Голова тріщить, боже..я к же мені погано..очі..не можу відкрити свої очі, щось засохло в мене на очах і не дає мені їх розліпити..щось тепле пульсує у мене десь в зоні центру голови, волосся злиплось.. все тіло так ломить, але не можу поворухнутись, тільки затікша шия відзивається ниючим болем в потилиці і спині. "Скільки я пробув у такому стані? Де я? Що сталось?", — це були питання, відповіді на котрі в мене тоді ще не було, але одне з них виділялось на фоні інших, воно пульсувало у моїх скронях так само сильно, як і моє серце, коли мені все ж вдалося продерти зенки, від засохшої крові..моєї крові: "Де Михасик?! Де мій син?!"

  Коли мої більма нарешті звикли до яскравого світла лиш однієї старої лампи, котра звисала зі стелі, рівномірно похитуючись, я знайшов себе прив'язаним до стулу, котрий в свою чергу був припаяний до підлоги, голова дико паморочилась, але це не завадило мені, хоч і зі стогонами, але оглянутись в пошуках мого єдиного сина — Михані. І яке ж полегшення я відчув, коли побачив його роздвоєний, через струс мозку, силуєт у трьох метрах від мене, цілого і здорового..але потім до мене почало доходити, до мене, у мою, тоді ще ледве щось розуміючу, голову почало доходити, що це зовсім не добре, що він також тут — у просторому темному і холодному приміщенні, якого я не знаю і чорт тебе дери не пам'ятаю як ми тут опинились! На мене нахлинула і паніка і жах і безвихідність..що робити в таких ситуаціях? Як себе поводити? Як правильно реагувати, коли ти і твій шетирічний син, у якого сьогодні день народження, зв'язані, ти зі струсом, ледве дихаючий, а на ньому..що то на ньому..?......А на твоєму сині пов'язка пропитана скоріше за всього нашатирем? Мені захотілось завити, і все ж тихенький стогін від спазму блювотиння з мене вирвався, як і кашель, що змусив мій шлунок сжатись ще сильніше, перехватуючи подих. І тоді..і тоді, мабуть почувши, що я нарешті прийшов у себе, в кімнату зайшов клоун..на ньому був такий різнокольоровий костюм, білий грим в синіх, червоних, жовтих і чорних тонах, велика, в усі тридцять два зуба, посмішка, а позаду нього катилось щось невелике, типу столика, на котрому багато чого лежало, через що його і так скрипучі колеса ще більше тиснули на кріплення і видвали дуже гидкий звук. Я не одразу догнав, що коїться і тільки тоді, коли він вийшов на світло і я зміг в деталях розгледіти його..його окровавлений костюм у ромбик, його змазаний грим і жовті, криві і гнилі зуби до мене дійшло..я все згадав. Все. 

  Все почалось ще тиждень тому. З думки про день народження мого сина. Я тато-одинак, мені тридцять вісім років і я вколюю з восьмої ранку до дев'ятої вечора в офісі дуже, що називається "успішної" трясця компанії, котру ніхто, крім таких же невдах як я, не знає. Напевно ви подумали, що від того від мене і пішла моя дружина, але..але ні. Вона померла від раку. Буквально пів року тому, і всі ті гроші, що були у нас, такої щасливої і прекрасної, дружньої родини, пішли на лікування, котре на жаль не допомогло і тепер ми..точніше я ледве як зводив кінці з кінцями, процюючи в дермі, щоб купити дермо, мені не потрібне. Мій син, він дуже тяжко пережив втрату матері, бо був прив'язаний до неї сильніше, ніж до мене, і звинувачував мене в усьому, що сталося і мені було дуже боляче від того, що частково він все ж правий. Я поганий тато. Я поганий чоловік. Я не можу приділяти достатньо уваги своєму синові, я не можу купити йому все, що він хоче, я не можу банально принести додому поїсти те, від чього потім в мене, як і в сина не стане шлунок! Я так втомився тоді від цього, я втомився від того, що привозячи його в садок, на нас дивляться як на бомжів, Михасику передають старий, поношений одяг, на роботі в мене питають, чи не потрібна нам допомога, дають свою подачки..мені це все так набридло..так бісило те, що нас і за людей не сприймали, що я вирішив, що свій шостий день народження син повинен запам'ятати на все життя, я йому таке свято влаштую, що кожна дитина його віку позаздрила б! 

  Ще з малечку Миханя полюбляв цирки, шоу і клоунів. Особливо цих, страшних на мій погляд, розмальованих дядьок, що вміють витворяти всіляку "смішну" дічь, тому я і вирішив замовити йому цих клоунів в якості подарунку, але покопавшись на різних сайтах, зрозумів, що про клоунів, то я сильно розщедрився і бюджету на таке шоу у мене не вистачить і я вже навіть встиг сильно засмутитись, як на очі мені потрапилась одна об'ява, про те, що якщо у вас невеликий бюджет, а дитина хоче добряче повеселитись, то клоун Танті це саме те, що вам потрібно. Одразу клікнувши на посилання мене перекинуло на яскраву сторінку сайту, де були контактні данні, інформація щодо того, які розваги входять у суму, котра до речі була дуже заманчивою, і веселі факти про цього клоуна, з котрими можна поділить з дитиною, перед тим, як цей самий Танті прийде цитую "влаштовувати шоу, котре ви запам'ятаєте на все життя". Я навіть не роздумував багато, одразу клікнув на кнопку подзвонити  і домовився з приємною жіночкою на двадцять перше листопада — день народження сина, що у третій годині дня до нас по зазначенній адресі прийде клоун . Вона мені розповіла, що шоу буде йти дві години, протягом яких дитину чекатимуть мильні трюки, шарики, різні інтерактивні і розвиваючі ігри, веселі жарти і так далі і так далі, бу-бу-бу, те що оплату треба буде заплатити клоуну ще до того, як він почне шоу і ще вона попередила, що гроші за вказані послуги назад не віддадуть якщо дитина залишиться невдоволенною, але мене запевнили, що таких випадків в їхній практиці ще не було, це всього на всього проста умовність, аля "на всяк випадок попередимо". Ми все обговорили: про особисті вподобання дитини, побажань дорослих, алергій і всього такого і я повісив трубку. Знаєте, тоді так собою пишався, що ось нарешті влаштую сину якийсь сюрприз і свято після піврокової депресії і апатії, розвеселю і порадую його, ну і потішу себе, що навіть і не помітив як швидко пролетів цей тиждень і ось вже десята ранку двадцять першого листопада, я спеціально в цей день узяв собі вихідний, ледве як випросив його в начальства, щоб побути з сином, і написав його виховательці, що сьогодні його у садочку не буде за сімейними обставинами, чому він і так вже був радий, бо він бачить мене нормально тільки у суботу-неділю, ну і хто не любить у холодний ранок поспати побільше у своєму теплому ліжку, ніж йти кудись, укутаним у тридцять три кофти? Увесь цей день до трьох годин я повністю посвятив себе Михасику, давненько я не відчував себе таким щасливим, ми з ним гуляли, я купив йому його улюблений десерт — панакоту, котру ми поклали у холодильник, в якості торта на вечір, я будував з ним башенки з кубиків і розмальовував старі розмальовки, що я забрав з церкви на благодійній неділі нещодавно. А потім у наші двері роздалось таке заветне "дзінь" і моє серце завмерло. Щось було не так, але я не міг зрозуміти чому, що було не так? Знову "дзінь-дзі-інь" вже натужніше..я все ж піднявся і підійшов до дверей підзиваючи сина слідувати за мною.

  Нарешті двері відчинились і переді мною представ доволі високий, худої статури чоловік, весь такий розмальований, у костюмі з принтом маленьких ромбів і цілим візочком, котрий також був розмальований на повну, зі всілякими цікавими штучками, ще у нього з собою був пакет з чимось у середині, але я подумав, що там напевно інші реквізити і впустив його у квартиру і дав зазначену суму. Ви б бачили лице Михасика, він просто іскрився від щастя, бігав, стрибав, реготав, поки клоун смішив і розважав його. В мене так тепло на серці стало..) Аж скупа сльозинка радості проступила в мене на очах. Я відійшов на декілька хвильок, просто відлучитись у туалет..а коли вийшов одразу насторожився. Ейфорія вщухла, як і не було її. Щось було не так..тихо. Вдома занадто тихо. Я повільно пройшов у залу, де я залишив сина з клоуном і вжахнувся: Михасик лежав на підлозі з марлею чи якоюсь тряпокю на обличчі, але він дихав, повільно так дихав, поруч з ним лежав чорний пакет, але вже пустий..я одразу до нього, але не встиг я навіть цей платок прибрати як щось сухо але дуже чутливо вдарило мене по голові..все закружилось у дикому танці, потемніло і..світ відключився.

— Раз, два, три, чотири, п'ять вішати чи розрізать?! — задорно, майже переходячи на божевільний крик протараторив клоун.

  Сенс цієї фрази дійшов до мене не одразу, лише тоді, коли він взяв мотузку з великими ножицями-клешнями і почав підходити-підскокувати до мого сина, я почав виринати зі своїх думок.

— Не смій, суко, я тебе вб'ю нахер, відійди від нього, чуєшь, паскудо?! — якомога голосніше і натужніше, прохрипів я.

  Клоун повільно розвернув свою рожу до мене і дуже швидко прострибав до мого стулу, шалено регочачи:

— Хо-хо-оо-хо, а хто тут у нас вже прокунувся, га-а?) — він наблизив свою пику впритул до мого обличчя і почав дихати на мене, з його рота так смерділо, що я готовий був блювонути ще раз. 

  Але, взявши себе в руки, я запрокинув свою голову трохи назад і різко подав її вперед, намагаючись вдарити його лбом об переносицю, але в мене не вийшло..чи то через мою досі погану координацію, чи то через його гіперактивність. Він відскочив назад не переставаючи навпинно реготати і перестрибуати з ноги на ногу, підійшов до сина під моїм пильним наглядом і прибрав тряпку зі снодійним. Михасик почав одразу приходити в себе і мичати, а клоун звернувся до мене:

— Якщо розгадаєшь загадку, я не трону хлопчиська! Давай!

— Я не буду грати в твої тупі ігри, мужик, що тут взагалі коїться?! Відпусти нас, а інкше!

— За-гад-ка! За-гад-ка!!! ЗА-ГАД-КА!!! — підначував він, підносячи ножиці до мого сина.

  Не взмозі більше терпіти цеі провокації і галас, котрий проносився тяжким відлунням по всьому приміщенню, і бив мені по вухах, я все ж здався:

— Ну добре, добре! Тільки відійди від нього!

  Той знов посміхнувся в усі свої тридцять два зуба і прибрав ножиці-клешні від горла мого сина.

— Їх не видно нікому, не мають тіла

    І напевно тому всіх лякають сміливо,

    різні бувають, кажуть, літають. 

    Настирливі, як мухи — це... — він вижидально подивився на мене.

— Злі..злі духи? — невпевненно пробормотав я, боячись помилитись.

  Він одразу змінився в обличчі: брови його опустились, посмішка зникла, плечі поникли і погляд..став таким скляним і холодним, він наче пронзав мене просто наскрізь. В мене серце тоді напевно зупинилось, я подумав, що помилився, сказав, щось не те, але він як загорланить:

— ТА-А-АК!!! — кинувши мотузку кудись в сторону він підбіг до мене і, обійшовши мене..в перші секунди я навіть не зрозумів, що взагалі сталося..він відрізав мені два пальці на правій руці..як же я тоді горланив..боже, цей біль..я вам навіть передати не можу..я чув як прохрустіли мої кістки перед тим, як фаланги моїх пальців впали на підлогу, — Я казав, що не трону його, але за тебе я нічого не казав! Ха-ахааа-аа-хаа!!! Як весело! Як мені з вам весело, хлопчики! А вам?! Вам весело?! — його настрій з припадково-радісного змінився на агресивний, він почав метати і перекидувати все, що бачив на тому візочку, він забився у куточок і сидів похитуючись і скулячи, постіно щось бурмотав і бурмотав.

  Через пару хвилин, коли і я вже не міг кричати, через зірваний голос, і клоун трохи прийшов у себе, як і Михасик, котрий мовчки, зі сльозами у очах і диким жахом спостерігав за всим, що сталось, мужик раптово підскочив і заверещав:

— Давай ще загадку! ДАВАЙ! — він підібрав з підлоги величезний тисак і підскочив до мого сина, порізавши його щоку. 

— Добре! Добре, сукин ти син! Не чіпай мого сина, я буду грати, буду! — мій і так хриплий голос зірвався на фольцет.

— Білий, але не цукор,

    холодний, але не лід!

    Що це?

  І тут я впав у ступір..я знав, що це було..я не знав.......в голову не приходило абсолютно нічого, а він все більше і більше надрізав щоку моєї дитини, він ридав і це дуже заважало зосередитись, голова взагалі думала не про те, що потрібно. І нарешті я здався, коли побачив питальний погляд клоуна.

— Я..я-я не з-знаю..— запинаючись проговорив я, лякаючись власниз слів.

  І плач мого сина замовк одразу..моментально..назавжди.......його голова впала і покотилась в мою сторону, залишаючи після себе слід з багряної тягучої крові..

— Це труп! — клоун демонстративно тикнув пальцем у мого Михасика.

  Я не пам'ятаю як..все сталося так швидко..я зміг якось виплутатись з мотузок, котрими був зв'язаний, мною наче заволоділо щось і ось я вже тими самими ножицями-клешнями кромсаю тіло цієї тварюки, цього..цього..сльози підступили одразу, я ридав і бив, різав і ридав..обезглавлене тіло мого сина так і сиділо навпроти мене..допоки не приїхала поліція, котру визвав хтось, мабуть почувши крики і плач.

  І скільки б я не доводив поліцйеським, що клоун — ось справжній вбивця, не показував їм свою праву руку, без двох пальців, не розповідав історію ще раз і ще раз, камери відеоспостереження ясно давали мені зрозуміти, що в те приміщення, з котрого мене забрали, входили тільки я і мій син...що по приїзду поліції не було знайдено тіло ніякого "клоуна Танті", моя голова була ціла і струсу в мене не було...ну і діагноз психотерапевта "Диссоціативний розлад ідентичності", а простіше кажучи роздвоєння особистості говорив сам за себе....