аффірмація?/кс3
я - остання з усіх, хто ховає під серцем ніж (замість того, щоб різко встромити в печальні спини). бо ніколи/нічого/ нікому... та не покину осередку думок, що зітхають крізь зорі між
невідомих речей (чи загублених сірих хмар, надто стиглих дощем, що вночі заливає очі). так, ніколи/нічого/нізвідки ніяк не хочу (окрім правди, яка не дозріла ще).
ти - останній з усіх, кому смію завдати біль. і тому промовчу, відійду, розіп'явши марно
всі питання (вони риторичні, тому захмарні), власну душу віддавши на відкуп чи на двобій
вірогідності втрат, що нестиму мов срібний хрест на спотворених грудях: вогонь розплавляє ребра. бо нічого/ніколи/нізащо мені не треба, якщо це викликає у когось безжальний стрес.
я не знаю, коли зрозумію, що справжній сенс відшукається сам. відірвавшись з життя на волю, не лякайся, не смійся, не рюмсай, не божеволій. що чекати у черзі - стабільно страшний процес,
відтепер відчуваю буквально. нікчемний стан перетвориться в силу, зненацька здолавши опір. серед тисяч нещирих, безглуздо відзнятих копій під байдужий танок незаточених лез катан
ти влаштуєш концерт. подаруй хоч білет. давай на розбитих стільцях погойдаємось емоційно. існування - це жарт, несерйозні у нього цілі: іронічно вловити реально-примарний вайб
чи триматися міцно за двері трухлявих шаф, що ховають скарби.
їх - ніколи/ніяк/нікому...
усвідомивши п'ять основних відчуттів потому:
тільки шосте потрібне, хоча викликає жах.
2021-09-19 12:21:17
9
1