В свої шістнадцять я була дуже замкнутою в собі дівчиною, котра не мала бажання, або просто не вміла заводити собі друзів і нормально спілкуватись з однолітками і просто іншими людьми. Тоді, в моїй молодості, було багато субкультур: панки, емо, рейвери, металісти і ще купа однотипних і в деяких моментах, схожих між собою груп тогочасної молоді. Я ж відносила себе до готів. Чорний колір в одежі, темний макіяж, розпатлане волосся, темна музика і вся ця готична тема з нотками містики і чогось загробного дуже манила мене. Нас частенько плутали з емо, а точніше з тими, хто хотів видати себе за них, оскільки справжні емо мені дуже подобались своїм світоглядом: вони були проти вживання алкоголю, наркотиків і тютюну, не брали участі у безладних статевих зв'язках, ніколи не зраджували своїм ідеалам і були всією своєю творчою, хоч і троши ранимою, душею за допомогу природі і її дітям, я дуже поважала їх за те, що вони виражали протест "сірому і однотипному" життю, виражали, поки не з'явились їхні уродські копії — депресивні малолітки, котрі лише ганьбили цю прекрасну субкультуру, поки повністю не заполонили її собою і своїми новими думками про те, що весь світ злий і несправедливий до них нещасних. А плутали нас через наше захоплення загробним світом і мене це дуже дратувало: бісило те, що наші, воістину величні і глибокі роздуми на тему смерті порівнювали зі звичайним ниттям цих недо-емо про те, як вони хочуть померти. Ми, на відміну від них, такого не бажали, єдине, чого ми прагнули — це дізнатись, що трапляється з душею після того, як її зовнішня оболонка переставала діяти супротив і в кінці кінців дихати. Ми поглиблювались в знання містики, демонології і міфології, в той час як наша дешева копія депресивно різала собі вени, бажаючи привернути увагу до своєї особи. 

  Мої батьки ніколи не цікавились тим, що робить їхня донька, до чого вона виявляє інтерес, де гуляє..їм потрібні були тільки гарні оцінки в щоденнику, що я люб'язно надавала їм, перед тим як піти на кладовище. Не дарма люди остерігаються подібних місць. Ви ніколи не замислювались над тим, чому вам неприємно знаходитись там, чому ваше серце починає битись частіше при виді простого гробу, чому на душі стає тяжко і моторошно від думки про те, що вночі ви можете набрести на одне з таких кладовищ? Я — ніколи. Мені було приємно знаходитись в суспільстві мовчазних могильних каменів, котрі розповідали мені кожен свою власну історію, коли я малювала, чи вела щоденник, або просто прогулювалась вузенькими доріжками між ними, розглядуючі вже давно знайомі фотографії людей, котрі зараз бездиханно покоїлись на рівні трьох метрів піді мною. Душі померлих ніколи не осудять, не скажуть вам чогось огидного, чи того, що поранинь вам серце, на відміну від звичайних людей, котрі не розуміли моїх захоплень. Сама атмосфера тихого, спокійного і в одночас чогось гнітучого розслабляла мене набагато краще, ніж тусовки на хаті з невідомими мені людьми, або бути запертою в чотирьох стінах вдома в повнй самотності, чого я ніколи не відчувала на кладовищах. Там мені ніколи не бувало самотньо. 

  Ось і тоді, вже звичний ритуал: кожного вечора приходити туди, повторився знову. Санич — сторож, добрий дядечка з густими вусами і великим пузом, вітав мене кожного разу, як тільки помічав мою, одягнену в усе чорне, фігуру, виходячи зі своєї коморочки. Ми були з ним знайомі вже давно і по нашому негласному договіру я приношу йому бутерброди, а він — дозволяє залишитись мені тут максимум до одинадцяти. Я була не проти. Все ж проблеми з батьками по цьому привіду мені були не потрібні.

— Добрий вечір, Сан Палич, ось я вам тут, — протягнула я сторожу лоток зі своєї чорної шкіряної сумки, — сьогодні сендвічі з помідорами, ковбасою і ломтиками сиру.

— Дякую тобі, Лірусь, проходь, почувай себе, — він хіхікнув, — як вдома-а)

— Як вдома..),— замислившись, протягнула я, вдихнувши прохолодний осінній вітерець, і ступила по протоптаній, але від того не менш зеленій дорозі. Зелено тут було переважно завжди: великі і могучі дерева, котрі простягались від самого цвинтара і далі на цілі кілометри густого лісу, до останнього відмовлялись скидати своє листя, квіти і звичайна рідка травка проростала крізь цегляну кладку в деяких місцях біля могилок, та і самі надгробки іноді заростали так, що неможливо було розгледіти хто там був захований, забуті всими. Тоді я власними зусиллями приводила їх до ладу, вважаючи це своїм обов'язком перед померлим. 

  Зазвичай, в той час коли я приходила сюди, тут вже нікого не було, але в цей раз все пішло не по нажитому плану. Ближче до кінця цвинтара я помітила фігуру, як мені здалося хлопця, котрий продив між каменями, пильно розглядаючи їх. Подумавши, що то не моє діло, я всілась на лавочку, освітлену приглушеним м'яким світлом і почала малювати в своєму блокноті. 

  Через пару хвилин я встрепенулась від різкого "Привіт" в свою адресу. За малюванням я зовсім не помітила, як той, як виявилось дійсно, хлопець підсів до мене і почав розглядав мої каракулі.

— Привіт. — тихо відізвалась я, бажаючи закінчити на цьому наш діалог, але він подумав інакше.

— Я Марк, а тебе як?

— Валерія.

  Пару хвильок він сидів мовчки, то поглядуючи на мене, то в мій блокнот. Не скажу, що мені було приємно від цього, але мене здається ніхто не питав..

— Малюєш? Гарно виходить. А ще мені подобається твій стиль, ти гот? Я, як бачишь, також. — він розвів руки, демонструючи свою черну накидку з футболкою і джинсами у такому ж кольорі.

— За малюнок дякую. Так, я гот. В тебе також нічогісінький прикид.

— Дякую.

  Ну і після ще декількох безглуздих і формальних фраз ми з ним перескочили на тему, цікавлячу нас обох, як поціновувачів всього темного і дивного, да так забалакались, як не помітили, наскільки швидко пролетів час. Кинулись тільки після того, як до нас підійшов сторож:

— Ой, Лірусь, не бачив, що ти тут з хлопцем сидишь, не хочу вам звісно заважати, але вже пів дванадцятого, тому давай, ножки в ручки і додому, батьки вже зачекались вас обох напевно.

— Так-так, Сан Палич, вже ідем, — я схватила сумочку і вже було попрямувала до виходу, коли мене гукнули.

— Валерія!

  Я повернулась до співрозмовника, котрий так і продовжив сидіти на лавочці.

— Давай завтра тут же зустрінемось десь о дев'ятій, згода?

  Трохи підроскинувши мізками і показала великий палець угору, не люблю кричати на кладовищі, і швиденько потопала додому.

  Так пролітали мої вечори, ми зустрічались з Марком у назначеному місці в назначений час і говорили про те, про се, потім він познайомив мене зі своїми друзями: компанією моїх однолітків, в котрій були як хлопці, так і дівчата, і всі паралельно при цьому були готами. Наши посиділки на кладовищі закінчились, тепер ми гуляли темними вулицями, роздумуючи над темою загробного життя і містики, розповідали свої історії з життя і взагалі дуже весело проводили час. Пам'ятаю тоді я думала, що ось нарешті я знайшла собі справжніх друзів, що приймають мене такою, якою я є, друзі, котрі в усьому підтримують мене і направляють, але як же я помилялась.

  Черговий раз, прогулючись моїм районом, ми як завжди спілкувались один з одним, сміялись і просто розважались, коли я помітила, що Марк із ще одним хлопцем йдуть трохи осторонь і перешоптуються, тоді я вирішила підійти трохи ближче, щоб послухати про що вони там балакають.

— Вона ще не готова. — відрізав Марк.

— Та чувак, ну годі тобі ламатись, кожен з нас це проходив і вона нам подобається, я більше, ніж впевнений, що все буде добре. Вона цілком готова.

— Готова до чого? — не стрималась я.

— До посвячення, а як же? — коли ця фраза промайнула і ехом врізалась у вуха всих тоді присутніх, голоса їхні стихли і ми зупинились.

— До якого такого посвячення? — з явним недорозумінням на обличчі все питала і питала я, поки мене вели до покинутої восьмиповерхівки.

  В нас її називали по різному: хтось по-простому — заброшка, хтось як я, наприклад, під стать району, в котрому вона знаходилась — Немишля, а хтось називав її Блуд через групу сектантів з одноіменною назвою, що її окупувала ще років п'ять тому, коли чи то коштів на продовження будівництва не вистачило, чи то помер там хтось з робочих, чи то ще щось, слухи і легенди про це місце різні ходили..

  І чим ближче ми до неї підходили, тим сильніше мене починала забирати в свої лапи істерика і паніка. Я намагалась не сильно чинити опір, оскільки краще тоді було просто бути "хорошою дівчинкою", тому що мало що там у них в головах було, і досі я дуже вдячна собі за це, можливо це і зберегло мені життя.

 Мене підвели до огорожі з великою дірою і сказали пролазити крізь неї і проходити трохи далі, але в саму будівлю не заходити, чекати їх. І поки я, тремтячи усім своїм нутром, виконувала все, що вони мені говорили, Марк заспокоював мене, кажучи, що нічого зі мною не буде, що посвячення проходить кожен, хто вступає в справжні групи субкультур і мені не слід хвилюватись.

— Але ж я чула, що тут типу ці..

— Хто? — переспросив Марк, обтрушуючи руки.

— Сект-танти.. — майже прошелестіла я.

  На мою заяву він лише посміхнувся і, поклавши мені руку на спину, повів мене у Немишлю. Чорний прохід ніби бездонна паща якогось монстра, відкрила переді мною пустуюче, але від того ще більш неприємне серцю приміщення, котре колись напевно задумувалось як звичайна багатоповерхівка, але зараз було більш схоже на пристанище різного зброду: стіни по більшій частині були розмальовані різними символами, інколи графіті, а ще рідше якимись фразами і короткими віршами. Особливо в пам'яті засів один: "Всі ми предстанем на смертнім одрі, але це – лише мить у великім нічим"... 

  Повсюду були розкидані різні речі, починаючи від..дитячої..одежі, закінчуючи різним будівельним хламом, котрий напевно залишився тут ще з тих часів, коли Немишлю ще будували, але було дещо, що вирізнялось серед міських атрбутів: ікони зі спотворенними ликами і підтьоками під очами. Вони, на відміну від інших речей були дбайливо розвішені на стінах, так само як і чомусь перевернуті крести..

— А-а..чому посвячення треба проводити саме тут, чому не.. — але не встигла я договорити як до мого вуха донеслось громоголосе:

— Обережно!!! Відійди назад! — Марк відтягнув мене від металевої пластини, котра лежала на підлозі і на котру я б наступила, якщо б не він, — це пастка, — він легенько натиснув ногою на неї і пластина в той же момент провалилась в підвал, а саме у заздалегідь вириту яму в підвалі, на дні котрої був розкидан колючий дріт..чи слід пояснювати, що якщо впасти з такої висоти на цей дріт можна не тільки переламати собі все що можна і не можна, не маючи змоги вибратись через глибину ями, так ще і померти від втрати крові через страшні порізи на тілі, і більше не від купи маленьких, але дуже гострих шипів, а від того, що ви будете рухатись все більше заплутуючись в цьому дроті і наносячи собі все страшніші і глибші рани? 

— Це напевно сектанти розставили тут свої пастки..це так жорстоко, вони ж просто вбивають тут людей, ні в чому не винних людей! — шепітом закричала я, дивлячись Марку у його прищурені вічі, котрі від цього здавалось виражали підступність, хитрість і..насолоду?

  Він зітхнув і двояко відповів:

— Весь світ жорстокий, сектанти лише мала частина тієї жорстокості, яку ти можешь собі уявити, Валерія.

— Що ти маєш на увазі?

  Поки мене вели поверхами ніби змушуючи дивитись на все це, показуючи мені всі ці пастки, котрі були розкидані по всій багатоповерхівці, кожна з яких була страшнішою за свою попередницю, Марк відповідав на моє питання:

— З чого ти взяла, що ці пастки, це жорстокість? Ти думаєш сюди заходять дійсно хороші люди? Ні, Валерія, сюди приходять покидьки суспільства — наркомани, бомжі, алкашня, минулі, а може і майбутні насильники і вбивці, так чому, вбиваючи їх, сектанти поступають погано і жорстоко, м? Звісно я не буду з тобою сперечатись на тему того, що тут помирали і звичайні, нічим не погані люди, котрим просто не вистачало пригод на їхній зад, але їх дуже мало, оскільки хто в здравому умі попреться у Блуд?

— Тоді що тут робимо ми? Ми ж не покидьки суспільства, ми хороші люди, котрі нікому і ніколи не бажали зла!

  Мене завели в простору кімнату і через темінь я нічого в ній не побачила, але коли друзі Марка розійшлись кожен в свій куточок і зажгли вже розставлені свічки з червоним воском, я побачила велику пектограму, зображену на підлозі..вона була просто гігантских розмірів, в червоних кольорах, всередині і близь неї були складені черепа і кістки тварин, і мені дуже кортілось вірити в те, що ця піктограма намальована краскою, чи може розтопленим воском, але ніяк не кров'ю нічим не винних тваринок..

— Бо це наш дім. Бо ми — Блуд. — спокійно, ніби так і повинно було бути, відповів Марк

  Моє серце, котре і до цього просто вискакувало з грудей, обіцяло просто зупинитись тут і зараз. В голові було багато питань, настільки багато, що не вдавалось сформолювати жодне з них. Мої очі метались зі сторони у сторону, але чим більше я бачила, тим ясніше розуміла — побіжи я зараз — мені кінець..мене оточили, завели в кут, мені звідси не вийти..

— Блуд? Ви — культисти? І чому ви вирішили ними бути? Чому саме така назва? — з мене все лились і лились питання, я намагалась тягнути час, як могла.

— Ми не вирішували, вирішили за нас. А називаємося ми так, не тому що це співзвучно з англійским словом blood, що перекладається як "кров", як багато хто думає, а через злого духа української міфології — Блуда.

  І поки Марк розповідав, я робила вигляд, що розгладую черепа, ікони, хрести і символи на стінах, повільно просуваючись до виходу з кімнати.

— Він невидимий, як і ми, нас ніхто ніколи не помічає, ми люди-невидимки, але саме ми вирішуємо долі інших, так само як і Блуд, котрий водить за нос, плутає, змушує збитись з дороги, доводить до смерті. Невидимий монстр. — він закрив очі, напевно уявляючи наскільки його культ могутній, наскільки саме він величний і це був мій шанс. 

  Я побігла. Ніколи в житті я ще так не бігла. У вухах стояв лише дикий стукіт мого серця, а в думках пульсувала лише одна думка: "Лишень не спіткнутись! Лишень не спіткнутись!" І добре було, що мені показали всі пастки на нашому шляху, оскільки якщо б їх залишили без уваги, лежала б я вже десь поверхами нижче з переломаною шиєю. Десь позаду чулись розлютовані крики, але їх заглушав вакуум, котрий ніби окутав мене і все твердив "Біжи! Не зупиняйся, біжи!". І я бігла. Не озираючись бігла вперед, оминаючи черепа, пастки і ікони, що падали переді мною, ликом вниз і розбивались вщент, засипаючи склом все навколо. Адреналін кипів у моїй крові і я була йому за це вдячна. 

  Шостий поверх. В мене летить великий ритуальний ніж з краплинами засохшої крові на своїй холодній сталі, і я наче в слоумо можу роздивитись всіляке різблення на його дерев'яній ручці, він пролітає в декількох сантиметрах від мого вуха і врізається в стіну переді мною, а я ниряю в прохід.

  П'ятий поверх. Я чую як хтось кричить "Підіймай!", і на щастя встигаю оминути розкинуту сітку, котра схлопується у мене перед носом. Я бігу далі.

  Четвертий поверх. Дихання вже не вистачає і я падаю, перечепляючись через кляту дитячу іграшку: втративший свій, колись начичений синій колір, іграшковий потяг. Моя заминка забирає в мене дорогоцінні секунди фори, я вже чую тупіт п'яти пар ніг, що дуже швидко наближається до мене і вже бачу громіздкі лакові черевики, і вирішую більше не гаяти ні секунди, я перевертаюсь на живіт і даю собі розмах за допомогою колін, встаю і вирішую не пробігати останні сходи, а перепригнути їх, це повернуло мені втрачений час.

  Третій поверх. Вони надто близько. Я приймаю дуже важливе рішення в своєму житті, і воно могло бути останнім рішенням, котре я прийняла б, але я зробила правильно. Вікно. "Третій поверх, не так високо, так буде краще, так буде краще", — проскальзує в мене в голові і я перестрибую.

  Я падаю. Краплини дощу наздоганяють моє тіло і омивають, наче священною водою..десь в небі просковзує блискавка і вдалині чутно розкат грому..Здається, що я десь в космосі, парю в невисомості і хочеться, щоб це тривало вічність. У вікні я бачу обличчя, вони дивляться мені вслід і щось кричать, аде я не можу розібрати їхніх слів, час наче сповільнився. Але ніщо не тривє вічність.

  Болючий удар прийшовся мені на праве плече, але я його навіть не відчула, одразу вставши на ноги я, спотикаючись, побігла до дири у гратах, через яку потрапила у це нехороше місце. Металеві проволки чепляються за моє розпатлане волосся і видерають цілі пасми, царапають моє обличчя і відкриті ділянки шкіри ніби не бажаючи мене відпускати, але мені всеодно, я видераюсь з їхніх ціпких лап і біжу. Біжу. Біжу. Біжу...

  Не пам'ятаю як дійшла додому, але і до сьогодні чітко можу згадати свої думки в той момент. Цей будинок наче ненаситний монстр приймав у свою пучину десятки, сотні, якщо не тисячі жертв, і тоді я могла стати однією з них, але мені пощастило. Щось вберегло мене від того, що я лежала б десь на дні ями з увіткнутими в моє тіло дротами, або на шостому поверсі з проткнутою ножем головою, чи ще десь у жерлі цього ненаситного монстру, чи то це була просто моя вдача, чи може щось потойбічне тоді допомогло мені, але до сих пір пам'ятаю той жах і відчай, а ще надію, велику надію на те, що виберусь з Немишлі, видеру собі волосся, але виповзу, зроблю все, щоб вижити. 

  У той вечір у сльозах розповідала батькам, котрі вже були готові йти шукати мене, що сталося. Нами було прийнято рішення переїзджати в іншу частину міста, благо воно в нас велике..особливо коли в моєму під'їзді почали з'являтись такі знайомі символи і вірші. Особливо в пам'яті засів один: "Всі ми предстанем на смертнім одрі, але це – лише мить у великім нічим"...