову трохи вправо, в бік лісу, він помітив розмивчастий колір сивого, старого вола, котрий з якимось докором дивився на нього своїми, чомусь білими, очами-бусинками, видихаючи клуби пару і стукаючи копитом об мерзлу землю.. Вони дивились одне на одного і не могли відвести погляди. Хлопець ніби і розумів, що це звичайна тварина, ну може у когось вийшла з загону, ну з ким не буває, але інша його половина твердила, що це не простий віл. Десь він вже його бачив..

  Їхні дивалки розірвали хлопці, котрі не дивлячись на погрози Тараса, всеодно вийшли на вулицю, навіть ще до того, як ритуал повинен був завершитись.

  — Що ж ви робите?! Давайте назад, назад! — але не встих він заштовхати юрбу додому, як їх усих неймовірною силою заштовхнуло туди!

  Всі вони кубором вкотились в приміщення, а Тарас зачепився за одного, вже лежачого, і також впав, розсипавши все те, що було на тарілці. Світ, котрий проникав через відкриті двері раптом заслонило собою те, що стояло позаду ного. І воно було великим. І воно було могутнім..

  Він повернувся в півоберта, але в ту ж секунду, йому прийшлось закрити очі рукою, через сильний і страшенно холодний порив вітру, котрий супроводжувався гострими сніжинками..чи то були розкрошені бурульки...? Вони виривались з пащі того, хто стояв в отворі. Воно дуло і з нього виринав мороз. В одній своїй руці воно тримало булаву, котра впала на підлогу, сильно проломивши її, і з під неї почала з неймовірною швидкістю проростати крига, котра заполоняла собою все. Абсолютно все і всіх. Дівчата корчились на підлозі, не в змозі поворухнутись, бо кожний рух відзивався неймовірним болем від відриваючогось скальпу і шкіри, котра за мить примерзала до льоду і більше не хотіла відпускати своїх жертв. Хлопці одразу застигли у тих позах, в котрих були ніби крижані статуї, що вже ніколи не відтануть..

  Босий старик з довгою сивою бородою, лисим чолом і білим кожухом на плечах, таким же білим як і його крижані очі, вирвав булаву з полу і повільно почав ступати до Тараса, котрий досі був цілий і невредимий. З його слідів, проростали бурульки, прямісінько як з-під копит того сивого вола, котрого він бачив вже не вперше. Кроки його були розміренними і важкими, настільки важкими, що здавалось наче вся хате трясеться від них. 

  — Морозе..вибач, будь ласка, пробач мене, бовдура..— взмолився він, вставши на коліна, ледве не підковзнувшись на крижаній підлозі. 

  Старик, силует котрого зовсім не нагадував те щупле і згорблене створіння, котре він бачив багато років тому у лісі через мерзле вікно батьківського дому. Тепер він здавався могутнішим за будь-якого воїна, котрого він тільки міг собі уявити, і цей воїн лютував! Мороз направив булаву, вкриту крижаними шипами в сторону Тараса і почав говорити до нього. Голос його був низьким і громоголосим, разом з ним з його вуст виходило те саме "У-у-у", яке буває, коли сильний вітер задуває в щелини будинку:

— Ти перестав боятись..Ти зазнався, хлопче. Ти вирішив, що я помилую тебе, отримавши від тебе це?! — він перевів булаву на розсипане підношення, котре також перетворилось на крижаний попіл, — чи не занадто велично ти про себе думаєш?

— Вибач, Морозе, я обіцяю: з року у рік до кінця свого життя такого більше не повториться!

— Звісно не повториться) — він злорадно всміхнувся, оголивши загостренні зуби і повернув голову в бік замерзлих намертво статуй, котрі ще пару хвилин тому веселились, сміялись і раділи життю, — вони послужать тобі великим уроком, хлопче. Все село..ні..кожне село, куди б ти не пішов, куди б не подався, знай: я завжди буду поруч, завжди буду твоєю тінню..всі від тебе відвернуться, кожен буде звинувачувати тебе у їх смерті, і вони будуть праві. А ти живи у страху, що кожне Різдво для тебе може бути останнім!

  Мороз перевернувся на вола, стукнув копитами і помчався в чащу лісу, залишивши хлопця сам на сам з його померлими, жорстоко вбитими друзями..І шрами від обмороження по всьому його тілу завжди нагадували йому про ту ніч і про обіцянку Мороза. З того часу і до самої своєї смерті, Тарас відчував лютий холод, котрий йшов ніби від серця по всьому його тілу, не залежно від того яка пора року була. А ще білі очі. Його всюди переслідували білі, крижані очі...

  Тарас Отаманенко (1880-1918 рр.) — знайден односельчанами у своїй хаті замерзшим замертво за великим столом, за котрим майже нічого не стояло, після того як не з'явився в місцевому кабаку для повернення боргу великої суми за випиті бутилки горілки в ніч з 6 на 7 січня. На його тілі були знайдені бурульки, котрі проростали прямісінько з його тіла. Очі його були широко відкриті на момент виявлення його мертвим. Виглядало так, ніби він вийшов на вулицю, вже там, побачивши щось таке, чого бачити точно не повинен був, його серце зупинилось і він впав у сніг, пролежавши там до такого стану, що вкрився інієм, потім його хтось притащив додому, посадив за стіл і покинув будинок, залишивши після себе сліди схожі на ті, котри лишаються після босих ніг, з котрих також проростала крига і бурульки, а біля будинку одна стара жінка помітила сліди копит як у волів, котрих ніхто в їхньому селищи ніколи не тримав..