Оголений чоловік посередь осіннього, передсвітанкового лісу ніби в якомусь трансі, через рівні проміжки часу присипає вологою землею свої босі сліди, відступаючи від..від тіла, від розп'ятого, освіжованого, осушеного тіла, прибитого на перегорнутий дерев'яний хрест..від якого рівним, до жахливості ідеальним колом розкладені органи, винуті з цього трупа. Це ритуал. Одному лиш йому відомий і, на його думку, повністю праведний, ритуал. Він ступає нарешті на листя, котре скриває його сліди босих ніг, підіймає голову і ніби милується створеним "шедевром", ідеальним перфоменсом, котрий може зрозуміти лише він. Чоловік повільно розгортається й іде чітко прямо, не звертаючи на протоптану стежину, не дивлячись навіть очами по сторонах. Тільки прямо. Треба на роботу ще заскочити. 

  Немолодий чоловік зайшов, ні вже по звичаю, заплив, ніби акула у кімнату для зібрань, в котрій на нього вже кілька хвилин чекали сонні, через вранішній підйом, колеги. В одній його руці була настільки тонка синя папка, що здавалось, що там взагалі нічого немає всередині, а в іншій стаканчик кріпкої кави, щоб хоч трошки прийти в себе. Його лице як і фігура виглядали як у хронічно хворого чимось чоловіка: щупла фігура, великі, майже сливового кольору, синці під, дуже змученими відсутністю сна, очами, нездорові скули, через постійне недоїдання і стрес. І весь його образ доповнювала пом'ята, вже сіра від старості, але колись біла сорочка з як попало зав'язаною краваткою і наспіх натягнутими чорними штанами, що створювали єдиний і неповторний образ Олексія Дмитровича — головного по ділу "Свіжувач". Він встав посередині кімнати, за невеликий стіл, з надмірною обережністю поклавши папку на його середину, відпив зі стаканчику. Позаду нього висів великий настінний годинок. "4:15" ранку. 

  Олексій Дмитрович повільно пробігся очами по кожному присутньому в залі, трохи затримавшись на мені — нещодавно вступившому в ряди закону і порядку, хлопцеві. З першого мого дня перебування тут, він недолюблював мене. Говорив зі мною як з гівном, щоб я не зробив, дивився на мене засуджуючи, з таким гидким призирством в очах. І скільки я б не намагався якось знайти з ним спільну мову, в мене ніяк не виходило, на відміну від інших колег, з ним я ніколи не міг поговорити нормально. Він вважав, що я не гідний знаходитись тут, посеред них.

Трохи помовчавши, він нарешті почав говорити. Голос його був спокійний, тон розмірений, він нікуди не поспішав наче точно знаючи, що ніхто: ні ми, ні Свіжувач нікуди від нього не дінемось, він проговорював слова чітко, а через те, що говорив взагалі щось рідко, ми уважно ловили кожне його слово і запечатували надовго у воїй пам'яті:

— Щож, доброго ранку, колеги, — він ще раз смочив горло, — знаю, що ви не дуже вдоволені таким підьйомом о четвертій ранку, але така вже в нас робота..сподіваюсь ви ще не забули, про нашого "друга"? Нагадаю, його або її ім'я Свіжувач і він, чи може вона доставляє нам дуже, дуже багато про-блем, — останнє слово він простукав пальцем по столу, направивши свій зір на мапу, мапу вбивств, мапу жахливих, до ідеальності жахливих катувань. На ній червоною ниткою була простягнута стежка, від найпершого тіла, до останнього знайденого поліцією. Більше на ній не було нічого, ні знаряддя вбивства, ні ДНК Свіжувача, ніяких його слідів, ніякого натяку на те, що він був там, але від жертви до жертви чітко простежувався його почерк: від горла до генеталій тіла були вспороті і випотрошені наче освіжовані, органі були розкладені у коло навколо трупа, скальп обличчя в одній стороні, волосся в іншій, зуби, очі і нігті бідолашних знаходились восторонь від усього іншого, кров акуратно, просто ідеально злита в металеві відра. Тіло жертви завжди підвішено догори ногами. Хтось висів на дереві, прив'язаний мотузкою до міцної вітки, хтось був буквально приварений до ліхтарного стовпа, а хтось, як ось остання, знайдена вчора, жертва — була прибита величезними цвяхами до перевернутого дерев'яного хреста, що нагадувало вже всім відому історію з Біблії, але все було зроблено навпаки, ніби відзеркалено, і в цій картині простежувались вже нотки ніби глузування над віруючими. Він ніби всим своїм діянням хотів показати "Дивіться, подобається?"

  Свіжувач буквально розбирав людину на шматки, свіжував своїх жертв ніби скот, але нічого не залишав собі. На перший погляд могло здатись, що всі ці бідолашні нічим між собою не пов'язані, так думали багато хто, навіть я, але точно не Олег Дмитрович. Він бачив у цьому всьому якусь закономірність, але чи-то поки сам не міг зрозуміти, що саме його бентежить, що чіпляє його погляд, крім стилів вбивства, чи-то поки просто тримав думки у собі, щоб не поспішити з висновками. І перше і друге йому підходило, тому я був впевнений в тому, що тут грає свою роль і те і те.

— Сьогодні нам з вами дали дуже великий шанс..

  Надривний кашель вирвався у мене з легень. Я довго тримався сьогодні, але все ж більше не зміг утримати його в собі і він від слабкого похекування переріс у те, що я ледве не задихався від нього. Щоки мої тоді напевно пунцовими стали..Я закрив собі рот рукою і насильно подавив свій кашель. 

  Моментально прийшовши у себе, першим, що я побачив була не одна пара очей, направлена на мене. І однією з них була пара Олексія Дмитровича. І на відміну від інших, він дивився на мене з таким невдоволенням, що мені стало соромно за себе самого. Я проковтнув скромне "вибачте", закривши собі боковий зір від нього своєю долонею і він продовжив говорити:

— Так ось..а, поліція дала нам дозвіл подивитись на місце вбивста і на сам труп, — в цей момент, почувши ці такі сладкі для кожного з нас слова, в мене аж очі закотились, не зважаючи на те, що ще пару секунд тому я ледве не помер від задушливого кашлю. "Нарешті! Поліція дозволила! Значить діло зайшло в тупик!", — я більше ніж впевнений, що коли я почув ці слова і ці думки промайнули в мене в голові, я посміхнувся, але зараз вже не пам'ятаю, чи-то була легка усмішка, чи може я шкірився в усі тридцять два, — Тому зараз кожен з присутніх в цій залі повинен зібратись духом і тілом. Вже через пару годин нам доведеться побачити те, що назавжди залишить клеймо у вашій пам'яті, як і кожне наше розслідування. Даю вам десять хвилин на збори. Дівчата теж їдуть. Пішли. — він самодовільно махнув рукою в бік виходу, даючи нам всім не двозначні натяки, що треба робити все скоріше.

  Слід напевно вже зазначити, та і ви самі напевно зрозуміли, що я не з поліції, не офіціальний слідак, чи мент, я працюю в організації, назву котрої я не маю права оголошувати і розповсюджувати, оскільки підписав фігову тучу паперів самі знаєте якого характеру. Єдине, що можу сказати, так це те, що ця організація працює в двох напрямках: одинаки і групи. Перші отримали кодову назву Вистежувачі, другі — ми — Б.П.Л.М. (Бригада по ліквідуванню монстрів). Монстри в розумінні нашої організації — це люди, котрі несуть пряму загрозу іншим людям. Тут я не маю на увазі тяжко хворих і буйних пацієнтів псих лікарень/міських божевільних/грабіжників/шпану, котра постійно сує свою голову в кожну петлю, ні, це все справи поліції, ми ж полюємо на здобич по-крупніше, ніж звичайні люди з травмованою психікою. Ми вистежуємо і ліквідуємо справжніх монстрів, на тих, хто вже втратив в собі будь-яку людську сутність, ступив на стежку, гірше ніж простої тварини, на тих, хто вбиває заради забави, на тих, кого не мучає совість, якщо вони взагалі пам'ятатють значення цього слова. Вони виглядають як ми з вами, як звичайні люди, вони також ходять на роботу, мають люб'ячу сім'ю, гроші, у них також є побутова рутина і проблеми, це може бути ваш сусід знизу, котрий іноді приходить до вас за сіллю або добра бабулечка, котра кожен вечір сидить на лавочці біля під'їзду і спостерігає, як грає малеча, це може бути школяр, в котрого багато друзів, це може бути будь-хто з ваших рідних і ви врядче впізнаєте в ньому монстра, якщо не маєте досвіду або глибоких пізнань в сфері психіатрії.

  Наша організація, а саме підгрупа Б.П.Л.М. приймає до себе лише тих хто почесно відслужив в будь-якій сфері, пов'язаній з законом і порядком. І коли я говорив, що я самий молодий з усіх присутніх, я не брехав, мені тридцять два, і мене оточують люди набагато старші за мене. Тому ж Олексію Дмитровичу вже під шістдесят, але тримається він здоровеньким, робота в нього хоч і стресова, як і в кожного з нас, але це його тільки гартує. Рідко коли до нас приходять новачки, більшість просто не знає про нас, а інші не проходять відбір. 

  Поліція приходить до нас як до приватних детективів, як до собак-нюхачів, вони хоч і роблять вигляд, що зневажають нас і нашу діяльність, але десь глибоко всередині вони приходять до нас з великою надією на допомогу, котру ми їм з радістю надаємо. Вони звертаються до нас як ще не досвідчений ученик до старого майстра в надії на пораду, але вони ніколи цього не визнають. Але сьогодні нам дуже пощастило: рідко коли зустрічаються по-істину вражаючі своєю жорстокістю випадки вбивства, а соболиво масові. Найулюбленнішим нашим ділом для мене є випадок маленького хлопчика, котрий не мав імені. Прекрасний випадок. Він показує справжнього монстра, таким яким він є і повинен бути. Він канібал, жорстокий маніпулятор, котрий з першого дня у прийомній сім'ї, змусив і їх підсисти на це діло. Він відкликається на будь-яке ім'я, він знає все про людське тіло: що смачне, а що ні, що і як краще приготувати тощо. Його намагались лікувати в хорошій дитячій психіатрії, але завершилось все тим, що він вбив дівчинку, з котрою "здружився", як на перший погляд здалося лікарям, а потім виїв їй очі, давши їй убойну дозу снодійного. За ним почав спостерігати один з Вистежувачів нещодавно, але в останній час новин про це діло від нього ми не отримували, крім його наказу не втручатись Б.П.Л.М. у цю справу. Але з появою Свіжувача і так вся наша увага, а точніше Олексія Дмитровича, котрий в останній час просто помішався на ньому, привернуло до себе і всю нашу увагу. Не проходило і дня без його роздумів на цю тему, без зібрань в честь Свіжувача, без обговорення деталей діла, котрі іноді просковзували в наших руках. Він говорив, що Свіжувач — найголовніше його діло за всю його кар'єру, і що настільки унікального випадку після "Пацієнту 1095" (як його назвала головний лікар хлопця у своєму блозі. Цікаво описано, почитайте, не залишитесь розчарованими) він ще не чув і не бачив. 

  Зібравши всі необхідні речі, котрі можуть стати в нагоді, я вийшов на вулицю і сів за кермо звичайної, нічим не примітної машини, в котрій на мене вже чекали Олексій Дмитрович і ще пара моїх колег. Решта ж посідали в інші, але такі ж звичайні машини, як у нас. Їхали ми довго. Оминаючи великою дорогою поля і луги, котрі обіймають своїми великими долинами наче гігантськими руками невеличкі поселення зі старих дерев'яних будиночків, проїжджаючи повз маленькі містечка, через дві години ми в'їхали в той самий ліс, наводку на котрий ми отримали сьогодні. Нам лишалось тільки взяти з собою свої інструменти, надягти шапочки, щоб наше волосся не потрапило на місце вбивства і піти по вказаним координатам, де на нас вже чекали побратими наші менші.

  Ступивши на ширшаве опале листя, котрого було дуже багато лише для початку осіні, ми — троє чоловіків, жінка і Олексій Дмитрович, пішли, що для звичайних людей, але не для нашого Свіжувача було дивним, перепендикулярно прямо від виходу з лісу, прямісінько до місця вбивства. Я наздогнав свого боса, котрий зі свого звичного, неспішного темпу акули, перейшов на швидку ходу. 

— Дмитрич, ти помітив, що наш Свіжувач ще той перфекціоніст? — трохи хекаючи, пролепетав я йому, — до кожного місця вбивства він йде під дев'яносто градусів, все в нього розкладено ніби під лініїчку, все зробленно надто ідеально.

— Дивно, що ти тільки зараз це помітив, хлопче, і не називай мене "Дмитричем", для тебе я — Олексій Дмитрович, зрозуміло? — він відійшов трохи осторонь від мене ніби я був чимось заразний. Мабуть мій кашель..викликав таку реакцію.

  Це означало, що нашу розмову було завершено. "Ну нічого, на місці я тобі ще покажу такі докази, що ти щелепу закрити не зможеш, старий" — вертілось у мене в голові, але на волю вирвався лиш невдоволений погляд, напрямлений сторого прямо.

— Ну нарешті, що ви так довго? — один з поліцейських простягнув Олексію Дмитровичу руку, але той навіть не подивився на нього, одразу став роздивлятись картину..картину, що не змогла передати фотографія..це інше, коли ти дивишся лише фотографії і бачиш це наяву. Я був впевнений в тому, що бос просто не вірить своїм очам, що в його думках промайнула мисля, по типу: "Не могла таке зробити проста людина, ну просто не могла..", але я точно знав, що це зробила саме людина. Тільки наша раса спроможна на таку жорстокість. Тільки ми можемо полювати на оленів не заради вистежування, не заради самого процесу, а для того, щоб насолодитись гучним пострілом, що вдарить по вухах і залишиться не тільки ехом в голові, але і м'яким входженням в тіло тварини..чи може...навіть людини? А потім добити нас оргазмом почуттів своїм глухим "шмяк" тіла об землю. 

  На це творіння хотілось дивитись вічність і мені подобалось те, що те саме відчуває зараз і Дмитрич. Він підійшов трохи ближче і вже хотів було доторкнутись до тіла, але його введене наче в якийсь транс тіло вдалося зупинити, хоч і не одразу:

— Стійте, не чіпайте! — вигукнув один з поліцейських, мигцем побачивши руку Дмитрича, котра вже тягнулась до трупа, — Стійте, я вам кажу! — він підлетів до боса і силком відтащив його від місця вбивства.

  Олексій Дмитрович одразу прийшов до тями і став виплутуватись з лап поліцейського:

— А ну відпусти мене, чого ти вхопився? Я ж стояв, не чіпав нікого! А ну прибери! — він нарешті відділався від чоловіка у синій формі і відштовхнув його подалі, наче той був якимось брудом на його підошві. Це був його звчайний стан, але зараз це було вже занадто навіть для нього. Він розмахував руками і невдоволено кричав, наказуючи не чіпати нікого з його людей, а на доведення, що той ще б трохи і залишив відбиток своєї долоні на тілі, бісили його ще сильніше, — Та не збирався я її чіпати, я що скажений чи може тупий на вашу думку?! Остолопи! 

— А ну досить. — до цього моменту мирно наглядаючий за всим старший сержант подав свій голос, котрий вмить привернув до себе увагу всіх. Він був дуже глибокий і грубий, але при йьому спокійний, що внушало почуття поваги до нього і беззаперечного підпорядкування, — Ви маленькі діти чи що? — він почав розмірено підходити до Олексія Дмитровича, — Мені здається ви трохи забуваєтесь. — підійшовши до нього впритик, він подивився униз і виглядало це дуже напружливо: мені здавалось, що вище мого боса людини не буває, але міцна фігура сержанта змусила і Дмитрича трохи збавити обороти, — Не забувайте, це ми покликали вас сюди, тут ми вирішуємо, що можна, а що ні. І якщо нам захочеться, ви не те, що зараз звідси поїдете ні з чим, ваша недоорганізація більше ніколи не отримає ніякого доступу до інформації будь-яких наших розслідувань. — тихо, але від цього лише погрозливо проговоривши цю фразу Дмитричу у вічі, він трохи зачекав, а потім добиваючи спитав, — Тобі, все зрозуміло?

  Той лиш фиркнув і повернувся назад до тіла. А ми до діла. Я присів біля рихлої землі. Озирнувся. Відійшов від міста вбивства трохи далі.

— Земля. Вона рихла. — сказав я, не звертаючись до когось конкретного, але відповів мені Дмитрич.

— І сам бачу. Дивно, що ми тут не все ще затоптали.. ця рихла земля йде також наче колом навколо тіла, а потім йде листя.

— Тобто він спеціально розчистив поляну, зробив те, що зробив, і засипав свої сліди, ну а на листі його не видно бо-о..

— Бо..він, — бос зробив дивний акцент на цьому слові, — був босий. Дуже розумно. Похвально.

  Я мимоволі посміхнувся. Перший раз ми нормально розмовляли з ним. Проблеми зближують, як-то кажуть. Але усмішка спала з мого обличчя, коли я почув здивоване і повне надії "Олексій Дмитрович, швидко, йдіть сюди!". Це була Ольга. Вона, стоячи на колінах, видивлялась щось на землі. Я вирішив не підходити, як зробили і інші мої колеги, щоб не створювати натовп, з рештою вона покликала саме Дмитрича, нехай він і дивиться, що там. Але спостерігаючи за його реакцією боковим зором, розмовляючи з поліцейськими, я зрозумів, що нічого особливого там не було.

— А хто знайшов тіло? Просто в жодних з ваших даних, котрі ви дали нам, цього не зазначено. 

— Конкретно це знайшов тутешній лісничий. Як виявилось пізніше він добре знав постраждалу. Він знав її ще з початкової школи, вона взагалі-то праведна християнка. І це якщо чесно натовкує нас на думку, що ніяк всі ці жертви між собою не зв'язані. Ну ви самі подумайте, який йому сенс вбивати хорошу людину, тут можна сказати лише одне — жодну зі своїх жертв він не знав. Першою став люб'ячий батько, хороший сім'янин, прекрасний сусід, про котрого інші і слова поганого ніколи не скажуть, другою була вчителька молодших класів, прекрасна молода амбіціозна жінка, ідельна донька і майбутня дружина, третім був..зараз, щось вилетіло..

— Я чув про третього, були вечірні новини, і там як раз розповідали, що третій був чи-то меценатом якимось, короче якийсь чоловік важливий з себе, відомий у вузькому колі.

— Так, саме так, ну а четверта ось ця. 

— І всі вони ідеали суспільства..,— почув я хриплий голос Олексія Дмитровича в себе за спиною, — Але це не те, мені здається тут щось набага-ато глибше.

— Та я вас запевняю, це просто якийсь психопат, котрому взагалі всеодно кого вбивати, і до речі робить він це дуже майстерно, ніколи я за свою кар'єру такого не бачив, і старший мій побратим, так Вань?

Качок лише угукнув, слабко кивнувши головою. 

                                                                    ***

  За останні дні я сам не помітив як зблизився з моїм босом. Він цікавився моїми думками з приводу всього цього, розповідав, що думає він і навіть запропонував мені з'їздити з ним поопитувати близьких жертв, щоб дізнатись про них краще, дізнатись чому Свіжувач вбиває. Ну не покидала його думка про те, що це не звичайний монстр, що він особливий. І мені це імпонувало.

  Вдягнувши форму поліцейських і взявши наші підробні посвідчення, ми вирушили в дорогу. Ми вирішили працювати з самої першої жертви і по цепочці до самої останньої. Опитували всіх: родичів, друзів, знайомих, колег по роботі, сусідів. Це робота кропітлива, треба ловити кожне слово, треба вміти говорити, щоб дізнатись потрібну інформацію. І Олексій Дмитрович вдало цим користувався.

— А ви часом не знаєте чому ваш чоловік пішов з роботи? Чи він працював десь ще..? М-м просто у мене є тільки інформація про те, що він працював кухарем у доволі відомому ресторані, але ми сьогодні заїжджали туди і опитували його колег і вони сказали, що він пішов з їх роботи ще два роки тому, тобто за два роки до своєї смерті..,— він хотів було сказати щось ще, але його безцеремонно перебили.

  Жінка, котра ще пару секунд тому плакала, розповідаючи який її чоловік був хороший, як же їхні дітки будуть сумувати за батьком, змінилась в обличчі і сказала забиратись з її будинку і ніколи не приходити до неї більше.

  Мене б здивувала така реакція, якби перед цим Дмитрич не розповів мені те, що виявляється глава цього сімейства вів мутні справи з наркокартелем. Коли справи йшли погано в його бізнесі, він не соромився викрадати і вбивати людей в своїх цілях, його картель настільки сильно і настільки масово почав видавати свою продукцію і по низькій, до речі, ціні, що це дуже негативно вплинуло на стан країни і суспільсва в ній в цілому: наркоманів розвелося надто багато. Це руйнувало стосунки, родину, це руйнувало людину як особистість. Випадки битових сварок, котрі переросли у вбивства стало надто багато. Поліція вже не справлялась. Він робив дуже погані речі. І він був за це покараний.

  Весь цей бізнес дуже ретельно приховувався, але мій бос славиться своїм до чортиків хорошим нюхом на таке. Але тут все було набагато простіше, ніж здавалось на перший погляд. Його видав його кореш по цим справам, котрий пробовтався за пляшку дешевого пойла у мутному барі, котрий також плавав з ним у цьому бізнесі. Ми знайшли його по наводці одного дуже цікавого інформатора, котрий з'явився у цій грі тільки нещодавно — через декілька днів після того як знайшли останнє тіло. І я дуже здивувався коли Олексій сказав, що хоче перевірити інформацію надану нам, а точніше саме йому, оскільки листи приходили за його адресою проживання, написані від руки, листи на котрих не було написано звідки вони прийшли, а значить їх не доставили поштою, ця людина сама поклала їх у поштовий ящик його квартири, бо я ніколи б не подумав, що Дмитрич так легко може довіритись людині, котру в житті ніколи не бачив, але вже не так здивувався, коли інформатор виявився правий. Якщо Дмитирч довіряє, значить він на правильному шляху, він щось відчуває. А ще, мене здивувало те, що бос навіть не розмірковував, принамні вслух про те, звідки інформатор знає його адресу і квартиру. Може він почав здогадуватись про щось?

  Надалі цей інформатор вів нас від людини до людини ніби знав кожен наш крок наперед. Ми вже подумували над тим, що цим інформатором і може бути Свіжувач, але навіщо йому це робити? Якщо б це був він, то виходить він просто допомагає розкрити своє діло, але не дає розкрити себе. Це було б просто безглуздо. Зайві ігри.

  Через декілька днів Олексій Дмитрич отримав ще одного листа, в котрому зазначалось з ким треба поговорити, щоб дізнатись про другу жертву. Примітно було як саме були написані листи. Нічого зайвого, просто адреса, ім'я і вік того, з ким треба поговорити. І кожен послідуючий конверт, як і попередні позначались номерами: №1/№2/№3 і так далі. Це була послідовність вбивств. В той же день ми зірвались. Нам треба було розібратись зі вчителькою. Здається її зали Касандра. Так. Саме так. 

                                                                     ***

— І що, вона тебе..? — Олексій Дмитрович ніжно тримав маленьку ручку у своїх долнях, легенько потираючи багряні синці і гематоми.

— Била..так, боляче дуже.

  Маленька дівчинка. Русе волосся, голубі, як липневе небо, очі, такі наївні, але зараз повні сліз. Ми сиділи за столом у її сім'ї. Ми попросили батька з мамой покинути нас на трохи, щоб "допросити" дівчинку. 

  Як виявилось та молода, амбіціозна і вся така з себе біла і пушиста, як її описували інші, вчителька виявилась тією ще паскудою. Вона била дітей при їхній навіть маленькій помилці, вона тероризувала діток, погрожуючи їм всим чим можна і не можна, щоб ті нічого не розповіли батькам. Вона била їх. А коли ті починали давати хоч натяк на сльози, била їх ще сильніше. Вона знущалась над бідолашними, і це приносило їй купу задоволення. І вона була покарана.

  ***

Сьогодні вночі я прокинувся від того, що натурально задихаюсь. Не можу зробити навіть малесенького і такого бажаного ковточку повітря, котре невплинно тільки виходило з моїх легень у вигляді роздираючого гортань кашлю. Я все кашляв і кашляв, настільки сильно, що з кожним його випльовуванням здавалось, що моя голова от-от і вибухне. Але..але замість цього на мою долонь, що до цього прикривала мій рот, щось капнуло. Таке тепле і в'язке. голова сильно паморочилась. Я ледве дотягнувся до виключателя настільної лампи. Світ замерцав і мене на секунду осліпило. Все плило перед очима.

— Твою ж..

  Холодна іспарина виступила в мене на обличчі і останнє, що я побачив було..точніше була кров на моїй руці. Така тепла і в'язка. Вкотре за останній час я її бачу?

                                                                    ***

— Ну він і сволота-аа..., — прошепотів Дмитрич переглядаючи банковські рахунки і чеки третьої жертви. Мецената.

  Як виявилось не був він ніяким меценатом. Все це було лише на камеру, вся ця допомога і працевлаштування бездномних, інвестування в лікарні і ветклініки, все це було звичайнісінькою постановою. Він був звичайним таким терористом. Він скупав дуже багато різної зброї і просто передавав кошти в гарячі точки, підтримуючи країн-агресорів. Війн на нашій планеті зараз дуже багато, йому було де розгулятись. І він був покараний.

— Ну ось, я ж говорив, говорив, що простежується тут якась ниточка! — бос підскочив з крісла, помахуючи вказівним пальцем.

— В мене рак легень...неоперабельний.

  Він так і застиг на місці. Палець його опустився, а голова повільно повернулась до мене, розкладаючого всілякі папери по своїм місцям. Все під лініїчку, як я люблю. Та і в принципі як любить кожна людина нашої професії. Дві чи може п'ять хвилин він так і стояв, дивлячись на мене з прищуром, а потім запитав:

— І коли ти..ем-м..дізнався?

— Місяць тому. Коли він вже був неоперабельний. Я помираю, Дмитрич. Мені залишилось, ну від сили місяці три, і це лише при хорошому розкладі.

— Я..— він осунувся, — я дуже співчуваю тобі, хлопче.

  Він підійшов і по-батьківські обійняв мене, поклавши свою руку мені на голову. Провів пару раз по моєму волоссю і відсторонився.

— А ти поїдеш..

— Звісно, поїду. Це розслідування трохи мене відволікає. Я почиаю забувати про свою хворобу, тому так, я поїду з вами.

— Ну тоді збирайся.

  Це був перший і останній наш ось такий відкритий діалог. 

  Щоб дізнатись більше про останню жертву ми з босом поїхали до того лісничого, котрий її знайшов. Тут і гадати нічого. Поговоривши з ним може не зовсім ласкаво і привітно, ми дізнались те, про що Дмитрич я думаю і сам вже здогадувався. Вона була християнкою, мала довгий і міцний шлюб, але зраджувала чоловікові як мінімум десять раз за весь цей час, у тому числі з її бившим однокласником — цим лісничим. І взагалі, її образ життя поза поглядами посторонніх не навіював жоної думки про те, що вона праведна і світла людина: наркотики, алкоголь і невірність. Вона була повною протилежністю тому образу, котрий кожен з нас уявляє, коли розмова заходить про глибоко віруючих людей. Вона била своїх дітей, постійно сварилась з чоловіком, мала проблеми з законом. І вона була за це покарана. 

  І тепер все встало на свої місця. Ця сцена. По виразу обличчя Олексія Дмитровича я зрозумів, що він зрозумів перфоманс. Він розповідав цілу історію. Цей дерев'яний, але перегорнутий хрест, сама задумка вражала, якщо знати передісторію. Вона розкривала істину натуру цієї жінки. Вона ніби питала "Чи саме так повинна виглядати богобоязлива людина?" Вона ніби хотіла стати уроком для всіх інших. І він це зрозумів. 

  Клацання наручників на моїх зап'ястях не стало для мене чимось неочікуваним.

                                                                   ***

— Коли ви почали здогатуватись, га? — не без усмішки спитав я.

— Ще тоді, коли ти назвав Свіжувача "він". Нам не було відомом робить це чоловік чи жінка, а ти знав, був таким впевненим у тому, що говориш, хлопче. Але тоді я подумав, що, ну може це просто вилетіло з тебе так, не замислюючись, але коли ти сказав, що бачив по телику третю жертву..не крутили це діло по ящику. Народ не хотіли лякати. Ну а коли ти сказав, що в тебе рак, все встало на свої місця, а те, що ми на місці останньої твоєї жертви знайшли волосся, котре по ДНК зівпало з твоїм, тут всі мої сумніви повністю роз-та-ну-ли. І інформатором також був саме ти. Не знаю навіщо ти все це робив, але робив гарно. Думав мене можна обдурити?

— Ні. Я навіть не намагався. Єдине чого я хотів перед своєю смертю, так це зробити так, щоб Свіжувач вас зацікавив. Щоб я вас зацікававив. І мені це вдалося, чи не так?)

— Сукин ти син. Як я міг допустити, щоб моя організація, котра знищує таких монстрів як ти, прийняла у свої ряди одного такого?! 

— Ну це ще як подивитись. Все ж з самого початку ви були праві, Олексій Дмитрович, в усіх моїх вбивствах була закономірність. Я вбивав недостойних, поганих людей, я читсив наше суспільство від гнилих створінь, котрих вже було не врятувати і якщо я не помиляюсь наша організація саме цим і займається, так чому ви вважаєте монстром тільки мене?

— Ми ліквідуємо, по-тихому, і нас не цікавлять покидьки суспільсва, ми вбиваємо таких як ти. Ти заубився, Максим. Дізнавшись, що жити тобі залишилось не багато, ти загубив страх смерті і покарання, але воно буде, — з цими словами худощавий дідусь дістав з кобури пістолет і поклав його на стіл.

— В "Жмурки" грати будемо? — не без долі іронії в голосі спитав хворий на вигляд чоловік: під очами страшні синці, жовта шкіра і склери очей, котрі вже втратили свій блиск, розпатлане жирне волосся.

— Ні, не будемо. Куля тільки одна, і вона точно в тебе поцілить, не переймайся на рахунок цього. Пам'ятай, якщо вб'єш мене, тебе це не врятує, ти залишишся тут зі мною і також рано чи пізно відправишся на той світ, але якщо я помру швидко, то ти — у страшних муках, корчачись від голоду і спраги, задихаючись від свого кашлю, вибльовуючи власні легені. М-м, так ось, ти сам, чи тобі допомогти, юначе?

  Чоловік простягнув руки до пістолета. Покрутив його. Направив на старця. Той навіть бровою не повів.

— Я хотів тільки як краще..)

  Пролунав постріл.

  Хворе тіло завалилось на правий бік, пістолет випав з його рук і з металевим "бряк" стукнувся об таку ж металеву підлогу.

                                                                        ***

  Сьогодні в нашому суспільсві стало на одного монстра менше. Але не слід забувати, що він не перший і далеко не останній...